11.01.2014р. Б. / Любомир Гузар: Право на повстання — то є закон природи

Один iз найповажніших моральних авторитетів України, колишній предстоятель УГКЦ розповів про революційний Майдан, враження від Януковича і перспективи України на майбутнє.

 

Якщо припустимо так висловитись, то Блаженнійший кардинал Любомир Гузар (колишній глава Української Греко–Католицької Церкви, котрий у 2011–му добровільно подав у відставку) — солдат усіх українських революцій. Чи то пак їхній капелан. Виступ Гузара на першому після розгону Майдану всеукраїнському вічі мав величезний успіх — кажу це як свідок того, як багатотисячний натовп завмер під сценою, з якої лунав голос Гузара. Але й до Євромайдану (у більш похмурі часи, коли теперішні двадцятирiчнi ще ходили до початкової школи) Блаженнійший Любомир не мовчав. Про досвід підтримки Гузаром маніфестантів усіх мастей та ґатунків ми говоримо також, але починаємо розмову з іншого — зі згадки про «круглі столи», організовані Леонідом Кравчуком, аби «порозуміти» противників та прихильників Євромайдану. На одному з таких заходів був присутній і 80–річний владика Любомир.

 «Діалогу на «круглому столі» не було. Був обмін інформацією»

 

— У посланні апостола Павла до римлян сказано, що «немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога». Блаженнійший, скажіть, а від кого теперішня українська влада?

 

— Влада є від Бога. В Україні, згідно з нашою Конституцією, владу має народ. То він вибирає конкретних осіб, котрим доручає дбати про загальне благо. І ті, кого обрано, мають пам’ятати, що вони є відповідальними перед народом і перед Богом. Вони не мають влади без відповідальності, як і не мають влади необмеженої. Влада є від Бога, а її носієм є народ.

 

— Ще про владу. На недав­ньому «круглому столі» «влада—опозиція» ви мали нагоду чути Віктора Януковича. Якими є ваші враження від цієї людини? Чи здатен він навзаєм чути опонента?

 

— Моє враження таке: сказано було багато, але без зобов’язань… Дуже багато і довго говорив Прем’єр, говорив Президент Кравчук, хтось від студентів (хоч потім сказали, що то не є студент), говорив Блаженнійший (Святослав Шевчук, глава УГКЦ. — Авт.), говорили інші представники церков, окремі люди та представники політичного світу, але то не був діалог… Бо висновків насамкінець не було.

 

— Ви, до речі, не виступали.

 

— Мене до слова не кликали, а я не знав, що самому треба зголоситися… Отож багато говоріння і жодних зобов’язань, наскільки я пам’ятаю… Але добре, що така зустріч відбулася. І добре, що на ній був присутній Президент. І що розмова була взагалі… Але діалог — то є специфічний спосіб спілкування, який зазвичай шукає розв’язки проблем. Те ж, що відбулося, радше — взаємний обмін інформацією. А от те, наскільки кожен почув іншого, — цього я не знаю.

 

— Можливо, єдиний, але істотний наслідок цих зібрань полягає в тому, що після «круглих столів» припинилися репресії. «Беркут» облишив атаки на Майдан, більшість заарештованих вийшла на свободу, арешти припинилися — принаймні на даний момент стан справ є саме таким.

 

— Якщо це наслідок тих «круглих столів» — це є добрим. Я, на жаль, цього напевно не знаю. Але якщо так, то Богу дякувати…

 

«За зброю можна братися, коли зброя звернена проти тебе»

 

— За останні 12 років Євромайдан — це вже третя революція, якщо рахувати і «Україну без Кучми», і «помаранчевий» Майдан. Це добре чи погано, що Україну так штормить? Так наро­джується нація чи так примножуються безплідні спроби щось змінити?

