22.10.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Гл.1,11–19:  «Євангеліє, яке я вам проповідував, не є за людською мірою»

Що таке Євангеліє? Це та Добра новина, яку пізнали свого часу апостоли, коли перебували з Ісусом Христом, котрий і приніс цю Новину. А саме, що зло і гріх не може вже панувати над людиною, бо в Ісусі Христі людина покликана до життя вічного, до Царства Небесного. 

Євангеліє, яку ми проповідуємо, це не лише те, що ми прочитали про Ісуса Христа, почули, чи нам хтось переповів. Остаточна суть Євангелія – це те, що ми особисто зустрілись з Ісусом Христом. Який жив історично і воскрес, однак який є Богом і з яким ми можемо пережити цю зустріч кожної миті нашого життя. 

Євангеліє ми не сприймаємо лише з людського досвіду, лише від людей, ніби хтось нас цьому навчив. Бо навіть коли хтось нам вказав шлях до Бога, допоміг, то зустріч із Богом, досвідчення Господа має бути в кожного з нас особисте, і тоді лиш ми стаємо правдивими носіями Євангелія. Наше свідчення про Бога, наше проповідування про Нього живе настільки, наскільки ми самі живемо Богом!

*** 

Лк.7,11-16:  «Юначе, кажу тобі, встань!»

Можемо лише собі уявити, яке горе було в цієї жінки! Вона була вдовою, значить, уже не мала чоловіка, а тепер втрачає і єдиного сина. Людина в такому стані не бачить сенсу життя, перед нею все чорніє. Саме в цей людський розпач, у смуток і безнадію входить Господь і повертає життя синові цієї жінки. Подібне може ставатись і в нашому житті, бо кожен не раз переживає важкі моменти. Саме тоді Господь може прийти до кожного з нас – через нашу довіру до Нього. 

Якщо ми довіряємо Богові, якщо віримо, що Він може діяти всюди й повсякчас, то маємо пам’ятати, що Господь може принести в будь-яку хвилю розпачу своє світло. Отож важливо в будь-яких ситуаціях, навіть найскладніших, здавалося б, безвихідних, усвідомлювати, що Бог через нашу довіру до Нього може нас і все навколо нас змінити. 

Тож віруймо в Бога повсякчас – і Він матиме змогу діяти в нашому житті!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.10.2017р. Б. / Святого апостола Якова Алфеєвого; Преподобного Андроніка і жінки його Атанасії

Святого апостола Якова Алфеєвого

Тропар, глас 3: Апостоле святий Якове,* моли милостивого Бога,* щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 2: Того, що твердо в душі благочестивих догмати мудрости вложив,* похвалами всі звеличаймо Якова благовісника,* бо він предстоїть владичному престолові слави і з усіма ангелами радується,* молячися неустанно за всіх нас. 

Святий апостол Яків Алфеїв був рідним братом святого євангелиста Матея і сином Алфея. Не слід його плутати з Яковом Зеведеєм, братом Йоана Богослова, і з Яковом, братом Господнім та одним із сімдесяти апостолів і першим єпископом Єрусалиму (пам’ять його відзначаємо 23 жовтня). Святі євангелисти Матей (10, 3), Марко (3, 18) і Лука (6, 15) називають святого Якова Алфеєвого в числі дванадцяти апостолів. Після Зішестя Святого Духа апостол Яків Алфеїв навчав у Юдеї, Едесі, Газі, Тирі, Елевтерополі і в сусідніх містах, а найдавніші пам’ятки подають, що він проповідував також і в Персії. Світло Божої віри святий Яків Алфеїв приніс і до Єгипту, а в приморському місті Острацині, на кордоні з Палестиною, прийняв мученицьку смерть. Розіп’ятий на хресті, він отримав вінець вічної нагороди. У Мінеях імператора Василія Багрянородного подано, що юдеї забили його палицями до смерти. Перед хресною смертю, вірогідно, він переніс бичування. Житіє св. Якова Алфеєвого у IX ст. описав Микита Давид, пафлагонянин. 

__________
У той самий день

Преподобного отця нашого Андроніка і жінки його Атанасії

За правління імператора Теодосія Великого (379-395) в Антіохії жив дуже побожний золотар Андроник. Жінка його називалася Атанасія. Бог благословив їх діточками; син Йоан мав дванадцять літ, а донька Марія – десять. За допустом Божим, їх діти тяжко захворіли, і хоч батьки молилися до Бога і роздавали милостиню, однак вони померли. Як праведний Йов, Андроник пожертвував свій біль Богові – Господь дав, Господь взяв, і нехай буде Ім’я Його благословенне. А оскільки всі дуже шанували Андроника й Атанасію за їх взірцеве і святе життя, то сам патріярх з духовенством, за численного збору вірних, поховав їх дітей у церкві святого мученика Юліяна. 

Однак годі було вгамувати біль матері, бо ж серце материнське ріки сліз проливає над гробом дітей. Сльози жалю освятив сам Христос, коли заплакав над гробом Лазаря; і сліз тих нема чого соромитися. Людський біль мусить вилитися. Інша річ впадати у розпач, та в благочестивої Атанасії не було й сліду цього. І коли після похорону дітей бідна матір усю ніч у сльозах молилася при їх гробі, тоді Бог удостоїв її небесного видіння: перед нею став святий Юліян й утішив її тим, що її діти тепер у Бога, в небесній славі моляться за своїх батьків. 

І тепер виявилося, що біль її був святий, бо зраділо її серце, коли довідалася, що діти її у славі небесній, і висохли сльози матері. Вона прийшла додому, розповіла все чоловікові і стала просити його, щоб тепер, коли вже не мають жодних обов’язків, вони обоє посвятилися цілковито служінню Богові і дбали лиш про спасіння своїх душ. Андроник також думав про це, однак він учинив дуже розсудливо, дав жінці сім днів, щоб добре зважила своє рішення. Обоє щиро молилися, щоб їхнє рішення було згідне з Божою волею. А через сім днів святий Андроник частину майна роздав убогим, а решту віддав під опіку свого тестя, попросивши його, щоб за ті гроші він побудував шпиталі для хворих і притулки для подорожніх. 

Самі ж подалися до Єрусалиму, там вклонилися святим місцям і пішли аж до Олександрії, щоб помолитися при мощах святого мученика Мини (пам’ять його вшановуємо 11 листопада). З Олександрії вони вирушили в пустелю, до лаври, ігуменом якої був єромонах Даниїл. За його благословенням подруги попрощалися і розійшлися в цьому житті з надією, що зустрінуться в небі, де Бог з’єднає їх з діточками. Атанасія вступила в Тавенський жіночий монастир (в горішній Тиваїді, заснований преподобним Пахомієм, пам’ять якого вшановуємо 15 травня), а Андроник залишився при ігумені Даниїлі, в його лаврі, що називалася “Скит”. 

Через дванадцять років Андроник ще раз подався до Єрусалиму, а дорогою зустрів монаха Атанасія (це була його жінка, але він не впізнав її, бо її лице змінилося від постів та інших трудів; вона ж упізнала його, однак не призналася). Так обоє вони йшли мовчки всю дорогу, не промовивши жодного слова. Також разом вони повернулися з Єрусалиму і за благословенням ігумена Даниїла вирішили жити в одній келії поблизу скиту, неподалік від Олександрії, і проводити час у мовчанні. Дванадцять років вони нічого не говорили між собою, лиш спільно молилися. Упродовж цього часу преподобний Андроник не знав, хто такий брат Атанасій, звідки він; вони вважали себе братами у Христі, подорожніми, для яких життя – це коротка подорож до вічности. 

Та одного разу преподобний Андроник дав знати ігумену Даниїлові, що брат Атанасій тяжко захворів на пропасницю. Ігумен прийшов до келії, вділив умираючому святі тайни і той у великому благочесті помер. Коли підняли тіло з голої землі, то знайшли лист, з якого дізналися, що перед ними мощі Атанасії, жінки Андроника.

Через сім днів після її смерти помер преподобний Андроник. Їх поховали в одному гробі. А свята Церква донині прославляє їх за святість і за ту ангельську чесноту, якою служили Богу; померли для світу ще за життя, стали німими, багато перетерпіли, щоб заслужити собі на життя вічне. Померли близько 431 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.10.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.1,8–11:  «Щоб надіялись не на самих себе, а на Бога»

Ми маємо багато друзів, знайомих, на яких можемо опертись у складну хвилину. Утім, іноді, навіть ці наші добрі друзі та знайомі можуть нас підвести або не здатні нам допомогти, якщо й дуже хочуть. Але частіше ми покладаємось лише самі на себе. Однак і в собі ми не можемо знайти сили, мужності, певності подолати труднощі, усвідомлюємо свою неміч. 

Лише коли людина живе вірою в Бога, то ця віра допомагає нам не покладатись лише на самого себе й інших, а уповати повсякчас на Господа! Коли дивимось на приклади святих, саме вони показують це цілковите покладання на Господа в найскладніших обставинах свого життя. Вони надіялись не на свої спроможності й сили, а на Бога. 

Наше життя, особливо у важких ситуаціях, показує, наскільки це уповання, надія на Бога є у нас, а отже – наскільки ми віримо Богові та довіряємо Йому.

*** 

Лк.5,27-32:  «Я прийшов, не щоб праведників кликати до покаяння, а грішних»

У клопотах щоденного життя, у праці, коли фізично здорові, ми навіть не думаємо, що наше здоров’я. Коли ж з’являються якісь хвороби, проблеми зі здоров’ям, тоді починаємо розуміти, наскільки це великий дар від Бога. І починаємо шукати помочі. 

Бачимо, що лікарі ніколи не бігають вулицями й не ловлять хворих людей, навпаки: хвора людина, маючи потребу, сама приходить до лікаря. Так і в нашому житті. Бог постійно на нас чекає, але Він до нас не може прийти силоміць, супроти нашої волі. Лише коли ми відчуємо в Ньому потребу – Бог зразу ж приходить і лікує нас, як лікар. Тож треба усвідомити цю потребу. 

Саме тому Господь каже, що Він прийшов не до праведників, а до грішників; що не здорові потребують лікаря, а хворі. Важливо побачити свої хвороби, свої слабкості, проблеми, вразливі місця, над якими ми мали б працювати. І тоді Бог зразу діятиме в нашому житті, почне нас зцілювати.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР