Житіє преподобного отця нашого й ісповідника Теофана Сигріянського
Тропар, глас 5: Повздержністю життя прикрасивши і члени
умертвивши, переміг ти ворожі знущання, отче Теофане, і переставився єси
до Бога у життя вічне, як причасник достойний, молячись безупинно за
душі наші.
Кондак, глас 2: З висот прийнявши одкровення божественне,
з поспіхом відійшов ти від балачок житейських і усамітнившись,
преподобний, чудес дію прийняв ти і дару пророцтва удостоївся,
позбавившись багатства і дружини.
Теофан – означає “богоявлений”. Народився святий близько 755 р. в
Царгороді, де його батько Ісаак був високим цісарським достойником, а
мати Теодотія, як і її чоловік, була ревною ісповідницею Христової віри.
Батько Теофана помер, коли йому не виповнилося і 12 років, а після
смерти батька хлопцем заопікувався імператор Лев Хазаріс. Понад усяку
земну мудрість Теофан полюбив мудрість Христової віри. А коли, сповнюючи
волю царя і матері, він одружився з Іриною, дочкою вельможі Лева, то
обоє з жінкою з першої хвилі по вінчанні пожертвували Богові чисте
ангельське життя, і так жили вони в дівицтві, в молитвах і милостині.
Імператор нерадо дивився на те, і щоби відірвати їх від майже монашого
життя, наказав Теофанові їхати до Малої Азії, до міста Кизика, і там
приборкати бунт, який підняв народ.
Коли ж дорогою, пливучи разом з жінкою рікою Риндакос, Теофан
побачив на Пропонтидському березі на Сигріянських горах численні монаші
лаври, то він з жінкою часто сходив з човна і спішив по благословення до
затворників і монахів. Якось Теофан надибав порожню печеру і мав велику
охоту залишитися тут на все життя, але явився ангел і пообіцяв йому, що
колись згодом він буде тут жити, однак тепер нехай спішить сповнити
покладений на нього обов’язок.
Бо ж усяка влада є від Бога і її треба слухати, а послух – це
мати всіх чеснот, як її називає святий Августин. Теофан познайомився в
тій дорозі з пустинником Григорієм Синкелом, а той віщим духом провістив
йому те саме, що святий уже чув від ангела, і ще дещо – святий
удостоїться вінця мученика. Поїхав Теофан до Кизика і навів там лад. У
часі свого побуту у тому місті він часто заходив на довгі молитви до
сигріянських монастирів, а опісля повернувся до Царгорода. Коли померла
його мати, а невдовзі його тесть і цар, тоді Теофан з жінкою Іриною
роздали велику частину свого майна і попрощалися обоє, і завмерли для
земного життя. Ірина вступила до жіночого монастиря у Витинії. Згодом
перебувала вона в монастирі на Княжім острові і в Калонимі, і жила так
свято, що Бог перед смертю дав їй ласку творити чуда. Померла свята
Ірина в ласці небесного Отця і осягнула вінець тієї слави, яка вінчає в
небі святих дів, що посвятили себе небесному Нареченому.
Святий Теофан посвятився монашому життю в Сигріянських горах, на
місці, що звалося Поліхронія. Там він побудував монастир і проживав зі
старцем Григорієм, про якого ми вже згадували. Згодом перебрався до
Калониму, бо там мав своє сільце, яке продав і за виручені гроші
побудував монастир, до якого покликав монахів з обителі Теодора, званої
Монохерарія. І сам жив тут як звичайних монах, підкоряючись владі
ігумена, якого сам призначив, у молитві і в переписуванні святих книг, з
продажу яких монахи утримувалися. Коли ж після смерти ігумена монахи
наполягали на тому, щоб преподобний Теофан став їх настоятелем, він
потай покинув монастир й оселився в тій печері, де колись явився йому
Божий ангел. Однак і тут стали збиратися навколо нього учні, він
побудував монастир, назвав його “Велике Село” і, на прохання братії,
став їх ігуменом.
