Увесь
район бойових дій в Україні знаходиться на території
Харківсько-Запорізької дієцезії, ординарієм якої є єпископ Станіслав
Широкорадюк, ОБМ, що також очолює Релігійну Місію «Карітас-Спес»
Римо-Католицької Церкви в Україні. В інтерв’ю для Радіо Ватикану він
розповів про зв’язки з вірними на теренах, зайнятих сепаратистами, та
про специфіку душпастирської і харитативної опіки парафіян,
військовиків, біженців і поранених. Наражаючись на небезпеку, миряни в
Донецькій і Луганській областях долають блокпости, щоби потрапити до
діючих храмів:
Найтрудніша ситуація в Луганську. В Донецьку є священик, який
залишився і обслуговує там греко-католиків і римо-католиків. Є
греко-католицький священик, який теж там перебуває, правда, не може
перебувати так явно, як це було раніше. Намагається так нести служіння,
щоби не нервувати сепаратистів. Тому що кожен католицький священик для
них, як сіль в оці. Бо вони розуміють, що Католицька Церква –
проєвропейська, і бачать нас як persone non grate в цьому конфлікті. Але
дуже багато віруючих все-таки виїхало звідти, скориставшись правом
біженців. Багато з них знаходиться в Харкові, багато – в
Дніпропетровську, але якась частинка наших парафіян залишилась там, в
зоні конфлікту.
Також там були монаші Доми. Чи вони також евакуйованіі?
Так, монахині виїхали. Будинки закриті. Сестри отримали розпорядження
своїх Головних Настоятельок залишити ці місця і поки-що виїхати звідти.
Чи не зазнали знищень, руйнації храми, монастирі?
Деякі зазнали. В Єнакієво прострілений дах, але, слава Богу, таких великих руйнацій поки-що нема.
Владико, Ви очолюєте «Карітас-Спес», і від самого початку
бойових дій на Сході України ця Релігійна Місія надає допомогу
потерпілим: мешканцях цих районів, біженцям. Яких заходів вживаєте, щоби
полегшити долю цих людей?
Перш за все, ми вирішуємо такі найтрудніші питання, як допомога
найбіднішим біженцям. Нещодавно ми роздали понад триста пар зимового
взуття прибулим дітям. Замовили багато зимового одягу в різних країнах
Європи. Недавно ми отримали перев’язочні матеріали, які розділили між
лікарнями в Харкові, в Києві і навіть завезли сім тонн перев’язочних
матеріалів в місто Щастя в зоні, які там дуже потрібні. Понад сто
матраців завезли в госпіталь у Щасті. У Маріуполі теж працюють наші
священики, які через Карітас-Спес допомагають продуктами, питною водою і
мають контакти постійно з нами, інформують, інформують нас про нагальні
потреби. Навіть є один семінарист, який працює санітаром там, в зоні
АТО, сам попросився і теж він є таким зв’язковим між нами, інформуємо,
чим ми можемо допомогти.
На Вашу думку, яка допомога нині потрібна для волонтерів, щоби включитися в діяльність Карітас-Спес?
Найбільше потрібно включатися в спільну молитву про мир. Бо я
розцінюю, що це якась диявольська агресія. І треба молитися, бо молитва
зараз дуже потрібна.
Ми вдячні за будь-яку допомогу. Не так давно нам збирали допомогу з
Кам’янець-Подільської дієцезії, з Мукачівської, з
Одесько-Сімферопольської. Там люди збирають кошти, продукти, все, що
можуть. І ми так робимо, щоби кожна копійчина, кожна допомога доходила
до адресанта.
У багатьох місцях, звідки виїхали римо- і
греко-католицькі священики, вірні залишилися без недільних богослужінь.
Щоб Ви, як єпископ, порадили би людям, як їм себе поводити в цих
несподіваних для них умовах?
Люди там навчені, і, до речі, на Сході України більш зорганізовані
навіть, ніж на Заході країни. Я був приємно вражений, що з першого дня,
як тільки священик мусив виїхати, Служби були завжди в неділю. Правда,
не такі, як зі священиком. Була Літургія Слова, були читання, були
роздуми і навіть Святе Причастя приймали люди. Так що вірні навчені, як в
таких ситуаціях бути Церквою і далі, хоча немає священика. Але час до
часу вони завжди мають можливість дочекатися священика, котрий в якийсь
спосіб до них приїде. Не хочу розказувати, як це відбувається, однак
скажу, що наші священики по-партизанськи приїздять, щоби обслужити
людей.