 

— Думаю, перше. Так проходить становлення нації… Бачите, в 1990—1991 роках тут запанувала ейфорія, всі були захоплені. Однак і це захоплення від самого початку мало свої труднощі. Ви, говорячи про революції, не згадали іще одну — виступи студентів…

 

— Так, «революція на граніті». Голодування 1990 року…

 

— Отже… Скільки століть Україна була під ярмом. Під Польщею, Австрією, Росією тощо… Була залежна. І те, що діялося в цей час в Україні, було, так би мовити, незакономірно, тобто не так, як би мав іти розвиток у нормальній державі. З іншого боку, ми мали видатних письменників, науковців, а наприкінці ХІХ століття — певні політичні рухи, які знайшли втілення у визвольних змаганнях, на жаль, невдалих…

 

Пізніше частина українців намагалася не втратити ідентичність під владою Польщі, а інша — переживала 20—30–ті роки, Голодомор і німецьку окупацію у складі Радянського Союзу… І ось при Божій помочі — цілком несподівано — прийшла до нас незалежність… Люди, які були і лишаються при владі зараз, виховані при цілком інакшій — радянській — системі. Хтось iз них зрозумів зміни, а хтось — ні. І хоч би скільки років пройшло з того часу, ми маємо ще дуже багато радянських елементів.

 

Але ми вчимося бути державою. Ще тільки вчимося… Візьмемо економічне життя — руїна… Україна така багата країна, стільки має здібних людей, а ми тим часом — у таких колосальних фінансових клопотах, ледь–ледь врятувалися від дефолту…

 

Зараз підростає нове покоління, що матиме нагоду жити у новій державі, навіть якщо ця держава дуже невдало розвивала свої таланти. Це нове покоління, яке вже мало нагоду трохи повчитися за кордоном, прагне змін.

 

Ви згадали три майдани, три революції. Гадаю, вони є цілком закономірні. І були вони всі на користь державі, а не проти когось. Вони не мали на меті знищити Україну, вони хотіли врятувати Україну. То влада була зацікавлена у тому, аби насильством приголомшити народ, але їй то не вдалося, вона лише зганьбила себе. Бо коли хто береться робити щось насильно, той свідчить про своє безсилля. Щоб бити, не треба великої філософії.

 

— Щодо теми насильства маю питання провокативне. А якби й опоненти влади взяли до рук зброю, як би ви поставилися до таких дій?

 

— Є такі ситуації, коли збройний спротив є дозволеним. Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися. Кожен iз нас має право боронитися… Сила нашого народу — у миролюбстві. Влада б’є, але не має, за що бити. Влада, яка б’є лише за те, що когось не любить, показує тим свою неміч.

 

— У конституціях деяких країн прописано право народу на пов­стання. Може, й нам не завадила б така норма?

 

— Не треба того прописувати у конституціях — то є закон природи. Я маю право боронити себе та своїх ближніх. Як кожна людина. І маю право відповідати такими засобами, якими на мене нападають. За зброю можна братися, коли зброя звернена проти тебе.

 

«Людей не змінили цілком, але їх дуже глибоко поранили…»

 

— Повертаючись трохи назад — до того, що все у нас розвивається трохи не так, як у цивілізованих країнах, через всотану в кров залежність. Скільки нам iще позбуватися синдрому жертв окупації, позбуватися усіх наслідків радянщини?

 

— Щонайменше ще одне покоління… Дам вам такий приклад. Уявіть, що людина скоїла злочин і 20 років відсиділа у в’язниці. Пройшла там певну «школу». Що б вона не передумала собі, та, вийшовши на волю, лишилася тією самою людиною. У нас змінилися три покоління — 70 років радянської влади то якраз і є три покоління… І всі вони також отримали «виховання»: їх учили, як не довіряти один одному, як уникати відповідальності, як ставати безбожними створіннями. Хай людей не змінили цілком, але їх дуже глибоко поранили…

 

Пам’ятаю, як після приїзду з Італії в Україну мене запросили сповідати. Я був трошки здивований: мені оповідали, що за часів Радянського Союзу на підприємствах, у колгоспах було багато крадіжок, але ніхто з цього не сповідався. Так були виховані: крадіж — то не є гріх… Так отож і нам тепер людей треба перевиховувати, бо ще дуже багато з них і по цей день переконані, що красти не є злочином, тому й крадуть направо і наліво. Крадуть несамовито, крадуть у всіх, навіть у дітей… Дехто все–таки навернувся, дехто все–таки сповідається — «я крав», але далеко не всі…