Під час Собору в Нікеї (Сьомий Вселенський собор 787 р.) він брав
участь у нарадах, і всі дивувалися з великого убожества святого
Теофана, який, вимучений постами, в подертій рясі приїхав на ослиці до
Нікеї. Тоді слава про його життя була вже велика, бо Бог наділив його
даром оздоровляти хворих. У віці 50 років святий Теофан тяжко занедужав,
однак усі болі зносив з відданням себе Божій волі, навіть не думаючи
про те, щоб випросити собі ласку оздоровлення.
Та настав для Христової Церкви час страшних переслідувань, бо
зайняв престол імператор Лев Вірменин – єретик, іконоборець, що як
поганин мучив і проганяв патріярхів і владик. Знаючи, яку вагу має слово
святого Теофана, цар наказав, попри хворобу святого, привезти його до
Царгорода. Тут через своїх урядників безбожник обіцяв святому ласку і
достаток, якщо долучиться до єресі, а потім погрожував, що зруйнує його
монастир, якщо не підкориться його волі. Однак святий велів так йому
відповісти: “Маєтки не потрібні на старість тому, хто добровільно
покинув їх у своїй молодості; мій монастир під опікою Бога, і що ж може
статися, як не те, що Він схоче? Спалиш монастир, то монахи будуть жити у
печерах; віри з серця їм не вирвеш. А мук я не боюся, накажи розкласти
вогонь, і я, хоч слабий, знайду сил, щоб самому увійти в нього!”
Два роки святий Теофан мучився у в’язниці. А потім лютий цар
наказав спалити його монастир, монахів страшно побили і розігнали, а
святого наказав бити жилами по хребті та животі і напівживого вигнати на
острів Самотракію, де через 23 дні святий закінчив свій мученицький
подвиг. Він помер 12 березня близько 820 р. Після смерти мучителя Лева
монахи відбудували монастир “Велике Село” і перенесли сюди мощі святого
Теофана.
Святий Теофан лишив по собі літопис, в якому описав події Церкви і
держави, починаючи з 285 аж до 813 року. Працю на літописом почав його
сподвижник Григорій Синкел, який дійшов до 285 р.
У той самий день:
Житіє во святих отця нашого Григорія Двоєслова, папи Римського
Тропар, глас 4: З висот від Бога благодать прийнявши,
Григоріє славний, і силою Його утверджений, слідами євангелія зволив ти
ступати, і від Христа відплату за труди отримавши, всеблаженний, моли
Його, щоб спас душі наші.
Кондак, глас 4: Подобоначальником явився єси начальника
пастирів – Христа, іноків стада, отче Григоріє, до огорожі небесної
наставляючи, і звідти навчив єси стадо Христове заповідям Його. Нині ж з
ними радуєшся і ликуєш в палатах небесних.
Один з найбільших учителів Церкви і найбільших пап римських,
світило правди, мудрости і благочестя, святий Григорій Великий народився
близько 540 р. у Римі в багатій і славній, в одній з найзнатніших родин
Риму, з родини Аниціїв. Батько його, Гордіян, був сенатором, мати
звалася Сильвія. Вона, як і її дві сестри, Тарсилла та Омеліяна
зачислені до лику святих.
Родичем Григорія був папа святий Фелікс ІІІ. Уже з молодих літ святий
Григорій відзначався великою мудрістю. Він прославився як учений
філософ, був відомий своєю красномовністю, тож уже юнаком він став
сенатором, а згодом, близько 574 р., претором, тобто начальником міста
Риму.
Однак дух його рвався до справ високих, шукав царства Божого, бо
пізнав, який дріб’язковий та бідний цей світ, і яка нетривка його слава.
Тож після смерти батька частину свого майна Григорій роздав убогим, на
Сицилії побудував шість чоловічих монастирів, а сьомий – у Римі,
віддавши під покров Андрея Первозванного, під Скаврійським пагорбом. У
тому монастирі, склавши свої преторські повноваження, він залишився як
звичайний монах, а вчителями досконалого життя йому стали два монахи,
Іларіон та Максиміян. Монастирське життя було дуже строге, внаслідок
безнастанних постів уже в перші роки свого служіння він тяжко захворів, і
хвороба ця його не відпускала аж до самої смерти. Попри своє убожество
він роздавав бідним усе, що мав. Якось прийшов до нього один
корабельник, і став просити про допомогу, бо його корабель розбився, а
він потрапив у великі борги. Святий сказав йому дати 6 золотих. Той
чоловік приходив двічі цього дня і двічі дістав таку саму суму грошей, а
на третій раз, коли у святого уже не залишилося грошей, дав йому
срібний полумисок, в якому мати Григорія присилала варену ярину.
Корабельник узяв полумисок і вже більше не повертався. Одного разу
святий Григорій побачив на торговищі невільників, яких привели на
продаж, людей сильних і красивих тілом, і довідався, що вони походять з
поганського краю, з Британії. Тоді він пішов до тодішнього папи
Венедикта І (574-578) і попросив його, щоби послав до Британії
священиків проповідувати Христову науку; бо там, де приймається свята
віра, невільництво мусить відступити. Папа охоче погодився і призначив
на цю справу його. Невдовзі святий Григорій з кількома монахами пустився
в дорогу. Однак коли довідалися про це в Римі, то враз і духовенство, і
миряни стали просити папу, щоб повернув Григорія, бо без нього Рим
пропаде! Таку велику шану вже тоді мав у народі святий Григорій. І
справді, папа повернув його і зробив одним із семи дияконів Риму, а була
це дуже висока церковна гідність.
Наступник Венедикта І, папа Пелагій II (578-590), призначив
Григорія (579 р.) своїм нунцієм у Царгороді, при дворі імператора
Тиберія I. Тут, не зважаючи на свою високу гідність, святий Григорій
разом з монахами, що прибули з ним, провадив тихе і строге монаше життя.
Тут він написав пояснення до “Книги Йова”, одне з найцінніших писань
святої Церкви. Наступник Тиберія, імператор Маврикій, мав глибоку шану
до святого Григорія, який був хресним батьком сина імператора.
З Царгорода святий Григорій повернувся до Риму 585 р. й осів у
своєму монастирі, де його було приневолено прийняти ігуменство. А коли
папа Пелагій II помер, то на його місце вибрали Григорія. Однак святий
не хотів прийняти цього вибору, який, крім того, мав ще затвердити сам
імператор. Григорій потай написав до імператора Маврикія, аби він не
накладав на нього такий великий тягар. А поки чекали на відповідь, то
святий Григорій ходив вулицями міста і закликав народ до покаяння, бо
гнів Божий навис над Римом. Пошесть, від якої одним з перших помер папа
Пелагій, збирала в місті багате жниво. Однак цар, проти волі святого,
відписав, що не знає нікого гіднішого на папський престол ніж Григорій.
Тоді слуга Божий утік з Риму і сховався в горах, аби дочекатися там
виборів нового папи. Однак весь народ став молитися і постити, і Бог
послав вогненний стовп і вказав на місце, де переховувався Його слуга.
Григорія силоміць привели до Риму, де він, підкорившись Божій волі, 3
вересня 790 р. зайняв престол святого Петра, і став одним з найбільших
папів римських. В численних листах він жалівся, що на нього покладено
такий великий обов’язок, а в окремій книжці написав, яким тяжким є
посланництво кожного душпастиря. Ця книга, правдивий скарб мудрости,
впродовж довгих віків у Західній Церкві була посібником для кожного
священика і єпископа. А те, що він написав, святий затверджував своїм
прикладом. Смирення його було надзвичайне, любов до бідних не знала меж.
При столі його щодня сиділи вбогі, а тим, хто соромився просити
милостині, він посилав їжу і гроші до дому. До всіх ласкавий, опікун
вдів і сиріт, голосив він усюди і завжди закон не суворости, а любови і
прощення. Натомість для священиків і єпископів, які негідно сповнювали
свої обов’язки, був він справедливим суддею; для таких він не знав
пощади.
Оповідають, що якось на обіді, серед дванадцяти запрошених убогих
знайшовся тринадцятий, якого ніхто, окрім папи Григорія, не бачив. А
коли святий Григорій поспитав його, хто він, то почув відповідь: “Я той,
котрому ти дав колись 18 золотих і полумисок своєї матері!
Вже тоді Бог призначив тебе своїм намісником і спадкоємцем на
престолі святого Петра”. І в ту ж хвилю Божий ангел, а це був він, щез з
очей його. Папа Григорій своїм коштом утримував 3000 монахинь,
безнастанні молитви яких мали вимолювати для Церкви Христової миру і
Божої благодаті. Також він допомагав багатьом чоловічим монастирям. З
папського двору він відправив усіх світських достойників, а на їх місце
поставив убогих священиків.
А попри все те він безнастанно дбав про поширення Христової віри.
До Англії, куди сам колись пускався в дорогу, вислав на проповідування
слова Божого єпископа святого Августина (не плутати зі святим
Августином, учителем Церкви, пам’ять якого вшановуємо 28 серпня).
Святий Григорій навернув багатьох єретиків і остаточно викорінив в
Італії рештки аріянської єресі. Крім того, над Італією тоді нависала
вічна загроза, лонгобарди грабували країну і вже були зайняли більшу
частину західних земель. Завдяки папі Григорію, князь лонгобардів
Агилюльф, за намовою своєї жінки, дозволив повернутися єпископам
католикам, яких він як затятий аріянин прогнав, до своїх єпархій; свого
сина охрестив за католицьким обрядом, а в 593 р. відступив від стін
Риму, задовольнившись викупом, і врешті-решт 599 р. уклав мир і дозволив
спокійно зітхнути стривоженим римлянам.
Там, де була в цьому потреба, святий Григорій упоминав
імператорів і князів, це досвідчив на собі цар Маврикій, котрий не раз
відступав перед рішучістю папи. А поза тим святий Григорій не відпочивав
ані хвилини, незважаючи на тяжку хворобу, від якої знемагало його тіло.
Він сам проповідував і писав багато книг і послань, для Західної Церкви
уклав порядок богослужень, затвердив науку про чистилище і про
почитання святих мощей та ікон, запровадив так званий григоріянський
спів. Він описав життя італійських подвижників у діялогах, тобто в той
спосіб, начеб двоє людей, розмовляючи, оповідали щось один одному, і
тому-то названо його “Двоєсловом”. Йому приписують укладання Літургії
Напередосвячених Дарів, яку правиться у Великий піст у середу і п’ятницю
та в перші три дні Страсного тижня. Однак, вірогідно, що цю Літургію
уклав Царгородський патріярх Герман, якого також називають “Двоєсловом”,
а папа Григорій лишень затвердив її. Монахам він наказував якнайменше
займатися буденними справами, навчав їх берегти послух та убожество і
пильно читати Святе Письмо. А сам був такий смиренний, що говорив: “Я
завжди готовий слухати тих, які ганять мене, приятелями вважаю лиш тих,
хто має відвагу вказати мені на мої помилки і допомагає мені
виправитися”. Коли царгородські патріярхи присвоїли собі титул
“вселенських”, тоді папа Григорій став себе назвати “слуга слуг Божих”,
так і донині називають себе всі його наступники.
А що довше тривало його життя, тим більше він страждав, бо
хвороба його набирала сили. Однак, часто прикований хворобою до ліжка,
він все це приписував своїм гріхам, усіх просив про молитви, свої
страждання здавав на Божу волю і трудився для святої Церкви без упину і
без огляду на себе, аж доки не прийшов час віддати святу свою душу в
руки небесного Отця. Помер святий Григорій 12 березня 604 р. На
папському престолі він сидів 13 років, 6 місяців і 10 днів.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська
Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів,
Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело:
ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
