24.07.2017р. Б. / Святої мучениці і всехвальної Євфимії; Святої праведної княгині Ольги, у хрещенні Олени

Святої мучениці і всехвальної Євфимії

Тропар, глас 4: Жениха твого полюбивши,* і свічу твою світло запаливши добрими ділами, всехвальна Євфиміє,* поєдналася з Ним, вінець страждання від Нього прийнявши.* Але від бід позбав нас,* що з вірою вшановуємо пам’ять твою. 

Кондак, глас 6: Подвиги у стражданні,* подвиги у вірі здійснила ти щиро за Христа, жениха твого.* І нині витівки неправдивих учень і ворогів* під ноги православних царів покорити моли Богородицю,* ти що від шестисот тридцяти богоносних отців визнання віри прийняла* і зберігала, всехвальна. 

Пам’ять святої Євфимії вшановуємо 16 вересня і тоді ж подано житіє святої. Нині Христова Церква відзначає пам’ять чуда, яке сталося за участи святої Євфимії в часі Вселенського собору у Халкедоні (451 р.). Коли Отці Собору кинули клятву на Євтихія і Діоскора, то євтихіяни в той час баламутили народ і поширювали брехливі чутки про наради Собору. Тоді святий Анатолій порадив Отцям Собору, що найліпше залишити за Господом Богом суд, хто має слушність:Собор чи Євтихій. Тож записали два символи віри:один – затверджений Собором, а другий – з блудами Євтихія. Обидва листи при численних свідках, також і зі сторони євтихіян, поклали на груди нетлінного тіла святої Євфимії, бо Собор відбувався у церкві, в якій спочивали мощі святої. У присутності всіх Отців Собору домовину замкнули й опечатали царськими печатками. Три дні і три ночі вірні з Отцями Собору, царем і царицею молилися, щоб Бог дав свідчення правди. Третього дня при свідках печатки зняли, домовину відкрили і побачили, що соборовий символ віри свята Євфимія тримала в руці, а другий, єретичний, лежав під її ногами. І так усі побачили, як Бог у чудесний спосіб дав свідчення, що лиш наука Христової Церкви є правдива. 

__________
У той самий день

Святої праведної княгині Ольги, у хрещенні Олени

Тропар, глас 1: Піднісши свій ум на крилах богопізнання, преславна Ольго,* ти злинула вище видимого світу,* осягнувши Бога, Творця вселенної.* Знайшовши Його, ти прийняла у хрещенні нове життя* і повсякчас перебуваєш у нетлінності,* втішаючись плодами* життєдайного дерева. 

Кондак, глас 4: Похвалім сьогодні Бога, доброчинця всіх,* що прославив на Русі-Україні Ольгу богомудру,* щоб за її молитвами* подав прощення гріхів душам нашим. 

“Як денниця перед сонцем, як зоря перед світом”, так серед глибокої поганської тьми, що огортала Русь, засяяла свята Ольга, велика душею і премудра умом жінка князя Ігоря, мати князя Святослава, бабуся святого Володимира. На руському престолі, яким після смерти свого мужа правила іменем неповнолітнього сина Святослава, вона виявилася такою мудрою управителькою свого народу, що дала початок найвидатнішим поступам у розвитку Руської держави. А з хвилі, коли Ольга прийняла християнство, пробудилася і душа народу;вона вказала стежинку до нового життя, до якого мав привести її внук Володимир. Свята Ольга була предтечею великої доби, саме тому ми її величаємо як велику і мудру. А перед престолом Всевишнього вона свята, бо святим було після хрещення її життя і вгодні Богу діла її, за які Христова Церква вінчала її вінцем святости, а вдячні покоління почитають пам’ять благовірної і праведної. 

За однією з версій, походила Ольга з боярської родини, правнучка Гостомисла, правителя Новгорода. Жила вона в селі Либуті, поблизу Пскова. Тут випадково її побачив молодий Ігор і закохався в її незвичайну красу та великий розум. У 903 р. вони побралися. 

Про діла Ігоря, про його смерть від древлян, про помсту вдови Ольги деревлянському князю Малу знаємо з історії, і не нашою справою є повторювати ці речі, які (окрім самої смерти Ігоря) мають дуже непевне підґрунтя. Нам важливо те, що, управляючи великою державою, вона виявила надзвичайну зрілість і розважливість. Часто подорожуючи зі Святославом, своїм сином і майбутнім правителем Руси, вона пізнавала потреби народу. А на ті потреби відповідали мудрі постанови княгині:справедливий розклад податків, підтримка торгівлі, будівництво доріг і мостів, закладення міст, установлення чогось на зразок сучасної пошти тощо. З сусідами Ольга вміла зберігати мир – річ нечувана в ті дикі часи, нечувана тим більше на Русі, оточеній племенами, які лиш чекали нагоди помститися за свої давні поразки. Господь наділив княгиню Ольгу великим розумом, вона мовби була створена для царського престолу. 

Коли Ольга передала правління державою в руки Святослава, – вона стала жити іншим життям. Для неї відкрився новий круг справ – виховання внуків. Але ті з юних років виходили на бойове поле;Ольга могла лиш найпильніше зайнятися вихованням Володимира. І зайнялася. Вона заклала в його серці добру основу. Прийшли роки, коли дика кров грала в його жилах, пристрасть володіла молодою душею, а з часом спрага слави і спрага помсти над усіма, що стояли на дорозі до слави, википіла, випарувалася з того серця, і залишилося лиш чисте золото. Завмер Володимир мстивий і кровожерливий, постав Володимир справедливий, сердечний, повний любови – правдива руська душа, чесна і права, аж до забуття себе самого. Таким зробила його Христова віра, а зерна тої віри і зерна чоловіколюб’я посіяла в його серці Ольга. І в цьому її найбільша заслуга. 

Як свідчить передання, одного разу Ольга вибралася на купіль на Дніпро. І ось поблизу берега вона почула прекрасний спів, тихий, що розриває душу. Спів линув з маленької хатини, звідти також поширювався запах кадила. Зацікавлена, Ольга увійшла досередини і побачила престол, біля якого сивоголовий, з лицем, зораним зморшками, старець, священик, разом з громадкою вірних християн молився Богу. Саме він порадив княгині податися до Царгорода, де вона пізнає святу віру. 

Прекрасне передання, лиш не відомо наскільки воно правдиве. Ольга не потребувала аж такого роз’яснення, вона дуже добре знала, що в Руській державі є багато людей “грецької віри”, як тоді на Русі називали християн. До того вже Аскольд і Дир були християнами, вже святі Кирило і Методій довершили переклад на слов’янську мову святих книг, у Києві вже була церковця святого пророка Іллі. Чоловік Ольги Ігор мав у своєму війську багато християн, не бракувало їх і серед достойників, бо вже у 945 р., укладаючи договір з греками, частина русинів присягала на поганських богах, а частина на хресті і Євангелії. 

І тут слід наголосити, що на Русі не було жодного переслідування Христової віри. Це була найбільш толерантна держава – риса, якою не багато народів можуть похвалитися. 

Ольга напевно тривалий час готувалася до прийняття Христової віри. Доволі вірогідною є думка, що вже за життя свого чоловіка Ігоря була вона знайома з Христовою вірою, а після його смерти явно виявляла свою прихильність до християн. Її страшна помста деревлянам за смерть чоловіка, якщо це передання правдиве, не суперечить духові часу, де право помсти було святе, а його занехаяння було безчесне. 

