20.01.2015р. Б. / Пізні покликання до священства — наступний крок розвитку УГКЦ

Питання так званих пізніх по­кликань до священства в Українській Греко-Католицькій Церкві порушува­лося неодноразово, стаючи не лише темою частих приватних розмов вірян, а й предметом обговорень на різноманітних конференціях, з’їздах як на місцевому, так і на загальноу­країнському рівнях. Ба навіть більше: кілька єпископських синодів знову і знову поверталися до цієї пробле­ми, намагаючись визначитись, що робити з пізніми покликаннями та чи потрібні вони Церкві взагалі. Роз­глядали питання створення окремої семінарії для одружених кандидатів. Але чи то через нестачу коштів, чи через брак волі всі ці засідання так і закінчилися нічим. Роки минають, а хура й досі там.

Чи існує пізнє покликання?

Як із богословської, так і з біблійно-історичної точок зору термін «пізнє покли­кання» мусив би вважатися оксюмороном — дивним і без­підставним комбінуванням двох аж ніяк не дотичних слів. 

Адже покликання як таке не може бути пізнім — воно або є, або його нема. Христос кличе людину до служіння саме тоді, коли вважає за потрібне, не дивлячись на вік свого учня і життєві обставини, в яких той перебуває. Отже якщо Христос покликав когось до священства, Церква має перед своїм Господом зобов’язання це покликання здійснити, на­віть якщо десь-колись тако­го не практикували. І якщо Церква цього завдання не ви­конає, Господь з неї спитає. 

Варто згадати якості пре­світера, які перелічує в одно­му зі своїх послань апостол Павло (до речі, також покликаний нібито пізно). Кандидат у пресвітери, з його слів, мусить бути однієї жінки чо­ловік, чесний, тверезий, гостинний, здібний навчати, не грошолюб, який виховав своїх дітей у Господі, має добрі рекомендації від «зовнішніх» і добре дбає про свою родину. «Бо хто не вміє рядити власним домом, як буде дбати про Церкву Божу?» (1Тим 3:5). Зрозуміло, що всі ці якос­ті може мати лише людина зріла, сі­мейна, а отже, апології та пояснень потребують радше ранні покликан­ня до священства недосвідчених у житейських справах юнаків, аніж випробуваних сім’єю та часом зрі­лих чоловіків. 

Саме слово presbyteros у перекла­ді з грецької означає «старійшина», тобто доросла, авторитетна люди­на, яка вже чогось досягла у житті і може, спираючись на власний до­свід, навчати інших.

Чи були в історії Церкви пізні покликання?

Господь Бог не раз кликав до слу­жіння немолодих сімейних чолові­ків, починаючи з Авраама та Мойсея і закінчуючи апостолами та святими отцями всіх часів. Вони яскраво й наочно показали, яким може бути служіння пізніх покликань. Тож, перед тим як розмірковувати про доцільність прийняття одружених та зрілих осіб до семінарії, згадаймо цих достойників. 

Почнімо із самого Ісуса Христа, якого в нинішніх реа­ліях можна віднести до осіб піз­нього покликання. Від відмови до вступу у семінарію і свячень його міг би урятувати хіба що неодружений стан. Іншими прикладами знакових пізніх по­кликань є життя і служіння свя­того Августина, святого Амвросія Медіоланського (зрілий та навіть нехрещений, він був поклика­ний до єпископства), Ігнатія Лойоли, святителя Петра Могили, а також Іпатія Потія та Мелетія Смотрицького. Ближчими до нашого часу є єпископ і лікар Лука Войно-Ясенецький, ми­трополит Антоній Сурожський, Сергій Булгаков, Георгій Флоровський, Микола Афанасьєв. Це люди, без яких важко собі уявити православне богослов’я ХХ століття. Але майже всі вони навряд чи стали б такими продуктивними богословами, якби свого часу їх не рукополо­жили на пресвітерів.

Чи потрібні Церкві пізні покликання?

Навіть якщо все у церковному житті було б ідеально розвинуте, всі «вакансії» зайняті, не існувало браку покликань, то й тоді не можна було б гордувати тими, кого Христос хотів задіяти в тому чи тому служінні. 

