14.08.2014р. Б. / Що спільного між митрополитом Онуфрієм і Брежнєвим

"Ситуація в "У"ПЦ МП найближчим часом буде нагадувати ситуацію у пізньорадянському суспільстві. Коли стареньке Політбюро було не в стані реагувати на нові виклики і продовжувало годувати народ ідеологемами, що втратили сенс, а народ намагався вижити, як міг, і вже не дуже зважав на уряд" - вважає відома українська журналістка, яка часто пише на теми пов'язані з "У"ПЦ МП Катерина Щоткіна, лауреат премії ім. Кароля Войтили. Її аналіз майбутнього розвитку подій в УПЦ МП після обрання Предстоятелем цієї конфесії митрополита Онуфрія (Березовського) публікує "Деловая столица". 

Архиєрейський собор "У"ПЦ МП обрав новим предстоятелем, митрополитом Київським, чинного місцеблюстителя - митрополита Онуфрія (Березовского). Окрім нього, до фінального списку потрапили керуючий справами митрополії митрополит Антоній (Паканич) та митрополит Вінницький Симеон. Для останнього це непоганий результат - адже ще зовсім недавно він був всього лише одним з митрополитів "У"ПЦ МП. І ніхто не розглядав його як можливого кандидата на Київську кафедру. А от митрополит Антоній черговий раз втратив шанс. Вже вдруге - після того, як не отримав посаду місцеблюстителя у березні.

Тоді здавалося, що митрополит Онуфрій на цій посаді - це тимчасове рішення, яке дасть можливість зорієнтуватися. Провести роботу серед єпископату і на виборах вивести на посаду предстоятеля митрополита Антонія - людину молоду, енергійну і, що особливо важливо для такої посади, відносно гнучку. Навіть сьогодні, коли до соцмереж почали просочуватися перші чутки щодо списків, обговорювалася можливість того, що митрополит Онуфрій зніме свою кандидатуру. Можливо, навіть на користь митрополита Антонія. Але митрополитові Антонію, судячи з усього, доведеться поки що залишатися "другою особою" в "У"ПЦ МП.

Загалом, такий результат виборів був цілком прогнозований. Єпископи і мали обрати людину, яка не вдасться до різких рухів і взагалі будь-яких змін. А митрополит Онуфрій зовсім не реформатор. Він цілком влаштовує власний єпископат і Москву. А всі решта залишаються при власних інтересах.

Всі решта - це паства і клір "У"ПЦ МП, українське суспільство і українська влада. Паства і священники потерпають від негативного ставлення з боку решти співгромадян - просто тому, що належать до "московської церкви". А митрополитОнуфрій - зовсім не та людина, яка стане дистанціюватися від Москви. Радше навпаки - він з готовністю грає по московським сценаріям, як стало зрозуміло після його інтерв'ю та листа до Президента України. Його ставлення до "братовбивчої війни" на Сході - також цілком узгоджується з баченням Московської патріархії. Його відраза перед Заходом і впевненість (цілком щира) у "світлі зі Сходу" - також неприховані.

Можна тільки дивуватися тому, що єпископи у час військової агресії з боку Росії (про що їм нагадали і президент, і прем'єр у листах привітання) обрали цілком промосковського архієрея на Київську митрополичу кафедру.

Це можна пояснити тільки в один спосіб - іншим претендентам вони не довіряли ще більше. Не довіряли у багатьох питаннях. Власної єпархіальної вольниці, до якої звикли і якою поступатися зовсім не хочуть. У тому, що будь-яка інша "нова мітла" почне по-новому мести, зводити рахунки, змінювати "податкові ставки" і взагалі піднімати забагато зайвої пилюки. В той час як митрополит Онуфрій не стане втручатися у єпархіальне життя і, головне, в кадрові питання. Хіба що введе на посади Київської митрополії побільше монахів-аскетів, схожих на нього самого. Сумління, знову таки, чисте - адже митрополит Онуфрій справжній монах-молитовник. А це для церкви чеснота абсолютна. Хоча до якостей управлінця не має жодного стосунку. Так він і не управленець. І це, мабуть, також виглядає аргументом на його користь в очах обережного єпископату - принаймні дров не наламає. Взагалі, його цілковита передбачуваність на руку всім - і єпископату, і владі, і Москві.

Тим не менш, влада навряд чи буде задоволена таким вибором. Адже побажання Президента і прем'єра щодо предстоятеля - "патріота України" і "церковного єднання" в результаті виборів не враховані жодним чином. Втім, єпископи можуть сподіватися на те, що митрополит Онуфрій, як справжній представник російського православ'я, намагатиметься знаходити якийсь баланс між візантійським ідеалом державно-церковної "симфонії" і забаганками московського начальства. Кінець кінцем влада сама залишила єпископат сам на сам з проблемою вибору. Адже цього разу влада - чи не вперше в історії України - не втручалася, принаймні прямо, у доленосні рішення церкви. Як не намагалися окремі церковні діячі заручитися підтримкою з боку Адміністрації Президента чи Кабміну, залякуючи "церковним сепаратизмом" та іншими жахливими речами, влада від виборів предстоятеля "У"ПЦ МП самоусунулася. І це, мабуть, було мудре рішення. Під ногами "У"ПЦ МП наразі горить українська земля, її вірним постійно доводиться виправдовуватися за свою приналежність до МП. Церква потребує радикальних рішень і то швидко. І якщо рішення єпископів призведе до руйнації цієї конфесії - а такий варіант теж є цілком ймовірним - то в цьому будуть винні тільки архієреї "У"ПЦ МП, а не Петро Порошенко чи Арсеній Яценюк.    

Натомість Москва, треба думати, радо затвердить митрополита Онуфрія на посаді. Адже саме він, швидше за все, і був "їхнім кандидатом". Інакше, цілком можливо, він, як і обіцяв у березні, звільнив би Київську кафедру для когось іншого, взявши самовідвід. Адже він направду людина не властолюбна. Але дуже дисциплінована - якщо скажуть "треба", він зробить. 

Ситуація в "У"ПЦ МП найближчим часом буде нагадувати ситуацію у пізньорадянському суспільстві. Коли стареньке Політбюро було не в стані реагувати на нові виклики і продовжувало годувати народ ідеологемами, що втратили сенс, а народ намагався вижити, як міг, і вже не дуже зважав на уряд. Київська митрополія стає такою самою далекою від православних українців. Які, власне, і є церквою. Але думку яких щодо подальшої долі церкви вирішили не питати.

Катерина Щоткіна

Джерело:   Воїни Христа Царя

14.08.2014р. Б. / Блаженніший Святослав: «Не маємо права звикнути до вбивства»

Патріарх УГКЦ Святослав Шевчук переконаний, що сьогодні церква перебуває в епіцентрі подій, бо люди шукають Бога та потребують її присутності. Про те, як змінилася церква під впливом останніх буремних подій в Україні, Блаженніший Святослав розповів в інтерв’ю «Галицькому  кореспонденту».

- Україна прагне в ЄС. Які напрацювання у цій площині має Українська греко-католицька церква? Чи відбуваються спроби укласти конкордат (договір держави з Папою Римським), аби мати ще один дієвий фактор стримування загрози для віруючих? Адже Естонія, Латвія та Чорногорія з Ватиканом підписали таку угоду. 

Події, які переживає світ, зокрема християни, непередбачувані. Доля народу лежить в його руках, і він є джерелом життя. Зважаючи на події останніх місяців, дивимося в наше майбутнє лише з надією. Про конкордат із Українською державою мова не ведеться.  Сподіваюся, що в майбутньому більшість внутрішніх питань України буде вирішено, тоді, можливо, до цього питання повернемося. Але сьогодні всі церкви на рівні Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій хочуть вибудовувати з державою стосунки на партнерській основі, тобто ми хочемо бути невіддільною частиною громадянського суспільства. Усе для того, аби ми разом могли збудувати сильну, міцну державу, а вже пізніше з нею укладати ті чи інші конкордати.

- Окрім того, що в Крилосі Ви провели традиційну Патріаршу прощу, Ваш приїзд  дарував Івано-Франківській архієпархії ще один здобуток…

Наша церква і, зокрема, Івано-Франківська архієпархія отримала нового єпископа. Цей рік є дуже врожайним на Божі дари єпископських хіротоній, адже за кілька тижнів відбудеться ще одна єпископська хіротонія у Дрогобичі. Очевидно, що церковне життя на рівні парафіяльному чи єпархіальному – це, перш за все, справа Духа Святого. Церква є душею народу, якщо вона живе та діє, тоді вона непереможна. Тиждень тому я повернувся з Бразилії, де була утворена ще одна митрополія, тобто в нашої церкви сьогодні є вісім митрополій, і це безпрецедентний момент розвитку церкви.

На прощі в Галичі люди молилися за примирення непримиренних, недопущення конфлікту та кровопролиття на нашій землі. З іншого боку, проща в Крилосі – це повернення до коріння. Це означає, що не лише київські, а й галицькі корені не просто живі, вони сьогодні плодоносять.

- Два роки тому, перебуваючи в Івано-Франківську, Ви говорили про єдину Помісну Українську Церкву. В лютому цього року мовилося про ймовірне возз’єднання православних церков, але знову не склалося. Що зараз відбувається в цьому напрямку?

Події, що відбулися в Україні взимку, та ті, що тривають зараз, мають важливу духовно-релігійну складову. Сьогодні запит українців на єдину Помісну Українську Церкву дуже потужний, і очевидно, що він буде реалізовуватися тривалий час. Перш за все, ми повинні дбати про внутрішню єдність кожної церкви, і за це відповідає глава церкви. Найбільш поділена православна частина української церкви. Якщо вони робитимуть кроки до подолання наявних розколів, якщо в Україні православ’я буде об’єднане, тоді екуменічний діалог між католицькою і православною церквами буде значно простішим.

- В час, коли люди вмирають на передовій, чи змінилося Ваше звернення до священиків, а святих отців до вірян? Які слова для них Ви знаходите сьогодні?

Найперше ми звертаємося зі словами надії, бо дуже багато людей розгублені, адже це вперше в повоєнних роках ми зустрілися з ситуацією, коли потрібно віддавати життя та проливати кров за незалежність Батьківщини. У таких обставинах люди відчувають страх, непевність, вони не знають, що завтра з ними трапиться: чи конфлікт буде згасати, чи ситуація буде погіршуватися. Тому сьогодні наша церква несе слово надії. Я говорю, що той народ, який надіється на Бога, – непереможний, і лише народ здатен захистити свою державу.

Нині наше духовенство поруч з військом. У зону АТО кожна єпархія відправила військових капеланів. Кожен із священнослужителів поруч з солдатами перебуває понад місяць, разом з ними ризикує життям, аби там підтримати бійців.

- Зона бойових дій на Сході – випробування для всіх. Перед тим, як поїхати туди, військові капелани проходять спеціальну програму чи адаптацію?

Окремий капеланський відділ у нас діє роками, протягом 20 років ми, відповідно до міжнародних норм, вишколили десятки капеланів. У першу чергу, таку місію мають ті, хто служив в армії. Вони знають, що таке військовий характер. Духовно і психологічно колишні солдати, а нині – священики, вони краще підготовлені для того, аби бути разом із армією. Очевидно, що тепер, в надзвичайних військових обставинах, вони повинні служити.

Також ми просимо, щоб українці не боялися захищати свою Батьківщину, бо знаємо, що оголошена часткова мобілізація людьми була сприйнята по-різному. Але ми мусимо це робити і маємо зрозуміти, що, окрім нас, Україну ніхто не захистить.

Ще одна проблема, з якою ми вперше стикнулися, – це проблема біженців. Нині ми маємо їх приймати як братів і сестер, не маємо права ділити Україну на східняків і західняків, не повинні говорити про те, хто більше, а хто менше має захищати Україну. На ці обставини ми повинні дивитися очима християнської солідарності, бо лише в такий спосіб зможемо подолати виклики, які стоять перед нами.

- Зрештою, самі солдати кажуть, що їх на Сході підтримують і православні, й католики… 

Допомога біженцям, капеланське служіння, збори коштів та засобів на підтримку військовослужбовців, гуманітарна допомога різного типу – всі ці служіння християни України виконують абсолютно разом, жодних конфесійних поділів немає. Очевидно, що кожна церква має різні ресурси, але щодо ініціативності, відчуття необхідності торкають найглибші християнські струни душі кожного віруючого, і ми абсолютно єдині в тому служінні.

- В Україні вже є сотні сиріт, вдів, тисячі біженців, і невідомо, коли ця війна закінчиться. У зв’язку з такими реаліями, чи не виникає потреба доповнити стратегію церкви? 

Ми завжди відповідатимемо на виклики, що стоять перед нами. Ніхто з нас не міг передбачити події кількамісячної давності, і тому сьогодні намагаємося ефективно реагувати, вивчаючи і запозичуючи досвід служіння церкви в інших країнах.

У червні у Ватикані обговорювали феномен біженців. Допомога полягає не лише в тому, аби прийняти тих, хто полишив свій дім, постає також низка інших соціальних проблем. За місяць розпочнеться навчальний рік, хто тих дітей буде вчити, до якої школи вони підуть, якою мовою вони будуть навчатися? Також виникає проблема із працевлаштуванням, інтегруванням людей у нові обставини. Питаннями біженців опікується Організація Об’єднаних Націй, але вони забувають, що такі втікачі потребують духовної опіки, і церковна специфіка служіння цим людям виражається по-особливому. Це питання, на які ми шукаємо відповідь.

А ще кожна людина – і ви, і я – страждаємо від постмайданівського синдрому. Звечора та вранці ми засинаємо та прокидаємося, вивчаючи новини. Це острах, яким вражене наше суспільство, і тому ми місяцями проводимо вишколи наших духівників для того, аби вони допомагали людям пережити ці обставини, звільнитися від психічної рани, яку українці отримали. Багато людей не підуть до психолога, аби говорити з ним про свої страхи, біди, болі і переживання, але вони підуть до сповідника, і тому він повинен бути підготовленим допомогти пережити психологічні проблеми. Це і є душпастирське порадництво. Нині УГКЦ шукає нові способи, методи, навіть нові мови, аби нести Боже слово.

- Ваш погляд на події, що відбуваються на Сході, та Ваші очікування?

Це велика трагедія. Кожного дня ми чуємо про нові жертви, ми не маємо права звикнути до вбивства, не маємо права сприймати повідомлення про смерть через призму статистики, адже за кожною вбитою особою – чи це військовослужбовець, чи мирний житель – стоїть родинна драма, горе рідних і близьких. Тому ми не маємо права складати руки і спокійно сприймати повідомлення про смерті, ми маємо робити все, аби зупинити кровопролиття.

На складні питання немає простих відповідей, але як християни ми виконуємо два основних обов’язки: молитва до Бога і служіння ближньому.

- Чи очікували Ви, владико, що 25-ліття євангелізації церкви будете святкувати за  таких подій? 

Як каже, «немає нічого нового під сонцем». Тільки ми до кінця не знаємо, з якою циклічністю історія буде повторюватися. Днями ми згадували сторіччя з початку Першої світової війни, бачили, в яких умовах тоді перебувала Європа, і можемо провести багато паралелей з сьогоднішнім часом. Нам не потрібно сидіти і чекати, за нас ніхто не збудує країну, ніхто не напише майбутнє – ми творці історії України.

Розмовляла Ірина ТИМЧИШИН

Джерела:   http://gk-press.if.ua

Воїни Христа Царя

13.08.2014р. Б. / Бути свідком Христа у полоні терористів

Перебуваючи у полоні бойовиків о. Віктор Вонсович переживав найбільші реколекції за все своє життя. Також священик служив людям, з якими був у полоні, катехизуючи їх та вділяючи Таїнство Покаяння. Духовні розмови о. Віктор провадив навіть з терористами.

«Дуже дякую всім людям, які молилися за мене і підтримували мене в цій ситуації. Я відчував підтримку», — каже о. Віктор. Він розповів, що перед полоном роздумував про реколекції, вирішував, куди б поїхати на духовні вправи. «І коли мене затримали, це був час молитви моєї і відчування молитви людей, які за мене молилися. Цей час був роздуму з Богом. Це було найбільшим пережиттям. Єдине, що не вистачало, це Євхаристії. Молився різними молитвами. Але основна молитва була така: «Господи, дай мені відчути, що Ти хочеш від мене». 

Про 11 днів у полоні священик розповів у програмі «Знаки часу» в ефірі Радіо Марія. 

Потрапивши до полону, священик запитував: «Господи, що ти від мене хочеш в цій ситуації, чому так сталося?». І за його словами, вже на другий день перебування там  внутрішній голос сказав: «Не переживай, все буде добре. Рано чи пізно ти звідти вийдеш». 

Свій полон у терористів о. Віктор сприйняв як випробування віри та зміцнення священицького покликання. 

«Після звільнення дякував Господу за те, що зміг пережити щось подібне як переживали Апостоли, коли їх ув’язнювали», — розповів о. Вонсович. 

На його думку, затримання відбулося випадково. Того дня на блокпосту терористів проводилася незвично ретельна перевірка. 

«Я там їздив щодня. Завжди був в сутанні. І місцеві люди, які себе вважають ополченцями, знали, що я священик. Але того дня провіряли всіх підряд. Коли я повертався  з Донецька до Горлівки, мене затримали. Вони бачили, що я священик, що я їду в рясі, що маю посвідчення священика, але попросили пред’явити паспорт. У паспорті вони побачили місце народження і прописку. Побачили, що я народжений в Житомирській області, а приписаний у Харківській. Тоді вони сказали: Не переживайте, ми зараз вас просто відвеземо в одне місце, провіримо і відпустимо. Але відпустили через 11 діб. Як потім вже пізніше вони мені сказали: Запам’ятайте, що ви тут сиділи, тому що українська армія руйнує православні храми і вбиває православних людей.» 

«Для них нема різниці чи римо-католицький священик, чи греко-католицький — як вони говорять, для них одна віра — це руська православна і все», — каже о. Віктор. 

«Спочатку мене відвезли на вулицю Горького у Горлівці. Я не знав що це за будинок. Закрили мене в одній з кімнат. Я там був не сам. Коли прийшли вже на другий день із запитанням хто я такий, я відповів, що я римо-католицький священик, працюю в Горлівці, Єнакієво, Артемівську і Макіївці. Вони відразу не повірили. Казали, що рясу самим можна вдягнути. Відібрали в мене телефон. Не захотіли розмовляти з владикою. Але через деякий час зверталися до мене «падре». Напевно що, повірили».

Про умови перебування в полоні о. Віктор говорить небагато. «Це була кімната 12 квадратних метрів. Нас там було від чотирьох до десяти осіб. Люди постійно змінювалися. За 11 днів пройшло більше 50 осіб через цю кімнату. Не було вікна. Невідомо було: день чи ніч. Там було спекотно. Не було хорошої вентиляції. Інших людей змушували до різної праці,їх  возили на відбудову барикад та копати окопи. Мене до роботи не примушували, більшість часу сидів у кімнаті.» 

Отець Віктор розповідає, що у полоні старався бути свідком Христа і давати Ісуса людям:

«Через 15 хвилин після того як мене привели, до мене підійшли перші люди, один з них каже:

— Ви священик?

— Так, я священик Римо-Католицької Церкви. Якщо у вас є будь-які питання, ви можете підходити, — відповів я тоді. 

Пізніше мене чоловік попросив посповідатися. Він вважав себе православним, але ніколи в житті не сповідався. Проте тоді в тих умовах для нього не було різниці, що я католицький священик. В очах він бачив смерть, перебував перед загрозою смерті. Я зробив катехизацію з підготування до Таїнства Покаяння. Її послухали всі, які перебували з нами в кімнаті. Зробили разом іспит совісті. І через якийсь час чоловік попросив мене про Таїнство сповіді. Я йому вділив відпущення гріхів». 

Люди ставили різні питання, пов’язані з духовністю, — розповідає о. Віктор. Катехизи він проводив неодноразово. І за 11 днів посповідав двох людей. 

Люди, які утримували о. Віктора, не всі були місцевими донеччанами. За його словами, там було багато приїжджих. «Один мені сказав, що він чеченець, мусульманин, і йому нема різниці священик я чи не священик.» Але й серед терористів були люди, які турбувалися про о. Віктора. Питали, чи потрібна їжа, пригощали чаєм, водили помитися. Деколи підходили з різними питаннями, наприклад, що означає свастика тощо. 

Чотири рази священика виводили на розстріл. «Перший раз був вночі. Мене вивели надвір. І коли 15 чи 20 хвилин я стояв перед стіною, чекаючи коли будуть стріляти, то молився: Господи, якщо Ти хочеш цього, то я готовий віддати своє життя заради Тебе і тих людей, які там перебувають.» Але коли розстрілу не сталося, то наступні рази, розповідає священик, він був впевнений, що вийде з полону живим. І наступні три рази не боявся виходити на т.зв. розстріл. «Чи це був жарт, чи психологічний тиск, чи хотіли побачити як я буду поводитися, невідомо. А я навіть жартував з ними, казав: Мали би ще одного заступника в Небі», — розповідає о. Віктор. 

Отець Віктор розповідає, що його мали відпустити на четвертий день, але після того як збили Боїнг, вирішили ще трохи потримати. Спочатку терористи обіцяли повернути машину та всі документи, але пізніше вирішили все це залишити собі, а о. Віктора «обміняти». Отець Віктор не знає на що його міняли, чи просто взяли за нього викуп. 

«У день звільнення мене посадили до машини, вивезли в місто. Домовилися з о. Миколою з Донецька. Мене віддали в його руки. Я сів у його машину і поїхали на Харків.» 

Джерело:   КРЕДО