Та прийшов час, коли Ольга вирішила прийняти хрещення, яке, згідно з тодішнім звичаєм, зазвичай відкладали на схилок літ. Вона поїхала до Царгорода. Оповідь про те, що Ольга тоді була такою красунею, що сам імператор захотів одружитися з нею, для нас дуже приваблива, але, на жаль, неправдива. Ользі тоді виповнилося щонайменше шістдесят п’ять літ. Хрещення вона прийняла 957 р. Її хресним батьком був імператор Костянтин VII Багрянородний (912-959), а хрестив Ольгу-Олену патріярх Полієвкт. Ім’я Олена свята Ольга прийняла на честь рівноапостольної Олени, матері святого Костянтина Великого. 

Грецький літописець пише так:“Ольга, жінка руського князя, того, який приводив кораблі проти греків, після смерти чоловіка явилася в Царгороді і тоді показала свою велику ревність для правдивої віри, була охрещена і прийнята з почестями, що відповідали її достоїнству, і повернулася додому”. 

А літописець Нестор пише так:“Ольга, просвічена хрещенням, раділа душею і тілом. Патріярх сказав їй:«Благословенна ти між жінками руськими, що полюбила ти світ і відкинула морок;і благословити тебе будуть сини Руси до останнього роду»”. Слова ці сповнилися і сповнюватимуться в прийдешніх віках. Патріярх подарував Ользі хрест, на якому були написані такі слова:“Обновися, Руська земле, в Бозі через святе хрещення, яке прийняла блаженна Ольга”. Хрест той в часи князя Ярослава, сина Володимира Великого, стояв на престолі, збудованої ним величної церкви святої Софії;згодом, у замішаннях і пожежах Києва, пропав. 

Повернувшись на Русь, Ольга провадила правдиво християнське життя. Вона побудувала в Києві церкви святого Миколая і святої Софії, а також возвела церковцю у своєму рідному селі Либуті, поблизу Пскова, над рікою Великою. За її прикладом в Києві багато навернулися. Син її Святослав нікому не перечив бути християнином. Та сам, звиклий до постійних воєн, не міг прийняти віри, яка каже платити добром за зло і любити ворогів, – тому не хотів прийняти хрещення, бо боявся, що його дружина сміятиметься з нього. У своїх подорожах Руссю свята Ольга всюди ставила придорожні хрести, і досі ще є місця, які називаються “Ольжин хрест”, а в Пскові донині стоїть каплиця на місці, на якому, згідно з переданням, свята Ольга поставила хрест і провістила місту розвій і славу. 

Померла свята Ольга 11 липня 969 р. (у віці понад вісімдесят літ). Перед смертю попросила Святослава, щоб після похорону не було тризни, а також, щоб не насипали в її пам’ять кургану, бо це був поганський звичай. Похоронили її грецькі священики, ті, що віддавна були на Русі, і ті, що приїхали разом з Ольгою з Царгорода після її хрещення. Вже невдовзі після її смерти, за правління Володимира Великого, Ольгу стали почитати як святу. Монах Яків писав, що “тіло святої Ольги спочиває в домовині, немов уві сні, стільки літ нетлінне, і внук її Володимир поставив її кам’яний гріб у Десятинній церкві за митрополита Леонтія”. 

Літописець Нестор закінчує свою повість про святу Ольгу такими словами:“Вона провістила християнство в нашій землі, як денниця сонце, як зоря перед раннім світлом, як місяць уночі, так світила вона серед невірних людей. Вона перша з Руси увійшла в небесне царство. Її величають сини Руси як начальницю. Вона і після смерти молить Бога за Русь. Усі її славлять, бачачи її в тілі возлежащу багато літ”. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.07.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.15,1–7:  «Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних»

Нам непросто сприймати свої слабкості та обмеження, а що вже казати про слабкості інших! Ми завжди хочемо й очікуємо, щоб інші чинили досконало. Але саме в цьому криється вся небезпека. Ми хочемо, щоб інші чинили досконало там, де ми самі досить часто не є досконалими. 

Тому усвідомлюймо собі все більше, що тих немочей і слабкостей нікому з нас не бракує. Так, ми маємо свої сильні сторони, але маємо також і слабкості та обмеження. Покірно ці слабкості інших приймаймо, і так само інші будуть приймати наші обмеження та слабкості.

*** 

Мт.9,27–35:  «Слідом за Ним пустилися два сліпці й кричали: “Помилуй нас, сину Давидів!”»

Можемо уявити ситуацію, коли натовп так оточив Христа, що до Нього годі було доступитися. А тут бачимо двох сліпців, які голосно кричали, бо хотіли докричатися до Господа, просячи Його про зцілення та помилування. І саме через їхній крик Ісус зцілив їх. 

Цей уривок дуже важливий для нас. Ми щось у Господа попросимо, помолимося, але коли не отримуємо одразу, то відступаємо. Маємо якусь проблему – сказали про неї Богові, промовили молитву, пішли до церкви, а далі, замість щоб бути витривалими у своєму проханні, навпаки, зупиняємося. 

На прикладі цих сліпців можемо побачити настирливість, наполегливість, навіть впертість у своєму проханні. Часто Бог не дає нам чогось відразу лише тому, щоб ми самі для себе пересвідчилися, чи нам про це дійсно йдеться, чи ми наполегливі в цьому проханні. Тому так само наполегливо, як ці сліпці, просімо та благаймо Господа, і Господь завжди нам дасть.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.07.2017р. Б. / Святих сорока п’яти мучеників, що в Нікополі Вірменському; Преподобного отця нашого Антонія Печерського, Київського

Святих сорока п’яти мучеників, що в Нікополі Вірменському

Тропар, глас 1: Однодумно бувши пов’язані душею,* чотиридесят з п’ятьма страждальцями, святі,* проти ворога постали.* І переможцями стали, прийнявши вінці від Христа Бога* і вічну нагороду за ваші муки.* Моліться, щоб і ми їх сподобилися,* що благочесно піснями вас величаємо. 

Кондак, глас 8: Заради Христа, мученики, багато мук перенесли,* і зруйнували все ідольське многобожжя,* і подолали безбожності спокуси,* Христовою силою їх перемігши,* всіх нас вірно навчаєте викликувати: Алилуя.

Співправителем Костянтина Великого, який правив східною частиною Римської держави, був тоді Ліциній. Він, потоптавши чинний едикт, згідно з яким християни могли вільно визнавати свою віру, почав їх жорстоко переслідувати. У Нікополі Вірменському було сорок три мужі, а найзнаменитіші серед них:Леонтій, Маврикій, Антоній, Олександр і Даниїл, які зі своєї волі стали перед старостою Лизієм і визнали, що є християнами. Староста почав їх висміювати, що вірують у Бога, який помер на хресті. На це від імени всіх відповів святий Леонтій:“Якщо знаєш, що Господь наш Ісус Христос помер на хресті, то певно знаєш, що Він третього дня воскрес з мертвих і живе во віки. Боги твої ніколи не жили і жити не будуть, і тому не намовляй нас до відступництва, бо ми віруємо в одного Бога, задля якого готові на муки і на смерть”.

Староста наказав їх побити каміннями по обличчю, а потім закувати в тяжкі кайдани і кинути до в’язниці. Тут вони скріплювали один одного у вірі і молилися до Бога, а одна жінка, на ім’я Власія, потай подала їм води. А якщо, за словами Христа Спасителя, сторицею буде винагороджено того, хто подасть ближньому горнятко води, то, без сумніву, не минула нагорода й побожну невісту, яка, наражаючи себе на небезпеку, вгамувала спрагу святих страждальців. 