Насправді зараз ситуація у світі така, що в більшості країн охочих стати священиками і цілком присвя­тити себе служінню Церкві щороку меншає — секуляризація і десакралізація роблять свою справу. І така тенденція лише посилюватиметься. В Україні ми це також відчуваємо, об’єктивних чинників, які могли б найближчим часом щось кардиналь­но змінити, поки не видно. 

Незважаючи на чималу кількість семінаристів, які щороку завершують студії в шести українських семінарі­ях, у центрі, на сході та півдні Украї­ни й далі не вистачає священиків, бо більшість випускників категорично не хочуть туди йти: парафіян мало, пожертв обмаль, храмів переважно немає, а ще час до часу в мас-медіа з’являються прикрі повідомлення про вороже ставлення до греко-като­ликів православних братів. 

Цю ситуацію цілком (чи бодай частково) можна було б покращити завдяки зрілим кандидатам до свя­щенства, які походять з тих теренів, знають ментальність тамтешніх жи­телів і свідомі того, що їх чекає.

Переваги пізніх покликань

Як не дивно, пізні покликання мають чимало переваг над ранніми. По-перше це, як уже загадувалося, дозволяє висвячувати досвідчених та морально зрілих людей, котрі здо­були певну репутацію в спільноті, показали себе добрими християна­ми, господарями та сім’янинами. Вони не були відірвані від суспіль­ства, знають, чим воно дихає, мо­жуть промовляти до людей, що поза Церквою зрозумілою їм мовою. В часи витіснення християнства на маргінес повсякденного життя такі здібності украй важливі. 

По-друге, зрілі люди, окрім духо­вної, здобудуть ще й світську освіту. 

Вивчатимуть різні «секулярні» на­уки, опанують якийсь фах, що, зно­ву ж таки, допоможе їм бути більш зрозумілими для оточення, надасть їхнім словам і порадам більшої ваги в суспільстві. У російській Церкві нині багато священиків, які мають кандидатські, навіть докторські ступені в таких науках, як історія, філологія, фізика, медицина, що до­зволяє їм, вже як людям ученим, авторитетно говорити про правди­вість християнського віровчення та його цінності. Здобути таку освіту вже діючому священику практично неможливо. 

По-третє, перевагою пізніх по­кликань до священства у багатьох випадках є досягнутий кандидата­ми матеріальний добробут, дорослі діти, наявність автомобіля, власно­го житла і т.д., що значно зменшить навантаження на парафіяльний та єпархіальний бюджети. Комусь це може здатися несуттєвим, але в умо­вах надзвичайно обмежених фінан­сових ресурсів парафій у південних та центрально-східних областях України навіть незначне скорочення витрат дуже бажане, корисне. 

І нарешті, взяття на служіння кандидата з того регіону, в якому він потім буде священиком, не лише забезпечить йому більшу довіру та розуміння тамтешніх жителів, а й переконає місцевого єрарха у його лояльності та вірності своєму екзар­хату чи єпархії.

Якою мусить бути формація

Семінарійна формація пізніх по­кликань не може бути такою ж, як ранніх. Сімейних людей негоже на тривалий час розлучати з родиною, тому для таких кандидатів треба створити належні умови і адаптова­ну навчальну програму. 

В Українській Православній Церкві семінарії мають заочні від­ділення, на яких одружені чоловіки, майбутні священики, можуть здобу­ти пасторально-богословську освіту, не покидаючи своїх сімей надовго. Звичайно, це ускладнює поглиблене вивчення програми, але за наявності бажання і хисту здатне забезпечити мінімально необхідний рівень під­готовки. 

Що стосується греко-католицьких семінарій Америки і Канади, то за останні десятиліття майже всі покликання до священства осіб, які у них навчаються, можна вважати пізніми. Там майже ніхто не йде вчи­тися на священика одразу ж після закінчення школи, тому тамтешні єпископи подбали про можливість вступу і навчання зрілих та одру­жених кандидатів. У деяких семіна­ріях є гуртожитки для сімейних, а в деяких одружені студенти разом із родинами мешкають у винайнятих квартирах неподалік і щодня прихо­дять на студії. 

В Україні навчальна інфраструк­тура для осіб пізніх покликань частково наявна. При УКУ вже не один рік успішно діє Катехитично-педагогічний інститут, в якому за­очно здобувають якісну богослов­сько-пасторальну освіту катехити. На першому етапі кандидатів до священства цілком можна було б скеровувати сюди, а потім додавати ще рік спеціального семінарійного вишколу, протягом якого студенти добирали б специфічні священицькі студії та практикувалися. Це було б успішним поєднанням як закор­донного греко-католицького, так і вітчизняного православного досві­ду і вже найближчим часом без осо­бливих додаткових витрат і трудно­щів створило б умови для реалізації Христових покликань до служіння його Церкві. 

Богу дякувати, тепер наша Церк­ва має чимало як ранніх, так і пізніх покликань до священичого служін­ня. І якщо про перші ми подбали, то другі занедбали. Такий стан речей не можна вважати прийнятним, бо він не відповідає Господній волі. І якщо ми негайно не вирішимо цієї проблеми, то вже у недалекому май­бутньому втратимо як перших, так і других. Матимемо таку ж ситуа­цію, як у Північній Америці: чудові семінарії з чудовими викладачами стоять напівпорожні, чекають «но­вої ери» — ери, яка може ніколи не настати… 

Михайло Шелудько
Журнал «Патріярхат» №3, 2013

Джерело:     КРЕДО 

19.01.2015р. Б. / ЧОМУ ПОТРІБНО УСИЛЬНО МОЛИТИСЯ за МИР В УКРАЇНІ? або БОГ ПІДНІМАЄ СВОЮ РУКУ ТОДІ, КОЛИ ОПУСКАЮТЬСЯ РУКИ В ЛЮДЕЙ!

Дорогі друзі, напевно Ви зауважили, що вже досить довший час звідусіль лунають заклики до молитви за мир в Україні. У людини, скажімо, не досить воцерковленої, може виникнути питання, чому це потрібно робити? З огляду на те, що такі питання виникають досить часто в умах Люду Божого, хочу сказати декілька слів на цю тему.

Отож, коли говорити про війну, то, мабуть, нічого гіршого за неї людство не придумало. Якщо поглянути на корінь кожної війни, навіть тієї першої між Каїном і Авелем, то вона має духовний характер. Іншими словами, війна, назвімо її фізична, є результатом боротьби духовної. І тому, для того, щоб перемогти у будь-якій війні фізичній, не вистачить самої зброї, потрібно передовсім духовної сили. Хто памятає, а памятають зрештою усі, осердям життя Майдану була молитва усіх Церков, яку уособлювала каплиця біля стелли Незалежності. Навколо вирувало життя, політичні дебати, а потім і силове протистояння, яке зрештою, і знищило молитовний намет, але потрібно підкреслити, що спільна молитва додавали сили духу і відважності усім, які стояли на Майдані.

Коли мова про сьогоденні воєнні події, які ми переживаємо, потрібно також сказати, що і вони мають своє духовне підгрунтя. Апостол Павло добре це розумів, коли свого часу своїм духовним дітям наголошував на тому, що наша війна «не проти тіла й крови, а проти Начал, проти Властей, проти Правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6,12) Говорячи стисло, ВІЙНА, ЯКУ НА ДАНИЙ ЧАС ПЕРЕЖИВАЄ УКРАЇНА Є ПЕРЕДОВСІМ БОРОТЬБОЮ З ДИЯВОЛОМ. Хтось може осудити мене у тому, що я занадто дияволізую реальність. Однак, хто зі мною добре знайомий, знає добре, що я людина далека від такого роду речей.

Однак, маючи трохи часу, я сів за скапйп, поспілкувався з моїми православними друзями (у тому числі з однієї відомої святині з Москви), і вони мені розповіли трохи про тих, хто зараз очолює війну з Україною і що вони собою представляють. Я посилатимусь не на якусь таємну інформацію, а просто на ту, яку мені підказали, що є доступною для широкого кола читачів. Не буду перечислювати усіх, бо це не є моїм замислом. Назву тільки декількох одіозних осіб, які мають величезний вплив на хід подій в Україні.

1) Володимир Путін:

теперішній президент Росії. Про нього можна багато чого сказати. Але мене цікавить те, наскільки він вірить в Бога. Приведу простий приклад. У 2000 році кореспондент телекомпанії CNN запитав Путіна про те, чи він вірить в Бога. Ось що він відповів (мова оригіналу): "Я верю в людей. Верю в добрые намерения. Верю, что все мы явились в этот мiр делать добро, делать все вместе, нас ждет успех. И самое главное, мы достигнем конечной цели – счастья и мира в наших сердцах". Влучно зауважив автор однієї статті (http://maxpark.com/community/43/content/1336679), що ця відповідь є відповіддю типічного АТЕЇСТА. Він же наводить і інший приклад, а саме, коли у 2002 Путіна запитали, чи він вважає себе релігійною людиною, він відповів: "Мне кажется, у каждого человека должна быть какая-то моральная душевная основа. При этом не важно, к какой конфессии он принадлежит. Все конфессии придуманы людьми. А если Бог есть, то он должен быть в сердце человека". Вищенаведені цитати глави держави РФ навіть не дають нам шансів сумніватися у тому, що президент Росії є звичайним безбожником, а Церкву у особі Московського Патріархату він просто використовує для своїх політичних цілей. І тому горе прийде на цю Церкву, коли закінчиться ера Путіна, а вона закінчиться неодмінно. Бо прийдеться відповісти на багато запитань щодо підтримки цієї одіозної фігури. Мені здається, що навіть за часів Сталіна не було такого обожествення культу глава держави Московською Церквою як тепер.

2) Сурков Владислав:

помічник президента РФ. Його віру в Бога можна продемонструвати одним із його віршів, на яку є покладена музика. Ось текст (цитую в оригіналі):

Наш хозяин — Денница*, мы узнаем его стиль.

К Рождеству вместо снега он посылает нам пыль.

Мы плетемся в обозе его бесконечной орды.

Я буду, как ты,

ты будешь, как он,

мы будем, как все.

Он всегда впереди — в алом шелке, на бледном коне,

Мы за ним по колено в грязи и по горло в вине,

И вдоль нашей дороги пылают дома и мосты.

Я буду, как ты,

ты будешь, как он,

мы будем, как все.

Пусть тебя не смущает обещанный к завтраку суд.

Бог простит и себя, и его, и сто тысяч Иуд.

Так до встречи в раю, где цветут ледяные цветы.

Я буду, как ты,

ты будешь, как он,

мы будем, как все.

Хто добре орієтується в біблійній історії, той знає, що Денниця був одним із упавших ангелів Сатани, тобто Люцифера.

Якщо прочитати ще багато статей про цю одіозну постать, яка, де речі, є творцем ідеології Путіна, то побачимо, що він є нічим іншим як відвертим сатаністом.

3) Сергій Шойгу (а насправді Сергій Кожугет):

теперішній міністр оборони РФ. У кремлівському колі він взагалі загадкова постать. З однієї сторони був незамітним чоловіком, з іншої завжди відігравав ключову роль і врешті-решт став тим, ким є зараз. У 70-і роки був великим прихильником барона-сатаніста Унгерна, який з 1919 року був кривавим диктатором в Монголії. Але, повертаючи до Шойгу, потрібно сказати, що він є відвертим шаманом, тобто також сатаністом і свого часу навіть пробував створити спеціальні війська такого типу. Зрештою, читайте про це самі http://svobodoff.livejournal.com/129851.html.

4) Дмитро Рогозін:

помічник глави керівництва РФ. Не буду писати багато про нього, зацитую тільки одного російського блогера про Рогозіна: "потомственный сатанист, чей отец Олег Рогозин руководил тайными спецпроектами по оккультизму и парапсихологии с целью их военного применения."

5) "Святе" православіє:

прочитайте про нього самі мовою фактів:http://nickdmitrich.livejournal.com/24336.html.

Який висновок зробимо з вищенаведеного? У сучасному керівництві Росії сидять безбожники і сатаністи! Борони Боже комусь впадати у страх і паніку! Памятаєте слова, якими Архистратиг Михаїл переміг Сатану: "ХТО ЯК БОГ?" Бог провадить наш Народ ще з часів початку Майдану, провадить і тепер. Можливо багато запитань у нас до Нього виникає, але він нас провадить, Він поруч! У цьому на маємо права сумніватися і багато фактів так з життя солдат, як і волонтерів про це свідчать.

