16.02.2013р. Б. / Любомир Гузар «Про свободу»

 Господь Бог дав нам Україну. Ми самі її не здобули, крови не пролили. Ніхто з людей нам її не дарував. То була воля Господня, ласка Божа. Обставини мусять описувати історики. Але Україна постала, вона є. Я переконаний, що інакше бути не могло.

 

Проте чи всім нам подобається нинішня Україна? Кого слід картати, що вона не є такою, якою ми воліли б її бачити? Як сталося, що Україна не стала осідком достатньої кількості вільних людей, що є неодмінною ознакою справді вільної держави?

 

Багато хто все ще боїться свободи. Хтось давно відзвичаєний від неї, хтось, навпаки, досі не призвичаєний. Більшість людей про свободу не думають. Бо виховані в іншому світогляді.

 

Багато разів я чув з різних вуст, що ми, українці, є колосальними індивідуалістами. Маєш свій хутір, маєш родину, землю, сад — власне, що ще потрібно, аби не думати про те, що за парканом, про тих, хто за парканом? Земля така багатюща, що добрий господар ладен самотужки розбудувати щось на кшталт власного самодостатнього світу. Це створювало хитку ілюзію свободи для кожного й не примушувало змагатися за свободу для всіх. Мрії про волю не заважали кожному ставати невільником власного клаптика землі.

 

Історики кажуть: українці поставали насамперед як рільники, тому їхня звичка до колективної співпраці є недостатньо природною. Світ змінював обставини й характери, проте закладена традиція все одно давалася взнаки.

 

Після Другої світової війни я жив у таборах біженців на території Австрії. Дуже повчально було спостерігати, як поводилися українці, а як — литовці. Литовці вміли свої справи розв'язувати спільно, українцям це давалося тяжче. Звісно, вихідці з Литви, на відміну від нас, мали за плечима щонайменше 20 років незалежності. Але чи тільки в тому була причина?

 

Часом ми добре працюємо гуртом. З історії відомо, що українські військові формації в різні часи були досить вправними. Проте, коли йдеться про життєві проблеми, нас напрочуд важко переконати, що треба співпрацювати. Життя призвичаїло мешканців нашої землі боронитися, але не навчило спільно розбудовувати навколишній світ, коли загрози немає. Складно відчувати себе спільнотою, коли відсутній спільний ворог. То невже нам неодмінно треба ворогів, аби відчути себе справжньою родиною, не роз'єднаною парканами особистих прагнень, дрібних острахів та нісенітних забобонів?

 

Українців на певний час може об'єднати шляхетна ідея, прекрасна мета, велика боротьба. Заради цього багато хто спроможний віддавати останнє, йти до в'язниці, ризикувати здоров'ям, жертвувати життям. Натомість речі не менш важливі, але зовні більш буденні, марудні, не в змозі пробудити таку ж пристрасть, такий же запал, таку ж схильність до жертовності. Ми здатні боротися за чітко окреслену героїчну мету, але нам не властиво налаштувати себе на копітку, щоденну спільну працю.

 

Наведу приклад із власного досвіду: дуже легко розбудовувати парохію, особливо коли зводиться Храм Божий. Тою справою опікується ціла громада, кожна людина щиро намагається бути дотичною до здійснення мети. Та коли храм збудовано, то стимул зникає. Нащо зайво турбуватися, як воно вже постало? Але ж життя парохії не припиняється відтоді, як Храм Божий зведено. Воно, власне, тільки починається.

 

Який зв'язок я вбачаю між спільною працею та свободою? Дуже простий. Свобода не є сама в собі цінністю. Свобода — це обставина бути людиною. Свобода — це лишень право творити добро. Свобода не в тому, щоби робити що заманеться. Свобода — то змога служити людям. Чим більше людей усвідомлять таку свободу як природну потребу, тим більше добра вони здатні спільно створити одне для одного, а отже, для цілої країни. Свобода є умовою, вона не є ціллю. Держава може почуватися вільною лише тоді, коли вона спирається на людей, які почуваються справді вільними. Водночас тільки у вільній державі народ може почуватися свобідним. Ми спільно повинні збудувати державу, де вільна людина має бути на першому місці. Повна свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного з нас.

 

Якби мене запитали, що означає бути свобідним, я би не відповів одразу, хоча вважаю себе вільною людиною. Але ж не почуваюся захищеним. Бо живу в країні, де завтра мене можуть заарештувати. Або влаштувати мені дорожньо-транспортну пригоду, буцімто випадкову. Раптом хтось на високих щаблях влади подумає, що нижчепідписаний заважає владі, що він говорить дурниці, що псує людей? Раптом хтось вирішить, що варто такої людини позбутися? Бути вільним і наражатися через те на небезпеку — доказ того, що живеш у країні, яка не є вільною.