Наступного дня святих мужів віддали на муки. Залізними гаками шматували їх тіла, били немилосердно і знову ледь живих кинули до в’язниці. А вночі явився їм ангел Божий, утішив їх і заповів, що наступного дня їх подвиг закінчиться і вони засядуть у славі небесній. Невимовна радість наповнила серця святих слуг Божих, вони стали вголос співати псалми і цілувати брат брата, окови видалися їм легкими і дочекатися не могли дня, який мав їм принести найбільше щастя – мученицьку смерть за Христа. Два сторожі побачили неземне світло і почули голос ангела, хоч його самого й не бачили, і їхні серця пізнали Божу благодать, вони припали до ніг святих мучеників, визнали Христа Спасителя і прийняли хрещення. Називалися вони Меней і Вирилад. Настав новий день. Лизій сів на судищі, над рікою Ликос, і наказав поставити перед собою всіх святих мучеників, до яких долучилися і двоє новонавернених сторожів. Лизій видав присуд:усім відтяти руки й ноги, а потім спалити. Потекла кров святих слуг Божих;вони радо підставляли члени свого тіла під сокиру і голосно величали Спасителя, з яким уже за хвилю мали з’єднатися. Один з них, на ім’я Сисиній, коли лежав побіч каменя, вже без рук і ніг, а страшна гарячка палила його зсередини, він помолився вголос і з каменя потекло джерело води й угамувало його спрагу. Подякував Сисиній Господеві і попросив, щоб вода з цього джерела допомагала тим, які будуть згадувати святих сорок п’ять мучеників. Багато з них були вже мертві, інших, ще живих, клали стосами у вогонь. Сисиній лежав трохи збоку і, боячись, щоб про нього не забули, голосно давав знати про себе. 

А коли їх тіла згоріли, то рештки костей кати викинули в ріку, але вода винесла їх на таке місце, що християни могли їх чесно поховати. Святі мученики закінчили свій земний подвиг 10 липня 317 р. Коли невдовзі потому імператор Костянтин Великий покарав злобного Ліцинія і заволодів цілою державою, то в честь тих святих було зведено величну церкву, де склали останки їх мощей. Гріб мучеників і джерело, що виплило за молитвою святого Сисинія, Господь прославив силою оздоровляти хворих. 

__________
У той самий день

† Преподобного отця нашого Антонія Печерського, Київського

Тропар, глас 4: Від світської метушні вийшов ти,* і відреченням світу пішов ти по-євангельськи за Христом,* і, рівноангельське життя провівши,* в тиху пристань Афонської гори дійшов ти,* звідки благословенням отців в гору Києва прийшов* і там трудолюбно життя закінчив.* Батьківщину твою просвітив ти* і, безлічі монахів шлях до небесного царства показавши, до Христа їх привів ти.* Його моли, Антонію преподобний,* щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 8: Віддавши себе Богу,* над усе возлюбленому від юности, преподобний,* Його від усієї душі в любові наслідував ти,* і, світу тлінне за ніщо вважаючи, в землі печеру спорядив,* і в ній мужньо супроти затій ворога невидимого подвизався ти,* як світлосяйне сонце, по всі кінці землі засяяв ти.* Тому-то, радіючи, прийшов ти до небесних хоромів.* І нині, з ангелами стоячи перед владичним престолом,* споминай нас, що вшановуємо пам’ять твою,* щоб ми звали до тебе:* Радуйся, Антонію, отче наш. 

Уже денниця була зійшла на руськім небі. Свята Ольга-Олена прийняла хрещення, і щораз більше ставало тих, що покланялися не Перуну і Дажбогу, а Христу Розіп’ятому, Спасителю світу. І благодать Його була з нами;988 р. прийняв хрещення і охрестив Русь великий князь Володимир. У містечку Любечі, за п’ять миль від Чернігова, 983 р. в убогих, але чесних християнських батьків народився син, якого назвали Антипа. 

З молодих літ серце хлопця рвалося до життя на самоті, до життя, посвяченого Богу. Він чув розповіді про самітників у земних печерах, які служили єдиному своєму Спасителеві і так заслужили собі на небо. За їх прикладом він знайшов біля Любеча малу печеру і часто ходив до неї, довгі години каючись у своїх гріхах і молячись про велику простором, та не менш велику горем, яке стало її уділом, Матір-Русь. А коли виріс з хлоп’ячих літ, то пішов далеко, аж на гору Атон, бо чув, що там, на Святій горі, живуть люди ангельським життям. Брати монахи прийняли прийшлого з Руської землі, постригли і дали йому ім’я Антоній. 

Невдовзі він оселився в прибережній печері, поблизу одного з монастирів, і почав провадити таке святе життя, що дивувалися навіть старі монахи і розпізнавали, що Бог вибрав Антонія до великих подвигів. Ігумен Теоктист, який постриг Антонія, побачивши його життя, доведене до досконалости, покликав його до себе і сказав:“Антоніє! Бог утвердив тебе в монашому житті, тепер пора тобі іти на Руську землю і приводити інших до такого життя. Повертайся на Русь, і нехай благословення Святої гори буде з тобою!” 

І святий Антоній пішов. Не перший він ішов з Атону у слов’янські землі;Свята гора посилала всюди своїх монахів, та, мабуть, жоден з них не був покликаний Господом до такого подвигу, який судилося здійснити преподобному Антонію. Він повернувся до Києва 1013 р. На княжому престолі ще сидів князь Володимир, однак між його синами вже починалися незгоди. Антоній відвідав грецькі монастирі, які були вже на Русі, мабуть, і за княгині Ольги, однак йому не сподобалося життя монахів, таке далеке від тої святости, яка панувала на Атоні. На березі Дніпра, поблизу села Берестова, він знайшов собі печеру, поселився там і став першим руським самітником, що молився до Бога за Руську землю. 

А земля та стала відома вже не славою нових перемог і здобутків, а страшним відгомоном братовбивчої боротьби. Просякла землю кров святих князів Бориса і Гліба, убитих каїном-братом. І преподобний Антоній, до печери якого дійшов голос розпуки руського народу, гірко заплакав і повернувся на гору Атон, де перебував аж до 1028 р., коли, за наказом Теоктиста, вдруге повернувся на Русь. За той час появилися нові монастирі, засновані Ярославом Мудрим, – святого Григорія і святої Ірини. Та не лежало серце преподобного Антонія до спільнотного життя; він повернувся до своєї печери, а невдовзі знайшов іншу печеру, ту саму, в якій часто молився святий Іларіон, священик великокняжої церкви Петра і Павла, що стояла на Берестовій горі. Іларіон сам викопав її посеред лісу, що вкривав гору, і тут у вільні хвилини молився за Руську Церкву, якої згодом, 1051 р., став першим руським митрополитом. У тій печері преподобний Антоній прожив багато літ. 

А яке піднесене й ангельське було його життя! Читання церковного правила, співання псалмів, розважання над Божими правдами, молитва і строгий піст (їв один раз упродовж кількох днів, і то черствий хліб та корінці) – ось дорога, якою святий ішов до неба. Та не довго він жив на самоті, прийшли до його печери спочатку бідні, які просили про молитву і благословення й ділилися з ним своїм хлібом, яким він ділився з іще біднішими. Прийшли й інші і, припавши йому до ніг, просили, щоб дозволив їм жити коло себе і провадив їх до неба. Серед них був і преподобний Теодосій. Вони поглибили печеру, проклали довгий підземний хід, а в ньому малесенькі келії, в яких ледве міг поміститися один чоловік. Окрема печера була їм за церкву. А жили так, як жив преподобний Антоній, у мовчанні, молитві й у труді своїх рук. 

Пішла по Києві чутка, що там, під Берестовою горою, є люди, які день і ніч моляться Богу, перемінивши темні печери собі у рай. І прийшли бояри й поклонилися до преподобного Антонія, прохаючи його благословення. Вони бачили, що, при своїй убогості, він у сотні разів багатший від них, бо має супокій душі і мир у своєму серці. 

А коли князь Ізяслав після смерти свого батька Ярослава (1054 р.) обійняв великокняжий престол у Києві, він також прийшов просити у святого Антонія благословення і поручив себе його молитвам. Однак княжа ласка, як павутина, що рветься на вітрі. 

Прийшов Василій, син багатого боярина Йоана Вишатича, припав до ніг святого Антонія, поклав біля них свою багату боярську одежу, а натомість попросив дати йому волосяницю і дозволити залишитися біля нього, бо хоче спасати свою душу тут, у печерах, – щастя в багатих теремах боярського двірця для нього нема. Преподобний Антоній розповів йому про всі труднощі монашого життя, але коли зрозумів, що прохання юнака є згідне з Божою волею, то велів єромонахові Никону постригти його у монахи. І помер для світу боярський син Василій, а в печерах стало більше на одного брата, Варлаама. Разом з ним прийняв постриг один зі слуг його батька, на ім’я Єфрем. 

Батько Варлаама впав у гнів і став шукати допомоги у князя, а той велів доставити єромонаха Никона до нього і наказав йому вигнати Варлаама з печер. 

“Княже, – мовив Никон, – роби зі мною, що хочеш, але мені не вільно віднімати воїнів у небесного Царя”. 

Боярин Вишатич силоміць витягнув Варлаама і Єфрема з печер на світ, а князь пригрозив, що накаже печери розкопати, а монахів розжене. Довідавшись про це, преподобний Антоній пустився шукати іншого, гостиннішого місця, та його наздогнали посли князя і стали просити, щоб залишився в печері. Жінка князя, дочка польського короля, переконала мужа, щоб він залишив у спокої ченців, бо за них заступається сам Бог, і розповіла, що на землю її батька впали тяжкі кари за те, що там кривдили монахів. Також і боярин Вишатич дозволив синові повернутися до печер, бо побачив, що годі противитися Божій волі. 

А коли монахів стало дванадцять, тоді преподобний Антоній поставив над ними ігуменом Варлаама, а сам пішов у дальню печеру, на сто сажнів віддалену від першої, бо хотів жити на самоті, так, як прожив уже багато літ. Та для кожного, хто приходив до нього, він завжди мав серце, повне любови. Приходили брати монахи, і він як батько навчав їх, молився з ними, щоб допомогти їм побороти спокуси. Приходили князі і плакали сльозами, яких не сміли показати у своїх палатах, а він благословляв їх, хоч від його ока не було приховане те, скільки горя переживе ця земля і скільки братньої крови потече по ній. Коли кількість монахів зросла ще більше і підземна церква вже їх не вміщала, то брати вирішили побудувати дерев’яну церкву на верху гори. Преподобний Антоній схвалив їх намір і сам возив землю під будову. Так постала перша церква Печерської лаври, присвячена Успенню Пресвятої Богородиці. 

Князь Ізяслав покликав Варлаама стати ігуменом нового монастиря, який він звів при мурованій церкві святого Димитрія. Брати спитали преподобного Антонія, кого він дасть їм на ігумена. “Виберіть найдостойнішого!” – сказав святий Антоній, і вони вибрали преподобного Теодосія (пам’ять вшановуємо 3 травня). З його ігуменством пов’язаний подальший розвиток Печерської лаври;преподобний Антоній був лишень дорадником до всього доброго, а його молитва скріплювала нові подвиги. Число монахів зросло до ста, у печерах вже бракувало місця. Тоді преподобний Антоній попросив князя Ізяслава, щоб той подарував лаврі гору, під якою були печери, і князь це радо учинив. Монахи побудували келії на горі, біля Успенської церкви, і поставили навколо обителі частокіл. 

А преподобний Антоній у молитві і пості проживав у своїй печері дні старости. Сповнилося бажання монахів Атонської гори – він став отцем руського монашества. Бог дав йому силу оздоровляти хворих, але святий з великим смиренням приховував це, а якщо повернув кому здоров’я, бо не міг відмовити у такому проханні, то завжди давав хворому зілля до пиття, аби здавалося, що одужання прийшло природним способом. А ще дав йому Бог дар провіщення. Коли князь Ізяслав, зі своїми братами Святославом Чернігівським та Всеволодом Переяславським, вибирався на половців і просив у преподобного Антонія благословення, то святий провістив, що ворог подолає руську силу. І на річці Альті (1063 р.) потекла руська кров. Був з князями у святого Антонія і варяг Симон, князь і син славного боярина. Преподобний провістив йому, що він уціліє в битві, а його тіло колись першим покладуть у новій мурованій церкві, яка постане в лаврі. І все це сповнилося. А коли Симон після битви на Альті лежав поранений серед численних убитих, то бачив у видінні велику кам’яну церкву, що возносилася при лаврі, і така церква справді постала. 

Після битви над Альтою братанич Ізяслава Всеслав Полоцький вигнав Ізяслава з Києва, але той через сім місяців повернувся і з допомогою польського короля, свого тестя, знову зайняв свій престол. Знайшлися такі, що очорнили перед Ізяславом преподобного Антонія, ніби той підтримав Всеслава, й Ізяслав, повіривши наклепу, хотів святого вигнати з краю. Тоді Чернігівський князь Святослав запросив святого Антонія до себе і на горі Болдині побудував церкву святого пророка Іллі, а преподобний викопав собі печеру і до нього знову стали приходити учні, так постала нова лавра. Та невдовзі Ізяслав зрозумів, що неслушно випровадив святого старця зі своїх земель, і попросив його повернутися до своєї рідної обителі. Київ знову побачив преподобного Антонія й благословення святого мужа сплило на Дніпро і на матір міст руських – Київ. 

Останнім ділом святого було закладення фундаменту нової мурованої церкви. Князь Ізяслав пожертвував 100 гривень сріблом, тобто 500 фунтів золотом, а варяг Симон, про якого ми згадували вище, дав 50 гривень, золоту корону для прикрашення ікони Пресвятої Богородиці та дорогий пояс на відмірення місця під церкву. Бог сам у чудесний спосіб вказав на місце для храму:коли вранці земля була мокра від роси, то те місце залишалося сухим, а наступного дня сталося навпаки. А потім вогонь з неба очистив те місце – і все це за молитвами преподобного Антонія, який три дні і три ночі благав Господа і Пречисту, щоб об’явили свою волю. 

7 травня 1073 р. було закладено фундамент під будову нового мурованого храму Успення Пресвятої Богородиці. Преподобний Антоній тоді мав уже 90 років. Зібралися брати монахи, щоб отримати його останнє благословення, почути його останню науку. Весняне сонце сміялося, долом протікав Дніпро, золотом сяяли бані церков Києва, багатого, сильного великокняжого міста. А тут скромна, тиха лавра відлюдників, й останні хвилини доживає велет духа, засновник руського монашества. Він бачить душею все, що має пережити ця земля впродовж віків:горе, недолю, печаль і незгоди. А вгорі, перед його оком, відкрите небо, там чекає його Цариця Руської землі. Вона не покине його дітей духовними сиротами, у найтяжчі часи покриватиме їх своїм омофором. Хай буде слава Пречистій Діві! Тиха посмішка прикрашає вуста святого;він робить знак хреста над головами монахів і його душа відлітає до неба.

А честь його і поміч для всіх, хто призиває його ім’я, триває з роду в рід. Тіло преподобного Антонія поховано в печері, в якій він чинив свої духовні подвиги. Смиренний за життя, смиренним хотів він залишитися і після смерти. Бог вислухав бажання його серця, тіла святого не відкопали, хоч і робили спроби. Житіє преподобного Антонія, як і інших святих подвижників лаври, описали монахи лаври, а згодом владика Володимирський і Суздальський Симон та чернець Печерського монастиря Полікарп у книзі, що називається “Патерик Печерський”. Печера на горі Атон, в якій жив засновник Печерської лаври, і нині називається печерою преподобного Антонія. Після смерти Господь Бог прославив святого Антонія багатьма чудами. Нехай же буде слава Господу і Богу нашому і слава преподобному Антонію та хай буде честь і спасення нашій великій Руській землі. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР