01.02.2015р. Б. / Коментар Євангелія на Неділю митаря і фарисея (Лк 18,10-14)

10 “Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий - митар. 11 Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди - грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. 12 Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. 13 А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! 14 Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений.”

Минулої неділі Церква ставила перед нами приклад Закхея – багато начальника митарів –, якого бажання побачити Ісуса було сильніше за його низький ріст і надвисокі статки. Саме завдяки цьому сильному бажанню бачити Ісуса, він сам став “бачений” Ісусом. І цей погляд Ісуса відкрив справжню суть цього начальника, низького росту: він – син Авраама, на дім якого зійшло спасіння. Можна б сказати, що основною наукою Євангелія про Закхея є саме оце бажання бачити Ісуса, бажання, якого Церква хоче пробудити у нас, щоб ми не зважали ні на нашу фізичну неміч, ані на наш соціальний статус чи багатство, а відважилися побігти наперед, щоб побачити Ісуса. А насправді бути “баченим” Ісусом, і спасенним.

Сьогоднішнє Євангеліє подає нам притчу, яка сама по собі – як літературний жанр – містить завжди щось недосказане і, саме тому закликає читача до того, щоб він був не тільки пасивним слухачем, а оповідачем – narrator –  Євангелія спасіння. Того Євангелія, яке у першу чергу звернене до нього самого – до мене, що читаю – щоб могти іншим розповісти те спасіння, учасником якого зробив мене Бог. Тому багато хто говорить, що притча – це наче дзеркало, в якому відображається той, хто її переповідає. Але пригадаймо собі і досить різкі слова Ісуса, який каже, що “для тих, що осторонь, усе стається притчами, щоб вони дивлячись, не бачили, слухаючи, не зрозуміли, щоб, бува, не навернулись, і щоб їм не простилось” (Мт, 4,11-12). Отже, не будьмо осторонь, не будьмо тими, хто слухають, але не чують, не чують, що притча говорить до них і про них, але прислухаймося до слів Євангелія, яке закликає нас до щирого каяття і смирення, щоб могти прийняти Боже виправдання і спасіння.

І. Читання

в. 10: “Два чоловіки” – більше як про дві особи, дві людини, йдеться про два “духи”, два наставлення, які змагаються за серце людини. З одного боку – протагонізм, “фарисейська закваска” (12,1нн); з іншого – смиренність (мала кількість, незначність), закваска Царства (13,18-21).

Зайшли в храм. Той самий “добрий” вчинок може бути зроблений з різним наставленням і привести до протилежних результатів.

Помолитись. У молитві проявляється суть людського серця перед Богом: гордість, або смиренність, презумпція праведності, або визнання провини. Цей євангельський уривок допомагає нам зрозуміти, в якому “дусі” зроблена наша молитва. Оскільки правдивим гріхом є гріх фарисея, а ми всі грішники, ми не можемо не бачити і не пізнати себе у ньому. Нашим смиренням, оскільки саме його нам бракує, буде наше визнання нашої “нерозумної” правди: ми всі горді як оцей фарисей.

Фарисей. Саме слово означає “відокремлений”. Фарисей – це той, хто відокремлюється і тримається подальше від тих, що не дотримуються Закону.

Митар. Митарі були збирачами податків для римлян. Через їхню захланність і колабораціонізм із завойовниками-язичниками, народ уважав їх нікчемами і просто ненавидів.

в.11: Фарисей, ставши. Це правильна постава на молитві: “стоїмо перед” Богом – співрозмовником людини.

молився. Це молитва подяки. “Дякую” – це основне слово людини, яка благо-словить того, хто її наділяє всякими благами. Фарисей визнає Бога, як того, хто любить і дарує, а себе, як того, хто отримує і є люблений. “Дякую” – це слово підтвердження для себе і для Бога, уподобання Богом як творцем і собою, як його творінням, це слово радості сприйняття себе, як Божого дару і всього іншого, як знаку його любові. Однак, молитва фарисея висловлює лише самоуподобання; привласнює собі Божі дари для того, щоб себе хвалити замість того, щоб прославляти Бога і для того, щоб зневажати братів, замість того, щоб любити їх.

так у собі. Насправді фарисей стоїть не перед Богом, а перед своїм “я”. Його слово не доходить до іншого; воно є монологом, а не діалогом. Так як він завжди говорить про себе, так і тепер молиться у собі. Він – у пекельній самотності того, хто робить з свого “я” власний початок і мету.

Боже, дякую тобі, що я не такий. Дякує, але не щоб прославити Бога і увійти в сопричастя з ним, але щоб похвалити себе самого і відокремитися від інших. Перед Тим, хто сказав “Я є”, він насолоджується своїм “я не [є] такий” як інші. Це диявольська молитва, тому що молитва без смирення і покори – це відокремлення від братів і Отця: страшне і жахливе спотворення самої суті молитви. У ній використовується Бога, щоб шукати власне “я”. Це – гріх в його “найчистішому” прояві. Хто уважає себе вищим за інших, коли молиться, завжди є дуже далеко від Бога, який став найменшим зі всіх.

Грабіжники. Це ті, які привласнюють собі те, що належить іншим. А праведний [фарисей] не привласнює собі Божі дари і власне я?

Неправедні. Це ті, які не чинять Божу волю. А праведний [фарисей] не порушує Заповідь?

Перелюбці. Це ті, що зраджують свою любов. А праведний [фарисей] не зраджує Божу любов, поклоняючись ідолові власного “я”?

Оцей митар. Це свого роду “непотріб”, який ніщо не значить: великий грабіжник, неправедний і перелюбник. Фарисей, який звинувачує митаря для того, щоб себе виправдати, добре його знає. Бачить його з близька, як на картині, для того, щоб підкреслити свою відстань від нього. І навіть не помічає, що знаходиться перед дзеркалом. У митарі він насправді описав власний гріх.

Наше фарисейство проявляється саме тоді, коли ми молимося. І це не випадково! Тому що молитва є дзеркалом правди: вона показує нам, що ми маємо усі ті гріхи, в яких звинувачуємо інших. Тоді, або намагаємося виправдатися, або, нарешті, перестаємо звинувачувати інших і починаємо благати про милосердя. Нема молитви без смирення, нема смирення без усвідомлення власного гріха, навіть і найстрашнішого, яким є гріх праведного [фарисея].

в. 12: Пощу двічі на тиждень. Продовжується самовихваляння. Лев 16,29 вимагає лише один день посту в рік, в день покути (Йом Кіппур). А він постить двічі на тиждень, в понеділок і четвер, для того, щоб спокутувати чужі гріхи. Який добрий!

 з усіх моїх прибутків даю десятину. Податки на збіжжя, олію і вино платить виробник, а не споживач (Втор 12,17). А якщо виробник не заплатив? Для того, щоб бути певним, що Закон дотримано, фарисей робить більше ніж вимагається від нього і сам платить податок за інших. Він насправді єдиний праведник. “Всі інші”, як той митар, – ненажери і нечесні. Оцю фарисейську “молитву подяки” можна б перекласти в наступний спосіб: “Справедливо Ти, Боже, вдячний мені за мою доброту! Ти її бачиш? І скоріше або пізніше ти мені віддячиш!”.

А митар, ставши здалека. Навіть на зовні він показує ту свою відстань від Бога, яку відчуває в середині. Також і знайомі Ісуса стають оподалік від хреста (23,49), як також і батько бачить свого сина, коли той ще був далеко (15,20). Це поле зору Бога, який дивиться лише на покірного.

не смів і очей звести до неба. З опущеними очима перед Богом (= небо), покірний і свідомий власного гріха, він стоїть перед Богом по-іншому ніж фарисей.

тільки бив себе в груди. Знак каяття, так як били себе в груди всі ті люди, що бачили як Христос умирав на хресті (23,48).

