17.09.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.1,22–2,3:  «Між тими і ми всі колись жили в наших похотях тілесних, виконуючи примхи тіла і природних нахилів»

Апостол нам нагадує і всім нам, що примхи і похоті, які керували нами до навернення, не можуть і надалі перебувати тепер в нас. Оскільки ми хрестилися в ім’я Ісуса Христа і «зодягнулися» в Нього, маємо жити життям, яким жив Він, плекати собі ті думки, які були у Христі Ісусі, вподібнюватися до Нього в усьому. 

Часто спостерігаємо, що в неочікуваних ситуаціях можемо повестись несподівано для себе, зробити щось, чого від себе не чекали. Саме такі ситуації показують нам, що ми є в полоні наших емоцій, наших похотей і пристрастей.

***

Мр.10,46-52:  «Закричав він і промовив: “Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною!”»

У цьому Євангелії сліпий жебрак двічі кричить до Ісуса Христа. Знаємо, що коли приїжджає якась поважна особа, світська чи церковна, завжди стараються дбати про солідну атмосферу, порядок, зберігати етикет. У часи, коли проповідував Ісус, учні й апостоли також старалися впорядкувати стосунки людей з Ним. Сліпий жебрак порушив таку благоговійну, спокійну ситуацію. Він, напевно, роками сидів і просив собі на прожиття, бо не міг працювати й залежав від ласки людей, але однієї миті, знаючи, що поряд проходить Спаситель, усвідомив, що має унікальний шанс. 

Очевидно, він чув про ті знаки, знамення та чуда, які творив Ісус Христос, тому не просив у Нього хліба чи грошей, а того, чого дійсно потребував для зцілення. 

Отже, це Євангеліє наголошує, що потрібно казати Богові про найважливіше, чого потребуємо, та мати відвагу настирливо просити цього в Нього, як той жебрак.

Це не означає, що треба кричати на молитві, але щоб серце наше взивало про те, чого ми потребуємо. Якщо справді з таким налаштуванням прийдемо до Бога, Він готовий задовольнити його й відповісти на будь-яке наше прохання. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.09.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.6,1–10:  «Як ті, що нічого не мають, а все посідають»

Не осуджуючи когось, а навіть самих себе, погляньмо, яким є наше життя. Ми постійно чогось прагнемо, щось шукаємо, щось хочемо здобути. Здобуваємо одне, і це приносить нам втіху декілька годин, днів, тижнів чи місяців. І тоді здобуваємо наступні нескорені вершини. Здобуваємо їх і знову цим не задовольняємось. І так до безконечности можна здобувати, але не мати з того втіхи, якщо не зрозуміти, що найцінніше, що можемо мати у цьому житті, це Бога. 

Ким були святі? Вони були і матеріально бідні, і багаті, але ні одне, ні друге ніколи не ставало їм на перешкоді. Вони розуміли, що ніщо земне не зможе задовольнити їх. Вони розуміли, будь-що, що вони мають, їх ніколи не збагатить, що тільки Бог їм дасть все потрібне для їхнього правдивого щастя. На прикладі мучеників бачимо, що в них відбирали майно, почесті, посади, навіть життя, а вони ніколи не мали страху, бо знали, що найцінніше – Бога – в них ніхто і ніщо не може забрати. Пам’ятаймо, що посідаючи Бога, посідаємо все, бо лише Бог має в собі все.

***

Мт.25,14-30:  «Прикликав своїх слуг і передав їм своє майно»

Господь, який творить людину, передає їй у часі цього творіння «своє майно» – свій образ. Євангеліє оповідає про таланти, які отримують люди. Один отримує п’ять талантів, другий – два таланти, третій – один. 

Це символічні числа. Остаточно талант – це наш образ Божий, який ми отримали й носимо в собі. Кожен отримав від Бога в повноті цей талант, цей скарб, яким є наше життя. Бог дарував нам частину цього свого майна, цього буття, цього життя. Як це важливо – уміти оцінити, що ми отримали. 

Ми часто маємо претензії, заздрість, що хтось інший щось має. І це стосується абсолютно кожного. Усі, буває, думаємо, що хтось має те, чого не маю я. Але ж Бог обдарував кожного тим, що йому було найбільше потрібно для його добра, дав людині найбільший талант – Божий образ. 

Погляньмо на наше життя, як на великий Божий талант, який ми отримали. Як на скарб, який Бог дав кожному з нас! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.09.2018р. Б. / Св. свмуч. Антима, єп. Никомидійського

Святого священномученика Антима, єпископа Никомидійського

Тропар, глас 4: I звичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти,* знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння.* Задля того слово істини справляючи,* і задля віри постраждав Ти аж до крови, священномученику Антиме, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 4: Благочестиво прожив ти життя як священик,* і звершив шлях мучеництва,* припинив ідольські служіння,* був захисником свого стада, богомудрий.* Тому тебе й вшановуємо нині,* таїнственно взиваючи:* від бід ізбав нас твоїми молитвами,* приснопам'ятний Антиме. 

Після смерти святого Кирила, єпископа Никомидії, владикою того міста настановили святого Антима, мужа надзвичайної побожности і таких великих чеснот, що його життям захоплювалися всі, хто його знав. Престол Никомидійської Церкви він обійняв у 293 р. У Никомидії також була резиденція імператорів Диоклетіяна та Максиміяна, вони наказали мучити всіх ісповідників Христової віри, а переслідування стало ще жорстокішим тоді, коли згоріли царські палати, бо погани підступно звинуватили у підпалі християн. 

Святий Антим, як добрий пастир, навчав вірне стадо і скріплював духом тих, що йшли на смерть задля Ісуса. Він мешкав у селі Семана, поблизу Никомидії, сюди потайки приходили вірні, щоб послухати його науки. І тут святий єпископ годинами молився до Бога, щоб усі вірні гідно, сміливо і публічно визнавали Христа Спасителя перед судом поган. Святий пастир знав, що він також віддасть свою душу за Христа і що його життя так довго триватиме, як довго буде потреба скріплювати вірних у вірі й утверджувати в добрі тих з-посеред стада, яких Господь вибрав свідчити свою правду. 

Одного разу імператор Максиміян перед усім своїм військом приносив жертву божкам. Та раптом серед загальної тиші прогримів сильний голос: “Царю, чому покланяєшся бездушним ідолам? Чому честь віддаєш дияволу, хіба не знаєш, що є лиш один правдивий Бог, Бог християнський, якому слава буде на віки віків!” 

Поган мов громом ударило. Дивляться, а це один із воїнів на ім’я Зинон з високого місця проголошує ці слова. Зірвалися кати, схопили Христового ісповідника і за наказом імператора піддали тортурам і стяли йому голову. Та його приклад додав відваги іншим; дехто з вельмож і слуг імператора також стали голосно величати Христа Спасителя. Серед них був один з полководців імператора на ім’я Доротей, його слуги Індис, Горгоній і Петро, а ще Мардоній і Мигдоній, царські дворяни. Їх усіх кинули до в’язниці. Святий Антим, довідавшись про їх ув’язнення, написав до них листа, в якому заохочував їх до витривалости. Цього листа він передав через диякона Теофіла, однак сторожа в’язниці схопила його і поставила перед імператором. 

Святий диякон сміливо визнав Христа Спасителя, і в найтяжчих муках не видав, де переховується святий Антим. Теофіла, за наказом імператора вбили каміннями і стрілами, Доротея стяли мечем, Мардонія спалили, Мигдонія живцем закопали в землю, а Індиса, Горгонія і Петра кинули в море. Невдовзі постраждала також свята Агавія, ігуменя Богу посвячених дів, і свята Домна, що до прийняття хрещення була жрицею поганської богині Церери. Коли вона віддала свою душу за Христову віру, їй виповнилося лишень чотирнадцять років. Мученицьку смерть прийняли також свята дівиця Теофіла і святий мученик Євтимій. Їх усіх стяли мечем. 

Аж ось імператор довідався, де переховується святий Антим, і наказав його ув’язнити. Він запросив воїнів до своєї хати, пригостив їх, і лиш тоді сказав, що він той, кого вони шукають. Воїни, здивовані його добротою, хотіли залишити єпископа вдома, а своїм начальникам сказати, що його не знайшли. Та святий Антим дав їм науку, що всяка брехня є гріхом, і добровільно пішов з ними, а дорогою так зворушив їхні серця розповіддю про Ісуса Христа, що вони навернулися до Христової віри і з його рук прийняли святе хрещення. Ось так добрий пастир навіть тоді, коли знав, що його чекають жорстокі муки, дбав не про себе, а про те, щоб спасти душі інших. 

І став святий старець перед мучителем, а той велів розкласти перед ним усі знаряддя тортур, гадаючи, що цим злякає єпископа. Та святий сказав йому так: “Дарма ви розклали все це, бо смерть не злякає того, хто задля Христа Спасителя хоче душу свою віддати, і віддасть її охоче, а смерть буде вважати своїм найбільшим щастям”. Святого піддали жорстоким тортурам і напівживого кинули у в’язницю до розбійників.

І ось, коли святий Антим прийшов до пам’яти, то перше, що він почав робити, – говорив про Бога з тими, які не знали нічого, крім гріха та злоби, і так зворушив їхні серця, що вони пізнали правду, розкаялися і прийняли хрещення з його рук. Через кілька днів святого привели на судилище, і за наказом імператора його стяли сокирою. Сталося це 3 вересня 303 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР