18.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.10,23–28:  «Усе дозволене, але не все корисне»

Людський світ має різні закони, одна держава – одні, друга – інші. Невиконання законів у кожній державі карають різними покараннями, можуть позбавити волі, а в деяких країнах і життя. Будь-яка людська система завжди обмежує свободу людини, людина завжди перебуває в певних рамках. Але ми рідко про це говоримо, сприймаємо як належне. Хоча обмеження, які нам встановив Бог, значно частіше викликають незадоволення. 

Однак у стосунках із Богом якраз все відбувається навпаки: хоч Господь дав нам Заповіді, дав нам Святе Письмо, але ми завжди вільні. Вільні ухвалювати рішення, вільні жити чи не жити за Євангелієм. Бачимо, у тій свободі Бог завжди любить людину, як би вона не жила, як би не чинила. 

Задумаймось над тим, що Бог все мені дозволяє, я маю свободу, але, як каже сьогодні апостол: «Чи це мені корисно?» Погляньмо на своє життя, придивімося до тих проблем, які маємо. Дуже часто вони виникають тому, що у своїй свободі ми робимо неправильні вчинки, яких ніколи б не зробили, слухаючи Бога!

*** 

Лк.21,8-9;25-27;33-36:  «Зважайте на самих себе, щоб часом серця ваші не обтяжилися обжерством, пияцтвом та життєвими клопотами»

Часто обставини, в яких ми живемо, події, навіть несподівані ситуації є для нас дуже важливими, бо в них можемо побачити, ким ми є насправді і яке місце в нашому житті займає Бог. Господь застерігає, щоб ми не обважніли від обжерства, пияцтва та життєвих клопотів, – значить, щоб не перейнялися буденністю, бо все це може зайняти Його місце в нашому серці. 

Звичайно, людина, поки живе тут, на землі, не може зовсім віддалитися від щоденних справ, бо мусить ходити на роботу, їсти, одягатися, дбати про здоров’я, але коли все це стає метою життя, а не засобами, тоді особа втрачає глибину свого буття – життя в Бозі. 

Тому не важить, які обставини є навколо нас, вони завжди є тільки тлом, лише наші особисті рішення можуть нас віддаляти від Бога або наближати до Нього. Не даймо собі перейнятися будь-чим настільки, щоб воно заволоділо нашим серцем, нашими думками, завжди стараймося понад усе жити в Бозі! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.02.2017р. Б. / Святої мучениці Агафії

Житіє святої мучениці Агафії

Тропар, глас 4: Агниця Твоя, Ісусе, Агафія,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* її молитвами як милостивий спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Хай прикраситься церква днесь порфирою славною, окропленою чистою кров’ю Агафії мучениці, «Радуйся – співаючи – похвало катанська». 

Діялось це за імператора Деція, в часи переслідування християн. На Сицилії, в місті Парномі (Палермо), жила діва-християнка на ім’я Агафія, якій батьки залишили дуже великий спадок. А врода її була така, що в усій околиці годі було знайти красивішої. Хай яким красивим було її тіло, то ще більшою красою сяяла її душа. Свята Агафія своє дівицтво посвятила небесному Нареченому, Христу Спасителеві, а сама вже тут, на землі, провадила ангельське життя. 

Намісником там був поганин безбожник Квинтіян, що мешкав у місті Катані. Він тільки й думав про те, як би присвоїти маєток Агафії, а ще звести святу дівицю на дорогу гріха і зробити її своєю коханкою. Нагоду виконати свій злий намір дав йому наказ Деція, щоб мучити християн і грабувати їх маєтки. Тоді Квинтіян послав вояків до Парноми, щоб ті привели святу Агафію на суд. Коли сторожа прийшла в її дім, свята дівиця припала на коліна і стала так молитися: “О Господи мій, Ісусе Христе! Ти бачиш моє серце і знаєш, чого я хочу. Ти єдиний мій Жених, Ти – мій пастир, а я вівця Твоя, захисти мене від гонителів, дозволь мені побороти диявола, звернути голову його Твоєю силою. Прийми мою жертву і сльози мої, бо Ти один Бог мій нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь!”

Після цієї молитви свята дівиця віддала себе в руки катів, які відвели її до Катани, де, за наказом Квинтіяна, помістили її в домі багатої блудниці Афродисії. Ця безбожна жінка, яка разом зі своїми п’ятьма дочками вела розпусне життя, мала намовити і святу Агафію стати на дорогу розкошів і гріха. Найсмачніші вина і страви, багаті одежі, золото, перли, музика, спів, безбожні бесіди, які приневолена була слухати, – все це не ввело святу дівицю в спокусу. Вона молилася Богу, а безбожницям казала так: “Слова ваші, розкоші і обітниці можуть лиш як вітер нашкодити листю, але дерева з глибоким корінням вони не звалять. Дім мій побудований на твердій скалі, і ріки ваші не підмиють його!” 

Через місяць Афродисія пішла до Квинтіяна і сказала: “Скоріше камінь зм’якне і залізо в олово переміниться, як зм’якне серце цієї дівиці. Днями і ночами разом зі своїми дочками я робила все, що могла, однак не допомогли ані прохання, ані погрози. Я давала їй дорогий одяг, золото, перли, а вона на все це дивиться, як на болото!” 

Тоді мучитель велів привести святу дівицю до себе і запитав її, з якого вона роду? 

“Ти знаєш, що рід мій шляхетний”, – відповіла св. Агафія. 

“А чому тоді одяг твій бідний і простий, як якоїсь невільниці?” – спитав Квинтіян. 

“Бо я справді є невільницею Христа-Спасителя! Його неволя – це найбільша шляхетність моя і слава!” 

“А хіба ми, які не визнаємо Христа, не є вільні і шляхетні?” – спитав поганин. 

“Ні, – відповіла свята дівиця, – ви є невільниками гріхів і слугами бездушних бовванів!” 

Жодні погрози її не злякали, вона сміливо сказала: “Не боюся нічого: якщо кинеш мене до диких левів, то вони, побачивши мене, стануть тихі і боязливі; якщо кинеш мене у вогонь, то ангел з неба принесе мені роси і освіжить мене”. 

Тоді мучитель наказав бити її по обличчю і вкинути до смердючої темниці. Святий Методій, Царгородський патріярх (його пам’ять вшановуємо 14 червня), розповів, що коли вояки кинули дівицю до в’язниці, вона спіткнулася об два камені, на яких, немов на воску, відбилися сліди її стіп. Пізніше з тієї темниці зробили гарну каплицю, а ті два камені показують вірним і сьогодні. 

Наступного дня почалися нові муки. “Прикладали смолоскипи, – каже святий Методій, – бичами били по дівочому тілі, гаками шматували її боки, припікали розжареними бляхами”. А потім безсоромний мучитель наказав видерти гаками одну грудь святої дівиці. 

“Безбожний грішнику, чи не встид тобі і сором відтинати мені груди? Та ж такими грудьми кормила тебе мати твоя!” 

А коли вночі, у темниці, свята стала гаряче молитися, явився їй старець з ліками в руках і сказав, що хоче вилікувати її грудь. Та свята дівиця, думаючи, що це і є насправді якийсь лікар, сказала: “Тіло моє жодних ліків не приймає. Ти чоловік, а я дівиця, не годиться мені відкривати перед тобою свого тіла. Лікар мій – Ісус Христос; Він, якщо схоче, лиш одним словом зможе оздоровити слугиню свою”. 

А тоді старець сказав: “Саме Христос, про якого ти кажеш, послав мене до тебе! Я – апостол Петро, Він велів мені вилікувати тебе!” 

Сказавши це, старець зник, а грудь святої Агафії стала цілком здорова. Світло небесне осяяло темницю, так, що сторожі, бачачи це диво, утекли зі страху. Інші в’язні намовляли святу на втечу, але вона сказала так: “Хорони мене Боже, щоб я втекла і втратила нагоду з’єднатися з Ісусом, а ще, щоб сторожі через мене потерпіли кару!” 

Коли наступного дня мучитель побачив, що Бог в чудесний спосіб оздоровив її, то заказав розпекти гострі камені і на них покласти святу дівицю. Агафія все стерпіла задля Імени Ісуса, а до мучителів говорила: “Не жалійте рук: ці муки є моїм скарбом, добре відбийте тіло моє від костей, як зерно відлучається від полови, щоб очищена душа моя могла з вінцем мучениці ввійти до раю!”

Однак Бог приготував уже грім гніву свого на катів, бо ось земля почала трястися; під руїнами румовища загинуло двоє радників міста, погани Вултс і Теофіл, а народ, наляканий, став кричати, щоб мучитель припинив катувати дівицю, бо інакше пропаде місто ціле. Тоді Квинтіян знову відіслав святу Агафію до в’язниці. Тут припала вона на коліна і так стала молитися: “Дякую тобі, Ісусе Христе, що дав мені відважно задля Імени Твого терпіти, що дозволив мені побороти похоті тіла. А тепер, Господи, вислухай мене і дозволь рабі Твоїй покинути цей нужденний світ, щоб могла я оглядати Твоє милосердя!”

З цією молитвою її чиста душа полетіла до неба.

А коли християни несли тіло до гробу, зустріли юнака, незнайомця, за яким ішло сто гарно одягнених дітей. Той юнак біля гробу поклав у домовину камінну табличку, на якій було написано: “Розум преподобний, пошана Богові добровільна і вітчизни визволення”. А потім юнак той нараз зник, а всі увірували, що був то Богом посланий ангел. Мучитель Квинтіян, почувши про смерть дівиці, чимшвидше відправився до Парноми, аби загарбати собі майно святої. Та коли він поромом переправлявся через ріку Псімиф, два коні кинулися на нього, один відкусив йому лице, а другий копитами збив його у воду, де безбожник загинув, навіть тіла його не знайшли. 

Біля гробу святої Агафії сталося багато чудес. Так, коли вулкан Етна почав викидати вогонь і пил, і місто Катану вже ніщо не в змозі було врятувати, тоді взяли серпанок святої Агафії і стали хресним ходом носити навколо міста, і Бог відвернув гнів свій, і місто спаслося від загибелі. Чудо це повторялося кілька разів. Над гробом святої Агафії возведено величну церкву, і в Римі папа Григорій Великий також посвятив одну церкву на честь святої Агафії. А під час посвячення – як писав сам святий Григорій – Бог возвеличив пам’ять слуги своєї багатьма чудами. При гробі святої Агафії зцілилася мати святої дівиці і мучениці Лукії. Про це прочитаємо у день 13 грудня. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.02.2017р. Б. / «БУДЬМО СОБОЮ!» - ПОСЛАННЯ Блаженнішого Сятослава з нагоди 125-річчя з д. н. ПАТРІАРХА ЙОСИФА СЛІПОГО

Вих. ВА 17/070                                            Аркуш 1 із 4-х

«БУДЬМО СОБОЮ!»

ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА

ДО ВІРНИХ  УГКЦ ТА ВСІХ ЛЮДЕЙ ДОБРОЇ ВОЛІ

З НАГОДИ СТОДВАДЦЯТИП'ЯТИРІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

ПАТРІАРХА ЙОСИФА СЛІПОГО

Господи, навчи мене творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій 

(Пс. 143, 10).

Дорогі в Христі брати і сестри!

Сімнадцятого лютого цього року сповнюється 125-ліття з дня народження патріарха Йосифа Сліпого – ісповідника віри та довголітнього предстоятеля нашої Церкви. Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви доручив усім вірним упродовж цього року вшанувати його пам’ять і молитися за його прославлення тут, на землі, серед лику блаженних і святих.

Життя патріарха Йосифа проминуло у вирі складних і драматичних подій ХХ століття. Він, як ніхто інший, досвідчив чи не всі  тягарі та страждання того історичного періоду. Його життєвий шлях пролягав на тлі революцій і двох світових воєн, розвалу імперій і постійної зміни державних кордонів, він перейшов через ув’язнення, заслання і, нарешті, вимушену еміграцію... Патріарх поєднав у собі досвіди сотень тисяч або й мільйонів українців, для яких ці десятиліття стали справжньою via dolorosa per aspera ad astrа (хресною дорогою через терни до зірок). Саме такий девіз – «Крізь терни до зірок» – Йосиф Сліпий помістив у 1939 році на своєму єпископському гербі. Його таємна хіротонія відбулася в умовах гонінь супроти Церкви під час першої радянської окупації Західної України. Митрополит Андрей Шептицький, прикутий важкою хворобою до інвалідного крісла, старався забезпечити подальший провід Церкви і шукав особу, «яку б не зламали жодні випробування». Молодий єпископ Йосиф, напевно, відчував, що його служіння буде дорогою крізь терни. Однак, як зорі для мореплавця є орієнтиром, щоб не згубитися в бурхливому морі, так світло Христове, що просвічує всіх, стало для майбутнього патріарха дороговказом у власному житті та в служінні іншим. 