Кажучи. Його молитва і не претендує бути молитвою. Він лише “говорить”. Багато скромних людей, але глибокого духовного життя, говорять, що навіть не знають чи їхні молитви щось вартують, чи те, що вони говорять Богові можна б і назвати молитвою. Цей митар, на відміну від фарисея, навіть не довіряє власній молитві. Він позбавлений і неї. Лише надіється на Господа. Однак “молитва смеренного крізь хмари пробивається” (Сир 35,17).

Боже, змилуйся надо мною грішним! Ця молитва, подібна до прохання прокажених і сліпого (17,13; 18,38), очищає і просвітлює, впроваджуючи в Єрусалим. Це прохання з двома полюсами: Його милосердя і моя убогість. Смиренність – це єдина якість спроможна привернути увагу Всемогутнього: робить з мене посудину, яка, позбавлена власного “я”, може бути наповнена Богом. Ця молитва митаря стане і моєю молитвою, коли відкрию свій гріх фарисея. Митар не вважає себе одним із грішників, а єдиним грішником, гіршим і більшим за всіх. “Інші” для нього, на відмінну від фарисея, є всі праведні.

в. 14: Кажу вам. Це Божий суд, урочисто вимовлений Ісусом – учителем Закону.

Цей повернувся виправданий. Віра, яка виправдовує, походить зі смирення, яке благає о милосерді. Син людський, коли прийде вдруге, знайде цю віру? Хто втрачає свідомість того, що усі ми грішні, і лише Бог виправдовує (Рм 3,23; 8,33) не має цієї віри. “Бо Бог замкнув усіх у непослух, щоб усіх помилувати” (Рм 11,32).

а не той. Презумпція власної справедливості нікого не спасає. Праведник не буде виправданий аж поки не визнає свій великий гріх.

бо кожний, хто виноситься, буде принижений (= 14,11). Євангелист Лука повторює слова Ісуса після зцілення чоловіка хворого на водянку в домі фарисея (14,7-11). Тут говориться про смирення, без якого молитва неможлива. Без смирення молитва перетворюється на самовихваляння, а віра – на самовиправдовування.

Фарисей сам собі затягує петлю на шиї, кажучи “дякую тобі, що я не такий як той грішник”. Небезпекою християнського читача/слухача є сказати: “Дякую тобі, що я не такий, як той фарисей”. Це вже подвійна петля. Без смирення нема жодної користі від знання себе і Бога, а людина і далі залишається в обіймах Лукавого. Варта собі нагадати, що якщо гріх – це гордість, смирення, яке Лука вимагає від кожного віруючого – це визнати власну фарисейську гордість, якою зневажаємо усіх інших, які “не такі, як ми”. Лише Причиста Діва Марія може дякувати Богові за смирення, тому що Бог убиріг її від гріха.

II. Для роздумів

Ісус розповідає цю притчу, щоб виявити два помилкові наставлення, протилежні від євангельського: переконання бути праведними перед Богом і почувати себе вищим від інших (18,9). Цікаво зауважити, як два настав­лен­ня пов’язані між собою і як друге залежить від першого. Фарисей, що від­чуває себе праведним і переконаний в цьому, є теж завзятим і неми­ло­серд­ним суддею стосовно свого ближнього: «дякую тобі, що я не такий, як інші люди... або як оцей митар». Цікавим є теж те, як притча представляє два стояння на молитві, а потім закінчує, описуючи два способи життя. Мо­лит­ва показує щось, що перевищує її саму. Саме задля того те, що треба випра­вити, це не є в першу чергу молитва (вона є плодом чогось, що її попереджає), а спосіб, як ми уявляємо Бога і спасіння, нас самих і ближніх.

Притча має двох протагоністів – фарисея і митаря, кожний з яких зобра­жає інший спосіб ставити себе перед Богом і перед іншими.

