ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
– довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 13 серпня 2016 р.

13.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.13,1–10:  «Не майте жодних боргів ні у кого, крім боргу взаємної любові»

Усі ми створені на образ і подобу Божу, тому усі маємо подібні прагнення: бути любленими іншими та уникати зла. Може, ми маскуємо це наше прагнення, може, не маємо відваги це висловити, але нам важливо, коли хтось із дорогих і важливих для нас людей нам приділить увагу, свій час. І за тим криється наше прагнення любові. Ми хочемо чутись похваленими, цінними, за цим знову ж криється бажання бути любленими.

Тож стараймось любити кожну людину, яку зустрічаємо на нашій життєвій дорозі. Бо коли ми когось любимо, то не лише виявляємо якусь чесноту. Бог є Любов і даруючи любов ми даруємо Бога кожній людині. Бо насправді ж за прагнення любові є прагненням кожної людини за Богом. 

* * *
Мт.12,30-37:  «Виплекайте дерево добре, то й плід його добрий»

Знаємо, що коли ми доглядаємо рослини на городі, підживлюємо їх, то вони приносять добрі плоди. Якби ми щось посіяли навесні й цілковито його не доглядали, то бур’ян заглушив би ці рослини й не дав би їм змоги принести плід. 

Подібно з життям кожного з нас. Дуже важливо пильнувати свою душу, дбати про свій духовний стан. Коли будемо пильнувати себе, то неминуче будемо приносити плоди в нашому житті. 

Завжди пам’ятаймо, що не стільки треба змінювати обставини навколо себе, змінювати когось чи щось, як найважливіше змінювати себе. І коли будемо змінювати себе, тоді неминуче, я б сказав, навіть не докладаючи особливих зусиль, будемо приносити добрі та приємні плоди Господеві!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.08.2016р. Б. / Передсвяття походу з чесним і животворящим Хрестом Господнім. Святого і праведного Євдокима

Передсвяття походу з чесним і животворящим Хрестом Господнім

Тропар передсвяття, глас 1: Спаси, Господи, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє, перемогу вірним твоїм на супротивників даруй, і хрестом Твоїм охорони люд Твій. 

Кондaк передсвяття, глaс 4: Світлим понад сонце нeбо являється, світлом хрeста просвітлює все блиском стоїм, тому Ти, чоловіколюбче Спaсе всіх, задля нього просвіти ум нaш і чуття, бо ми маємо його як зброю миру і непоборну перемогу.

Святого і праведного Євдокима

Тропар, глас 4: Той, хто від землі призвав тебе до осель Небесних, зберігає і по смерті неушкодженим тіло твоє, святий Євдокиме: ти бо в ціломудрії і чистому житті, блаженний, жив єси, не осквернивши плоті. Тому з дерзновенням моли Христа Бога, щоб спастися нам. 

Кондак, глас 2: Вишніх бажаючи, до вишніх долучаючись, і колісницю вогненну, Божественними сходженнями чеснот, вдосконалив єси душу, преблаженний Євдокиме, на землі поживши, як безплотний, Зиждителю всіх благовгодив єси. 

Святий Євдоким, син Василія і Євдокії, родом був із Кападокії. Він служив у війську імператора Теофіла (829-842). Імператор зауважив його добросовісну службу і призначив старостою Харазійської области в Кападокії. Він не зробив нічого понад те, що зобов’язаний робити кожен з нас, – він був праведним християнином. Дотримувався Божих заповідей, а зберігав їх так, що його совість була чиста, мов сльоза з дитячого ока. Йдучи за євангельськими радами і роздаючи бідним усе, що мав, сам був убогий. Чистоту тіла оберігав над усе. Говорив мало, остерігаючись блудів язика. Читав Святе Письмо і чинив так, як воно навчає. Провадячи таке життя, у 33-літньому віці він тяжко захворів. Знав, що вмирає, та не боявся смерти, бо духом уже давно помер він для світу і жив для неба. Просив лиш поховати його бідно, в тій одежі, в якій помре. Його волю було виконано. 

Коли св. Євдоким помер, його поховали тихо, як звичайного чоловіка. Та Бог прославив гріб святого численними чудами, що всі стали дивуватися. Прийшов до гробу біснуватий і злий дух залишив його. Прийшла мати з дитиною, в якої були всохлі рученята, і дитина враз піднесла ті рученята, вже здорові, догори і вперше осінила себе знаком хреста. Люди звели над гробом святого капличку і світили там на славу Бога і на честь Його святого слуги Євдокима лампадку, а єлей лампадки допомагав хворим, що приходили сюди. Навіть порох з гробу, коли його прикладали до ран, допомагав, бо Бог хотів прославити свого слугу і винагородити віру тих, що сюди поспішали. Через двадцять вісім місяців після його смерти прибула щаслива мати, що виховала такого сина, мощі якого тепер почитали, і знайшла тіло нетлінним. А що батьки святого Євдокима тоді жили в Царгороді, то побудували церкву Пресвятої Богородиці і впросили одного диякона на ім’я Йосиф, щоб потай переніс сюди мощі святого, бо жителі того краю ніколи на це не погодилися б. Святі мощі склали у срібну домовину, а нові чуда рознесли ще далі славу про того, хто не був ані ісповідником, ані мучеником, ані учителем Христової Церкви – а був лишень справжнім християнином. На честь святого Євдокима святий Йосиф Піснеписець уклав канон. Руський паломник Антоній, що описав свою подорож до Царгорода, пише так: “Біля стовпа, з боку Богородичного монастиря, лежить Євдоким у срібній домовині, як живий”. Антоній поклонився його мощам 1200 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 12 серпня 2016 р.

12.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.11,8–22:  «Коли ж хто сперечатися хоче, – то ми такого звичаю не маємо, ані Церкви Божі»

Не раз ми чули слова, що в дискусії народжується істина. Це так і не так. Бо в дискусії, як би не було, кожен представляє свої переконання і свою правду, тому істина там не може народжуватись. У дискусії Істину хіба намагаються пізнати. А вона – одна й незмінна. 

Господь є Істиною і цю правду явив в особі Ісуса Христа, і цю правду ми маємо відкривати та пізнавати. Саме це для нас завжди важливо в нашому житті та в кожній нашій дискусії.

* * *
Мт.17,10-18:  «Роде невірний та розбещений»

Знаємо, що за Ісусом Христом ходили тисячі людей, але не всі з них отримали зцілення. На сторінках Євангелія не знаходимо аж так багато розповідей про осіб оздоровлених і зцілених. Так само і в теперішньому часі є багато людей віруючих, є багато тих, хто прагне називатися віруючим. Але чи справді ми є віруючими, чи справді покладаємося на Господа, чи довіряємо Йому, чи у своїх труднощах і проблемах уповаємо на Нього? Чи через нашу віру Господь може діяти в нашому житті? 

Чи не такі ж самі слова може сказати до нас Господь? О роде невірний! Коли бачимо, що нам бракує цієї віри та довіри до Господа, то робімо все, щоб у ній зростати. 

Віра не приходить в одну хвилю. Щоб безумовно довіряти Богові, у всьому покладатися на Нього, маємо зростати у вірі крок за кроком. Віра – це наші постійні зусилля, наша повсякчасна праця. Намагаймося, хай там якими будуть обставини нашого життя, усе більше покладатися на Господа і довіряти Йому!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР