09.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.10,5–12:  «Коли комусь здається, що він стоїть, нехай уважає, щоб не впав»

Будь-яке наше сьогоднішнє досягнення чи здобуток у духовному житті – це лише сьогоднішнє, яке ми маємо цієї миті. І потім знову мусимо остерігатися гріха й боротися зі спокусами. Бо кожну мить нашого життя ми маємо вибір. І те добре, що ми зробили вчора, нам не буде запорукою, що ми продовжимо так жити дальше. 

Завжди перед нами залишиться вибір. Тому ніколи не будьмо певні з того, що ми здобули і що маємо, а навпаки з усіх сил стараймося не впасти, повторювати щоденно свій вибір на користь праведного життя!

* * *

Мт.16,6-12:  «Бережіться закваски фарисейської і садукейської»

Ми два рази чуємо, що Христос просить берегтися фарисейської і садукейської науки. Фарисеї та садукеї були представниками двох потужних сект, які співіснували в ті часи, хоч їхні ідеології різнилися. Об’єднувало їх те, що і перші, і другі були певні в тому, що володіють істинним розумінням правд про Бога, і саме ця впевненість закривала їхні серця на слова Ісуса Христа. 

У нас дотепер є розуміння того, що значить «не бути фарисеєм» – тобто не вдавати перед іншими своєї праведності. Господь каже, щоб ми були або «гарячі, або холодні», але не «теплі», тобто не хоче, щоб ми будь-що вдавали. Коли маємо радісні пережиття, то треба такими ставати перед Господом і дякувати Йому. Якщо маємо труднощі, біди, невдачі, падіння, проблеми – також ставати перед Богом у цьому, каятись і визнавати, що ми це маємо тепер. Так, як хворий визнає свої недуги перед лікарем і не вдає, що він здоровий. 

Саме до цього закликає нас Господь: щоб ми не мали цієї фарисейської і садукейської закваски, але щоб ходили в правді перед Ним, не ховалися за маскою. Не біймося бути правдивими перед Богом, бо ж Він любить кожного з нас незалежно від того, чи ми святі, чи грішники!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.08.2016р. Б. / Святого великомученика і цілителя Пантелеймона та Преподобної Анфіси

Святого великомученика і цілителя Пантелеймона

Тропар, глас 8: Звання високе лікарського уміння прийнявши, славний,* через науку священного Єрмолая,* возлюбив Ти благочестиву віру матері Твоєї.* За неї, радіючи, мужньо пострадав Ти* і прийняв благодать недуги зціляти.* Тому й наші недуги зціли, щоб ми похвалами почитали твою пам’ять,* великомученику Пантелеймоне. 

Кондак, глас 5: Як наслідувач милостивого Ти і благодать оздоровлень від нього прийняв,* страстотерпче й мученику Христа Бога.* Молитвами твоїми душевні наші недуги зціли,* повсякчас відганяючи спокусника від тих, що з вірою кличуть:* Спаси нас, Господи. 

Святий Пантелеймон (“всемилостивий”) називався властиво Пантелеон (“в усьому лев”). Народився він у Витинії, в місті Никомидії. Його батько був поганин, чоловік дуже багатий, на ім’я Евсторгій, а мати була християнка і називалася Евдулія. Саме вона у серці свого маленького сина заклала перше зеренце Христової віри, але невдовзі померла, і Пантелеймон був вихований у поганстві. Батько послав його до школи, а потім віддав на навчання лікарській справі славному лікареві Євфросину. Юнак швидко все схоплював, і сам імператор Максиміян часто запитував про Пантелеймона, бо хотів його з часом взяти у свій двір. Та одного разу юнак, ідучи до свого вчителя, зустрів поважного, чесного старця на ім’я Єрмолай, що був християнським священиком, – одного з небагатьох, що врятувалися від переслідувань мучителя Максиміяна. Відтоді юнак часто відвідував Єрмолая, вони довго розмовляли про Христову віру – і в серці Пантелеймона почали виринати спомини дитячих літ. Він став довго роздумувати про Христову віру і духом був уже християнином. Одного разу він побачив мертву дитину, що лежала посеред вулиці, а біля неї змію, яка вкусила її. Пантелеймон узяв дитину за руку і сказав: “Іменем Ісуса Христа, встань до життя!” – і дитина воскресла. Тоді не гаючись він поспішив до Єрмолая і прийняв хрещення. 

Батько, довідавшись про це, дуже занепокоївся, бо боявся, щоб про навернення Пантелеймона не стало відомо імператорові. Хоч син і переконав його у правдивості Христової віри, однак прийняти хрещення він не хотів. Пантелеймон уже закінчив науку і лікував хворих у себе вдома. Якось привели до нього сліпого, якому жоден з лікарів Никомидії не міг уже допомогти. Пантелеймон сказав хворому, що зцілить його, і в присутності свого батька промовив до нього: “Іменем Христа Спасителя, нехай твої очі бачать”, – і сліпий прозрів. А батько святого Пантелеймона прозрів душею і прийняв хрещення, невдовзі після цього він помер. 

Слава про молодого лікаря, що зцілює сліпих, поширилася усім містом; хворі поспішали до нього, до того ж він не брав платні. Весь батьків маєток він роздавав бідним, а сам відвідував ув’язнених за віру християн, був для них утішителем у нещасті. Довідалися про це його заздрісники, інші лікарі, й донесли імператорові, що Пантелеймон – християнин, а як доказ привели оздоровленого сліпця. Імператор запитав того, яким чином його вилікував Пантелеймон? 