Передусім, фарисей. Він каже правду. Його помилкою є не лицемірство, але надмірне довір’я на власну справедливість. Він вважає, що має в Бога «відкритий рахунок»: він не очікує його милосердя, не очікує спасіння як дар, але як нагороду, що йому належиться за його діла. Ми не маємо бути занадто строгі до нього, тому що він подібний до нас. Він каже: «Боже, дя­кую тобі...», таким чином, ніби показуючи, що його справедливість зале­жить від Бога. Але не від неї походить його молитва, ані критерії до суд­жен­ня ближніх. Можна сказати, що він – крім першого «дякую тобі» – навіть не молиться: він не дивиться на Бога, не порівнює себе до нього, не очікує нічо­го від нього, ані нічого не просить. Він зосереджується на собі і порівнює себе до інших, судячи їх дуже строго. В цьому його наставленні нема нічого від молитви.

Потім митар. Митарі працювали як податківці про­дуктів на імпорт і експорт. Були вони на службі в ненависних римлян. На великі податки вони ще накладали свої хабарі. І тому їх вважали явними грішниками разом із злодіями, проститутками, перелюбниками і поганами. Митар йде молитися до храму і його наставлення є цілковито протилежне від наставлення фа­рисея. Він зупиняється на відстані, б’є себе в груди і каже: «Боже, змилуйся наді мною грішним!». Каже правду; він, без сумніву, є грішником. Отже, його скромність не полягає в тому, що він себе принижує. Його становище є та­ким, як він його описує, так як і зауваження фарисея було теж реальне. Але він усвідомляє собі, що він грішник, почуває потребу в тому, щоб змінитися і, саме найважливіше, знає, що не може очікувати нічого від Бога. Нічим не може похвалитися і нічого не може очікувати. Він може тільки просити. Він покладає своє довір’я на Бога, а не на себе. І саме цю покірність, про яку говорить притча, Ісус хвалить: він не вихваляє життя митаря, так як і не зневажив діла фарисея.

Висновок ясний і простий: одинокий правильний спосіб стати перед Богом на молитві і в житті – це відчути себе постійно потребуючим його про­щення і його любові. Треба робити добрі діла, але не треба їх числити, а ще менше хвалитися ними. Так само не треба порівнювати себе з іншими. Фа­рисей є дійсно релігійною людиною і те, що він каже, є чистою правдою. Він вважає свою святість Божим даром, так як вважає теж Божим даром його віддаленість від митаря. Ввесь його спосіб відношення до Бо­га є помилковий. Критикується корінь, релігійна система, в якій він живе, а не якась, на­віть важка, непослідовність.

Притча не каже, що фарисей мав би жити так, як митар. Його діла є добрі, і такими вони залишаються. Не є критиковані його діла, але його спосіб дивитися на них. І не тому, що він їх приписує собі, так як це інколи гово­риться. В дійсності, він їх приписує Богові: «Дякую тобі». Помилка полягає в тому, що він дивиться на Бога у світлі своїх діл. Для Ісуса, натомість, погляд має завжди іти згори вниз, а не знизу вгору: від Бога до нас, а не від нас до Бога.

III. Для молитви

Пс 14; Сир 35,11-24; 1 Сам 2,1-10; Лк 1,45-55; 1 Кр 4,7; Рм 3,9-23

“Фарисей, гординею переможений, митар же покаянням похвалений, приступили до тебе, єдиного Бладики. Той, вихваляючись, втратив своє благо, а цей, нічим не хвалившись, дарів сподобився. У таких зітханнях утверди й мене, Христе Боже, як чоловіколюбець”.

(Неділя митаря і фарисея, Вечірня, Стихири на “Господи, взиваю я”).

o. Тарас Барщевський

Джерела: http://pcc.ugcc.org.ua/

Воїни Христа Царя

31.01.2015р. Б. / Коментар апостола на Неділю про митаря і фарисея

Неділя про Митаря і Фарисея

Друге послання апостола Павла до Тимотея 3,10-15

10 Ти ж слідував моїй науці, моїй поведінці, моїй настанові, вірі, довготерпеливості, любові, постійності, 11 у переслідуваннях, у стражданнях, які були спіткали мене в Антіохії, в Іконії та в Лістрі. Яких то переслідувань не переніс я на собі! А від усіх Господь мене визволив! 12 Та й усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані. 13 А лихі люди й дурисвіти будуть чим далі, тим до гіршого посуватися, зводячи інших, і самі зведені. 14 Ти ж тримайся того, чого навчився і в чому переконався. Відаєш бо, від кого ти навчився, 15 і вже змалку знаєш Святе Письмо, яке вірою у Христа Ісуса може тобі дати мудрість на спасіння.