Що нам потрібно робити?

Мої поради:

- МОЛИТИСЯ (приватно, спільно, у храмі, молитовними групами чи поодиноко);

- ЕКЗОРЦИЗМУВАТИ РОСІЮ І ЇЇ КЕРІВНИЦТВО (мені друзі підказують, що цю ідею колись вперше запропонував Папа Пій X, тільки вона так і не знайшла відгуку серед єрархів, адже тільки вони можуть це зробити. Це має досить актуальне значення, особливо у світлі Фатімських обявлень. На це, як мені здається, недавно натякав і Патріарх Філарет, говорячи, що Путін є опутаний бісом. А я додам, що вважаю, що велика частина російського суспільства є опутана бісом);

- НЕ БУТИ БАЙДУЖИМИ (на жаль, велика частина суспільства до сих пір залишається байдужою до проблем не тільки Народу, але своїх сусідів);

- ДІЯТИ (це означає допомагати Армії, а також усім тим, які страждають від війни);

- РОЗПОЧАТИ КУЛЬТУРНО-ДУХОВНИЙ ФРОНТ (про це я вже писав раніше, без нього ми не зможемо перемогти ворога. Запамятаймо, там де є молитва, віра в серці та любов до свого Народу ворог не наважиться ступити).

Це на разі стільки на сьогодні!
Все буде добре, бо з нами Бог!
Слава Господу Богу!
Слава Україні!
Героям Слава!

о. Юстин Бойко

Джерело:    Воїни Христа Царя

18.01.2015р. Б. / Коментар Апостола на Богоявління Господнє

Богоявління Господнє

Послання апостола Павла до Тита 2,11-14; 3,4-7

11 Бо Божа благодать з'явилася спасенна всім людям 12 і навчає нас, щоб ми, зрікшися нечестя та грішних бажань цього світу, жили тверезо, праведно і благочестиво в нинішньому віці, 13 чекаючи блаженної надії і славного з'явлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, 14 який віддав себе самого, щоб викупити нас від усякого беззаконня та щоб очистити собі народ, що був би його власний, ревний до добрих діл. 4 Та коли з'явилась доброта й любов до людей Спаса нашого Бога, 5 він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але з свого милосердя, купіллю відродження і відновленням Святого Духа, 6 якого вилив на нас щедро через Ісуса Христа, нашого Спаса, 7 щоб ми, оправдані його благодаттю, стали згідно з надією спадкоємцями життя вічного.

1. Контекст уривка

Уривок літургійного читання, що його ми розглядаємо, складається з двох складових частин. Перша частина належить до другої глави листа до Тита, а друга – до третьої глави. Обидві ці складові частинки входять до другої частина листа до Тита (Тит 2,1 – 3,11), яка характерна тим, що у ній автор закликає до особливих обовʼязківстосовно різних категорій людей:

• до старших чоловіків та жінок (Тит 2,1-5);
• до юнаків (Тит 2,6-8);
• до рабів (Тит 2,9-11);
• загально до всіх (Тит 2,15 – 3,11).

Дві складові частини літургійного уривка, над яким працюємо, виявляють матеріал, у якому апостол Павло пише про благодать, доброту, любов Ісуса Христа, Спаса та Бога. Ці дві складові частини переплітаються із вищезгаданими закликами апостола. Автор ніби хоче за допомогою цього матеріалу показати підстави для закликів. Ці дві складові частини є практично двома складними сурядно-підрядними реченнями.

1. Коментар

211Бо Божа благодать зʼявилася спасенна всім людям

Підметом цього складного речення є χάρις (харіс), що українською мовою тут перекладено як благодать. Термін χάρις (харіс) вживається  у Новому завіті 154 рази, з яких дві треті зустрічаються у листах Пала. Неодноразово зустрічаються у листах вислови благодать Божа та благодать Христова.

Для Павла благодать Божа є дуже широким поняттям. Вона починається із Божого задуму ще перед створенням світу (Еф 1,3-6), включає Божий вибір залишку Ізраїля (Рм 11,5-6), вона множиться через Євангельську проповідь (2 Кор 4,15), вона сповнює оправдання (Рм 3,24), у ній вірні стоять і хваляться надією на славу Божу (Рм 5,2).

Павло сам пережив, на собі відчув, цю спасенну благодать Божу. Бо саме завдяки їй він перетворився з гонителя Церкви на проповідника Євангелія. Цією благодаттю він жив і приносив нею плоди (1 Кор 15, 10-11).

Благодать Божа характеризується як спасенна по відношенні до всіх людей. Вона навчає, проте навчає тільки вірних. Чому Павло так розділяє? Павло у листі до Тимотея пише: «…Спаситель, наш Бог, хоче щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання правди» (1 Тим 2,4). Апостол виявляє віру Церкви у те, що Бог не виключає жодної людини із спасенної жертви, що була довершена на Голготі.

12 і навчає нас, щоб ми, зрікшися нечестя та грішних бажань цього світу, жили тверезо, праведно і благочестиво в нинішньому віці

Благодать Божа, що проявилася у ділі спасіння, в подальшому розкривається у навчанні. Павло уточнює, що навчання стосується тих, хто є відкритий на діло спасіння. Адже ті, що не вірять у Євангеліє та відкидають його, не приймають тим самим і благодатного навчання. 

Частка ἵνα (гіна) щоб, вводить підрядне речення мети. Мета християнського життя у нинішньому віці визначена Павлом у негативній та позитивній площині. Перша подає перспективу зречення, а друга, позитивна, – перспективу, яка характеризується життям.

Зречення стосується нечестя та грішних бажань цього світу.

Українському іменнику нечестя у грецькому тексті відповідає іменник ἀσέβεια (асебейя), який складається із заперечної частки та іменника, який, як вважається, походить від дієслова σέβομαι (себомай), що означає уважати, почитати, поклонятися. Від того ж дієслова походить і прислівник εὐσεβῶς (евсебос), перекладений у нас як благочестиво, але злитий з іншим прислівником εὖ(ев) зі значенням добре. Таким чином, благодать Божа навчає зректися того, що протиставляється почитанню, поклонінню, і тоді життя набуде ознаки доброго поклоніння.  Адже спосіб життя охарактеризований іменником ἀσέεια (асебейя) відкриває дорогу Божому гніву на тих, які правду спиняють несправедливістю (Рм 1,18) та, відхилившись від правди, руйнують віру в деяких вірних (2 Тим 2,16). В обох цих випадках в українському перекладі Івана Хоменка знаходиться термін безбожність, який добре виражає поняття нечестивості (ἀσέβεια (асебейя)) як уникання поклоніння Богові, тобто, життя без Бога.

Вислів грішні бажання цього світу, що знаходиться у перекладі Хоменка, у грецькому тексті відповідає вислову бажання (похоті) світу, тобто, тим похотям, що походять від світу. Божа благодать навчає зрікатися їх. У первинній Церкві світ уявляли, як щось, що протиставляється Богові. Наприклад, євангелист Іван навчає: «Не любіть світу, ні того, що в світі. Коли хтось любить світ, в тому немає любові Отця; все бо, що в світі, - пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя, - не від Отця, але від світу» (1 Ів 2,15-16). Похоті належать до сфери тілесних (саркс) людей, що йдуть до погибелі, і, як каже Павло, що такими і ми були, але благодаттю ми спасенні (Еф 2,1-5). Тому вірних, які є духовними (протилежними до тілесних) людьми,  Павло закликає зрікатися старого чоловіка (Еф 4,22-23),  і датися вести Духові Святому, щоб, в таким спосіб, не чинити пожадливостей тіла (саркс) (Гал 5,16).

Наслідком такого зречення буде життя, що характеризується трьома прислівниками: тверезо, праведно і благочестиво.

Перший прислівник у грецькому тексті σωφρόνως (софронос), походить від двох слів: дієслова σῴζω (содзо) зі значенням спасати та φρήν (френ), що означає розум, судження, думка. Таким чином, цей прислівник σωφρόνως (софронос), що перекладається зазвичай як розумно, тверезо, має у собі сенс спасенного мислення.

Наступний прислівник δικαίως (дікайос) належить до групи слів, що є з ним спільнокореневими: іменник δικαιοσύνη (дікайосюне) справедливість, чесність, безпристрасність, дієслово δικαιόω (дікойоо) усправедливлювати, чинити праведно та інші. Праведність, справедливість – це основні терміни цієї групи.

Апостол Павло пише грецькою, але мислить як єврей. У єврейській мові терміном, що окреслює праведність, справедливість, є цедака. Цим терміном виражається рівність між одним та іншим. Тобто, у єврейському способі мислення праведною людиною є така, що відповідає задумові Творця щодо неї.  В часи Павла праведною вважалася та людина, яка виконувала бездоганно Божі заповіді, адже у них бачила формування себе у відповідності до Божого задуму.

У грецькому перекладі старозавітних текстів Септуагінті (LXX) термін цедака зазвичай перекладають грецьким δικαιοσύνη (дікайосюне), проте трапляється, що перекладено також термінами милосердя, доброта.

Божа благодать,отже, вчить людину жити відповідно до Божої праведності з ознаками милосердя та доброти, яка має на меті узгодити людину з Божим задумом щодо неї, що відбувається у процесі спасіння.

13 чекаючи блаженної надії і славного зʼявлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа,

Цей вірш має дуже цікаву будову у тексті оригіналу. Особисто я переклав би його в інший спосіб. Після дієприслівника чекаючи слідують дві групи обʼєднані артиклями. У першій групі є означений жіночий артикль, що стосується надії та зʼявлення, при цьому їх потрібно розуміти таким чином, що вони співпадають, тобто стосуються того самого, що уточнюється другою групою. Ця друга група через артикль родового відмінку уточнює зʼявлення. Дві складові частини цього уточнення треба розуміти як одне ціле. Отже, слава великого Бога і Спас наш Господь Ісус Христос є одним і тим самим.

Думаю, що більш відповідним перекладом цієї частини речення був би варіант: чекаючи блаженної надії та зʼявлення слави великого Бога і Спаса (Спасителя) нашого Ісуса Христа.

У Старому Завіті вислів слава Господня  (кебет адонай) є технічним терміном, яким виявляється видима присутність та дієвість у створенні (Пс 19,1; Іс 6,3). Ця слава стає видима народам (Пс 97,6), а особливо Ізраїлю. Вона дуже тісно поєднана із величчю та силою Бога, Творця і Спасителя, тому її часто поєднують із явищем вогню або світла.  Її сіяння настільки сильне, що воно стає важким для сприйняття людиною, тому стає необхідною хмара, щоб прикрити Славу Господню та уможливити її присутність серед людей (Вих 16,10; 24,27; 33,22-33; 34,29-35).

Присутність Слави Божої, яка спасає або знищує, є вказана в особливих моментах історії Ізраїля: вихід, становлення монархії та побудова Храму, вигнання та повернення. У пророків Слава Господня набирає есхатологічних ознак. Пророк Авакум вказує: «Земля сповниться знанням Слави Господньої, як води наповняють море» (Ав 2,14). Ісая, говорячи про прихід Месії та обʼявлення Слави Божої, вказує на те, що спасіння тоді буде стосуватися народів (Іс 40,5; 58,8, 62,1-2).

Ісус Христос, Спаситель, великий Бог є водночас надією вірних у час його славного зʼявлення. Ця надія для вірних окреслена як щаслива, адже Павло, на основі Писання, Євангелія та свого власного досвіду, розуміє, що щасливою є та людина, якій відпущено гріхи та прощено беззаконня (Рм 4,7), та, якій Господь не порахує гріха (Рм 4,8). Вірним відкрита ця спасенна тайна, що від віків була прихована: «Святим Бог зізволив обʼявити, яке то величне багатство  цієї тайни між поганами, що є Христос між вами, надія слави» (Кол 1,27).

14 який віддав себе самого, щоб викупити нас від усякого беззаконня та щоб очистити собі народ, що був би його власний, ревний до добрих діл.

Ісус Христос, Господь і Спаситель, виконує основну дію: віддає себе самого. Далі слідує підрядне речення мети: щоб викупити, щоб очистити.

Згідно цієї тайни, Божого задуму, Ісус Христос видав себе самого задля людей, що потребували очищення та відкуплення від гріха. Його смерть на хресті та воскресіння стають ядром Євангелія. Саме завдяки його смерті та воскресінню людина отримала можливість спасіння. Проте, спасіння як Божий дар можливо прийняти тільки через віру.

Викупити – термін ринковий, він вказує на те, що річ, яка не належала покупцеві, стає йому приналежною внаслідок акту купівлі, викупу. Павло говорить про людей, що внаслідок гріха не належали Богові, ворогували з ним і поміж собою, і лишень після того, як були викуплені кровʼю Христа, то стали одним цілим. Його кровʼю Бог примирив зі собою все, чи то земне, а чи небесне (Кол 1,20). 

Господь у воскреслому Христі розпочинає нове творіння (2 Кор 5,17), і, таким чином, будь-який народ має відкриті двері для формування єдиного Божого народу. Віра у воскреслого Ісуса Христа та хрещення творять із людей народ Господа Ісуса. У листі до Ефесян Павло зазначає: «Христос полюбив Церкву та видав себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята та непорочна» (Еф 5,27).  Такий освячений та очищений народ формує Церкву, що є тілом Господа.  Такий народ характеризується як ревний до добрих діл.

34 Та коли зʼявилася доброта й любов до людей Спаса нашого Бога,

Цим віршем відкривається друга половина літургійного уривка.

Доброта та любов вже зʼявилися, але ще не вповні, адже у наступних віках Бог покаже надзвичайне багатство своєї доброти до вірних у Христі Ісусі (Еф 2,7). Ці доброта і любов повʼязані із спасінням, що його вчинив Бог по відношенні до людини. Павло особисто пізнав цю любов після обʼявлення і вказує, що вона проявилася у тому, що Син Божий видав себе за нього (Гал 2,20), тобто умер на хресті. Син Божий виявив любов Отця, який полюбив людину настільки, що видав свого єдинородного Сина задля спасіння людини. Таким чином, апостол виявляє причину діла спасіння: доброта і любов Бога.

5 він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але з свого милосердя, купіллю відродження і відновлення Святого Духа,

Тепер Павло розкриває спосіб спасіння, починаючи від негативного: не ради діл справедливості. Діло справедливості - це те діло, що робить людину праведною. Для євреїв це те саме, що діло, яким виконується Закон. Павло, який вважав себе бездоганним щодо справедливості в законі (Флп 3,6), переосмислив оправдання і спасіння після зустрічі з воскреслим Христом біля Дамаска. Вже тоді Павло ставить наголос на праведності, що від віри та від Бога (Флп 3,9), а отже, не від діл справедливості, але від благодаті Божої. Адже намагання людиною виконати приписи Закону не приводять її до спасіння. Закон не має сили спасти людину.  Спасіння Павло розуміє виключно як благодать Божу, а не як наслідок діл справедливості (Еф 2,8-9).

Це спасіння здійснюється через два чинники: купіль відродження і відновлення Святого Духа. 

Відродження у грецькому тексті передає сенс народження знову. Купіллю нового народження є хрещення. Під хрещенням розуміється акт вияву віри у Євангеліє, у те, що Христос умер і воскрес задля людини. У Павловому розумінні хрещення робить із грішника людину праведну, із тілесної людини – людину духовну, яка постійно обновляється Святим Духом.  

6 якого вилив на нас щедро через Ісуса Христа , нашого Спаса, 

Святого Духа Бог дає щедро. Павло розуміє, що дух Святий є даний у серця вірних як завдаток (2 Кор 1,22; 5,5). А завдаток вже вказує на те, що вірні належать тому, хто дав завдаток, тобто Богові. Духа ж Господь дає через Ісуса, який є посередником і вершителем спасіння. Завдаток Духа є також і завдатком спадщини вірних (Еф 1,14).

7 щоб ми, оправдані його благодаттю, стали згідно з надією спадкоємцями життя вічного.

Тут маємо підрядне речення мети, що стосується життя вічного. Благодать Господа оправдовує людину, тобто, робить її без гріха, робить її дитиною Божою у єдинородному Синові. Ставши дитиною Бога та перебуваючи у Христі, людина є спадкоємцем за обітницею (Гад 3,29). Тому, будучи дітьми Бога живого, взиваємо до нього як діти, яких навчив єдинородний Син: «Авва, отче» (Гал 4,6).

о. Євген Станішевський

Джерела:    Патріарша катехитична комісія

Воїни Христа Царя