 

Багато людей нині ходить до церкви. У неділю церква переповнена. Але що ті люди роблять iз понеділка по суботу? Чи всі живуть по–божому? Дехто, напевно, так, але більшість — ні. Я їх не суджу, хай їх Господь судить. Люди так виховані. Хтось має внутрішній зір і силу духовну, щоб змінитися. Але багато людей того зробити не годні. Тож мусимо чекати, доки не прийдуть їм на зміну їхні нащадки, яких, наприклад, уже виховано у розумінні, що крадіж — то є гріх…

 

Нині молодь починає застановлятися над багатьма речами. Чому наша влада поводиться так, як поводиться? Чому міліція поводиться так, як поводиться? Чому школа поводиться так, як поводиться? На Майдані цього року — дуже багато молоді. Власне, молодь i почала першою сходитися туди. Тому на неї зараз — такий великий наголос і така велика надія.

 

— Що буде з цією молоддю, якщо Майдан зійде нанівець? Якщо всіх нас чекатиме ще одне велике розчарування? Молодь емігрує, зіп’ється, деградує морально чи просто збайдужіє, як покоління батьків і дідів, вихованих СРСР?

 

— Ні. За кордон піде, можливо, якась частина. Зараз молодь вийшла на Майдан, бо сподівається на зміни. Зміни цілої системи, а не одного уряду на інший. І це — навчаючись на прикладі інших держав, які подекуди мали гіршу історію, ніж ми, проте почали жити за іншою системою й іншими правилами гри. Молоді люди відчули, що так далі тривати не може. А в те, що вони масово пішли б за кордон — ні, в це я не вірю. Якась частина — так, напевно… Я сам багато років прожив за кордоном. І тільки коли під старість повернувся додому — тільки тоді відчув себе нормальною людиною, бо скрізь і завжди я був громадянином другого класу… А що стосується того, чи здеградує молодь, то це хіба що «завдячуючи» своїм батькам. Сама по собі молодь гіршою не стане.

 

«Майдан є прикрим для влади… Але літаками та танками його не розігнати»

 

— Ви — єдиний iз церковних ієрархів, хто підтримав суспільний протест ще часів «України без Кучми», але не єдиний, хто благословив Євромайдан зараз. У ніч першого розгону Євромайдану частину маніфестантів прихистив Михайлівський монастир УПЦ КП. Пізніше двері для них відчинила й лютеранська кірха. Що змінилося всередині церкви, чим зумовлені такі позитивні зміни?

 

— То є Божа благодать, що є такі зміни. Та не думаю, щоб я був єдиним, хто підтримав людей іще тоді. То не є якась моя особлива заслуга. Тим більше що я тоді був у Львові, а акція та здебільшого проходила у Києві… Щодо решти, то Богу дякувати, що люди почали розуміти, що добрі акції треба підтримувати.

 

— Чим завершаться події на Майдані, сказати не може ніхто. Можливо, Майдан таки розженуть силовими методами. Можливо, акція сама собою почне затухати. Однак який варіант розвитку подій особисто ви назвали б перемогою? Чи, може, вона вже відбулася?

 

— Питання ваше дуже широке, і відповісти на нього складно. Майдан є прикрим для влади — це цілком зрозумiло. Якби вона могла його у якийсь спосіб позбутися, то вже це зробила б. Та якби вона це почала робити, то реакція була б така, що вийшли б не сто тисяч людей, а мільйони. Літаками та танками їх було б не розігнати.

 

Чи не «розпливеться» Майдан сам? Виглядає неправдоподібно. Людям уже є досить терпіти — просто так вони б не прийшли… Я не люблю категорій «перемога» чи «невдача», не хочу говорити «Майдан виграв» чи «Майдан програв». Ідеться про те, чи змінимо ми на краще систему урядування? Я не думаю, що станеться це сьогодні або завтра. Але закладено поважний початок.

 

Маю відчуття, що ми — на порозі дуже серйозних змін на краще. Але, знаєте, я боюсь впливу тих політиків, які не додають від себе нічого позитивного, а лише хочуть користатися тим, що люди зробили до них. Розвиненої політичної культури вони ще не мають, тому можуть швидше зашкодити, аніж допомогти. Тобто знаків питання багато, і періоди занепаду ще будуть, але має статися щось зовсім надзвичайне, аби ми скотилися на саме дно…

 
Україна молода 

КРЕДО

10.01.2014р. Б. / Господь Бог любить нахаб

Про суперечки з Богом, кохання і фах актора — у бесіді Мартіна Якімовича зі священиком і актором Казимиром Ожеховським.

 

— Ви, здається, закохані?

 

— Ти що таке кажеш? 

— А Мала Тереза, а Едіт Піаф?

 

— О, то це так! Тут я закоханий по вуха. Це дві жінки мого життя. І ще Марлен Дітрих… Я саме ставлю виставу про неї — про її самотність і життєву драму. 

— Багато хто незадоволений: навіщо Ви робите святу з Едіт Піаф?

 

— Ні, ні. Я зовсім не роблю з неї святу. Я всього лиш не кидаю в неї каміння та не зосереджуюся на коханцях, ліжках, на всьому, що сьогодні так люблять. Дехто бачить тільки це, при цьому не помічаючи, що то була фантастична людина, велика особистість, благородна і добра жінка, дуже нещаслива… Дев’ять таких болючих операцій, стільки важких переживань. Адже вона вийшла з борделю! Її виховала вулиця. І все вказувало на те, що вона залишиться на самому дні. А вона зуміла пробитися, стати великою особистістю, благородною людиною. Вона досягла найвищих вершин як співачка й актриса. Мені простіше розповісти про неї, ніж про мою улюблену Малу Терезу, тому що мені складно наслідувати смиренне життя, укрите за стінами монастиря, я не вмію зносити тягарі, страждати, як вона. А Едіт — о, ця жінка зуміла по десятьох роках важкої боротьби вийти з алкоголізму. Чотири багатотижневих убивчих періоди виходу з наркозалежності. Який чоловік таке витримає? А вона пройшла крізь усе це. А її слова про те, що вона ніколи не зустріла справжнього кохання, тому що люди любили тільки її славу і гроші… Їй було боляче, це розривало її серце. Вона була дуже щира, ранима. 

— Вона вражаюче сказала про страждання: що в ньому вона відкрила справжній скарб, коштовність…

 

— Для мене це найважливіше! Тільки містик, який дихає Богом, може сказати таке. Я дивився це інтерв’ю — журналіст запитав співачку: «Чи ви не засумнівалися в Богові після стількох нещасть, які Він вам послав?» І ось тінь смутку находить на її обличчя, вона з трудом ковтає слину, глибоко зітхає і відповідає: «Ну як ви можете таке казати? Адже Господ Бог нещасть не посилає. Він — сама Любов! Як же Любов може посилати нещастя? Те, що послав мені Бог і що ви назвали нещастям, для мене — найбільший скарб!» Едіт підносить руки й каже: «…і тільки це я заберу з собою на небеса…» 

— А Ви могли би повторити ці слова? Те, що світ називає прокляттям, — назвати скарбом? Адже й Ви торкнулися пекла…

 