1. Контекст уривка

Другий лист до Тимотея, як зазвичай і кожен лист апостола Павла, складається зі вступу, що вміщає вказівку на автора листа, вказівку на отримувача листа і подяку Богові зі згадкою про молитви; з основної частини, що складається із трьох розділів; а також із закінчення, у якому автор передає вітання своїм друзям.

Структура листа на тематичній основі має наступний вигляд:

1,1-5 – вступ

1,5 – 2,13 звернення до Тимотея

2,14 – 4,5настанови щодо фальшивих учителів

4,6-18 ситуація, в якій перебуває Павло, та його перспективи

4,19-22 закінчення

Літургійний уривок, що його розглядаємо, знаходиться у другому розділі основної частини листа. Він не включає ще двох віршів Тим 3,16 та Тим 3,17, у яких розвинуто думку про натхненність та корисність Писання для духовного зросту людини, що є складовою частиною уривка листа до Тимотея.

Якщо розглянути більш детально другий розділ основної частини, то можна зауважити, що він формується з кількох уривків.

1. Коментар

10Ти ж слідував моїй науці, моїй поведінці, моїй настанові, вірі, довготерпеливості, любові, постійності, 

Цим віршем розпочинається уривок, темою якого є протиставлення до попереднього уривка. У попередньому уривку апостол Павло представляє пророцтво щодо фальшивих учителів, вказує на місце з Писання, як приклад, що виявляє подібну ситуацію з давнього минулого, ще з часів Мойсея. Із цим віршем апостол пригадує ситуацію з недавнього минулого, де дійовими особами був він та Тимотей, який зображений як добрий учень свого наставника. Цим наставником був сам Павло.

У світі, де жив Павло, було дуже багато різних наук. Кожна із них пропонувала певний розвиток життя. Для недосвідченої людини, або, як каже Павло, малолітки, такі науки могли стати проблемою, адже своїми хитро сплетеними схемами зводили її на манівці (Еф 4,14). Єдиною вірною наукою є лишень та, що походить від Господа і передається через людей, яких він сам настановив у Церкві апостолами, пророками, євангелистами, пастирями та вчителями. Ця наука є дана для вдосконалення святих, на будування Христового тіла, для спізнання Божого Сина, для зросту повноти Христа (Еф 4,11-13). Павло, апостол Христовий, подає навчання Ісуса, яке проповідує Павло і яке, звичайно ж, узгоджується з навчанням Церкви.

Грецький термін ἀγωγή (агоге) серед усіх текстів Нового завіту вживається саме і тільки тут та перекладається як спосіб діяльності, поведінки, життя.   Цим терміном вказується на зовнішній вияв людини її внутрішнього світу, так, що він стає видимим для інших. Цей термін ніби доповнює попередній, адже навчання – це не тільки словесне представлення якоїсь системи, це також і життєвий вияв того, чого навчається.

Термін πρόθεσις (протесіс) є іменником, що походить від дієслова προθίτημι (протітемі), що означає класти наперед, задумувати. Тому іменник πρόθεσις (протесіс) я переклав би як задум. Цей термін апостол Павло використовує для представлення Божого задуму, що характеризується як добрий і спасенний, згідно цього задуму повстав світ, згідно нього Бог спас людство у Христі Ісусі, примиривши зі собою все: і земне, і небесне (Еф 1,9-11). Павло, як і кожна людина, має свої власні плани, проте тут йдеться про вищий задум, який треба розуміти як життєвий, а не як один з багатьох короткотермінових планів.

