ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
– довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 13 травня 2015 р.

13.05.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Середа 5-го тижня

Євангеліє
Йо. 6, 5–14: «Є тут один хлопчина; він має п'ять ячмінних хлібів ще й дві риби. Та що це на таку многоту!»

Дуже часто ми чуємося безпорадні в тих чи інших ситуаціях, наприклад, не віримо, що можемо якось суттєво вплинути на ситуацію політичну, економічну, суспільну. В багатьох ділянках нашого життя настають моменти, коли наші сили відповідно до проблеми такі ж мізерні, як п’ять хлібів і дві риби на многоту народу.

Сьогодні Євангеліє показує нам щось дуже важливе. Господь, звичайно, зміг би чинити чуда навіть без цих п’яти хлібів і двох риб, але він потребував, якщо можемо так сказати, щоб саме через них створити щось велике, якесь чудо.

Так само у нашому житті: Бог не очікує від нас якихось великих речей, знамень, того, що нам не під силу, а лише того, що ми можемо зробити і дати Богові. Кожен з нас може дати Богові свої хліби чи свої риби, які, на перший погляд, нічого не можуть суттєво змінити в ситуації. Тою кількістю на людський погляд нагодувати тих всіх людей нереально. Але через ті наші маленькі діла, маленькі зусилля Бог творить великі речі.



Апостол
Ді. 13, 13 – 24: «Йоан перед його приходом проповідував усьому ізраїльському народові хрещення і покаяння»

Господь наш Ісус Христос через свою смерть і воскресіння робить нас учасниками життя вічного. Це життя нам дано, але чому ж ми часто не живемо свідомістю цього?  Бо ж ми маємо гріховну, зіпсуту природу, саме  вона не дає нам жити цим життям. Тому покаяння, про яке сьогодні згадуємо, є важливим кроком до того, щоб почати жити справжнім життям у його повноті.

Тільки навернення, наша особиста переміна, те, скільки ми працюємо над собою, визначає те, що ми стаємо готові особисто прийняти Бога. Бог завжди готовий жити і перебувати в нас, але ми не готові. Перемінюймось і Бог все більше буде перемінювати і сповнювати нас! 

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

вівторок, 12 травня 2015 р.

12.05.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Вівторок 5-го тижня після Воскресіння

Євангеліє
Йо. 8, 51–59: «Хто Моє слово берегтиме, повіки не побачить смерти»

Ми сприймаємо слова Євангелія як авторитет, як правду, яку промовив Господь. Але коли вдуматися в зміст, то все ж звучить дивно, як це людина не пізнає, не побачить смерті? А про це ж сьогодні двічі повторюється в Євангелії.

Якраз це непізнання смерті, відсутність страху перед нею, відвагу бачимо в наших мучеників. В історії християнства завжди були ці люди, які не боялися смерті, їх не лякали страждання, терпіння, переслідування, вони вміли це все прийняти, як з рук Божих.

Не мати страху перед смертю можемо лише тоді, коли будемо твердо переконані: якщо ми є з Богом, то ніхто від нас Бога не може відібрати. Хто береже слово Боже, хто живе Богом, того ніхто не може знищити, бо Бог перебуває в ньому, а він в Бозі. І земна смерть – це лише перехід у Вічність з Богом. Біймося, радше, гріха, бо то кожен наш гріх веде до смерті, а буття в Господі сповнює нас повнотою життя на віки віків.



Апостол
Ді.12, 25–13,12:  «Вони служили Господеві та постили»

Ми розуміємо важливість добрих діл, часто кажемо, що жити духовним життям означає відповідно діяти, робити діла віри. Так само розуміємо, що молитва дає нам силу жити і робити кожне добре діло. У молитві ми зустрічаємось з Богом, сповнюємось цією силою! Але разом з тим не треба забувати, що великою допомогою у духовному житті є піст.

Що є піст? Бачимо, що багато що нас прив‘язує до себе. Багатьом речам, людям, подіям ми віддаємо надто багато свого часу і зусиль, а тому не маємо часу і зусиль на Господа. Тому піст в християнському розумінні – це обмеження себе від того, що нас віддаляє від Бога, що нам не дає бути з Господом. Постити – не просто не їсти, а не надавати забагато значення земному на стільки, щоб через це забувати про небесне.

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

12.05.2015р. Б. / «Змізернення віри є великою небезпекою навіть тоді, коли йдемо на маленькі компроміси зі злом», – владика Тарас Сеньків у Неділю самарянки

В неділю, 10 травня 2015 року, Преосвященний владика Тарас Сеньків, єпарх Стрийський, очолив Божественну Літургію в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці, що у Стрию, в часі якої здійснив чин пресвітерського рукоположення і звернувся до вірних зі словом навчання.

У проповіді Владика Тарас, роздумуючи над євангельською розповіддю про самарянку, зазначив, що спрага людини попереджує її про небезпеку для життя, але вона також є виразом туги людини за вічністю, яку може втамувати тільки Христос: «Спрага є невід’ємною частиною людського життя. Вона вказує, що людина потребує води аби жити, але одночасно і відкриває в людській душі приспану тугу за водою, яка нищить страх, спрагу, наповнює життя досконалістю, вічністю, повнотою. І на цю тугу відповідає Христос».

Єпископ зауважив, що для того аби здобути дійсне і вічне щастя, потрібно залишити задоволення оманні і тимчасові, зрозуміти своє справжнє покликання: «Розповідь про самарянку є викликом для всіх нас, щоб ми відкрили у своїй душі спрагу за Богом. А щоб ці слова стали співзвучними з реаліями нашого життя, потрібно подолати страх втратити тимчасові, мізерні, у різний спосіб здобуті насолоди нашого туземного обмеженого життя. Відкрити, що покликання людини є більшим, ніж просто народитися, їсти, пити і померти, а що її покликанням є – Жити. Та правдиве Життя – не від харчів земних, а, як каже Христос: "Моєю стравою є чинити волю мого Отця"».

Наостанок Архиєрей вказав, що сьогоднішня євангельська історія часто відображає і драму нашого християнського життя: «Цей біблійний приклад, можливо алегорично, відображає реальність життя нас, християн, котрі маємо доступ до Живої води Христа, але своєю поведінкою шукаємо альтернативних джерел, котрі би засмакували нашому язикові, нашому "хочу". Так народжується новий "самарянський народ", котрий витворює собі свої святині, свої способи богопочитання, свою культуру, чужу Богу і самій людській природі. Така атмосфера змізернення віри є великою небезпекою навіть тоді, коли йдемо на маленькі компроміси зі злом».