— Так, я згоден з Едіт Піаф. І я міг би сказати те ж саме. Звичайно, я пережив мало… Пам’ятаю трагічну ситуацію: я був у важкому стані — мав рак селезінки. Пізніше я виборсався, але тоді мені було дуже погано фізично. Довкола була духовна пустка, тьма, безодня. Прийшли знайомі актори, плескали по плечу, казали: «Тримайся, Господь тобі допоможе». А я кричав: «Облиште мене! Ніщо мені не допоможе! Не хочу я вашої молитви! Вона нічого не змінить! З мене досить!» І я, католицький священик, відчував, що спускаюся в пекло. Це фізичне відчуття — переді мною розкриваються ворота пекла. Весь спітнілий, я подумав: «Ісусе, Маріє, якби я помер зараз, моя совість прирекла би мене на вічні муки». Тому що не Бог тебе прирікає — ти сам обираєш! Лежу й відчуваю, що торкаюся пекла. Тоді, зібравши рештки волі в кулак, я судомно схопився за Боже Милосердя й вигукнув: «Ісусе, спаси!» І відчув, як мене підхопила Його рука. Тієї ж миті! Сьогодні я знаю, що якщо опинюся серед найбільшого життєвого пекла, варто вигукнути: «Врятуй!» — і Він одразу ж мене витягне. Такий мій досвід. Глибокий, поєднаний із болем, істинний. Сходження до пекла, відкинення. Той день я вважаю великою благодаттю. Коли я розповів про це о. Янушу Пасєрбу, моєму великому другові й прекрасному поету, він вигукнув: «Тебе торкнулася благодать Небес! Це не простий випадок — це велике переживання. Пам’ятай його, не забувай ніколи…» 

— Можливо, через цей досвід Бог тепер витягає з дна інших? Наприклад, хворих на СНІД ув’язнених?

 

— О, мої дорогі хворі ув’язнені… 

— Ви їх не боїтеся?

 

— А кого боятися? За гратами у мене самі друзі. Я навіть більше скажу: якби хтось після моєї смерті шукав, що би такого хорошого про мене сказати, то нехай не говорить про театр або акторство, а про мою в’язницю. 

— «Моя в’язниця» — як це звучить!

 

— Я це так відчуваю. Люблю цих людей і високо ціную їхню дружбу. 

— А вони — вони на Вас чекають?

 

— Так. Телефонує до мене начальник в’язниці: «Отче, ми перевозимо ув’язнених до іншого міста». Мене це засмутило, я поїхав попрощатися, а за два дні —знову дзвінок: «Отче, сталося щось дивне. Вони сказали, що нікуди не поїдуть, бо там не буде Вас». Хіба це не свідчення любові? Вийшовши з в’язниці, вони не вламуються у мій дім, не випрошують, вони тактовні, ввічливі, повертаються до життя. Шлють мені листівки, які самі малюють. Наприклад, ось цю намалював у в’язниці мій друг… 

— Тягне Вас до неспокійних натур!

 

— Дуже. Я дуже люблю неспокійних. А ти звідки про це дізнався? 

— Читаю Біблію. Йона втікає на корабель, неспокійний Мойсей, Авраам, Єремія кричить: «Нехай буде проклятий той день, коли я народився, день, коли народила мене мати моя…»

 

— А уяви собі, що якийсь священик скаже таке сьогодні. Та ж люди одразу зарепетують: «Що за стид! Та він хворий! До психіатра його!» А він боровся…

— Можна боротися, сваритися з Богом?

 

— Потрібно! Так, як Йов, підносити до неба кулак і кричати: «Ти, помилуй, допоможи, зроби хоч що-небудь, благаю!» Богові подобається такий замах на Нього. Він бере на Небеса тих, хто докладає сили (пор. Мт 11, 12) — сильні завойовують Царство Небесне. Крик людини Бог чує. 

— Ісус наводить приклад удови, яка безперестанку ходить за суддею і просить: допоможи. Фактично, переслідує його… «Порядні люди» покрутять головами: як можна так набридати Богові? А Ісус відповість: це — зразок молитви!

 

— Так. Це дивовижна таємниця. Знаєш, що спільного в Едіт Піаф і Малої Терези? Насамперед те, що юна, 13-річна Едіт була зцілена від сліпоти за заступництвом цієї святої. А знаєш, де це сталося? В борделі! Проститутки читали новенну, навіть поїхали до Лізьє. Я часто про це розповідаю: ось яке нахабство — проститутки вимагали у Бога зцілення! Маленьку Едіт мати покинула, коли дитині було сім тижнів, бабця навчила дівчинку пити горілку й вино, у підсумку її віддали в публічний дім. І її батько це схвалив. Ну і що? У звичайних проституток була така сильна віра, що Богові довелося їх вислухати! Вони замкнули бордель на ключ і протягом дев’яти днів звершували новенну. Приходили клієнти, а вони їм кричали: «Не чіпай мене! Навколішки — і молися!» 

У Лізьє вони відправилися зі сльозами: «Терезонько, допоможи навій маленькій Едіт, але пам’ятай, що це має статися 25 серпня, в урочистість святого Людовіка — покровителя Франції». Прекрасне, святе нахабство. Вони навіть час Богові визначили! Чому Людовік? Бо так звали батька Едіт. І ось, уяви собі: сидить маленька за фортепіано, сліпа. Пальчики лежать на клавішах. Підходить бабуся й каже: «Едіт, ідемо спати». А та у відповідь: «Ні!» «Чому ні?» Й дівчинка каже: «Бабусю, яке ж воно все гарне, що я бачу!» Перше, що побачила Едіт, — свої маленькі руки на клавішах фортепіано. В Едіт Піаф і Малої Терези багато схожих рис: надія, уповання, сміливість. 

— Нам треба навчитися молитися, як ті проститутки, з такою вірою! А у Вашому житті є ще одне кохання — Свята Земля.

 

— О, так! Я був там уже разів тридцять, із друзями. Мене ця земля не відпускає. Цілий рік я сохну і в’яну, й лише там я — вже старий — оживаю! Ми живемо у монахинь у Єрусалимі й два тижні тільки те й робимо, що ходимо, ходимо, ходимо, з ранку до чорної, як смола, ночі. Невпинно крокуємо слідами Ісуса. Галилейське озеро, море, пустеля. Яке там світло!!! А бедуїни! Ось ти бачиш цілий табір: не місто, не село, — а на ранок він зникає, і сліду не зостається. Пастухи пішли далі. Одного разу вони запросили мене, я навіть спав у їхньому наметі. 

— Ви часто повторюєте: «Господь — Пастир мій, нічого мені не бракуватиме… Навіть коли б я ходив долиною темряви, я не боюся лиха»…

 

— Так, це мій псалом. У ньому я бачу себе повністю. В кожного з нас є свій псалом, його просто треба знайти і полюбити. Долина смерті, долина темряви — так іноді перекладають. Жезло і палиця зі мною. Чому жезло і палиця? Що це означає? Жезло — щоб відганяти вовків, виганяти зло, нещастя, небезпеку. А палицею поженеш овечку, щоб не відставала, не загубилася. Дві харизми. 

— Що сталося 21 червня 1959 року о п’ятій вечора?

 

— Землетрус… Я був молодим актором. Була п’ятниця. Заходжу до храму монахинь-візиток, залізаю нагору, де орган, на якому грав Шопен (невідомо, щоправда, чи залишилася бодай одна клавіша з тих часів). На амвоні хтось проповідує. Сиве волосся, зламаний ніс. Мені той священик не знайомий. І раптом його палець підноситься вгору, і я розумію, що він показує в мій бік, і чую голос: «Ти також залишиш усе, залишиш свою корону і підеш служити Богові!» То був день св. Луїса Гонзаги, священик говорив про нього, а я знав, що він говорить про мене. Й тієї миті я подумав: «Боже, зішли мені благодать священства!» 

— Колеги-актори пальцем біля скроні не крутили?

 

— Крутили. Навіть священики не знали, чи прийняти мене до семінарії. Побоювалися такого актора… Але, на щастя, Примас Вишинський дав згоду. Й ось я священик. 

— І Ви щасливі?

 

— Дуже. Навіть секунду не шкодував про своє рішення. І не бажав би такої спокуси, це жахливо. Я нерідко втомлююся, падаю з ніг, але я щасливий. 

— Входячи до Вас у кімнату, слід остерігатися. Ви заражаєте інших. Вірою.

 

— Мовчи, мовчи, мовчи… 

— Але ось Крістіна Янда каже так: «Це чудесна людина. Ніби батюшка з дитячих книжок. З легкістю дивується, часто захоплюється, сумує з будь-якого приводу, радіє всіляким дрібницям»… Як жити з такою характеристикою і як показувати іншим Бога, а не себе?

 

— Мені здається, про це взагалі думати не потрібно. Не треба нічого показувати насилу. Треба просто жити, бути собою. Якщо інші, дивлячись на тебе, побачать Бога, — то це благодать із Небес. Думати про себе означає жити гординею, у фальшивому смиренні. Живи, будь собою, будь вільний. Якщо тебе критикуватимуть — нехай критикують, це також корисно. Не потрібно надміру перейматися. Не треба робити з себе взірцевого священика. Живи так, ніби на тебе дивляться. Хтось побачить тебе й вигукне: Боже мій, він же насправді молиться! Ну бо актори теж моляться. 

— Акторство — це постійна зміна масок. А перед Богом їх треба знімати.

 

— Але коли актор надягає маску — він правдивий! Це не брехня і не обман. Поганий актор буде брехати, а хороший у цю мить буде Балладіною, готовою вбити матір. Усе правдиво. Ось він Гамлет. Актори — «то не блазні, хоч блазнями їх звуть, овації при цьому їм дарують». Це люди, які, надягаючи маску, покликані говорити про істину. Хто більш здібний — той осягає цю таємницю. Так казав Виспянський, так думаю і я. 

— Як же говорити з Богом так, щоби Він почув?

 

— Як дитина. Кожна людина — це дитина. Слово «Авва» означає не «батько», а «таточку». І в цьому різниця: батька бояться, а до таточка туляться, сидять у нього на колінах. Татусь втирає сльози… нахаб.

 
Мартін Якимович, переклад: Братство святої Бригітти

Джерело:   КРЕДО 

10.01.2014р. Б. / Іспит совісті для дорослих

Всім відома і вічно актуальна історія про Марту і Марію (див. Лк 10, 38-42) може бути ключем до зрозуміння того, на чому полягає справжній іспит совісті для дорослих…

 

Чому для дорослих? Бо, без сумніву, ми вже дуже дорослі! Ходимо щонеділі, а той частіше до храму, вислухали вже тисячі проповідей, в курсі всіх новинок у католицькій Церкві, вміємо співати Годинки, інколи відтарабанимо розарій або не менш набожно прочитаємо літанію до одного з улюблених святих… Одним словом, Небо забезпечене — Vip Room для перевтомлених. 

Звісно, в часі вільному від своєї побожності, ми бігаємо як навіжені, виконуємо тисячу робіт (ну бо ж копійчину треба заробити!), вмовляємо собі, що по дорозі ще робимо купу добрих вчинків, (про які нас ніхто не просив, але ж ми дуже добрі і людям потрібні — ніби на силу хочемо самі себе в цьому переконати). В цьому повному хаосі і підсвідомому переконанні, що житимемо ще 1000 років, панічно втікаємо від самотності, куди очі бачать. Тільки не до Бога! Ну бо Бог дуже добрий, Він нас любить, все бачить, чинить різні чудеса — все, як у тих проповідях, але в нас нема часу, щоб запитати, що Він про все це думає, бо на нас чекає робота, добрі вчинки і виконання Його волі. 

І так минає наше святе життя. Для інших, не для себе. Хоча ми все-таки грішні. Ходимо час від часу до сповіді і розповідаємо про те, як ми нікого не вбили, нічого не вкрали, інколи не молилися, обмовляли сусідів, і все нам вже осточортіло. Дитяча сповідь дорослої людини. Аж до смерті — дитяча. Бо про дорослі гріхи в нас немає часу подумати. За нас же ніхто не відповість на дзвінки і не повідписує на імейли. The End.

Джерело:   КРЕДО