Термін πίστις (пістіс) віра є технічним терміном, що для апостола Павла є відповіддю на Євангеліє і виражає прийняття вістки про смерть та воскресіння Ісуса задля людини. Вірити означає жити у Христі, приймати Ісуса як Господа, який вмер і воскрес, який дарує прощення гріхів, який оправдовує та освячує. Дієслово представляє динаміку, а іменник ніби виражає кінцевий ефект того процесу. Наслідування віри, про яке пише Павло, відображає динаміку. Отже, тут треба розуміти: Павло хоче підкреслити те, що Тимотей перебирав від нього як від учителя, навчався від нього жити як учень Христа, як людина, що вдячна Господу за все те, що він вчинив задля неї.

Довготерпеливість є відповідником грецького μακροθυμία (макротюмія), що є характеристикою Бога по відношенні до грішної людини (Рм 2,4), а також є плодом Духа Святого (Гал 5,22). Павло ставить у приклад самого себе, як такого, на кому видно довготерпіння Христове.

Для Павла найбільш важливою чеснотою є любов. У своїх листах Павло часто поєднує любов ἀγάπη (агапе) із вірою πίστις (пістіс). Разом вони творять найбільш важливий синтез богословських та етичних зацікавлень. Згідно Павла, найбільш важливим чинником у житті учня Христа є саме віра, чинна любовʼю (Гал 5,6).

Терпіння – це частина життя. Євангелист Лука, добрий приятель та співпрацівник Павла, передаючи навчання Ісуса, підкреслює, що ті, що прийняли Слово Боже приносять плід у терпінні (Лк 8,15), та що терпінням спасуть свої душі (Лк 21,19).  Тому і Павло заохочував до терпіння та вправлявся у ньому, бо терпіння приносить досвід (Рм 5,4).

11 у переслідуваннях, у стражданнях, які були спіткали мене в Антіохії, в Іконії та в Лістрі. Яких то тільки переслідувань не переніс я на собі! А від усіх Господь мене визволив!

Всі ці свідчення віри мають місце в містах Антіохії Пісідійській, Ікаонії та Лістрі під час так званої першої місійної подорожі. Вони описані в Діяннях апостолів, починаючи від Ді 13,14, де вказується про прибуття до Антіохії, та закінчуючи кінцем чотирнадцятої глави, де зазначено, що повернулися в Антіохію Сирійську, з якої і почалася перша місійна подорож.

Тимотей, син віруючої юдейки та грека, походив із Лістри (Ді 16,1), тому він був сформований на свідченнях Павла, про які Павло йому тепер пригадує. Апостол Павло, переживши всі ці випробування, чітко усвідомив, що ні горе, ні утиск, ні переслідування, ні голод, ні нагота, ні небезпека, ні меч не зможуть відлучити вірних від Христової любові, від Божої любові, що в Христі Ісусі (Рм 8,35-39).

12 Та й усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані.

Тут Павло говорить як експерт. Адже він сам переслідував тих, які були у Христі, радше переслідував самого Христа у його учнях (Ді 9,4-5), несамовито гонив Церкву Божу (Гал 1,13) аж до зустрічі з воскреслим Господом біля Дамаска. А потім сам він був переслідуваний, починаючи від Дамаска аж до самої смерті у Римі. Павло розуміє тих, хто переслідує, і тих, кого переслідують через їхнє побожне життя у Христі Ісусі. 

Ті, кого переслідують за Христа, є щасливими, згідно навчання Ісуса (Мт 5,10-11). Господь навчав переслідуваних молитися за тих, хто їх переслідує (Мт 5,44).

Павло зрозумів оте щастя, тому і сам навчає подібно: «Благословляйте тих, що вас гонять; благословляйте, не проклинайте» (Рм 12,14). Навчає так, бо у тих переслідуваннях та терпіннях, що зазнав задля Христа, чітко побачив, що не є залишеним напризволяще (2Кор 4,9). 