Він прийшов у цей світ підданим Австро-Угорської монархії, а покинув його як вигнанець останньої імперії ХХ століття – Радянської. У дитинстві малий Йосиф мріяв стати священиком або науковцем. За благословення та підтримки владики Андрея Шептицького він зумів здійснити і поєднати цих два великих покликання, хоч зовнішні обставини далеко не завжди сприяли їх повній реалізації. Його студентські роки припали на лихоліття Першої світової війни та відчайдушних спроб нашого народу здобути незалежність і об’єднатися в одну державу. Свої ієрейські свячення Йосиф Сліпий отримав із рук митрополита Андрея у вересні 1917 року, коли той нарешті зміг повернутися з російського полону. Вищі богословські студії в Інсбруку, а згодом у Римі проходили в умовах повоєнної розрухи і великої суспільно-політичної та духовно-моральної кризи в тогочасній Європі. У 1922 році, після завершення закордонного навчання, отець Йосиф повернувся вже в нову політичну реальність на рідних землях. Цього разу це була відновлена Польська держава, в якій українці знову опинилися в ролі дискримінованої національної та релігійної меншини. Саме тому Глава Церкви доручив йому провід Духовної семінарії, заснування Українського богословського наукового товариства та розбудову греко-католицької Богословської академії у Львові, які стали провідними науково-освітніми осередками не лише для церковного середовища, а й на загал для української громади Галичини.  

Та попереду було ще більше випробування – Друга світова війна. Українські «скривавлені землі» потрапили до центру зіткнення двох тоталітаризмів – гітлерівського та сталінського, кожен з яких будував свій «новий порядок» на кістках мільйонів невинних жертв та запереченні віковічних християнських і загальнолюдських цінностей.

У листопаді 1944 року, після повернення в Західну Україну більшовицької влади та відходу у вічність митрополита Андрея, владика Йосиф перебрав провід нашої Церкви. Розповідають, що навіть високопоставлений чиновник радянських спецслужб, якого послали до Львова для координації плану насильницької ліквідації УГКЦ, побачивши молодого владику на похоронній процесії в архиєрейському облаченні, чи то з жалем, чи зі «знанням справи», зауважив: «Скільки хрестів наклали на того єпископа! Як то він усіх їх винесе?» А вже в ніч на 11 квітня 1945 року нового предстоятеля УГКЦ разом з іншими владиками і визначними священиками було заарештовано. Наступні 18 років він провів у застінках радянської карально-репресивної системи, невтомно і незламно несучи свій хрест  ісповідника та скріплюючи в надії інших. Глибока віра в Бога, віра в те, що Провидіння Господнє повинно зберегти Церкву, яку заснував сам Спаситель і якої ніхто не зможе знищити, були для нього духовними опорами й орієнтирами, щоб не згубитися серед колючого терня жахливих випробувань.

Отримавши звільнення у 1963 році завдяки старанням св. папи Івана ХХІІІ і американського президента Джона Кеннеді та прибувши до Рима, митрополит Йосиф так ніколи й не зрікся свого українського (хоча й радянського) громадянства. Бодай таким чином «депортований без права повернення» архипастир хотів бути разом зі своїм стражденним народом, бодай на віддалі солідаризуватися зі своїми вірними, які залишалися «в домі неволі». Перебуваючи на Заході, він доклав багато зусиль, щоб віднайти та згуртувати тих, кого чи то матеріальна нужда, чи політичні умови на Батьківщині розкидали по всьому світу. Патріарх-ісповідник розумів, що без солідних духовних та інтелектуальних основ народ буде приречений на забуття своїх коренів, на розгубленість і самоприниження, на цілковите підкорення й асиміляцію. Тому свої перші декрети «у вільному світі» владика Йосиф Сліпий  видає про заснування і розбудову двох інституції: Українського католицького університету та собору Святої Софії. Незважаючи на вже поважний вік, не шкодуючи підірваних роками неволі сил і здоров’я, він об’їжджав кожну нашу єпархію та екзархат на поселеннях, відвідував мало чи не кожну парафію, збираючи не лише кошти, а й гуртуючи всіх «у розсіянні сущих» в єдиний, сповнений власної гідності народ Божий у своїй помісній Церкві.

Патріарх і кардинал Йосиф Сліпий не дожив всього кілька років до того часу, коли Радянський Союз захитався і таки впав. Він спочив у Бозі 7 вересня 1984 року і лише його тлінні останки в серпні 1992 року велично й урочисто «повернулися» з Рима до Львова, після  того як український народ здобув свою державну незалежність, а переслідувана Церква вийшла з катакомб. Але справжній спочинок для своєї невтомної душі наш Великий патріарх заповідав лише тоді, коли «з волі Божої та бажання Українського Божого люду складуть [його] домовину в підземеллях оновленого Собору Святої Софії» у Києві як знак єдності та соборності всього нашого народу і його об’єднаної Київської Церкви. І над цим завданням нам усім ще належить немало потрудитися, щоб сповнити останню волю цього церковного мужа!

Роздумуючи над сторінками життєпису патріарха Йосифа, можемо припустити,  що в молодості, мріючи про своє майбутнє, він і не думав, що йому доведеться зазнати скільки  лихоліть і випробувань. Одначе, як знаємо з його спогадів, він завжди себе запитував: «Що від мене очікує Господь?» А ще він часто роздумував над питанням: «Що скаже одного дня про мене історія, із чим я постану перед Господом на Страшному суді Христовому?» Зрозуміло, що Йосиф Сліпий став великою людиною не в якусь одну мить. Із дня у день він зростав у молитві, святості, мудрості, у почутті відповідальності, а передусім – у відданості Божій волі.

Його життя, як і кожного з нас, було не прямою дорогою, а радше лабіринтом, в якому кожний вибір є важливим. Адже на кожному повороті можна схибити, обравши не ту дорогу. Щоб не загубитися на цьому шляху, ми потребуємо внутрішнього компаса, який підказуватиме нам правильну путь. Слуга Божий Йосиф не шукав орієнтирів у минущих ідеях чи марних сподіваннях. У своєму посланні «Про поєднання в Христі» (3 червня 1976 року) він звернувся до своєї пастви з простою порадою: «Будьмо собою!» Це «буття собою» народжується в кожному з нас у той момент, коли ми в молитві до Отця Небесного розпізнаємо Його волю щодо нашого життя. І кожен з етапів біографії патріарха Йосифа позначений цим знаком автентичності, в серці якої перебуває Христос. 

Він був собою, коли відкрив у собі потяг до науки і присвятив цьому все своє життя не так власною академічною працею, як творенням умов та інституцій для інших. Він був собою, коли відчув поклик до священства і віддав цьому покликанню всього себе, незважаючи на обмеження і заборони здійснювати це служіння. Він був собою, коли відмовився від обіцяної свободи та високих посад, якщо відречеться від своєї Церкви. Він був собою, коли, потрапивши на Захід, став голосом і символом «мовчазної Церкви» у СРСР та всіх переслідуваних безбожною тоталітарною владою. Він був собою, коли обстоював право релігійної спільноти, яку очолював, на патріаршу гідність. Лише така позиція дала йому можливість не залежати від карколомних змін довкола нього і гідно пройти всі ці перипетії історії. 

Сьогодні, коли ми часто чуємо про те, що живемо «плинні часи» чи навіть у «добу постправди», коли все навколо постійно змінюється, нема нічого тривкого й надійного, істини не існує, є лише «точки зору», має рацію той, у кого влада і гроші, а популярність можна здобути дешевими гаслами й обіцянками, − запрошення Йосифа Сліпого до автентичності, до «буття собою» знову набуває неабиякого значення.  

Бути собою ніколи не було легко, ще важче здійснювати своє покликання в часи непевності, які ми переживаємо тепер. На перший погляд, набагато легше і комфортніше пристосуватися до змін, прилаштуватися до зовнішніх обставини, відмовитися від визнання абсолютної Правди… Але горе людині яка перестає бути собою, яка втрачає себе. Життя патріарха Йосифа, воскресіння з катакомб нашої Церкви та її подальший динамічний розвиток свідчать, що лише той долає непостійність і плинність історії, хто постійно у своєму осерді залишається тим, ким сотворив його Господь. Цей шлях, хоч важкий та тернистий, є можливим і приносить людині велике внутрішнє задоволення та радість саме тому, що вона виконує свій християнський обов’язок та волю Божу і тільки так може бути собою.  

Тому в цей ювілейний рік нашого патріарха Йосифа заохочуємо всіх замислитися, ким ми є та яким є наше завдання в цьому земному паломництві до вічності, у нашій сьогоднішній мандрівці «крізь терни до зірок». І хай сам Господь Ісус Христос, який єдиний є Дорогою, Правдою і Життям, буде для нас тією провідною зорею, що дозволить здолати всі перепони на цьому шляху істинного пізнання самих себе через Його хрест і воскресіння. Життєва доля патріарха Йосифа переконує нас у тому, що з глибокою вірою та Божою допомогою людина незламної волі, яка не зрікається своєї Богом даної сутності, не зраджує свого покликання та здійснює своє служіння, за будь-яких обставин переможе у двобої зі злом та неправдою. 

Благословення Господнє на вас, з Його благодаттю і чоловіколюб’ям, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні.

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

у день празника Стрітення ГНІХ, 15 лютого 2017 року Божого

Отців-душпастирів прохаємо зачитати це Послання, поділивши його на дві частини, після кожної Божественної Літургії в суботу та неділю, 18 і 19 лютого цього року.


ЗАВАНТАЖИТИ текст в PDF