 

Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним. Ми справедливо пишаємося часами козацької держави, але надто ідеалізуємо той період, який не був аж таким беззастережно світлим. Невільники-кріпаки ставали вільними козаками, тікаючи до свободи. Але вони її не втримали.

 

Ми час від часу отримували можливість ствердити свою незалежність, але завше цю можливість марнували. Напевно, не варто виправдовувати хиби тільки зовнішніми чинниками та несприятливими обставинами. Якби весь народ був справді волелюбним, то чому він не підтримав вільного духом Івана Мазепу? Хіба в Україні на кожного Мазепу не знаходився свій Кочубей? Не варто боятися ставити неприємні запитання, не слід боятися шукати відповіді на них. Подібна властивість є ознакою вільної людини.

 

Наш шлях до свободи виявився довшим, аніж мріялося декому, на те воля Господня. Зрештою, кожна зупинка на тому шляху — це Божа підказка, варто тільки навчитися тими підказками керуватися. Господь завжди випробовує тих, кого любить.

 

Знову пошлюся на поширену думку — мовляв, українцям не властивий природний потяг до демократії. Буцім ми ладні підкорюватися комусь, хто спроможний обдарувати нас добром, здатний зробити за нас нашу спільну роботу. Чи направду то є так?

 

Вочевидь, фахову відповідь на це запитання мають дати знавці — соціологи, історики, філософи. Та в Україні, певно, існує потяг до твердої руки, до мудрого диктатора. Одвіку ми прагнули доброго князя, гетьмана чи президента, який узяв би на себе тягар всеохопної опіки, який робив би добро для нас за нас. Нам легше, коли знаходиться вправний провідник, що вміє зорганізувати, розв'язати, настановити, навернути. Це з одного боку. З іншого — ми мріємо про ідеального очільника, тому далеко не кожен, хто на подібну місію претендує, нас цілковито влаштовує. Суперечливість людської природи: ми не користаємося правом розв'язувати проблеми власноруч, але, зазвичай, відмовляємо в цьому праві іншому, допоки його зверхність достеменно не доведена. Що це, як не наочний вияв внутрішньої несвободи?

 

Зрозуміла симпатія певної частини суспільства до опозиції: той, що при владі, не впорався, він не гідний, то, може, його наступник впорається із завданням? Світ Божий не є чорно-білим. Не всі, хто при владі, — чорти, але, й не всі, хто в опозиції, — янголи. Особисто я не бачу нині суттєвої різниці між ними. Опозиція поки що виглядає надто слабкою, аби відчувати до неї довіру. Є серед опозиціонерів достойні люди, але, на жаль, їх одиниці. Часто чуємо закид, що люди при владі — злодії. Здавалося б, що так. Але кожен має поставити собі запитання, а що він зробив, аби влада була іншою, а країна була вільною. В усіх смислах того слова: вільною від злодіїв, від бідності, від упереджень, від острахів, від легкодухості.

 

Ми стоїмо перед поважною проблемою. Мусимо зупинитися і добре подумати, що нам робити, окрім як нарікати. Позбувшись чинної влади, Україна не стане вільнішою.

 

Навіть мудрішим з провідників складно встояти перед спокусою всевладдя. Пастир може перетворитися на фарисея, коли паства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних людей. Він мудрий і досвідчений, він воліє думати за всіх. Він є початок і кінець усього. Він може щиро втішатися тим, що він для них робить. Він може зажадати від людей вдячності, аби йому співали славу, а може робити свою справу безкорисливо. Але в кожному разі він, свідомо чи несвідомо, спокушає людей, позбавляючи їх віри у власні сили. А зневірені люди не в змозі побудувати вільну державу. Мусимо сходитися, аби разом думати, як будувати країну, яку ми хочемо. А не покладатися на когось, хто її буцімто збудує за нас. Не збудує.

 

Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.

 

Невже потрібен тільки батіг? Чому задля згуртування необхідний або спільний ворог, або батіг провідника? Нам іще належить навчитися співпрацювати без примусу. Інколи свобода народжується як відсіч примусові, але побудувати свободу під примусом не можна.

 

Поважний дисидентський рух був відважною боротьбою "проти". Люди любили Україну, терпіли за неї, змагалися за неї. Та що сталося, коли після повалення Радянського Союзу до влади прийшли люди, що потерпіли від радянського режиму? Сталася справжня людська трагедія. Багато хто з тих людей, направду гідних пошани за свою боротьбу, не витримав випробування. Одні не витримали випробування працею, спричинивши своїми діями великий хаос. Інші не витримали випробування владою і почали наслідувати своїх переслідувачів, заходилися будувати собі палаци, захопилася різноманітними вигодами. Люди, зіпсовані школою радянського життя, здебільшого поранені духовно. То є гірка правда.

 

Ми не маємо усталеної традиції любові до свободи, тож мусимо її творити разом просто зараз. Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути.

 

То є колосальним викликом. З Божою поміччю маємо впоратися з тим. В Україні є достатньо людей, що не тільки почуваються вільними а й усвідомлюють необхідність побудови вільної країни. Треба лишень переступити через власні лінощі, острахи, легкодухість. Треба йти до людей, передовсім, до молоді, зацікавлювати свободою, пояснювати її переваги, переконувати не боятися свободи. Цьому, безумовно, мають зарадити церква, школа та науковці. Я вважаю, що всі ми, кому не байдуже майбуття України, покликані розпочати велику кампанію, провідниками якої слугуватимуть люди, що мають достатній суспільний авторитет. Мають бути взірці — ті, хто здатен власним життям довести, що таке бути вільним.

 

Нехай цих людей буде стільки, скільки є. Нехай сотня, нехай навіть менше. Треба робити це просто зараз. Завтра буде більше. Не варто чекати доброї нагоди, ліпших обставин. Якщо шукати привід для зволікань, то кращі часи не настануть ніколи.

 

Не слід складати розлогі плани, як хутко змінити одразу всю Україну. Слід змінювати людей, повсякденно й наполегливо. Власним прикладом, переконливим словом. Не треба лякатися, що це триватиме довго. То політики обіцяють облагодіяти всіх і негайно. А от пастир Божий дорожить кожною спасенною душею. Ми не змагаємося за мільйони, ми боремося за кожну душу. Кожний, хто ще вчора не думав про те, нащо йому свобода, але замислився над тим сьогодні, є кроком до великої перемоги.

 

Не погоджуюся з тим, що нинішня молодь уже необоротно зіпсована байдужістю, інертністю, індивідуалізмом, що їх отримала в спадок від попередніх поколінь. То не є правдою, молодь поранена, але вона жива. Вона втомилася від штучного, облудного, несправжнього, їй бракує щирого й правдивого. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, — віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього.

Джерела: http://gazeta.dt.ua

Воїни Христа Царя

16.02.2013р. Б. / Як християнин має ставитись до так званого пророцтва Малахії?

Після оголошення про відставку Папи Бенедикта XVI популярним стало звертатися до пророцтв, які заповідають швидкий кінець світу. Таке враження, що той «кінець світу», який очікували на 21 грудня 2012, так нічого і не навчив. Найпопулярнішим є пророцтво, яке приписують св. Малахії, у ньому йдеться про послідовність 111 пап, починаючи з дванадцятого століття, аж до останнього – Петруса Романуса (що згодом переклали як ім’я Петро II), який буде бачити руйнування Риму і кінець світу. Бенедикта XVI у цьому списку вважають передостаннім.

 

Але ким насправді був св. Малахія і чи він дійсно написав ці пророцтва?

Малахія O'Moргаір був ірландським монахом-цистерцианцем, Архиєпископом Арми, який жив поміж 1094 і 1148 рр., сьогодні відомий як автор твору «Profetia Summis Pontifices», який, однак, з'явився на світ лише 450 років після його смерті, до того ж, був надрукований у книзі Арнольда Віона «Дерево життя» («Lignum Vitae») (1595). Автор пише, що пророцтво пролежало в бібліотеці аж до 1590 року, а до того ніхто не звертав на нього уваги. Дивно, що про цей твір св. Малахії не згадує ні св. Бернар Клервоський, його головний біограф, ані жодні інші автори та джерела. Саме тому історики вважають його підробкою кінця XVI-го сторіччя, яке приписали св. Малахії з огляду на його авторитет.

 

Пророцтво містить список 111 пап, починаючи нібито з Целестина II (1143–1144), кожен з яких названий якимось описовим зворотом латинською, що містить символ, місце походження або щось, що характеризує кожного Папу. Після того списку 111 пап йдеться про останнього: «Під час останніх переслідувань на Святому Римському Престолі буде сидіти Петро Римлянин, який буде пасти овець серед багатьох терпінь; після закінчення яких місто семи пагорбів буде знищене, і страшний Суддя буде судити народ свій. Кінець (або Амінь)».

 

Пророцтво почали активно обговорювати ще після смерті Івана Павла II, якого вважали 110-тим у списку, і, звичайно, тепер, коли Бенедикт XVI йде у відставку.

 

Коли подивимось на пап нашого часу, то до них застосовують такі тлумачення:

– Іван XXIII – пастух і моряк – через те, що він був Архиєпископом Венеції (стародавньої морської республіки), або через його роль як «перевізника Церкви в море сучасності» під час Другого Ватиканського Собору;
– Павло VI – квітка квітів – бо на його гербі є три лілії (але ці три лілії, до слова, містить і герб першого в списку Папа Целестина ІІ);
– Іван Павло I – від середини місяця – це пов’язували з тривалістю його понтифікату – 33 дні – але насправді треба рахувати 28 днів, з яких половина буде 14, а не 33;
– Іван Павло II – від роботи сонця – деякі вважають це натяком на те, що він  прибуде з країн Сходу (де сходить сонце), що до Папи-поляка складно застосувати, інші, що він народився у час затемнення на сонці, а ще дехто, що він, як і сонце, обходив усю землю під час свого понтифікату;
– Бенедикт XVI – від слави оливки – найпопулярніше пояснення цього є те, що  бенедиктинців також називають оліветанами, але це не так, тому що оліветани тільки реформована гілка бенедиктинців, або, що цей Папа є славним, як оливка, а одне з останніх тлумачень – Бенедикт XVI канонізував засновника оліветанів св. Бернардо Толомеі. 

 

Як бачимо, щоб змогти достосувати ці пророцтва в такій послідовності до кожного з пап, потрібна неабияка уява. До того ж, треба зазначити, що ці твердження кожен може тлумачити відповідно до того, наскільки має розвинену уяву. До прикладу, визначення «від слави оливки», яке приписують Папі Бенедикту, можна тлумачити по-різному, по-перше, це Папа, який народився в Італії (це ж земля оливкових дерев), або той, що народився на Близькому Сході чи Північній Африці (оливкове обличчя), або навіть той Понтифік, який був прихильником миру (оливкове дерево є символом миру). До слова, перед конклавом, на якому Папою обрали кардинала Ратцінґера, дехто розумів у пророцтві Малахії передбачення, що на цей пост оберуть кардинала Мартіні, бо слово оливка асоціювали з додатком до напою мартіні.

 

Іншим важливим моментом є факт існування в списку щонайменше десяти антипап, яких Церква не вважає Наступниками Петра (як доказ: існування антипапи Івана XXIII на початку XV століття не завадило Папі Анджело Ронкаллі взяти це ім'я 1958 року). Тоді Папа Бенедикт міг би бути щонайбільше 101-шим у списку, але аж ніяк не 111-тим.

 

Останнє питання стосується 112-го у списку, тобто Петруса Романуса. На думку деяких істориків, згадка про нього може бути вписана у текст значно пізніше, два століття тому. Це породило дві інтерпретації. Перша, що можуть бути й інші папи після 111-го і до Петруса Романуса, в цьому випадку кінець світу «відкладається» на пізніший термін. Друга враховує, що після відставки Бенедикта XVI Церквою до завершення конклаву буде керувати не Папа, а «регент».

 

У цьому випадку кінець вже дуже близько: адже під час відсутності Папи (в результаті смерті або, як в цьому випадку, відставки) Церквою керуватиме кардинал Камерленго Святої Римської Церкви. Зараз ним є кардинал Тарчізіо Бертоне, який також є секретарем Держави Ватикану. Повне ім'я кардинала Тарчизіо Бертоне є Тарчизіо Евазіо Петро, він народився в Романо Канавезе. Чим не «справжній» Петрус Романус? Але виникає питання, чому Малахія звертає увагу на його друге, а не перше ім’я, і використовує його як прикметник, а назва міста в цьому випадку є іменником.

 

Хоча, якщо людина хоче в щось твердо вірити, то її не переконують аргументи, і вона не шукає нелогічності і не ставить питань. Однак християнин завжди мав би пам’ятати слова Христа у відповідь на запитання своїх учнів коли настане кінець світу: «А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, – лише один Отець. Як було за днів Ноя, так буде й за днів Сина Чоловічого» (Євангелія від Матея 24, 36-37). Пам’ятати і чувати!

За матеріалами: Riccardo Cascioli, Antonio Gaspari, «2012 - Catastrofismo e fine dei tempi, 2012.


Джерело:     Воїни Христа Царя