“Іменем Христа Спасителя уздоровив мене”, – відповів той. 

“І ти віруєш, що Христос уздоровив тебе?” 

“Вірую!” – відповів зцілений. Тоді імператор велів його стяти мечем. 

Коли привели на суд Пантелеймона, той сміливо визнав Христа Спасителя. Тоді імператор віддав святого на найстрашніші муки. Тіло його шматували залізними цвяхами, потім кинули у котел з розтопленим оловом, після цього, прив’язавши до ніг важкий камінь, кинули у глибоку воду, та, завдяки Божій допомозі, всі ці муки не завдали святому жодної шкоди. Тоді на нього випустили диких звірів, а ті лизали йому ноги. Багато поган, побачивши це, навернулося; один лиш імператор, закаменілий у своїй злобі, усе це вважав чарами. 

“Чи правда, що тебе навернув до християнства старець Єрмолай?” – запитав імператор. 

“Правда”, – відповів святий Пантелеймон, бо вже знав з Божого об’явлення, що Єрмолай також має прийняти вінець мученика. Імператор наказав схопити Єрмолая, але старець сам прийшов, разом зі своїми служителями Єрмипом і Єрмократом. Суд був короткий: вони визнали Христа Спасителя, сказали, що ніколи Його не зречуться, і за це їх тяжко мучили, а під кінець стяли мечем. Після них і святий Пантелеймон прийняв таку ж смерть. 

Коли святого мученика прив’язали до дерева, він став уголос молитися і своєю молитвою зворушив серця воїнів, що мали його скарати на смерть, – так, що вони стали відмовлятися це зробити. І лиш тоді, коли святий упімнув їх, що вони є під послухом, всі з плачем поцілували його, а один врешті-решт стяв йому голову. Бог прославив святого Пантелеймона тим, що тіло його залишилося нетлінним, а мощі мали силу зцілювати різні хвороби. Сотні хворих біля його мощей були в чудесний спосіб оздоровлені. Згодом мощі святого перенесли до Царгорода, а частина їх донині зберігається на горі Атон. Святий Пантелеймон прийняв мученицьку смерть 27 липня 305 р. Пам’ять святого великомученика Пантелеймона здавна почитали на Русі. У богослуженнях його споминається при посвяченні води, в молитвах над хворими і під час уділення таїнства єлеопомазання. 

У той самий день

Преподобної матері нашої Анфіси

На шляху з Кападокії до Царгорода, в Пафлагонії, лежав жіночий Мантинейський монастир, ігуменею якого була Анфіса. У тому монастирі спасалося дев’яносто монахинь. Преподобна Анфіса була дочкою воєводи, вона дуже рано зреклася світу і молодою дівицею жила в печері. Згодом свята познайомилася зі старцем Сисинієм, який став її провідником у монашому житті. А коли побудувала монастир, то слава про її святість поширилася по всіх околицях. 

Були це часи, коли лютий імператор Костянтин Копроним переслідував усіх, що почитали ікони. Сотні монахів він ув’язнив, наказував виколювати їм очі, обрізати язики, носи, вуха, бороди обливати смолою і підпалювати. Послав він своїх посіпак і до преподобної Анфіси, щоб вони змусили її відмовитися від почитання ікон. А коли свята навіть чути про це не захотіла, то її, разом з іншими монахинями, побили жилами аж до крови, а на голови їм клали розпечені образи, мальовані на блясі. Потім преподобну Анфісу було заслано на острів Малеон. На прохання цариці її більше не переслідували, а коли цариця народила доньку, то на честь святої її назвали Анфісою (згодом ця дочка в монастирі відмолювала гріхи свого лютого батька). Мук преподобна Анфіса зазнала 754 р., а рік її смерти не відомий. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

08.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.9,13–18:  «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелія»

Коли хтось для себе щось пізнає цінне й важливе, він неминуче хоче тоді ділитись цим з іншими. Це стосується і Євангелія. Саме тому, коли ми до кінця ще не пізнали для себе Євангелія і віри Христової як чогось цінного і важливого, то із-за того виникає криза проповідування. 

Якщо ми зрозуміємо важливість, яку має для нас Добра новина, то не зможемо не проповідувати. І тоді разом з апостолом Павлом ми зможемо сказати, що горе нам, коли ми не проповідуємо Євангеліє. Саме тому горе нам, якщо ми найперше самі цього не усвідомили, як також коли цього не застосовуємо у власному житті, тим паче коли цією Доброю Новиною - Євангелієм ми не ділимось з іншими! 

* * *

Мт.16,1-6:  «Спокушаючи Його, просили, щоб показав їм знак з неба»

Господь постійно промовляє в нашому житті до кожного з нас, ми ж не дуже здатні почути Його. Ми, як правило, шукаємо якихось особливих знаків, спеціальних книжок, надзвичайних людей… За часів Ісуса Христа, люди також очікували чогось особливого від Нього. Тепер кожен із нас також очікує якогось особливого знаку чи події. 

Не раз ми шукаємо чогось надзвичайного, замість того щоб побачити Бога у звичайних обставинах свого життя. І саме тоді, коли ця звичайність перестає йти нормальним руслом, коли настає хвороба, смерть когось із близьких, – тоді приходить цей знак і ми інакше дивимося на життя. 

Стараймося в цій щоденності, буденності нашого життя зауважити багато знаків, які дає нам Господь, багато знамень, через які Він до нас промовляє. Не шукаймо особливих знаків, бо кожна хвилина нашого життя є знаком Божої любові до нас!

+ВЕНЕДИКТ 

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР