19 ГРУДНЯ СВЯТО СВЯТОГО МИКОЛАЯ ЧУДОТВОРЦЯ

Серед празників на честь святих на особливу увагу заслуговує вшанування св. Миколая - опікуна воїнів, подорожуючих, студентів, моряків та лучників. В Україні цей святий вважається покровителем та заступником дітей. За традицією, у ніч з 18 на 19 грудня діти очікують на подарунки від св. Миколая, які вони зранку знаходять під подушками, нечемні ж отримують різки.

У світі святий Миколай відомий під різними іменами: Міклаш, Йолопукі, Сейнт Ніколаус, Сантаклос, Фадер Крісмас, Пер Ноель, Сінтер Клаас.

Святий Миколай - єпископ Міри у Лікії, також відомий як Миколай Чудотворець за численні чуда, здійснені за його посередництвом. Народився Миколай у Малій Азії в місті Патарі наприкінці ІІІ століття у сім'ї багатих та віруючих християн. Миколая охрестили невдовзі після народження, що було непритаманне тодішнім часам. З дитинства Миколай відзначався побожністю та співчуттям до знедолених та бідняків. Будучи юнаком, Миколай переселяється до Міри, де єпископ висвячує його на священика.

Після смерті батьків Миколай отримує спадок, який роздає впродовж тривалого часу бідним. Усе життя Миколай присвятив справі милосердя для душі і тіла. Тому, як пише у книзі «Пізнай свій обряд» о. Ю. Катрій, ще за життя його називали «батьком сиріт, вдів і бідних».

Миколаю приписують руйнування язичницьких храмів, зокрема храму Артеміди. Також вважається, що Миколай брав участь у Першому Вселенському Соборі у Нікеї 325 року.

Упокоївся святий Миколай 6 грудня 345 року.

22 (9) травня святкується перенесення мощів святого Миколая з Міри до міста Барі (Італія). На честь святителя Миколая там побудували храм, який освятив Папа Урбан ІІ. На освяченні гробниці святого Миколая були присутні члени делегації Київської православної митрополії з благословення Митрополита Київського і Всієї Руси Івана ІІІ.

На українські землі культ святого Миколая приходить разом з християнством. У дев'ятому правилі Уставу київського митрополита Георгія (1072) згадується, що у день пам'яті св. Миколая відбувалося причастя. На українських землях зведено багато храмів на честь св. Миколая. Відомі чудотворні ікони з ликом святого Миколая. Розвинувся культ почитання святого Миколая у празничних піснеспівах та гимнографії.

В давнину на празник святого Миколая варили пиво, пекли печиво, скликали друзів, музик, читали молитви. На всій територій України влаштовували обіди на честь Миколая угодника з приготуванням пива й меду. На Поділлі господар мав пройти через подвір'я та дати худобі їсти, вважалося, якщо після цього першим до господи завітає чоловік, протягом року родину супроводжуватиме щастя й добробут. А от на Харківщині вшановували Миколая впродовж трьох днів, щоб забезпечити врожай на наступний рік тут варили кутю й узвар.

У сучасній Україні це свято найбільше чекають діти. На Західній Україні встановилася традиція написання дітьми листа, де перечислюються бажані подарунки. Свято містить у собі й виховну функцію, адже для того, щоб отримати бажані подарунки, дитина впродовж року повинна бути слухняною.

Святий Миколай — опікун дітей

Давно-давно, 1600 років тому, жив у місті Мирах, у Малій Азії, хлопець Миколай. Був він сирота. Його батько й мати померли, залишивши синові чималий спадок.

У серці Миколая була велика доброта, і він вирішив роздати своє майно бідним. Та тільки ж був він дуже несміливий і тому почувався нещасливим.

У безсонні ночі виходив Миколай на дах свого будинку й дивився на бідні домівки. Біля них спали їх убогі мешканці. У домівках, нагрітих за дня гарячим сонцем, було душно, отож люди лягали спати перед порогом на землі. Лежали вони в лахмітті, подертому на важкій праці в копальнях мармуру. Спали тут і малі діти, які ніколи ще не зазнали в житті радості.

І стискалося серце Миколая від цього людського горя. Він думав: «Як допомогти бідним дітям?»

І ось однієї ночі наклав Миколай повен міх усілякої їжі — м'яса, хліба, медяних паляниць, фініків, фіг, а також одягу й грошей і непомітно від служби вийшов з дому. Обережно-тихцем поклав мішок біля порога найближчої хатини, де спали бідні діти.

Уранці придивлявся Миколай з даху свого дому, як раділи малі діти цьому міху!

Наступної ночі вибрався Миколай знову з повним міхом і поклав його біля іншого дому, де були діти. І такі мандрівки повторював він уже щоночі. У місті ні про що інше тепер не говорили, як тільки про невідомого добродія. Діти не раз бачили крізь сон постать у темнім плащі, що клала мішок, але постать скоро зникала.

А старий слуга Миколая затривожився, коли побачив, що в коморах меншає припасів. «Напевно, хтось краде їх, — подумав. — Треба упіймати злодія!»

Одної ночі побачив слуга чоловіка в плащі з каптуром на голові. З мішком на плечах він перелазив через браму на вулицю. Слуга здійняв галас, збіглися інші слуги й кинулись у погоню. Засоромлений Миколай, бо ж це був він, замість зупинитись і відкрити своє обличчя, почав утікати. Побудились і люди на вулицях, побудились і діти, і всі стали здоганяти Миколая.

Перші наздогнали його діти й... упізнали свого доброго опікуна. Упізнали його плащ і мішок, повний добра.

— Це не злодій! Це наш опікун! Наш добродій! Зупинились люди, здивовані та збентежені.

— Це ж Миколай! Багатий Миколай! Ось хто цей добрий дух, що нам дарунки приносив, дітей наших від голоду рятував!

Минули роки. Миколай став священиком, а далі й єпископом у Мирах. Всі шанували й любили його за доброту, за ласкавість і мудрість. А про діток він і далі не забував. Як тільки довідувався, що якась дитина в біді, зараз ішов до неї з потіхою й подарунками.

Коли помер Миколай, і його душа стала перед Господнім престолом, Бог спитав:

— Чого бажаєш, мій Миколаю, в нагороду за добре життя на землі?

— Нічого не бажаю, — відповів Миколай, — тільки дозволь мені, Боже, сходити час від часу з неба на землю й відвідувати дітей.

Усміхнувся ласкаво Господь і промовив:

— Знав я, яке буде твоє прохання. Щороку в день своїх іменин зможеш сходити на землю.

А на землі пам'ять про Миколая не завмерла. Всі пам'ятали про його добрі діла, про його святе життя, і тому Церква його святим назвала.

І від того часу кожного року в день своїх іменин у грудні Святий Миколай ходить по землі і розносить добрим дітям дарунки. Знає Святий Миколай, що всі малі діти чемні й добрі, і знає, що всі українські діти мають добрі серця, люблять Бога, люблять свій рідний український народ і рідний край — Україну.

Він з великою радістю відвідує українських діток й обдаровує їх усілякими чудовими дарунками. Між ними найкращий дарунок — рідні українські книжечки.

Дуже радіє Святий Миколай, коли добрі люди, що люблять дітей, допомагають йому в доброму ділі. Тішиться, коли в день Святого Миколая українські діти дають одні одним дарунки — книжечки, тішиться, коли дехто навіть і одягнеться так, як він, і, замість нього, приходить до дітей з дарунками, з добрим словом та порадою.

Вірші про святого Миколая для дітей

Празник Святого Миколая Чудотворця - 19 грудня

Велике вшанування, яким св. Миколай втішається довгі сторіччя між християнами обох обрядів, є засвідченням його надзвичайної святості й небесної слави. Св. Бонавентура так писав про нього: "Миколай, вибраний вже в лоні своєї матері, святий з дитинства, був славою юнаків, честю старців, похвалою священиків, сонячним сяйвом єпископів. Слава про його чуда розійшлася по всій землі, Миколая величають усі люди. Щодня помножуються чуда за його посередництвом. Св. Миколая прославляють на морі, величають на суші, призивають у небезпеках. Коли наближається гроза і штормить море, тоді зі сльозами кличуть на допомогу св. Миколая; коли приходить нещастя, св. Миколай є нашим заступником. І не тільки до християн, але й до поган дійшла слава його імені, він у них в такій великій шані, що вони громадами сходяться величати та прославляти його ім'я. Між багатьма великими чудами, що їх він творив, найбільшим чудом був він сам".

А ще раніше, в VII сторіччі, над гробом св. Миколая похвальне слово проголосив св. Андрій Критський: "Не стільки освічуе церкву світильник, поставлений на золотому високому свічнику, скільки ти, св. Миколаю, поставлений Христом - правдивим Світлом - на святительському престолі, просвічував у світі свою паству, вів її до небесного Світлаі наче з висоти освічував чистим світлом духовного пізнання".

Св. Миколай у IV столітті був єпископом у місті Мирі (Мала Азія), в давній Лікійській провінції. Відомі різні оповідання про св. Миколая, передання й леґенди. З давніх оповідань про св. Миколая відомо, що він народився в місті Патарі, де його стрий був єпископом. Побожні батьки дбайливо виховували свого сина в християнському дусі, а стрий дбав про його освіту. Після передчасної смерті батьків Миколай вирішив передати успадкований по батьках маєток на діла християнської любові. Саме тоді один Патарський громадянин, утративши всі свої гроші, хотів пустити своїх дочок на злу дорогу. Щоб допомогти цій родині, Миколай підкинув потайки до їхньої хати мішечок золота. Так він зробив три рази. Це зберегло чесне ім'я родини.

Як душпастир св. Миколай ревно працював над спасінням своїх вірників, а також з любов'ю помагав їм у всіх їхніх потребах, часто навіть чудесним способом. Так, наприклад, він з'явився у сні Римському імператору Константину І, Великому, та наказав йому відпустити на волю трьох старшин, які несправедливо були засуджені на смерть.

Згідно з усіма переданнями св. Миколай помер у Мирі, де над його гробом поставили церкву. На його честь відзначали окреме свято. Один його життєписець написав у X столітті про св. Миколая так: "Захід, як і Схід, вихваляе його та прославляе. Люди будують на його честь церкви. Всюди е його образи, на його честь проголошують проповіді та святкують свята. Всі християни вшановують його пам'ять та просять у нього опіки. Його ласки не підвладні часові, тривають з роду в рід, спливають на всю землю: Про його чуда знають: скити, індуси, варвари, африканці, так само, як італійці".

Коли місто захопили мусульмани, італійцям вдалося 1087 року перевезти мощі св. Миколая з Мири до міста Бар. Це причинило вшанування Святого на католицькому Заході. В середньовіччі лише в одній Англії було чотириста церков св. Миколая. Після Матері Божої образи св. Миколая малювали більше, ніж будь-якого іншого Святого. Як свого особливого небесного заступника закликають св. Миколая на допомогу моряки на Сході, а на Заході діти чекають від нього дарунки за добру поведінку. Просять допомоги в св. Миколая також в'язні й полонені. Всі ці прохання появилися на основі добрих справ і чудес великого чудотворця - св. Миколая.

Український народ теж здавна вшановує його. Багато в нашій державі церков св. Миколая. Немає іконостасу, на якому б не було його образу. В церковних богослужіннях часто згадують св. Миколая, а кожний четвер посвячений у нашому богослужінні його особливому вшануванню.

З любові до Бога в св. Миколая зародилось велике милосердя до ближніх. Багатство, яке він успадкував від своїх батьків, Святий не вважав своєю власністю, а добром, що належить усім бідним і потребуючим. Св. Миколай не чекав, щоб людина, яка щось потребує прийшла до нього і просила допомоги, а сам шукав бідних, щоб їм допомагати. А робив це переважно так, що ті навіть не знали, хто є їхнім доброчинцем. Св. Миколай чинив згідно з Святим Євангелієм: "Нехай не нає ліва рука, що дає права" та слідкував, щоб сповнилися Христові слова: "Не показуйте своєї праведності перед людьми, щоб вони вас бачили і хвалили за те; нехай знає про ваші добрі діла лише Отець Небесний".

Коли в Мирах помер єпископ Іван, навколишні єпископи зібралися вибирати нового і просили Бога вказати їм найдостойнішого чоловіка на це звання. Архієпископ мав видіння у сні, щоб чоловіка, який перший прийде вранці до церкви на молитву, вибрати і висвятити на єпископа, бо це праведна людина, що горить любов'ю до Бога і ближнього.

Першим, хто прийшов до церкви на молитву, був св. Миколай. Тоді найстарший єпископ сказав йому, що він, за Божою волею, має прийняти свячення на єпископа. І хоч св. Миколай ніколи навіть не думав про таку високу честь, все ж не міг йти проти виразної Божої волі. Тоді він розповів архієпископу, що і він мав дивне видіння: Ісус Христос передав йому святе Євангеліє, а Божа Мати - єпископський омофор. І ось він встав рано, щоб піти до церкви і просити в Бога ласки і просвітлення, як розуміти цей сон, а тут йому повідомили, що він має бути єпископом.

Св. Миколай, будучи владикою, не тільки не змінив своєї милосердної поведінки щодо людей, а навпаки, його добродійність ще більше засяяла. Тоді сповнилися слова Христові: "Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі" (Мт 5:16). Сам св. Миколай жив дуже скромно. Одяг його був простий, він їв тільки один раз на день, ввечері; весь час присвячував молитві й ділам християнського милосердя. Кожного року 1 вересня скликував на Собор духовенство, радився з ним про потреби народу, наказуючи дбати про бідних, виконувати бажання Христа: "Нехай не буде бідних між вами..." А Бог помагав св. Миколаю в його добродійності, не раз виразними чудами. Коли в Мирі настав голод, св. Миколай ревно просив у Бога помочі. На далекій Сицилії одному торговцеві збіжжям являється в сні св. Миколай і дає йому добрий грошовий завдаток та замовляє корабель збіжжя для голодуючих у Мирі. Пробудившись, купець, на своє велике здивування, знайшов у своєму кулаку завдаток на збіжжя, що його остаточно переконало: це був не звичайний сон, а Боже об'явлення. Купець відразу наповнив корабель збіжжям, приплив до Мири, де Миколай купив це збіжжя для голодуючих.

Св. Миколай був дуже ревний у Божих справах, за свободу Церкви, за чистоту християнської віри, за поширення Царства Божого на землі. Якийсь час довелося йому страждати за Христа у в'язниці. Св. Миколай вийшов на волю, коли новий правитель Константан Великий переміг Лікинія, невинно ув'язнених християн визволив з тюрми, а Христовій Церкві дав свободу.

За давнім переданням св. Миколай на І Соборі в Нікеї (325 р.) виступив проти єретика Арія, який заперечував у Христі Божу природу. Арій навчав, що Христос не був Богочоловіком, а тільки людиною, хоч і великим пророком і посланцем Божим. Коли ж на Соборі Арій вперто хулив Христа, то Святий Миколай вдарив Арія в лице. Отці Собору не похвалили Святого за це і навіть наклали на нього церковну покуту.

Бог прославив св. Миколая великими чудами як за життя, так і після смерті. Він увійшов в історію Церкви як Великий Чудотворець. Таким згадується св. Миколай в богослужбових піснях, акафістах, стихирах. Слава про св. чудотворця була така велика, що навіть погани просили його заступництва в своїх потребах. В Україні у великому вшануванні були чудотворні ікони св. Миколая. Окремої згадки заслуговує ікона св. Миколая Мокрого (Морського), опікуна вояків-моряків. З мощей св. Миколая, що спочивають в катедральному храмі італійського міста Бар, дотепер випливає цілюще миро, і діються при них чуда. Тому слушно співає наша св. Церква: "Радуйся, св. Миколаю, великий Чудотворче..."

Культ Святого Миколая

Святицй Миколай брав участь у Першому Вселенському Соборі, 325 року у Нікеї. На Нікейському Соборі був прийнятий «Символ віри» - молитва «Вірую ... ». Св. Миколай був одним із співавторів цієї молитви.

Культ Св. Миколая почав набувати розмаху у V ст., коли Цісар Юстиніан І (527-565) збудував на його честь церкву в Константинополі. Цісар Мануїл Комнен (1143-1181) державним законом, затвердив святкувати празник св. Миколая 6 грудня (19 грудня). 3 Візантії його культ поширився по цілому світі. Найстарший життєпис про св. Миколая походить з ІХ-го століття. На заході Папа Римський Миколай І (858-867) - коло 860 року збудував у Римі церкву Св. Миколая Чудотворця, таким чином культ Святого Миколая поширився на всю християнську Європу. На сьогоднішній день у Європі є понад 3500 храмів збудованих на честь Св. Миколая.

На українські землі, культ Св. Миколая, прийшов разом з християнством - Хрещення Русі (988 р.). В другій половині ХІ століття в Києві було споруджено перший храм Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій горі. У давнину - Св. Миколай, для українського народу, був заступником від небезпеки зі степів (Монголо-татарської навали). Пісні про Св. Миколая належать до найдавніших зразків української поезії, серед них такі пісні, як «Ой хто, хто Миколая любить». В соборі св. Софії в Києві знаходиться ікона св. Миколая Чудотворця (Мокрого) з 1090 року.

Духовне Застереження!

З Особистістю Св. Миколая пов'язана давня традиція: дарувати дітям у надвечір'я Св. Миколая подарунки. Шкода тільки, що цей гарний і повний глибокого значення звичай перетворився на карикатуру Св. Миколая у вигляді відомого Санта Клауса. У теперішньому світі панує вже не закон безкорисного милосердя, а дух бізнесу, реклами, заробітку навіть на святих речах, тому новочасні погани використали і саму особу історичного св. Миколая для прагматичних цілей. Християни повинні знати і пояснювати своїм дітям, ким був св. Миколай, звідки походить звичай дарувати дітям подарунки в його день, а всі історії про Санта Клауса - це лише людські вигадки, неповажні пародії на святі речі. Тож любімо і молімося до Святого Миколая знаючи, що він насправді Чудотворець.

За матеріалами:

Промінь любові

Святий Миколай (* між 270 і 286 рр. у Патарі; † 6 грудня 326 р. або 345 р., або 351 р. у Мирі) - загальновідоме ім'я св. Миколая Мирлікійського, який у першій половині IV ст. був єпископом Мири (Лікія), - сьогоднішнє Демре, у провінції Анталія в Туреччині. Відомий у православній церкві як Миколай Чудотворець, один з найбільш шанованих християнських святих і знаний особливо як таємничий дарувальник.

Православні християни його пам'ятають та шанують як історичну особу та великого святого - а в інших країнах світу цей святець став прообразом міфічної фігури Санта Клауса. Св. Миколай також відомий під іменами: Міколай, Міклаш, Йолупукі, Сейнт Ніколаус, Сантаклос, Фадер Крісмас, Пер Ноель, Сінтер Клаас.

Св. Миколай зараховується до лику святих: як такий опікується воїнами, водіями і подорожуючими, допомагає бідним у скруті; вважається покровителем дітей та студентів, моряків, торговців, і лучників. Визнається патроном міст Амстердам (Нідерланди), Барі (Італія), Баранкілья (Колумбія).

Біографічні відомості

Доказів про життя Святого Миколая збереглося мало. Одними з джерел є перекази Святого Андрія Критійського (VII ст.) та монаха-студита Івана з Константинополя (V ст.).

Згідно різних переказів Миколай народився 270-286 рр. у грецькому місті-колонії Патара у провінції Лікія (Мала Азія), на той час це був еллінистичний регіон.

За переказами його батьки були багатими та глибоковіруючими християнами, котрі охрестили сина відразу після його народження, що й було рідкістю на той час. Змалку Миколай був дуже релігійним та вирішив присвятити своє життя богослужінню. Одностайно відомо, що будучи вченим юнаком, Миколай переселяється до Мири, де продовжує навчання, а його вуйко-єпископ висвячує ще молодого Миколая на священика.

Оскільки Святий Миколай вважається покровителем моряків, існує версія, що він також був мореплавцем або рибалкою, але ймовірніше, що його родина мала певне відношення до рибальства. По смерті батьків сину залишається великий спадок, він вирішує роздарувати майно потребуючим і здійснював цей задум протягом довгого часу. Подібні випадки доброчинності достеменно відомі та підтвердженні історичними фактами що стосуються інших єпископів IV ст.: Святий Амброзій та Василь Великий.

Роки ранньої душпастирської діяльності Миколая приходять на час сумісного правління двох римських імператорів Діоклетіан (правління 284-305) та Максиміан (правління 286-305), що й дозволяє приблизно оцінити вік Миколая. У 303 р. Діоклетіан виголошує право на переслідування християн. Після абдикації обох імераторів 1 травня 305 р. політика по відношенню до християн у двох частинах імперії була різною. В той час як у західній частині імператор Констанцій Хлор (правління 305-306) не допускає до кривавого переслідування християн, у східній частині імператор Галерій (правління 305-311) продовжує політику Діоклетіана аж до кінця свого правління і відмінив це рішення лише помираючи. Цей час з 303 по 311 рр. був найдовшим періодом переслідування християн у Римськїй імперії.

По смерті Галерія його наступник та одночасний з ним правитель Ліциній (правління 307-324) був терпимим до християнства. В результаті чого зростає чисельність послідовників християнської віри, а разом з цим і кількість єпископів, котрі керували громадою віруючих, мали значний соціальний та політичний вплив, а також багатства. Нерідко вони очолювали відповідні міста. Вірогідно у цей час Святий Миколай здобув посаду єпископа Мирійського. Для чого, згідно тогочасних традицій, його мали поважати та любити у тій місцевості, що звичайно було результатом доброчинності. Як і для інших єпископів того часу популярність Миколая була запорукою його позиції та впливу.

Йому також приписують розрушення язичницьких храмів, зокрема храма Артеміди (Діани). Деякі автори пов'язують святкування дня Св. Миколая з бажанням замінити цим язичницький день святкування народження Артеміди.

Багато років св. Миколай був єпископом у Мирі. Згадані вище Св. Андрій Критійський та монах Іван зі студитського монастиря (Константинополь) стверджують, що він брав участь у Першому Вселенському Соборі 325 р. у Нікеї, під час якого вдарив по щоці свого опонента Арія. Через що був заарештований, але до закінчення собору звільнений та оправданий. Серед підписів «символу віри» його ім'я не значиться, проте список збережено не повністю. Єпископ Теогнід Нікейський належить до персон чия участь у соборі історично підтверджена. Згідно Св. Андрію Критійському, він переконав Миколая у католицькому світобаченні.

Помер приблизно у 345 році. День смерті Святого Миколая відзначають як день Святого Миколая, або просто Миколая щороку 6 грудня по новому стилю (церкви, що користуються Григоріанським календарем) та 19 грудня по новому стилю (у 20 - 21 столітті)(церкви, що користуються Юліанським календарем)

Чудеса

Діяння Миколая стали причиною появи багатьох легенд, завдяки яким він з часом став одним з найважливіших святих. Декотрі з цих легенд основані на вчинках одноіменного аббата монастиря Сіон поблизу Мири, пізніше єпископа Пінари († 564), проте приписуються Св. Миколаю.

Про трьох сестер

Один збіднілий чоловік не міг забезпечити своїх трьох доньок приданим. І оскільки, по тамтешніх звичаях, вони не зможуть вийти заміж, батько намірювався відправити їх займатись проституцією. Миколай, у той час ще не єпископ, дізнавшись вирішує скористатись батьківським спадком щоб зарадити біді. Протягом трьох ночей він пробирався до убогої хатини та щоразу закидав крізь вікно, у кімнату де ночували сестри, шмат золота - на придане для кожної з дочок.

Існує дві версії щодо ночей коли Миколай закидав золото. По одній - це відбувалось протягом трьох ночей підряд, за іншою - оскільки доньки були на рік молодша одна одної, то Миколай щороку, у ніч напередодні повноліття дівчини, приходив до хатини і залишав свій подарунок.

Знову ж таки, існує дві версії щодо закінчення історії. За однією: у третю ніч батькові сестер вдається викрити особу свого добродія і він сердечно дякує Миколаю за вчинене. На що Миколай заперечує та відмовляє, щоб старий дякував Богові, оскільки все від нього. За іншою: Миколай дізнається про задум батька викрити його і на третю ніч він вкидає золото не у вікно, а через комин будинку.

Легенді відповідає часте зображення Св. Миколая на образах з трьома яблуками або трьома золотими кулями.

Саме завдяки цій легенді засновано традицію анонімних подарунків на Миколая (6. або 19. грудня), особливо бідним та дітям. Подібна легенда існує також про Святого Василя Великого день котрого святкується 1. січня - коли теж прийнято обдаровувати інших.

Про малого Миколая

Розповідають, що будучи іще немовлям Миколай був настільки набожним, що у дні посту (середу та п'ятницю) ссав материнське молоко лише один раз на день. А коли його уперше віднесли до купелі він встав на ноги і сам стояв.

Перенесення мощів Святого Миколая

В XI столітті грецька імперія переживала важкий час. Турки спустошували її володіння в Малій Азії, розоряли міста і села, вбивали їх жителів, і супроводжували свої жорстокості зневагою святих храмів, мощей, ікон і книг. Мусульмани робили замах знищити мощі святителя Миколая, глибоко шанованого всім християнським світом.

Осквернення святинь обурювало не тільки східних, але і західних християн. Особливо побоювалися за мощі святителя Миколая християни в Італії, серед яких було багато греків. Жителі міста Барі, розташованого на березі Адріатичного моря, вирішили врятувати мощі святителя Миколая.

8 травня кораблі повернулися до Барі, і скоро радісна звістка облетіла все місто. Наступного дня, 9 травня, мощі святителя Миколая урочисто перенесли до церкви святого Стефана, що знаходилася недалеко від моря. Через рік була побудована церква на честь святителя Миколая і освячена папою Урбаном II.

Поклоніння

Культ святого Миколая починає рости від того часу, коли цісар Юстиніан І (527-565) збудував на його честь церкву у Царгороді. А цісар Мануїл Комнен (1143-1181) державним законом приписав святкувати день Св. Миколая 6 грудня. З Візантії його культ поширюється по цілому світі. Найстаріший життєпис св. Миколая походить з 9-го століття.

На Заході папа Миколай (858-867) - перший папа з цим іменем - близько 860-го року збудував у Римі церкву св. Миколая. До Німеччини його культ привезла візантійська княжна Теофано, дружина цісаря Оттона ІІ (973-983). Латинська Церква також святкує св. Миколая 6 грудня. У Франції і Німеччині є понад дві тисячі, а в Англії бл. 400 церков, присвячених Св. Миколаєві. На Українські землі культ св. Миколая приходить разом із християнством. В Уставі київського митрополита Георгія (1072 р.), в 9-му правилі згадується, що у день пам'яті Св. Миколая відбувалося причащання. Найстаршою спорудою, присвяченою Св. Миколаєві на наших землях вважається ротонда в Перемишлі, що датується 10-м сторіччям. В другій пол. 11-го століття у Києві на Аскольдовій могилі боярином Ольмою була збудована церква св. Миколая. На Галицьких землях однією з найстаріших є церква св. Миколая у Львові, що походить з 13-го століття. Пісні про св. Миколая належать до найдавніших зразків української поезії, найпопулярнішою з яких є «Ой хто, хто Миколая любить».

Дохристиянські паралелі

Свято Св. Миколая має ще й назву Миколи Теплого. Воно сягає традицій стародавнього культу Прадіда, або дохристиянського бога Велеса. Інший відбиток первісних вірувань на постаті Св. Миколая - перегукування постаті Миколая із уособленнями грецького Посейдона, та римського Нептуна.

В українській культурі

Свято Св. Миколая в Україні є особливо бажаним дитячим святом. За традицією, в ніч з 18 на 19 грудня Св. Миколай приносить дітям подарунки і кладе їх під подушку. Серед дітей на західній Україні встановилася традиція писати Св. Миколаєві листа у якому дитина вказує що хорошого та поганого вона вчинила протягом року і просити про подарунки. Такого листа, як правило, адресується до «Канцелярії Св. Миколая». Завдяки місцевим ентузіастам, деякий час у Львові функціонувала така віртуальна канцелярія.

Обряди

За традицією, старші господарі села на свято збиралися щоб зварити пшеничного пива. Влаштовувалася гостина, після якої всі весело з піснями їздили на санях довкола села.

На Харківщині існував звичай святкувати триденні Миколині святки, на які варили кутю і узвар, щоб у наступному році забезпечити врожай на жито й плоди. На всій території України влаштовували заздравні обіди на честь Миколая Угодника з приготуванням ритуального пива й медів. На Поділлі цього дня чекали «полазника» - чоловіка, який першим зайде до хати, що віщувало багатство й щастя протягом року. Але раніше через подвір'я мав пройти хазяїн, дати худобині їсти й привітати її словами: «Дай, Боже, добрий день, щобись худібонька здорова була та й я з тобою ще й зі своєю дружиною!». На Київщині хазяїн, прийшовши цього дня із церкви, брав миску зі свяченою водою, паляницю з грудочкою солі, квача з різного зілля, ішов кропити господу, худобу та збіжжя, примовляючи: «Святий Миколай, помилуй та сохрани нас від усякого лиха!».

Зображення

У місті Мірра (сьогодні - Демре), на подвір'ї церкви, де Св. Миколай колись служив, встановлено пам'ятник, де він зображений обступленим дітьми [1]. Також в місті, неподалік церкви, де він був похований і де досі зберігся його гріб, стоїть пам'ятник Санта-Клаусу.

В музиці

Про святого Миколая складено дуже багато пісень. Зокрема в українському фольклорі відома пісня «Ой, хто, хто, Миколая любить».

Серед авторських пісень - «Миколай Бородатий» - пісня українського рок-гурту «Плач Єремії», вокал - Тарас Чубай.

Джерела:

Празник Святого Миколая Чудотворця

Дошкільнятко

ОРАНТА

РІСУ

Воїни Христа Царя

«Святоотцівське вчення»

— В католицькому богослов’ї існує вчення про сім смертних гріхів, яке широко відоме. В православному богослов’ї існує вчення про вісім пристрастей душі, яке відоме менше. Чи не могли б Ви розказати звідки виникло православне вчення про сім пристрастей душі та в чому його суть?

— Християнське богослов’я виникало як свого роду християнський платонізм. Існувало два джерела для богословської думки. По-перше, богословську думку визначала Біблія та сама духовність як така, те що люди ходили в церкву, причащалися, каялися у гріхах. Але було і друге, більш теоретичне, джерело – це твори Платона. Класифікація восьми пристрастей душі виникла на основі платонівського вчення про три частини душі – розум, емоції, відчуття. Кожній із цих частин душі святі отці приписали кілька пристрастей, які має людина, якщо вона є егоїстом, самолюбцем. Ненажерливість, блуд та грошолюбство властиві для чуттєвості людини, яка прагне до придбання зовнішніх благ. Гнів, журба та смуток є реакціями людської емоційності на неможливість задоволення пристрастей здібності бажання. Пиха та гордість властиві розумові егоїста, при чому перша є пошуком людської слави, а друга є жагою до самообожнення.

Витоки схеми трьох частин душі та вчення про їх пристрасті – в платонізмі. В одному з творів Платона людська душа поділена на три частини і уподібнюється колісниці, якої є головна частина – візничий, це власне людський розум – і є два коні. Чорний кінь – це людська емоційність, емоційні реакції, позитивні й негативні, а білий кінь – це людська чуттєвість. В нормальному стані, згідно з Платоном, повинен по-перше нормально функціонувати розум (бо бувають помилки розуму), і по-друге повинні нормально функціонувати обидва коні, підкорені розуму; ну й самі вони повинні якось нормально рухатись, а не кидатись із боку в бік.

Коли християнські богослови займалися класифікацією здібностей людської душі та психологією пристрастей, вони саме й використали оцю схему поділу людської душі на три частини. І в результаті постійного самоспостереження, вони виявили, що існують кілька гріхів кожної частини цієї душі: розум – дві пристрасті, а емоційність та чуттєвість – по три.

Вважалося, що існує два гріхи розуму: пиха (російською «тщеславие») і гордість. Пиха – це коли людина із задоволенням приймає чиюсь похвалу чи сама себе хвалить, власне, це слабка форма гордості. Що таке гордість? Це коли, якщо навіть людину ніхто не хвалить, а вона вважає себе центром всесвіту, їй байдуже що думають про неї інші люди, Бог, а от існує тільки моє «Я», і це найголовніше. От власне на цих гріхах розуму видно, в чому суть гріха. Суть гріха в людському егоїзмі, в тому що «Я» оцінюється як центр всесвіту, а все інше та всі інші – як засоби для цього «Я».

Егоїзм – корінь гріхів емоційності та чуттєвості. Наприклад, пристрасті емоційності – це гріховні емоційні реакції егоїста на зовнішні подразники. Буває так, що хтось егоїсту в житті заважає здійсненню його бажань. У нього можуть бути дві реакції. Перша – це гнів. Егоїст гніваєтесь, хоче розірвати всіх співробітників на місці роботи або, скажімо, своїх родичів. Але у нього замало сил, щоб це зробити. Тоді у нього виникає інша реакція – депресія, в якій виділяли два різновиди – слабку та сильну. Звичайно що кожна людина схильна в ході психологічного аналізу об’єднувати слабку і сильну депресію в один різновид депресивного стану, і відповідно смуток і журба якось у людей не розрізняється, кожна депресія найбільша і остання. Але святі отці розрізняли ці два різновиди депресії.

Якщо розглянути святоотцівське вчення про гріхи чуттєвості, то це теж гріхи егоїзму. Тому що перший гріх це так звана ненажерливість, або жадоба, коли людина бажає завжди мати задоволення і ніколи не знати страждань. Тобто увесь час мати різні задоволення, починаючи з гастрономічних і до всяких інших, і не мати цих страждань. У розвиток цієї пристрасті йдуть дві інші пристрасті. Це побажання речей зовнішнього світу, щоб їх було у людини якнайбільше; а оскільки зовнішній світ рухається по закону товарообміну, то це побажання благ зовнішнього світу почали називати «сребролюбием». Гроші тоді були в основному срібними і бажання грошей – це бажання всіх земних благ. І третя пристрасть це пристрасть блуду. Людина має певні сексуальні бажання, і це виділили серед гріхів. Бо людина хоче не любові, якоїсь жертовної. Бо нормальна любов – це коли я дарую себе іншому, коли в нас відносини взаємного дарування.

Коли люди вінчаються, це символізує, що чоловік дарує себе дружині, і, як Христос постраждав за Церкву, так і він до кінця все своє життя кладе власне їй; а дружина, відповідно, жертвує своїм життям, і як Церква слухає Христа, так вона буде слухати чоловіка. Це взаємне жертвування. Не лише жінка повинна слухатись чоловіка, але й чоловік дарувати всього себе жінці. А блуд – це коли я бажаю сексуальної експлуатації, ставлюся до особи, з якою в мене є чи намічаються якісь відносини, як до об’єкту, до предмету, до того, що експлуатується мною. І це теж егоїзмі. Тобто корінь всіх людських гріхів це егоїзм. А розгортається цей егоїзм по-різному в людській розумності, емоційності, чуттєвості.

— Чому виникає егоїзм, цей корінь пристрастей?

— А егоїзм від того, що не знаємо Бога, ненавидимо ближнього, не маємо любові. Відповідно, егоїзм виникає в ситуації певної темноти, коли людина не хоче віри, надії, не хоче любові, які є засобом вибратись з цієї темноти незнання Бога щоб довіряти Богу, Біблії і тому подібне. І от з цього егоїзму виникає сім гріхів.

— Звідки виникла необхідність схематизації пристрастей? Як казав мені о. Андрій Ткачов, духовні явища завжди ширші за схеми, їх не вмістиш у схему. Це потрібно було щоб людям пояснити?

— Усі класифікації, які використовують психологи чи священики – чому вони існують? Тому що дійсно щось таке є. І відповідно якісь гріхи, чи пристрасті, протиприродні порухи душі можна узагальнити. Щось, що є не тільки проти Біблії , але й проти природи людини. І ось є певні класифікації. Бо ми подивимось: що переживає молодь? Якийсь «депресняк», «хочу того», «хочу цього», «мене не поважають». Всі ці гріхи, хоч як би змінювалось людство, є аналогічними, можуть лише зовнішні форми змінюватись. Це була колись велика мудрість філософів і релігійних діячів: все змінюється, але насправді все те саме, сонце те саме, земля та сама, і у людей гріхи ті самі – і чесноти ті самі зрештою. Добро і зло – воно завжди однакове. І от тут важлива річ, що була з античної філософії.

Античні філософи намагались досягнути стану безпристрасності, тобто щоб не було пристрастей, бо вважалося, що людина не може бути щасливою, якщо в неї пристрасті. Тому що якщо людина має пристрасті, то скільки їй не давай зовнішніх благ та жінок, скільки її не хвали – їй все буде мало й мало, бо це така ентропія гріха: все мало й мало. А людина може бути стриманою – це такий альтернативний шлях. Скажімо, в неї там є одна жінка – і ми діємо по любові. Стриманість не означає повної відсутності почуттів. І от щоб опанувати себе придумали такий феномен – духовні вправи. Про це є гарна книжка дослідника П’єра Адо. Він написав «Духовні вправи в античності» і «Що таке антична філософія». Там він говорить: давайте подивимось на трактати цих античних філософів; там є вправи як бути стриманим. І ще античні філософи придумали, що необхідно боротися з пристрастями розуму, з пристрастями емоційності, з пристрастями чуттєвості. І потім святі отці це використовувати.

Святоотцівську схему можна і потрібно використовувати в сучасній практиці сповіді. Спочатку давайте поговоримо про пристрасті чуттєвості, бо це найчастіші гріхи і найбільш помітні. Далі поговоримо про більш тонку сферу: чи ти гнівався на когось, сварився, чи були депресії? А далі вже переходимо до найтоншої сфери, де людина найменше помічає власні гріхи – пиху і гординю. Цей психологічний аналіз з трьох частин був розповсюджений в Середньовіччі, бо за короткий час сповіді священик міг легко зорієнтуватися і далі вже міг щось уточнювати; Не потрібно було перелічувати всі ситуації, в яких можуть бути гріхи. Власне, необхідно було тільки цей скелет перевірити. І зараз у кожному храмі продаються ці брошурки про пристрасті, скажімо, авторства святого Ігнатія Брянчанінова, чи святого Іоанна Кронштадського. І людина дивиться, чи є в неї ці сім пристрастей. Це полегшує спілкування з священиком, тому що є якась схема, яка відповідає загальнолюдській природі, і ми працюємо в цій схемі.

І якщо ми подивимось на сучасну психологію: скільки вона не копається в людині, вона знаходить те саме. Хтось вважає головними пристрастями людини ті бажання «заволодіти всі світом» чи бажання сексуальності. Хтось говорить про потребу в утвердженні свого «Я». Хтось говорить про емоційні реакції. Всі сучасні психологи все одно відкривають цю схему чи її окремі елементи, бо це щось таке загальнолюдське. Недарма ж її відкрили психологи давнини, які були філософами, бо тоді філософія і психологія ще не розділялись, психологія була частиною філософії. От святі отці її взяли, і, відповідно, далі це використовували священики, і це було правильно. Хіба в людини не є три головні частини її внутрішнього світу, тобто розум, емоційні реакції на світ і чуттєвість? Хіба не правда, що половина цих реакцій відбуваються свідомо, а половина – несвідомо? Це те саме, що говорили античні філософи. Схема працює, хочемо ми чи не хочемо. І приблизно можна виділяти саме ці пристрасті. Можна намалювати багато різних схем, але вони будуть розвитком цієї основної схеми.

— Чи всі гріхи однаково тяжкі для душі людини, для її спасіння, її покаяння? Чому спеціально говориться про головні пристрасті чи про сім смертних гріхів?

— Це давня традиція, що знайшла свою абсолютизацію на Заході. От є сім гріхів. Якщо ти згрішив одним із цих семи гріхів і відчуваєш це за собою – ти не можеш причащатися, а відповідно, повинен сповідуватися. Ти згрішив дрібними гріхами – ну, значить ти ще в стані благодаті і можеш причащатися. А на Сході практика така, що необхідно періодично відмиватися, працювати над всіма гріхами, починаючи від цих семи головних і закінчуючи найменшими. І ми знаємо, що найбільше займаються самоаналізом ті люди, які ближчі до святості. Бо на сонці помітні і маленькі плямочки. А коли це не сонце, а суцільна чорна пляма, то виділити ці сім гріхів і почати очищення з цього – це і є завданням. Ми помічаємо ці сім гріхів і починаємо боротьбу з ними. Перше: ми не допускаємо зовнішніх проявів. Тобто я не хапаю щось, коли воно лежить на столі, не кидаюсь на кожну дівчину, не відчуваю задоволення, коли мені лестять. Відповідно, цей гріх у мене в душі, але він вже не стимулюється мною, бо я вже його в душі стримую. А потім я починаю боротися з ним в душі. Тобто спершу боротьба з проявами гріхів, а потім боротьба з самими цими помислами. І я починаю поводити себе по-християнськи, чи по-філософськи.

Тобто хоч би що сталося – я маю внутрішню радість, бо живу вірою, надією, любов’ю; або розумним щастям, як говорить Сковорода, внутрішнім серцем. Зовнішній світ навіює мені якісь бажання, а я їх, скажімо, ігнорую, не приймаю, не реагую на них. Це ситуація внутрішньо здорової людини, яка не допускає ані сильних радощів, ані сильних депресій. Вона от іде по такому серединному царському шляху. Це не повний аскетизм, треба відрізняти. От є отці-пустельники, які йшли на максимум, боролися тим, що, скажімо, мало їли, або все життя були безшлюбні. Це не шлях для більшості. Шлях для більшості – це ось така стриманість, така помірність, що от «не треба мені десятої машини, достатньо двох». Тобто кожен знаходить у своєму житті свою міру. Певно, що є якийсь соціальний статус і в ньому я маю щось робити, але в межах цього соціального статусу я вибираю якийсь оцей серединний шлях. Я не відмовляюсь зовсім від мобільного телефону, але беру собі якийсь хороший, але скромніше. Такий серединний шлях, така боротьба з пристрастями, стриманість – вона можлива і сьогодні. Християнину легше, бо він має віру, надію, любов.

Тому на позитиві йому легше боротися з пристрастями. І тому більш неприємно бачити, коли християнин має якісь пристрасті. І християнство руйнується саме на цьому. Віри, надії, любові все менше, а розмов про них все більше. Це знову пристрасті роз’їдають, починаючи від гордині, самолюбства, і далі. Людина може любити себе взагалі, себе як росіянина чи українця, себе як священика чи професора… І всі пристрасті в результаті з’являються в душі. І так з кожним, і я не є винятком. В кожної людини є ці пристрасті. І все життя – це боротьба, як казали отці. Душа – це арена боротьби, і не тільки між Богом і дияволом, але й боротьби між любов’ю і оцим ось егоїзмом, самолюбством. Якщо ти вибираєш любов, то ти й живеш в цій любові, якщо ти вибираєш самолюбство – ти обов’язково потрапиш у гріх оцих пристрастей і в тебе вони будуть всі наявні. Це і для колективного аналізу. Цілі народи впадають у гріх гордині, цілі народи бажають «дайте всього», цілі народи можуть бути в гніві на когось або в депресії. Це навіть для соціального аналізу підходить, бо щось таке є в людській природі, коли йде гріх, нічого не зробиш.

Пропозиції деяких психологів не боротися із пристрастями, не регулювати цю сферу, можуть приводити до помилок, іноді – страшних. В онкоцентрі щоб дітям вижити, налаштувати дітей на позитив – це велика робота. І приходили психологи, священики, працювали з ними – і були навіть надприродні зцілення. Тобто якісь сили організму, Бог поміг, космос поміг - щось з дітьми ставалося. А тут прийшли з центру гештальт-психології, фонд Катерини Ющенко їм заплатив, і говорять: ви не повинні тримати пристрасті в собі, якщо ви когось ненавидите – намалюйте його і вбийте. Приходимо – діти як малі звірі, кидаються на всіх. І ніхто з цих дітей не вилікувався, хвороба розвивалась. І це помилка, це психологічна єресь.

Такі самі єресі бувають скрізь. Людям говорять: вам не треба боротьби з пристрастями, давайте будувати «руський світ», розбудовуватися – і займаються чимось зовнішнім. І вже миру в душі немає, немає добра, а є поле гріха – як у прихильників чергової утопії, так і у противників. Тому велика відповідальність на тих, хто починає такі теми утопічні віруючим підкидувати. Від стимулювання пристрастей будуть завжди погані наслідки. Тоді в онкоцентрі психологи прийшли до дітей і цей гнів вивільнили у дітей, а друга дзеркальна пристрасть цієї ж емоційної сфери: якщо він вивільнив гнів, то це значить, що завтра у нього буде депресія. І дійсно – завтра у нього депресія. Так не можна. Стриманість повинна бути завжди. От таке намагання бути в міру безпристрасним – і мир, благодать, і в сім’ї і на роботі; ця психологічна схема може працювати на позитив.

— Чи можна говорити, що людство стає більш чи менш грішним; чи людина однакова за всіх часів? Чи змінюються тільки прояви гріхів?

— Важко судити, бо по великому рахунку люди як були, так і залишаються грішними. Але є винятки – бувають часи нелюдських гріхів, якісно та кількісно інших за звичайний людський стан гріховності. Ми зараз в Києві, а багато років тому в тому самому Києві розстрілювали сотні тисяч людей. Звичайно, це був більший прояв гріха, ніж той стан гріха, який є на сьогодні. До речі, ми застраховані від того, що це не повториться. Тому що якщо люди допускають різні звичайні гріхи, в суспільному чи приватному житті, відбувається якийсь кумулятивний ефект. Бо люди жили собі нормально, потім дозволили собі одне, друге, потім дозволили п’яте-десяте – і зрештою дійшли до диявольського стану гріха, коли люди вже були прямим знаряддям зла і навіть відчували це зло в собі. Те саме було з більшовиками, коли вони стріляли самі себе по десятому колу, народ нищили по десятому колу.

Часто ми не задумуємося над цим феноменом переходу людського зла до зла диявольського. Над цим, наприклад, задумувався Андрей Шептицький, греко-католицький митрополит, або Михайло Булгаков в романі «Майстер і Маргарита»: такі явища, як фашизм, сталінізм – це вже не просто людське зло, а якесь надлюдське зло, це прояв диявольського зла. Але якщо існує надприродне зло, то повинно існувати і надприродне Добро. Бо надприродне зло – це лише тінь, яка неможлива без світла. Якби не було тіні, то не було й світла, світло і тінь завжди поєднані, говорить Воланд. Але у Булгакова в цілому зворотна логіка: якби не було світла, то не було б і тіні. Він вважав, що диявольське зло явно існує у світі. Щоб була власне тінь, оце світове зло, повинен бути Творець, який є Добром, і який навіть це світове зло спочатку створив як добро, а воно потім відхилилося і почало цей шлях деструкції, нагнітання гріха і тому подібне.

Тому якщо ми беремо людський розвиток саме як він іде на шляху людського, то гріховність людства завжди приблизно однакова. І що колись, сто років тому люди були кращі, бо більше ходили в церкву – це ні. Вони більше ходили в церкву і так само бажали зла, гріхів. Можливо, було менше проявів зла, але якихось, окремих: менше було блуду, але більше гордині чи ненависті. Але що спотворює людство час від часу – це такі вулканічні вибухи диявольського зла. Тоді стаються якісь глобальні війни, революції. Тому що тоді виникає таке зло і такі гріхи, які б людина сама по собі не вигадала б. І все це на ґрунті людської гордині. Ось цей найперший гріх розуму – гординя – є отим клапаном, який відкриває диявольське зло, безкінечне зло. Воно сюди вноситься і поки само себе не знищить, чи поки його не знищать, воно руйнує все навколо і все в людині.

От ми існуємо в такій ситуації, коли ще повинні загоїтися рани від цього диявольського зла, від того що «все, що сказала партія, є добром». От партія сказала: вбивайте своїх батьків – і це добро; чи доносьте на сусіда. І коли ці рани зрештою загояться і ми зможемо відірватися від диявольських проявів зла, від того, що «все, що говорить влада, є добром», чи «мета виправдовує засоби» – коли ми від цього відсторонимося, ми опинимося у звичайній ситуації, що треба боротися зі звичайними гріхами. І систематично: починаючи від гордості і закінчуючи якимись нашими бажаннями. Бути стриманим. Подивимось на західну людину. Вона приватно може проявляти якісь гріхи, але вона стримана, вона не показує власних депресій, не нав’язує власних бажань. Хоча б зовнішня стриманість.

— А от ця зовнішня стриманість на Заході – це результат чого? Роботи на собою?

— Це результат того, що західна цивілізація, як би про неї не говорили – це цивілізація християнська або постхристиянська. Тому що ця аскеза, боротьба з пристрастями, що повинен вести себе нормально – воно ввійшло в плоть і кров. І ти можеш приватно, десь там, де зібралися такі ж ідіоти, вести себе як хочеш. Але публічно, на роботі, цей моральний кодекс повинен бути. І це важлива річ. Ми говоримо: ми кращі. Де ми кращі? У нас гріхи буяють, пристрасті буяють, ми один на одного визвіряємось. То реально ми гірші.

Тому що якщо відбудеться дійсне повернення людства до християнства, до добра до любові – ми в однаково поганому становищі, і Захід, і ми. Бо ми поводимо себе не згідно з цими канонами, і вони внутрішньо вже від цього відреклися і лишилася зовнішня оболонка. Але, можливо, якщо є зовнішня оболонка, то легше прийти до внутрішнього; а якщо немає звички зовнішньо себе стримувати, то неможлива і внутрішня стриманість. Немає десь цього острова благодаті, немає «святої Русі» або «святого Києва», де ми просто були б святими людьми, які ще не спотворені гріхом. Ми спотворені, і можливо, навіть більше ніж західні люди. У нас просто інші форми тієї ж хвороби пристрасті.

— А чому так, що ми часто не намагаємось навіть зовнішньо себе контролювати?

— Це наслідок радянської влади. Прийшла радянська влада, Ленін виступив на третьому з’їзді комсомолу і сказав: яка може бути мораль? Мораль добра і зла? Викинути це все! Те є добро, що корисно для робітничого класу, те є зло, що не корисно. Відповідно ціль виправдовує засоби. І оця ось така мораль насаджувалась. Потім комуністи зрозуміли, що так неможна взагалі жити. Почали вигадувати там якийсь моральний кодекс будівничого комунізму. Мораль радянська – це мораль армії, чи якогось класу або ордену, мораль партійна, великої маси. От хтось там нагорі вирішив, що зараз морально ось це – і всі починають своїх батьків закладати. Хтось вирішив, що зараз морально кидатись на дзоти – і всі, замість того щоб воювати нормально, по уставу, прораховувати, як інші народи, де б мінімальні втрати були, кидаються на дзоти. Хтось вирішує, що це морально – а може воно моральне, може воно ні згідно з якимись об’єктивними законами – природи чи Божими законами. Але про це вже не думають – а морально тому що хтось так вирішив. І, відповідно, люди у нас звикли, що не існує об’єктивних критеріїв. Наприклад, ти їдеш в поїзді «Ужгород – Москва», і відповідно тебе обслуговує московська бригада. Ти говориш: пожалуйста, мне того-то. А тобі: «подождите». Тебе ігнорують, ти ніхто і ніщо. Тому що кожна людина є ніхто і ніщо. Який є об’єктивний критерій щоб тебе поважали?

Раніше цар-батюшка вирішував що є добро і зло, потім комуністична партія вирішувала, а зараз кожен сам вирішує, тут за мною ніхто не слідкує, що для мене добро, то й для всіх добро, а що мені зло – то й усім зло. Все. Ти їдеш назад, із Ужгорода в Москву. Підходить неспотворена радянською мораллю людина і каже: що пан хоче поїсти? Пан хоче багато чи так просто перекусити? У нас є те, можу запропонувати те… і т. п. Це людина прийшла з іншою мораллю, західною. А що вона була колись нав’язана з Австрії, з Польщі ця мораль – так вона була вихована в нормальних християнських умовах нормальної християнської Церкви, і навіть сорок чи п’ятдесят років радянської влади не змогли її зруйнувати. Чому у нас не так? Бо спочатку громадянська війна, потім голодомор, і тоді вже люди морально впали. І тоді вже, після таких катастроф, піднятися дуже важко. Різниця не в тому, що більше років Східна Україна була під радянською владою, ніж Західна. Різниця в тому, що Західна Україна не знала голодомору.

Якби по них пройшовся такий голодомор, можливо б і в них ця мораль не залишилась і вони б теж, напевно, перетворилися на цих шарікових чи постшарікових. А у нас це відбулося, і дуже важко бути просто людиною, просто християнином, відновлювати цю матрицю, бо вона навіть зовнішньо не збереглася. І тому люди такі агресивні, тому в них так багато зовнішніх проявів пристрастей, вони не тримають нічого в собі: що є в людині – те тут же й побачиш. Це погано. Нема внутрішньої дисципліни, зовнішньої дисципліни і ми стаємо таким-от єдиним пострадянським хворим грішником. І скрізь подібне. Д. Мережковський відчував це колись, і казав: «придет хам». Хто такий хам? Це людина яка грішить і яка дозволяє собі грішити, яка вважає це нормальним, має пристрасті – і культивує ці пристрасті, їй добре з ними, вона щаслива. І ми живемо в такій ситуації, коли ще не відбулося повернення, не відбулося перетворення, щоб це почалося від окремих людей, щоб ми бачили якісь взірці моральні.

Хоча є. Наприклад, бере журналіст у Руслани Лижичко інтерв’ю і каже: «у вас там багато хлопців було?» Руслана каже: «ні, у мене один, мій чоловік, Саша Ксенофонтов». А той журналіст далі допитується: «І ви на інших не дивитесь?» «Та ні, ви що. Я нормальна дівчина, християнка, я на інших не дивлюся, у мене мій улюблений чоловік.» «Не може бути, та ви повинні бути сучасною дівчиною…» От коли є такі приклади, що от Руслана не боїться сказати, що це нормально: мій улюблений чоловік, і нормально не дивитись на інших, нормально спілкуватися з ним, і от коли таких людей буде багато, які будуть говорити, що власне моральний спосіб життя, загальнолюдський, не лише християнський, такий стриманий – це нормально, тоді й люди почнуть пробувати. От у мене був друг, він ще за радянської влади пішов в армію. А він був християнином, і всі спочатку сміялися: що ж ти – не б’єшся, не п’єш? Ти ненормальний.

А проходить місяць-два, він там класно розмалював їм до Нового року концертний зал, ще щось зробив, вони дивляться – нормальна людина, у неї просто норма поведінки інша, і навіть його норма – краща за нашу. Тобто вони дивляться, що цей спосіб життя кращий за інші, бо він наповнений добром, наповнений смислом, любов’ю, у нього є надія, у нього є плани якісь на життя, а в нас нема нічого. І тут люди бачать, що можна інакше стратегію життя будувати, і люди починають бути християнами. Тобто кристалізація суспільства відбувається коли з’являється багато моральних людей і вони як каталізатор виступають, люди починають на ці зірки дивитися. Але нас багато що збиває.

Тому що є люди, які за своїм професійним покликанням повинні бути взірцями. Наприклад, священики. Коли ми бачимо, що вони грішать, це нас збиває. Це приводить до суспільної депресії. Бо люди втрачають віру. Вони дивляться що можна чекати від політиків? А нічого. І це дуже сильно. Бо, наприклад, в Росії – там згодні терпіти, що батюшка там п’є. І нічого, зате він батюшка. У них ставлення як до жерця: хоч який він є, хоч який у нього мерседес, а він собі покадив правильно, святою водою освятив – і все. Обряд відбувається правильно – він правильний. В принципі навіть така норма, що так воно й повинно бути. А в українців така свідомість, що вони дивляться за мораллю.

От дивляться: о, що ж це батюшка в піст м'ясо їсть? Все, не буду ходити в церкву. І зараз не можна вже нічого зробити, бо не можна народ якось загітувати. Він на ці приклади подивиться: ну, оскільки на верхах нічого не роблять, батюшки нічого не роблять, моральних прикладів не показують – і я не буду тоді моральним, буду як усі. Таке от суспільне падіння, і це дуже небезпечно. Бо сьогодні нема морального стрижня, а завтра нема ніяких сил і боротись ні за що. Ані за місце під сонцем для України, ані за «производительность труда», ані за те, щоб розбагатіти – нема вже сил ніяких, вони кудись пішли. Бо насправді в чому полягає і християнська, і філософська мудрість? Що сили є лише в добра. А зло – воно паразитує на силі добра, воно тимчасово користується якимись силами душі і от це добро перетворює на зло. І якщо людина бореться з пристрастями, то в неї з’являються великі ресурси енергії добра. А якщо людина не бореться, то в неї рано чи пізно сили закінчуються. Подивіться на багатих: у них постійні психологічні проблеми. Чому? Бо сила пристрасті, сила захоплення закінчилась.

— А чому люди, які зараз намагаються духовно рости часто звертаються не до християнства, а читають психологічні книжки, чи звертаються або до буддизмі?

— Християнин – це позиція особистості. Щоб бути християнином, необхідно бути особистістю, мати віру, надію, любов, необхідно мати добро, чинити добро, бажати всім добра, постійно мати добро у своїй чуттєвості за тією схемою, про яку ми говорили. Особистість у кожного є, Але люди роками і навіть століттями відучені від довіри до власної особистості. І тому цим людям так гарно з буддизмом. Буддизм вчить: особистість – це погано. І ти відрікайся від особистості. А люди навчені: «я – рядовий партії», вони привчені до того. Ну як це – особистість? Як відповідати за свої вчинки? І звідси всі нові рухи. Ти приходиш – там ніби живий бог, або пророк цього живого бога; і ти перекладаєш на нього всю відповідальність; він все вирішує за тебе, і ти відчуваєш свободу. Ти знову як дитина, за тебе все вирішують. І люди цього бажають.

Бо ти приходиш у християнську Церкву і ти є членом цієї Церкви, все-одно за тебе не вирішують, це твоя битва між добром і злом; ти повинен в цій общині вжитися, ти повинен налагодити якось стосунки любові в цій общині, налагодити християнське життя в сім’ї. Це тільки особистість може робити: отак тримати себе в руках, працювати на позитив і т. п. А людям це важко, вони спокушуються. Як у Достоєвського Великий Інквізитор говорить: Христос, навіщо їм ця свобода? Навіщо ти робиш їх особистостями, що відповідають за свої вчинки, розбудовують життя? От у мене всім добре, вони всі раби, їм дали хліба – і все чудово. І люди дуже часто шукають такого психологічного способу знайти оце рабство. Він намагається стати рабом, наприклад, психоаналітика, хоч цей психоаналітик говорить йому повну дурню. Звичайно, буває, що психоаналітик кудись попадає, але переважно це випадково. І це вже проникло в християнство. Тобто люди й тут починають шукати якихось старців, у яких надприродні знання від Бога, приходять і запитують як їм жити.

Вони навіть не перевіряють цих старців. Раніше приходили і чекали, поки він розповість тобі про твої гріхи, про твоє минуле життя, і тоді розуміли, що людина хоч щось знає. А зараз перший зустрічний. «Батюшка Андрій Ткачов, як нам жити?». У отця Андрія нема ясновидіння, але він готовий роздавати поради направо й наліво. А він починає говорити, що у тебе є дружина, її треба ламати об коліно… Це не християнське вчення, що треба жити за «Домостроєм», ламати гордість людини, це він сам придумав. А він видає це за духовну пораду християнського священика. Ми стикаємося з тим, що приходять до священика православні жінки, а в них перебиті барабанні перетинки, бо хтось їх ламав об коліно і тому подібне. Діти приходять, покалічені цим. У них епілептичні припадки на цьому ґрунті, що батько бив матір.