Користуючись нагодою, що би Ви передали тим людям, які зараз знаходяться по той бік фронту?
Що можна радити? Пережити це нещастя. Пережити. Це дуже важливо.
Багато-кому це нещастя відкрило очі. І я думаю, що це найголовніше –
пережити цю біду, яку ми маємо. Ми підтримуємо цих людей духовно, але я
теж хотів би, щоби наш народ прозрів і бачив, де справді є люди, які
бажають нам добра і де так званий братній народ йде на нас з танками.
У Харкові, де знаходиться Управління дієцезії, також
непроста ситуація. Чи бачите Ви якісь зміни у відносинах між людьми, між
представниками різних національностей під час цієї війни?
Звичайно. Зміни дуже величезні. Перш за все, що саме місто Харків
дуже змінилося. Воно стало проукраїнським. Скрізь бачимо українські
прапори. Бачимо символіку українську. Навіть зовні Харків тепер іншим
виглядає. Бачу більшу солідарність між людьми, волонтерів, які нам
допомагають. Я бачу наскільки це поєднало нас. І воно єднає ще більше.
Ми молимося, щоби не було ще більшої загрози. Бо вона є. Тому я хочу ще
раз наголосити, що я дуже прошу про молитву, бо є дуже небезпека велика.
Висить просто ця небезпека над головою в нас.
Чи є співпраця з представниками інших Церков і релігійних організацій?
Звичайно. Наскільки це можливо, ми співпрацюємо з київським
патріархатом, з протестантськими Церквами. На жаль, Московська Церква
веде себе трошки по-іншому, і це зрозуміло. Вона дистанціюється від нас
і, звичайно, боїться контактів офіційних чи співпраці з нами. Є в них
якась така пересторога, щоби не задалеко йти на співпрацю з католиками.
Дуже багато хворих, поранених перебуває нині в шпиталях
на території Вашої дієцезії. До них також навідуються священики і
монахині?
Це настільки екуменічна праця. Якщо хтось зі священиків може доїхати
на лінію фронту, то можна побачити, як до нього горнуться солдати. Ніхто
не питає, якої конфесії священик. Той хоче до Сповіді, той до
благословення. Дуже багато просять про розарії. Ми роздаємо розарії, як в
минулому на Майдані, де було роздано понад 500 тисяч. Коли тепер їдемо в
зону АТО, то вже на постах нас просять, чи маєте розарії. Ми роздаємо
освячені розарії і просимо, щоби молилися. Надрукували понад 15 тисяч
маленьких катехитичних книжечок для солдатів, щоби мали з чого молитися.
Бо переважне число тих воїнів абсолютно не вміють молитися. З трудом
вчаться хреститися. І тут приходять на допомогу наші капелани,
об’єднують зусилля греко-католики, римо-католики. Київський патріархат
дуже активний в цьому. А в лікарнях так само, якщо приходимо до
поранених, то вони на священика дивляться зовсім іншими очима, ніж коли
вони були здоровими. Ця біда змінила нас дуже. Так, як Майдан змінив
Україну, так ця війна змінює наших українців. Це єдине, що я міг би
сказати позитивне: я бачу сьогодні, що дійсно єднаються українці. А то
нещастя, яке нас спіткало, ті люди, які гинуть, – це величезний біль.
Найтрудніше нам їздити на похорони.
Також маємо приклади навернень.
Звичайно, навернень дуже є багато. Є люди, які приходять просити
Хрещення, дати їм щось прочитати, навчити їх помолитися, як йти до Бога.
Коли війна, то людина зовсім по-іншому дивиться на своє життя, дивиться
на те, що її чекає після цього. Там нема атеїстів.
Часом люди хочуть почути слово владики, як їм себе поводити в часі війни?
Бути людиною. Будь-яка війна не звільняє нас від того, щоби бути
людиною. Скрізь потрібно поступати по-людськи, мати сумління, і
будь-який злочин не може бути оправданий війною. Оце ми повинні
пам’ятати.
Костянтин Чавага