Павло переосмислює це становище і на основі Святого Писання підсумовує: «Та як тоді, хто народився за тілом, гонив того, хто народився за духом, так і тепер» (Гал 4,29).

Дієслово переслідувати по-грецьки διώκω (діоко) має значення 1. бігти; 2. переслідувати; 3. слідувати, досягати, йти позаду. Тим же ж дієсловом (бігти) описується процес вдосконалення, щоб досягти Христа (Флп 3,12).

13 А лихі люди й дурисвіти будуть чим далі, тим до гіршого посуватися, зводячи інших, і самі зведені.

Зведені – це ті, що опинилися не на тій дорозі, на якій потрібно було бути. Опинилися там, бо хтось переконав їх хитрощами та обманом, представивши ту дорогу погибелі, як кращу від дороги, якою є Сам Господь. Тут зображено ланцюгову реакцію. Зведені зводять інших, та, з кожним кроком віддаляючись від Господа, лишень поповнюють гріх і зло.

14 Ти ж тримайся того, чого навчився і в чому переконався. Відаєш бо, від кого ти навчився,

Через наказовий спосіб Павло закликає Тимотея триматися того, чого навчився і в чому переконався. На фоні різних наук та повчань, Тимотей переконався у тому, чого вчив Павло, не лишень на основі слів проповіді, але й на основі свідчення, що дав Павло перебуваючи у Лістрі, де жив Тимотей. Так як Павло був апостолом Ісуса Христа, то авторитет апостола також робив свою справу. Адже апостол не вчив свого, а передавав лишень те, що отримав від того, хто його послав. Євангеліє, яке він проповідував, було Євангелієм Божим, Євангелієм Христовим. Слово, що проповідував Павло, було Словом Божим.

15 і вже змалку знаєш Святе Письмо, яке вірою у Христа Ісуса може тобі дати мудрість на спасіння.

Мама Тимотея була єврейкою і вже змалку навчила сина найбільш важливого для єврея – Писання, яке розкривало досвід народу, богословське переосмислення ним своєї історії через призму Бога Спасителя. У той час Писання тлумачилося по-різному тими течіями, що були у єврейському суспільстві, найбільш відомі з яких: садукеї, фарисеї, ессени. Були й різні вчителі, що тлумачили Закон Мойсея, пророків та писання. Павло, будучи сам учителем течії фарисеїв, дуже добре розумів, що можна читати Святе Писання і переслідувати Церкву Божу. Лишень зустрівшись із воскреслим Христом, Павло усвідомив ключ до розуміння Писання. Тим ключем є віра в Ісуса Христа, оте Слово Боже, що його святі люди хотіли передати за допомогою людських слів, уклавши Святе Писання. Це усвідомлення було не тільки у Павла, але і в ранньої Церкви в цілому. У листі Петра є чітко зазначено, що люди без освіти та й не зміцнені у вірі перекручують Писання на свою власну погибель (2 Пт 3,16). Лишень віра в Ісуса, при читанні Святого Писання, надає мудрості розуміння Слова Божого на спасіння.

о. Євген Станішевський

Джерело:   Патріарша катехитична комісія

29.01.2015р. Б. / Папа: Сьогоднішнє суспільство є «суспільством без батька»

Сьогоднішні тати часто самоусуваються від виховання дітей, не знають, яку роль мають зайняти у сім’ї, і через це діти відчувають сирітство. Про це говорив Папа Франциск під час загальної аудієнції у середу, 28 січня. 

 

Зважаючи на те, що в період між двома синодами у центрі особливої уваги Церкви перебуває сім’я, їй також присвячений окремий цикл повчань Святішого Отця, який чергову катехизу присвятив постаті батька. 

Святіший Отець зауважив, що слово «батько» є особливо дорогим для християн, адже саме так звертатися до Бога нас навчив Ісус в молитві «Отче наш». А «благословенне таїнство» любові Бога – Отця, Сина і Святого Духа, – об’явлене Христом, є «суттю нашої християнської віри». 

І хоч слово «батько» вказує на фундаментальні взаємини, які супроводжують історію людини від найдавніших часів, сьогоднішнє суспільство, за словами Папи, на жаль, можна назвати «суспільством без батьків», особливо, в так званій західній культурі. Насамперед, це явище подається як визволення від «батька-повелителя», «представника накинутого ззовні закону», «обмежувача свободи і щастя». 

Папа зауважив, що іноді в минулому в деяких домівках дійсно панував авторитаризм батьків, які ставилися до дітей, як до слуг, не шанували потреб їхнього зростання, не «допомагали їм брати на себе відповідальність за будування майбутнього». Таке наставлення є помилковим, але, «як це часто трапляється, кидаємося з одних крайнощів в інші». «Проблемою сьогодення, здається, є вже не так настирливе втручання батька, як його відсутність, ухилення від виконання своїх обов’язків», — сказав Папа, пояснюючи, що дуже часто батьки настільки зосереджені на собі та своїй праці, що забувають про власну сім’ю. Наслідком цього є почуття сирітства, з яким виростає молоде покоління. 

«Отож тепер, під час цього шляху спільних роздумів над сім’єю, хочу звернути увагу всім християнським громадам на те, що ми повинні бути уважнішими: відсутність постаті батька в житті наших найменших та молоді спричинює прогалини та рани, які можуть бути навіть дуже серйозними. Й у дійсності, відхилення у дітей та підлітків можна значною мірою пояснити цим браком, нестачею прикладу та авторитетного проводу в їхньому щоденному житті, відсутністю близькості, любові з боку батька. І відчуття сирітства, яке переживає чимало молоді, є набагато глибшим, ніж ми собі думаємо». 

Такі підлітки, за словами Святішого Отця, навіть перебуваючи в сім’ї, почуваються сиротами, не лише з огляду на фізичну відсутність батька, яка часто трапляється, але й тоді, коли батько не поводиться як батько, коли не спілкується з дитиною, не виконує свого виховного завдання, «своїм прикладом, супроводжуваним словами» не дає дітям, «отих принципів, цінностей, життєвих правил, яких вони потребують не менше, ніж хліба». 

Іноді, як зауважив Папа, тати самі не знають, яке місце повинні зайняти в родині, як виховувати дітей, і відмовляються від цього обов’язку та відповідальності, встановлюючи невластиві взаємини «рівності» зі своїми дітьми. «Так, це правда, що ти повинен бути приятелем своєї дитини, але не забуваючи про те, що ти – батько. Бо якщо поводитимешся лише як рівноправний приятель, це не принесе користі дитині», – наголосив Святіший Отець. 

Але, на думку Папи, схоже наставлення бачимо також і з боку громадянської спільноти, яка через свої інституції здійснює своєрідну «батьківську» відповідальність за молодь, яку іноді занедбує, не надаючи їй жодних перспектив. Таким чином, юнаки і дівчата переживають «сирітство» відсутності «надійного шляху у майбутнє, вчителів, яким можна довіритися, ідеалів, які розпалюють серце, цінностей та сподівань, які би їх щодня підтримували». Порожнє місце тоді займають ідоли, «які викрадають серце». 

Підсумовуючи, Папа пригадав обітницю Ісуса: «Не залишу вас сиротами», – вказавши на те, що Христос є Дорогою, якою слід пройти, Вчителем, Якого слід слухати, Надією на те, що «світ може змінитися, любов – перемогти ненависть, і зможе настати майбутнє миру і братерства для усіх». «Хтось з вас, – додав Святіший Отець, – може докорити мені, що я сьогодні був надто негативним, що говорив лише про відсутність батька, про те, що може трапитися, коли батьки не є близькими з дітьми. Це дійсно так, я хотів підкреслити саме це, тому що наступної середи повернуся до цього повчання, висвітлюючи красу батьківства. Саме тому я вирішив розпочати з темряви, аби дійти до світла. Нехай же Господь допоможе нам добре зрозуміти ці речі». 

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:    КРЕДО