Тобто жадоба духовного рабства проникає навіть в традиційні християнські церкви. А якщо є люди, які готові бути рабами, то завжди з’являються люди, які готові бути духовними провідниками, як от ці старці, і говорити будь-що. Вони наповнюють це християнським, або буддиським, або ще якимось жаргоном, і говорять все, куди їх несуть власні пристрасті. І вони видають не Євангеліє, а вони видають щось власне, своє вчення, власні поради. От питали у святого Серафима Саровського, у оптинських старців: як ви даєте поради? Вони говорили: ми молимося Богу, і коли чуємо в серці, що порадити цій людині, ми й говоримо. Святий Серафим Саровський, наприклад, відразу чув. Він говорить: були промахи, коли я не довіряв цьому голосу і говорив згідно зі своїм розумом. В такому випадку обов’язково були промахи, обов’язково вони не туди попадали. Оптинські старці, бувало, по троє діб молилися щоб була якась відповідь від Бога.

А якщо людина не чекає цієї відповіді від Бога, а починає говорити від себе, згідно зі своїми якимись психологічними знаннями, то, безумовно, згідно з логікою святості, вона обов’язково попаде не туди, обов’язково буде щось нехристиянське. Це велика спокуса. Бо живе в монастирі, значить знак якості на ньому стоїть, – і ніхто не дивиться на те, говорить він від Бога чи від себе. Вже дійшло до того, що ось в патріарх Алексій змушений був видати спеціальну постанову проти младостарчества. Бо кожен починає бачити себе старцем, який може давати якісь поради, а люди після цих порад залишаються «без кола, без двора», в повному розоренні. Патріарх написав: перевіряйте їхні слова Євангелієм. Це порада Симеона Нового Богослова і інших старців: перевіряти всі слова Євангелієм, особливо якщо ти не монах. У монахів там більше послушання, а якщо ти мирянин – ти обов’язково повинен перевіряти всі слова Євангелієм. Перевіряємо: це узгоджується з духом Євангелія – здавати дітей в інтернат, бити дружину? Ні, не узгоджується. Значить, батюшки щось не те говорять. Це важлива річ.

— Виходить, і поради незрозуміло в кого шукати.

— Поради завжди можна шукати в Біблії.

— Але це такий складний текст…

Ніякий він не складний. Коли ви берете Біблію, ви відкриваєте – і закриваєте, бо там багато чого написано. Але Бог звертається безпосередньо до людини в словах Євангелія, в проповіді Ісуса Христа. І це найлегший і найпростіший текст. От ви відкриваєте Матвія, 6, 5, 7-й розділи, Нагорну проповідь Христа про те, якою має бути людина не просто як людина, а як син Всевишнього; не просто як людина добра, а як людина святості. Ви відкриваєте – і це вже завдання на все життя. От духовна порада, і тобі не треба буде ніяких порад. Ось моя знайома, одна бабуся, кожен день кричить на свою дочку, на своїх онуків. Це явно суперечить Нагірній проповіді. Вона з ними ворогує – але вона кожного місяця їздить до якихось старців і там шукає, щоб вони підтримали її в її великій духовній боротьбі, що вона ж буде кричати, аж поки вони не стануть хорошими християнами, такими, як вона хоче. А духовна порада у тебе на столі, відкрий, почитай п’яту главу Євангелія від Матфія – і тобі стане все зрозуміло. Це суть християнства. Якби люди жили отак от просто, брали б свої пристрасті, аналізували згідно з цією класифікацією семи пристрастей і боролися з ними, а позитивний ідеал як творити добро брали б з Євангелія – то взагалі ніякої проблеми не було б.

— Хочеться, щоб хтось сказав, як отримати таку таблетку, що її приймеш – і завтра прокинешся вже чистим від всіх пристрастей та гріхів..

— Такого чуда не буває. Духовне здоров’я, як і тілесне здоров’я, досягається постійними вправами. Або зберігається постійними вправами. Бувають випадки, що людина здорова з дитинства. Але рано чи пізно вона зустрінеться з тим, що ці пристрасті виповзуть і необхідно буде з ними боротися. Я сам був свідком, як люди, доживши до тридцяти років, духовно були такими дітьми, які були вільні від всіх цих пристрастей. Але потім вони в них були розбуджені – і люди почали боротися з цими пристрастями. І борються. Хочеш чи не хочеш, це така ж річ, як і фізичне здоров’я. Постійні вправи. Не випадково в античності придумали, що це духовні вправи. І людина так постійно повинна жити. Хай це навіть буде так, як Франклін, що у свою таблицю коли щось зробив – ставив галочку, якийсь негатив зробив – ставив галочку. Але звичайно християнин молиться, він повинен подумати не настільки схематично, а спочатку – які були гріхи, потім – які блага Бог мені послав, і бути вдячним Богові за це, а потім подумати: а Нагірну проповідь як я виконую? Погано, ще далеко мені до довершеності. І ці три речі дуже дисциплінують людину. А монашество – це коли людина всерйоз вирішила цими духовними вправами займатися, кожен день. І їй важко, бо ті пристрасті, які в нас за десять років, у монаха можуть розвинутися за один рік, бо там все підігрівається, там тебе спокушують, бо помітно, що ти борешся. А мирянину потихеньку можна виконувати, користуючись психологічним методом боротьби із пристрастями. Ну і не забувати, що лише благодать церковних таїнства може дозволити людині суттєвого просунутися на шляху подолання восьми пристрастей.

— Дякую, дуже цікаво було.

— Маю надію, що цікаво.

Джерело:

КРЕДО

КАТОЛИЦЬКА ДОКТРИНА І «РАДИКАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ»

Релігієзнавство, як і будь-яка інша наука гуманітарного профілю, має бути тісно пов'язаною з життям, в тому числі й суспільним. Теоретизування інколи може бути марним, якщо воно не дає відповіді на нагальні (або ж перманентні) проблеми соціуму. Тому варто цінувати кожну студію, кожну статтю, котра не відділяє предмет свого дослідження від злободенних питань.

Нашу увагу привернула опублікована нещодавно стаття Гліба Коваленка «Вибори в Україні та соціальне вчення Церков: випадок УГКЦ».

В названій роботі простежується неабияка стурбованість її автора значними успіхами на місцевих виборах у західних областях країни політичної партії ВО «Свобода». Логіка п. Коваленка наступна: «Свобода» сповідує ідеологію «радикального націоналізму», і це свідчить про її «фашизм» та плани встановити «тоталітарний режим»; галичани, що віддали свої голоси за «Свободу», у своїй більшості є християнами, до того ж, названа партія користується значною підтримкою духовенства (зокрема, греко-католицького); отже, можна спостерігати картину, коли християни йдуть всупереч соціальній доктрині Церкві і своїми діями підтримують «фашистську» та «тоталітарну» партію. Надто спрощеною, на нашу думку, є така логіка - спрощеною і викривленою. А загалом, названа стаття все ж принесла неабиякий позитив, а саме - розв'язала дискусію. Тут, насамперед, варто згадати відгук на неї о. Олега Гірника «Греко-католицький вибір після виборів: соціальна доктрина чи політична теологія?».

Якщо вірити Юрію Чорноморцю, котрий відреагував на появу відповіді о. Олега питанням «чи ще хтось зможе подискутувати...», то подальша дискусія видається дійсно доцільною. Що ж, спробуємо подискутувати.

Очевидно, що відповісти на допис п. Коваленка однією коротенькою статтею не можливо - надто складні питання він піднімає. Тому в цьому скромному нарисі ми спробуємо подати самі загальні зауваження щодо викладених Г. Коваленком ідей.

В першу чергу варто навести деякі уточнення. Страшним-престрашним злом, на гадку Коваленка, є т. зв. «радикальний націоналізм». Саме з ним автор ототожнює ідеологію ВО «Свобода». Та чи існує цей РАДИКАЛЬНИЙ націоналізм? Відповідь на це питання залежить від того, як ми будемо розглядати саме явище націоналізму. Звісно, поняття націоналізму можна звульгаризувати, спростити до звичайнісінької політичної доктрини, поставити в ряд (або ж - в спектр) інших «-ізмів». Однак також існує й інший підхід. Націоналізм можна розглядати як органічне явище, як те, що є іманентним самому буттю нації. Свого часу І. Франко, пройшовши тривалу політичну та філософсько-світоглядну еволюцію, виразно засудив ідеології неорганічного - доктринерського - характеру, ідеології, в центрі котрих стояли цінності, котрі йшли «поза рами нації» (див.: Іван Франко. Поза межами можливого). Навіть такий раціоналіст як Франко зумів побачити, що нація є явищем природним, що заперечення її цінності є злочином.

І спавді, націоналізм можна і варто розглядати як природне явище. Для кожної нації мати власний націоналізм так само властиво, як кожній людині властиво їсти, пити, дихати, любити, молитись, з рештою - жити. Інша річ, існують різні прояви націоналізму. Приміром, нація, члени котрої не можуть поскаржитись на брак патріотизму, національної свідомості, історичної пам'яті, а головне - державності, може навіть не артикулювати свій націоналізм як ідеологію. Водночас нації, існуванню котрих загрожує стан поневолення та бездержавності, зазвичай формують чітку визвольно-державотворчу концепцію (певний націоналістичний ідеологічний дискурс) й вилонюють відповідний суспільний рух, котрий цю концепцію намагається втілити в життя; в такому випадку ми можемо говорити про визвольний націоналізм.

Для української інтелектуальної традиції є притаманним розуміння націоналізму саме як ідеології вільного державного буття нації. Так чудове визначення націоналізму подає нам бл. Микола Конрад (беатифікований з-поміж інших 26-ти українських мучеників за віру Папою Іваном-Павлом ІІ влітку 2001 р.). На думку о. д-ра Конрада, націоналізм «означає думку, погляд, що вважає добрим і слушним поділ людства на нації та їм признає повне право до найдосконалішого розвитку»; при цьому «Націоналізм у вище згаданому значінні є згідний з католицькою етикою і здоровою фільософією. Такого націоналізму домагається закон природи і добро людства (тут і далі пунктир наш. - І.З.). [...] Націоналізм у згаданому розумінні вимагає добро цілого людства, бо добро людства це добро одиниць, родин та їх національних уґрупувань. [...] Державний, правдивий, націоналізм є в своїй глибині суперечний імперіялізмові, бо дає право розширяти свої границі лише до національно-географічних меж і ТОМУ є здібний обмежити гарячку мілітаризму, що нівечить працю мільйонів» (Микола Конрад. Націоналізм і католицизм). Цікаво, чому п. Коваленко, даючи оцінку т.зв. «радикальному націоналізму» нібито з позицій соціальної доктрини Католицької Церкви, радше дотримується більвицького або космополітично-ліберального трактування націоналізму, а не позицій українського мученика за віру?

Тепер, нарешті, щодо прикметника «радикальний», котрий Г. Коваленко додає до поняття українського націоналізму. Націоналізм дійсно може мати різні прояви, форми. Зрозуміло, що визвольний націоналізм за своєю сутністю є радикальним, революційним. Це пояснюється насамперед тим, що націоналізм такого типу ставить перед собою радикальну мету - визволення народу з-під ворожої окупації та побудову власної національної держави, перетворення цього народу із об'єкта на суб'єкт історії; радикалізм мети породжує радикалізм методів (морально-богослівська оцінка революційної тактики визвольної боротьби - тема нашої окремої розмови). При цьому варто пам'ятати, що додавання прикменника «радикальний» до поняття визвольного націоналізм є необов'язковим, інколи - просто зайвим: націоналізм є єдиним, його видозміни лише відповідають тому станові, в котрому знаходиться нація. На наше глибоке переконання, принципово не припустимо говорити про «радикальний націоналізм» як альтернативу «поміркованому націоналізму», розуміючи останній як «нормальний», а перший - як його (цього «нормального») збочену форму, котра включає в себе, приміром, елементи шовінізму чи імперіалізму, оскільки «-ізми» такого характеру є не сумісними з націоналізмом уже за визначенням.

Після наведених уточнень з'ясуємо, наскільки правомірним є ототожнення ідеологічних позицій та політичної практики ВО «Свобода» з «радикальним націоналізмом» чи націоналізмом взагалі. «Свобода» є правонаступницею створеної у 1991 році Соціал-національної партії України. Ще й досі ми можемо чути, як «свободівці» говорять про соціал-націоналізм як про свою базову ідеологію. Елементарна логіка підказує, соціал-націоналізм не є націоналізмом так само, як, наприкад, сіро-буро-малинове не є малиновим. Між іншим, сам соціал-націоналізм можна сміливо вважати таким собі еклектичним, «сіро-буро-малиновим», ідеологічним «коктейлем», до складу котрого входять окремі націоналістичні тези, соціальний популізм та кальки з німецького націонал-соціалізму.

Частково ВО «Свобода» навіть виконує антинаціоналістичну функцію. По-перше, навіть відмовившись від того іміджу, котрий колись мала СНПУ, «Свобода» продовжує виконувати роль страшилки, відлякуючи деяких людей від націоналізму. По-друге, «Свобода» імітує націоналізм, по-суті, є симуклякром націоналістичного руху в Україні; тож багато людей, котрі тяжіють до націоналістичних ідей і з огляду на це підтримують «Свободу», з часом можуть розчаруватися в націоналізмі.

До речі, ще одна теза про те, чому «Свободу» не можна вважати націоналістичною структурою. Ідеологи українського націоналізму завжди наголошували, що націоналізм є невідривним від християнства. Чи дотримується цього правила «Свобода»? В середовищі СНПУ пропагувалося неоязичництво як «патріотична», «рідна» релігія, протилежність «єврейському» християнству - очевидно, постулати німецького нацизму для українських соціал-націоналістів є більш рідними, ніж ідейна спадщина, скажімо, Т. Шевченка, Д. Донцова чи С. Бандери. На таких же позиціях стоять соціал-націоналісти з нинішніх маргінальних організацій (приміром, той же «Патріот України» - колишнє молодіжне крило СНПУ, а також створена за його участі Соціал-націоналістична асамблея - СНА). Звісно, ставши «білою і пухнастою», привабливою для виборців, «Свобода» відмовилася від СНПУшної категоричності в даному питанні, однак не змогла повністю відійти від ідеологічного багажу минулого (показовою є публіцистична діяльність голови київського осередку «Свободи» А. Іллєнка, статті якого користуються однаковим попитом як на сайті та у виданнях його партії, так і на ресурсах «Патріота Україна» та СНУ). Цікаво, чому Г. Коваленко, б'ючи своїм пером, чи то пак, клавіатурою комп'ютера, по «Свободі», не приділив достатньо уваги цьому питанню, а зосередив свою увагу на «радикальному націоналізмі», фашизмі та тоталітаризмі?..

(Загалом, в Україні не бракує праць, в тому числі й націоналістичних авторів, котрі пояснюють, що соціал-націоналізм - ідеологічна база ВО «Свобода» - є абсолютно не сумісним з ідеологіє українського націоналізму. Ми не хочемо зосереджувати свою увагу до виключно на критиці соціал-націоналізму й натомість відсилайємо читача до статей, приміром, П. Іванишина «Шлях до свободи: П'ємонт чи Мюнхен?», або ж І. Сути «Степан Бандера: „Ідейну зброю ворога відкинути тотально..."»).

Не будучи екстрасенсом, важко із впевненістю на всі сто говорити про ті інтенції, котрі вкладав п. Коваленко у свою статтю. Однак простежується одна виразна закономірність. Якщо уважно вчитатись, не важко помітити постмодерністсько-ліберальну стурбованість автора гіперболізованою небезпекою тоталітаризму. При цьому він відверто не маніфестує своїх ідеологічних та філософсько-методологічних засад, а прикриває власні передсудження, характер мислення та висновки доктриною Церкви.

Католицька Церква дійсно засуджує тоталітаризм. В міжвоєнний період було видано ряд енциклік, котрі засуджували тоталітарні доктрини, в центрі котрих стояло ідолопоклонство перед певними цінностями: істинними, природними і благими, такими як нація та батьківщина (саме на адекватному розумінні цих цінностей базується український націоналізм, який, виходячи із християнства, закономірно визнає центральною цінністю Бога), та хибних і доктринерських, таких як раса або клас. Зокрема, в 1931 році енциклікою Non abbiamo bisogno були засуджені крайнощі італійського фашизму, в 1937 році Папа піддав критиці німецький національний соціалізм (енцикліка Mit brennender Sorge), а також марксизм (Divini Redemptoris).

Так, нацизм і фашизм критикувалися Церквою. Але до чого тут націоналізм - ідеологія, що базується на ідеї примату нації як найбільшої суспільної цінності? Церква критикувала окремі націоцентричні ідеології за те, що вони ставили творіння - націю - вище за свого Творця, але не просто за те, що визнавали високу цінність цього творіння, як це роблять націоналісти. Католицька Церква критикувала і продовжує критикувати деспотизм (зокрема, тоталітаризм), але аж ніяк не відкидає потребу порядку і не абсолютизує свободу у її лібералістичному розумінні, адже пам'ятає слова апостола: «Поводьтесь як вільні, та не як ті, що з волі роблять покривало злоби, але як слуги Божі» (1 Пт. 2, 16).

Український націоналізм, наголошуючи, що виходить із християнства, в аксіологічному плані не ставить націю на місце Бога. Його гасло - «Бог, Україна, Свобода!». Як бачимо, Бог стоїть на першому місці, і при цьому є присутньою Свобода як цінність (згадаймо інше гасло українського націоналізму - «Свобода народам - свобода людині!»). Українські націоналісти ніколи не ставили за мету побудову тоталітарного суспільства і не звеличували колективізм (навпакти - індивідузм як питамо європейська ознака українців протиставлявся російському колективізму, зокрема, в його більшовицькій редакції). Так, в окремих випадках є потрібною міцна авторитарна влада. Проте авторитаризм ніколи не сприймався як самоціль, а лише як засіб. Візьмімо, приміром, працю одного з ідеологів ОУН Миколи Сціборського «Націократія»: в ній дійсно наголошується, що з перемогою національної революції і відновою української державності є доцільним функціювання авторитарного режиму, однак після вирішення основних постреволюційних проблем цей режим має демократизуватися (тут варто розглядати поняття демократії не як синонім лібералізму, а у властиво семантичному йому значенні, а саме як народовладдя). Та хіба можна, з християнських позицій, критикувати за це націоналізм? Що ближче соцільному вченню Церкви: авторитарні режими Франко та Салазара чи сучасні ліберальні Іспанія та Португалія з легалізованим абортами, розлученнями та одностатевими «шлюбами» (ширше - з демоліберальними правами людини і суспільства на деградацію)?

А загалом, варто подякувати п. Глібу Коваленку за те, що він розпочав надзвичайно важливу дискусію. Національне та релігійне питання не втрачали і, очевидно, найближчим часом не втратять своєї актуальності в Україні та світі - Френсіс Фукуяма явно поспішив зі своїм «кінцем історії», історію й надалі творитимуть люди, що переймаються долею свого колективу (зокрема - нації), а також захистом своєї правди (зокрема - релігійної). Ми зробили самі загальні зауваження щодо тези про суперечність націоналізму з однієї сторони та соціального вчення Католицької Церкви - з іншої. Залишається надзвичайно широке коло питань. Приміром, варто розкрити з християнських позицій природу нації та націоналізму (особливо цікавим при цьому є співвідношення націоналізму та католицького універсалізму), або ж здійснити спробу морально-богослівського аналізу революційної тактики боротьби національно-визвольних рухів. Надіємось, ми ще зможемо більш докладно ознайомити наших шановних читачів із даними проблемами. Але про це - в наших наступних дописах.

Інформація про автора

Ігор Загребельний. Народився на Полтавщині. З 2003 по 2006 роки навчався в Колегіумі імені св. Йосафата при василіянському монастирі міста Бучач (Тернопільська обл.). З 2006 року - студент історичного факультету Полтавського національного педагогічного університету. Сфера зацікавлень: історія право-консервативної думки, цивілізаційна теорія, проблематика церковно-державних відносин.

Ігор Загребельний

Джерела:

Релгія в Україні

Парафія Преображення Господнього, м. Кам'янське (Дніпродзержинськ)