11.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Вівторок одинадцятого тижня 

Євангеліє

Мт.23,23-28:  «Занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру»

На прилавках крамниць часто можемо побачити дуже багато книжок про правила поведінки, правила етикету, про розв’язування конфліктних ситуацій і багато подібного, що певною мірою допомагає людині функціонувати в суспільстві, налагоджувати суспільні стосунки. Але однаково ж завжди лишається слабке місце тих книжок, бо ж кожна ситуація не є подібна одна на одну. Правильніше сказати, що кожна ситуація життєва є цілковито нова і неповторна, ніколи ситуації і обставини не є такі ж самі. Тому не завжди можна мати готове правило етикету, чи якісь норми поведінки.

Дуже часто, коли створюється трудна ситуація – це все, чого людина навчилася як має чинити і поводитись, дуже легко опадає. В одній книжці про життя в концтаборі оповідалося, що до трьох тижнів з людини спадало все культурне нашарування, якою вона була. Тому в концтаборі людина могла показатися або великим героєм або в якійсь гіршій людській якості.

Так і в нашому житті, яке має конкретні обставини, конкретні ситуації. І що складніші вони, то показують нам і іншим наскільки наше життя є глибоким в Бозі, наскільки воно є духовним, наскільки ми живемо з Богом. Бо зовнішні обставини – це є ті ситуації, де наша особистість виявляється. Чим ми всередині наповнені, те в конкретних обставинах нашого життя показується на зовні.

---

Апостол

2Кор.2,14–3,3:  «Наш лист – це ви»

Напевно, раніше люди більше писали листів, тепер через сучасні засоби комунікації люди відвикли від цього. Знаємо, що лист передавав все те, що людина хотіла передати, можна символічно сказати – передавав цілу людину через її слова, стиль і думку.

Так само і наше життя, як лист, і важливо, чи ми є тими добрим листом, який Господь пише в нас. Чи інші можуть в нас прочитати про Бога. Каже Господь, що по ділах наших пізнають, чиї ми діти. Задумаймось, чи інші зможуть відчитати живу і ходячу Євангелію в кожному з нас?

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

11.08.2015р. Б. / Чи була Галичина скоріше християнською від Києва?

Серед певних кіл галицьких християн побутує легенда про Кирило-Методієвське коріння галицького християнства, про його древність. Але чи воно дійсно так було?

Для обґрунтування свого твердження про хрещення Галичини ще в часі свв. Кирила і Методія, автори люблять приводити аргумент, що мовляв землі білих хорватів входили до складу Велико-Моравської держави. Але тут є аж дві помилки. Перша помилка, яка ідентифікує предків галичан з білими хорватами. Судячи з того, білі хорвати вийшли з Галичини, але сама Галичина ніколи не була власне білими хорватами заселена.

Наша «Повість времяних літ» жодного разу не згадує білих хорватів у східнослов’янському контексті. Натомість, автор цього літопису білих хорватів ставить у контекст південнослов’янського простору перераховуючи їх разом з хорутанами (предками теперішніх словенців) та сербами. Більше того власне Біла Хорватія існувала в північній частині теперішнього хорватського адріатичного узбережжя, а білими хорватами чеські літописи називають населення Лібіцького князівства на півночі Чехії. Може видатися неймовірнім, але чеські хроніки говорять про прихід чехів з Хорватії!

Проте, коли говорить про східнослов’янський контекст «Повість времяних літ» вживає етнонім хорвати, без будь якого означення – білий, червоний, чорний. Більше того, про похід Володимира Великого на хорватів, який історики та археологи пов’язують з приєднання галицьких земель до Русі в кінці Х ст., описаний не тільки у «Повісті времяних літ», але й згаданий польським літописцем Яном Длуґошем, як війна Володимира проти Хорватії.

Тобто, галицькі землі заселені були не білохорватами, а просто хорватами.

Оскільки, великоморавські князі ніколи не володіли землями адріатичних білих хорватів, а в Галичині білих хорватів не було, були просто хорвати, то аргумент про хрещення в Галичині білих хорватів кирило-методієвською місією просто не витримує критики.

Іншою помилкою авторів, які говорять про хрещення, є помилкова уява, яка очевидно коріниться в тому, що хрещення слов’ян відбувалося у масовому порядку. Але масове хрещення потребує масового будівництва християнських церков. А цього в Галичині ми не спостерігаємо аж до ХІІ століття.

А як же з відкопаними фундаментами начебто християнської церкви з Х ст. у Перемишлі? З одного боку може йтися про не точну часову ідентифікацію цього пам’ятника, а з іншого про не точне її призначення. Адже ідентифікація цієї споруди як сакральної є під питанням, так само як і під питанням її християнський характер. Ідентифікуючи фундаменти в Перемишлі, як фундаменти християнського храму, дуже ймовірно археологи опиралися на переконання, що не існувало кам’яних слов’янських поганських храмів. Проте знахідка в Пліснеськукам’яних фундаментів, які впевнено ідентифіковані, як фундаменти кам’яного поганського храму, руйнує таку аргументацію.

Питання виникають і до самого датування перемишльських фундаментів. Розкопані фундаменти натякають на типово бургівську структуру гіпотетичного Перемишля Х ст. Тобто, укріплений на горі замок володаря – бург, дитинець довкола якого розбудовується місто. Але розкопані міста галицьких хорватів свідчать про те, що вони були організовані за зовсім інакшим типом – полісним. Замість бургу – культовий центр і вся заселена частина міста обнесена оборонними спорудами. Цілком можливо, що перемишльські фундаменти – залишки першого опорного пункту влади київських князів на щойно завойованих галицьких землях.

Тобто, самі перемишльські фундаменти далеко не однозначна знахідка. Навіть, якщо це дійсно фундаменти християнської церкви, це ще не свідчить про християнізацію Галичини, а найбільше про що може свідчити, про те, що в Перемишлі був князь християнин.

Тому, говорити про християнізацію Галичини уже в кирило-методіївський час занадто рано. Це те саме, що говорити про християнізацію Русі, покликаючись на християнство княгині Ольги чи церкву святого Іллі в Києві за часів Святослава. Було би не розумно припускати що в галицькій Хорватії не було християн у Х ст., але це всього на всього припущення, яке говорить про можливу християнську присутність, але не і про християнізацію. Виглядає на те, що навіть Володимирів похід не дуже змінив віросповідну ситуацію в Галичини. Навіть поховання варязьких дружинників київського окупаційного контингенту свідчать про те, що в їхньому середовищі переважали погани.

Щойно початок масового будівництва у ХІІ ст. християнських храмів у Галичині свідчить про початок масової християнізації. Тобто, навіть у кращому разі християнізація Галичини тривала щонайменше 100 – 150 років. Це цілковито вкладається у схему того, як були християнізовані інші європейські народи.

Іншим загадковим моментом є те, що доволі багато церков у Галичині побудовані на місці поганських капищ. І це доволі цікавий факт. Оскільки це не характерно для візантійських церковних місій то виникає запитання: хто християнізовував Галичину? Адже саме такий спосіб архітектурної християнізації характерний для Заходу. Як відомо Папа Григорій Великий дав інструкції місіонерам будувати християнські святині на місці поганських культових місць. І навіть та мала частина поганських храмів, які збережені на Заході, було перетворено у церкви. Подібного, здається Візантія та її місійні території не знали. Про що свідчить і маса збережених поганських храмів на тих теренах.

Це може вказувати на те, що християнські місіонери в Галичині без проблем приймали певні аспекти латинської місійної методології. Але цілком можливе й інше тлумачення. Після походу Володимира Великого наприкінці Х ст. Галичина зазнала катастрофічних руйнувань і катастрофічного скорочення населення. І щойно у ХІІ ст. починається її відродження та відновлення життя на деяких поруйнованих Володимиром місцях. З тим часом пов’язана і масова християнізація.Тому, цілком можливо припустити, що потомки тих, хто пережив Володимирівську катастрофу кінця Х ст., затримали пам’ять про святі місця своїх предків і саме на тих місцях будували свої нові святині. Полісна, а не бургівська, як в інших руських землях, структура уже руського Галича вказує на таку можливість.

Але й до самого руського християнства є подібні питання. Так скажімо не можливо говорити про привнесення візантійських церковних мелодій у літургію Київської Церкви – основа цих мелодій слов’янська, а не грецька. Для прикладу, порівняти сербський церковний спів з київським – це дві відмінні мелодичні традиції. І сербська явно показує своє походження від візантійської.

Іншим проблематичним аспектом є богослужбова мова Київської Церкви. Вона скоріше є руською з привнесеними болгаризмами, аніж дійсно церковно-слов’янською.

Отож, стосовно коріння галицького християнства все ще відкриті питання. Але одне чітко можна стверджувати: Галичина не була скоріше християнською від Києва.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерела:    Золочів.нет

Воїни Христа Царя

11.08.2015р. Б. / Щоб увірувати в Ісуса, не вистачає Його зустріти – потрібно відкрити Йому своє серце

Шостий розділ Євангелії від святого Івана, в якому Ісус після великого чуда помноження хлібів, пояснює зібраним значення  того «знаку», став темою роздумувань Папи Франциска перед молитвою «Ангел Господній» у неділю 9 серпня 2015 р. Ні чуда, ні навіть близькість до Ісуса не вистачають для того, щоб в Нього увірувати. Потрібно серця, відкритого на діяння Святого Духа.

За словами Святішого Отця, для того, щоб Себе об’явити та заохотити вірити в Нього, Ісус користується досвідом голоду і знаком хліба, подібно як і при зустрічі із Самарянкою Він використав досвід спраги та знак води.

Люди Його шукали, Його слухали, були захоплені чудом помноження хліба і хотіли зробити Його своїм царем. Але коли Ісус говорить, що це Він є правдивим хлібом, який зійшов з неба, багато присутніх не зрозуміли та почали нарікати, мовляв, знаємо Його батьків, як же Він заявляє, що «зійшов з неба». Ісус відповідає, що ніхто не може прийти до Нього, якщо його не притягне Отець, який послав Його. Ісус твердить: «Хто вірить у Мене – має життя вічне» (Ів 6,47).

«Ці слова дивують і примушують замислитись, – мовив Папа Франциск. – Ці слова впроваджують у динаміку віри, що є взаєминами між людською особою – усіма нами – і Особою Ісуса, де вирішальну роль відіграє Отець і, очевидно, Святий Дух, як це самозрозуміло. Не досить зустрінути Ісуса, щоб у Нього увірувати, не вистачить читати Біблію, Євангелію. Це дуже важливо, але недостатньо. Навіть не вистачить бути свідком чуда, як, наприклад, помноження хліба... Багато людей були в близькому контакті з Ісусом, але не увірували в Нього, навіть Ним погордили та Його засудили. Чому так сталося? Чи їх не притягнув до Себе Отець? Ні, це сталось тому, що їхнє серце було замкнене на дію Божого Духа. Якщо твоє серце замкнене, то віра не ввійде. Бог Отець завжди притягає нас до Ісуса, а від нас залежить, чи відкриємо наше серце чи його замкнемо».

Святіший Отець наголосив, що віра, яка є немов зернятко в глибині нашого серця і проростає тоді, коли дозволяємо Отцеві «притягнути» нас до Ісуса, коли «йдемо до Нього» з відкритою душею, відкритим серцем, без упереджень. Тоді розпізнаємо в Його обличчі Обличчя Боже і в Його словах – Боже слово, бо Святий Дух впровадив нас у взаємини любові й життя, які існують між Ісусом і Богом Отцем. «І тут ми отримує дар, подарунок віри», – сказав Папа.

З такої позиції віри можемо зрозуміти сенс «Хліба життя», який нам дарує Ісус, висловлюючи це в наступний спосіб: «Я – хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки. І хліб, що його я дам, це – тіло моє за життя світу» (Ів 6,51).

«У зразковий спосіб цей досвід пережила Діва з Назарету, Марія: перша людська особа, яка повірила в Бога, приймаючи Христове тіло. Навчімось від Неї, нашої Матері, радості й вдячності за дар віри. Дар, який не є «приватним», не є приватною власністю, але даром, яким слід ділитися – це дар для життя світу!» – сказав на закінчення Папа Франциск.

Джерела:   радіо Ватикан

Воїни Христа Царя