18.03.2014р. Б. / Апостольський Престол зробить все для того, щоб зберегти мир у Східній Європі

Вчора, 17 березня, Святіший Отець Франциск прийняв на особистій аудієнції Блаженнішого Святослава, Главу Української Греко-Католицької Церкви.

 

Блаженніший Святослав докладно розповів про події, які відбулися в Україні протягом останніх місяців. Було підкреслено, що УГКЦ у цей важкий час була зі своїм народом, пастирі разом із вірними пережили всю драму суспільного протистояння і продовжують служити своїм людям відповідно до їхніх потреб. 

Окремо Предстоятель УГКЦ проаналізував міжконфесійні відносини в Україні та діяльність Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій. Він звернув увагу на зусилля релігійного середовища в збереженні громадянського миру, єдності та порозуміння між різними національними та релігійними спільнотами, що прагнуть у мирі втішатися суверенністю та незалежністю Української держави. 

Папа Франциск висловив свою солідарність і близькість до народу України, його страждань та небезпек, які чигають на Українську державу останнім часом. Особливу увагу Святіший Отець приділив тим викликам, які стоять сьогодні перед Україною та УГКЦ. Папа запевнив Блаженнішого Святослава, що Апостольський Престол зробить все для того, щоб зберегти мир у Східній Європі, не допустити військового протистояння та небезпеки ескалації насилля і кровопролиття. 

Блаженніший Святослав зокрема зазначив, що Українська Греко-Католицька Церква впродовж історії змогла вистояти переслідування та засвідчити вірність Христові завдяки єдності й повному сопричастю з Наступником апостола Петра. Саме Вселенський Архиєрей, за словами Глави УГКЦ, у минулому був опікуном і захисником Української Церкви й нашого народу, і такої підтримки з боку Папи Римського ми дуже потребуємо в цей непростий період свого буття. 

При цьому Святіший Отець запевнив, що цієї опіки та підтримки Українській Греко-Католицькій Церкві зі сторони Святого Престолу ніколи не забракне. На завершення зустрічі Папа Франциск уділив Блаженнішому Святославу і всьому українському народові апостольське благословення.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

Джерело:   КРЕДО

17.03.2014р. Б. / Отець Микола Квич: «Мене звинуватили в тому, що я спонсорую Військово-морські сили України»

Останніх два дні вірні нашої Церкви і громадяни України, які стежать за подіями в Криму, з трепетом чекали новин про отця Миколу Квича – священика УГКЦ, військового капелана. Улітку мало б виповнитися 10 років, як він служить у Севастополі. На жаль, у день так званого референдуму священик змушений був покинути територію Криму, бо якщо б залишився, то, можливо, його б засудили за «екстремізм»…

В інтерв’ю Департаменту інформації священик розповів, що з ним трапилося за останні два дні і що, так би мовити, стало для цього підставою.

– 15 березня, у п’ятницю, після того як ми з парафіянами помолилися Парастас, до мене прийшли зі служби безпеки. Спершу зі мною розмовляв один чоловік, який потім викликав ще двох, а ще пізніше – наряд міліції.

І вас делікатно попросили поїхати з ними?

Це не можна назвати «делікатно». Мене змусили поїхати з ними і написати, що я даю дозвіл на обшук свого помешкання.

Спершу я сказав, що не дам ніякого дозволу. На це вони мені сказали: «Ну, то пішли з нами в машину, ми тебе переконаємо». А це прямо означало, що вони мене змусять.

Ви мали зброю?

Вони шукали зброю, але не знайшли, бо в мене її не було. У мене були тільки захисні жилети. Знайшовши ці жилети, почали переконувати, що, згідно із законодавством, кийки, бронежилети, наручники цивільним особам можна використовувати лише з дозволу органів.

Я їм на це сказав, що ще міг би зрозуміти, якби в мене був кийок (уявіть собі, як я, священик, бігаю з кийком!). А бронежилет використовується тільки для захисту людського життя.

Ці бронежилети я мав передати хлопцям з українського війська, які патрулюють свої частини. Мій намір був благий.

Два бронежилети я встиг був передати двом журналістам. До військової частини не встиг, тому що не було можливості. З великими труднощами вдавалося хоча б їжу передавати нашим хлопцям.

Мене звинуватили в тому, що ці бронежилети я хотів передати якимсь угрупуванням, щоб вони робили диверсії.

Як вони з вами поводилися?

По-різному… Били по голові (отцеві було ніяково про це говорити. – Авт.), лаялися… Я таких слів не вживаю, тому повторити не можу. Вони говорили зі мною не як зі священиком і не як із нормальною людиною.

Мене тримали від 13-ї до 21-ї години. За цей час мене допитували представники служби безпеки, міліція і контррозвідка Росії.

Якою мовою ви з ними розмовляли?

Вони змусили говорити з ними російською. Сказали: «Этот украинский язык здесь звучать не будет».

Ви їм щось цікавого розповіли?

Вони хотіли знати, хто мені передав бронежилети, кому я мав передати і кому вже передав. Звісно, я їм нічого не сказав. Але пізніше дізнався від одного журналіста, що вони вилучили бронежилети в деяких представників преси. Можливо, це ті, які я передав, не знаю.

У мене позабирали всі телефони. Деякі повідомлення я не встиг видалити, тому, гадаю, вони могли щось звідти дізнатися.

Отче, за вашими відчуттями, вони справді вірять у те, що існує якесь «бандерівське угрупування»?

Коли вони зайшли до мене додому і побачили жовто-блакитний та чорно-червоний прапорці, прапор Військо-морських сил України, на холодильнику магнітики з Шухевичем і Степаном (Бандерою. – Авт.) і ще українську літературу, то взагалі почали обзивати мене по-різному, матюкати, казали, що я есесівець…

А це не викликає у вас якихось асоціацій?

Я не є вихідцем з підпілля нашої Церкви, але дуже багато знаю про цей період УГКЦ, тому мені це нагадало прямі переслідування священиків.

Повідомлялося, що через два тижні над вами має бути суд. За яким законодавством вас мають судити і за що?

Начебто за українським, але мені сказали, якщо ситуація зміниться, то далі судитимуть за російським законодавством. Люди, які допомагали мені покинути Крим, пояснили: якщо я не зникну, то мені «пришиють» екстремізм за російським законодавством. Це десь 15 років.

Крім їжі, ми передавали свічки, сірники, засоби гігієни… І це назвали спонсорством

Крім бронежилетів, мені приписали, що я був спонсором Військово-морських сил України, начебто постачав їм зброю.

Чи збираєтеся з’явитися на цей так званий суд? 

Гадаю, що ні (сміється. – Авт.). Якщо б я порушив закон у намірі зберегти життя хоча б одній людині, то був би щасливий. Якщо я порушив якусь норму закону, то готовий за це відповідати, але перед українським судом і за українським законодавством, а не російським чи ще якимсь.

А ви справді є спонсором ВМС України?

Та ні: хіба я олігарх?! Я просто організовував передавання їжі для наших військових у період блокади. Крім їжі, ми передавали свічки, сірники, засоби гігієни… І це назвали спонсорством.

Ви виїхали з Криму без перешкод?

Не зовсім. Змушений був вимкнути телефон на той час, коли покидав територію Криму. Вдалося виїхати тільки завдяки тому, що мене супроводжував офіцер Чорноморського флоту. Це українець, мій добрий приятель. Коли ми виходили з дому, за нами вийшло кілька чоловіків. Ми просто заскочили в авто, думали, що затримують…

Інші наші священики ще залишаються на півострові?

Ще так. Зараз вони змушені переховуватися. Гадаю, вони покидатимуть Крим таким самим чином, бо є інформація, що ними теж цікавляться.

Ви були в Севастополі – найбільш проросійському місті Криму. Як ви б описали те, що там відбувається?

Севастополь – в ейфорії. Багато людей бігають з російськими прапорами і кричать: «Росія, Росія!» Останню ніч у Криму я ночував у римо-католицького священика, вранці прокинувся від того, що хтось десь викрикував: «Росія!»

У Севастополі справді є багато таких, що хочуть приєднатися до Росії. Але цього не можна сказати про решту Криму.

Але ж вони зовсім не проти отримувати від України зарплати, пенсії, воду, газ, електроенергію, дотації…

Вони над цим зовсім не думають. Моя дружина щось намагалася пояснити їм, а люди кажуть: «А что, Украина нам воду перекроет?» Вони думають, що Росія зараз їм постелить дорогу і теплу ковдру, на яку вони м’якенько ляжуть, виспляться і їм більше нічого не доведеться робити. Можу сказати, що це територія людей, які навчилися, що їм тільки мають давати, а самі вони не зобов’язані щось робити. Оці, що кричать за Росію, – просто лінивий народ. Багато з них – це колишні військові чи дружини військових. Свого часу вони отримали квартири і великі пенсії. Квартири літом орендують туристам. Коли заговорили про приєднання до Росії і про більші пенсії, вони вирішили, а чому б і ні.

Ви 10 років служили в Криму. І тепер змушені покинути півострів…

Зараз мені найбільше болить, що ми ніколи по-справжньому не дбали, аби Крим розвивався як український. Наприклад, у великих містах лише по одній українській школі. У Севастополі взагалі нема української школи, є лише українські класи.

Українська влада нічого не робила, щоб Крим був українським. Коли тут при владі був Куніцин і на розвиток українства виділили дев’ять мільйонів гривень, то в Севастополі гроші просто розікрали.

Наша Церква також повинна була більше цікавитися своїми священиками, допомагати їм. А то відправили нас... Ми, звісно, робили, що могли, але нас було надто мало і можливості наші були обмежені.

Наскільки я розумію, ви поки що не будете повертатися до Севастополя?

Поки ні, але якщо буде потрібно, то повернуся, бо там є надзвичайні люди. Не вистачить жодних подарунків на світі, щоб віддячити цим людям за їхню мужність і позицію. І це не тільки наші українські греко-католики, а й росіяни, які до нас приходили, і вірмени. Скажу, що за цих людей варто боротися в Криму.

Розмовляла Оксана Климончук,
Департамент інформації УГКЦ

Джерело: Воїни Христа Царя

17.03.2014р. Б. / Молимося за нашу армію, щоб вона була сильною,- головний капелан Львівської архиєпархії УГКЦ

Розмова зі Степаном Сусом, головою Центру військового капеланства Львівської архієпархії УГКЦ

Військове капеланство наразі не визнано на державному рівні, однак активно діє в Україні. Зокрема, у Львові створено Центр військового капеланства, який має на меті задовольнити релігійні потреби військовослужбовців та членів їхніх сімей.

У складний для України час військовим особливо потрібна допомога Церкви. Українська греко-католицька церква вже звернулася листом до міністра оборони, де запевнила готовність стати поряд із нашими солдатами та розділити всі випробування, які спіткають наше військо.

Отож як працюють військові капелани, наскільки активно їх залучено до роботи у військових частинах? Про це — далі в розмові зі Степаном Сусом, головою Центру військового капеланства Львівської архієпартії УГКЦ.

 Капелани намагаються сприяти та підтримувати здоровий і морально-психологічний клімат військово­службовців під час виконання завдань. Вони також нагадують військовим, що їхнє покликання та основне завдання є обороняти Батьківщину

— Отче Степане, яку роль у військових частинах відіграють капелани?

— Капелани є моральними авторитетами для кожного солдата. «Завжди поруч», — гасло капеланської служби Центру військового капеланства курії Львівської архієпархії. З історії українського війська різних періодів та різних формувань знаємо: поруч наших воїнів завжди були капелани. Вони супроводжували їх і в мирний час, і в період різних воєнних лихоліть. Капелани не мали права носити зброю, єдиним їхнім захистом було Слово Боже! За ці часи нічого особливо не змінилося. Капелани намагаються сприяти та підтримувати здоровий і морально-психологічний клімат серед військовослужбовців під час виконання завдань. Вони також нагадують воякам, що їхнім покликанням та основним завданням є обороняти Батьківщину: рідних, близьких, знайомих і друзів, усіх нас. Капелани моляться разом із військовими, уділяють їм таїнство сповіді, проводять духовні бесіди на різні тематики, екскурсії, паломництва тощо.

— А чи багато військовослужбовців звертається до капеланів?

— У війську служать віряни, які належать до різних конфесій. Є також і ті, які утверджуються у вірі або взагалі не мають жодного віросповідання. Нашим обов’язком є спілкуватися з усіма. Капелан не поділяє військових на віруючих чи не віруючих, коли йдеться про спілкування чи підтримку. У цьому й полягає зміст слів «завжди поруч». Тут уже ніхто не обирає, поруч якого військовослужбовця бути! Зі свого досвіду можу сказати: багато військових, які не вірили в Господа, проте відчули важливість та роль капелана у своєму житті, серйозно змінили своє ставлення і до Бога, і до Церкви, стали іншими, можливо, навіть сильнішими. Військовослужбовці часто звертаються з проханням про вінчання, зокрема тоді, коли потрібно допомогти їм в організації цієї життєво важливої події.

— Наскільки капелани присутні у військових частинах?

— Хоч капеланство в Україні ще не визнано на державному рівні, все-таки кожна військова частина як інституція співпрацює з духовенством. Думаю, нині в кожній військовій частині є капелан — представник того чи іншого віросповідання. У всіх регіонах України діють священики різних конфесій, отож, залежно від того, яка з них домінує, такий отець є у військовій частині. Присутні також і ті представники духовенства, хто є відкритим до такого виду служіння, адже не кожен священик може бути капеланом!

— Чи можливе розгортання інституту капеланства на час бойових дій?

— Капеланство — це церковно-державна (військова) структура. Військові священики немов призиваються на службу до війська із виконанням покладеного на них завдання — бути душпастирями для воїнів. Окрім теологічної освіти, такі священики ще й повинні бути добре ознайомлені хоча б з азами військової служби, орієнтуватись у званнях, як їх «відчитувати» на військових погонах. Теж є певні правила поведінки та розуміння середовища. Звичайно, військові священики мусять усвідомлювати, що військо — це не парохія, де всіх парафіян добре знаєш. Тут часто доводиться працювати з людьми, яких, можливо, зустрічаємо раз у житті. Однак їм потрібно дати те, що вони шукають, щоб пізніше ці особи могли дати раду з проблемами чи ситуаціями, які їх спіткають у майбутньому, можливо, навіть в іншій частині України чи світу, якщо говорити про миротворчі місії. Сподіваюся, в нашій державі невдовзі буде відроджено структуру військового капеланства, вояки цього дуже потребують!

— Ви відвідуєте багато військових частин. Як оцінюєте бойовий дух наших бійців?

— Я працюю з військовими вже дванадцять років, а вісім з них — як священик. Починав свою працю, будучи семінаристом Львівської духовної семінарії Святого Духа. За ці роки відвідав дуже багато військових інституцій. Пишаюся, що маю змогу бути поруч військовослужбовців. Частина мого життя тісно пов’язана з армією, і мені приємно, що за ці роки зміг підтримати чи духовно розрадити не одного військового. Наше військо є сильним. Останніми роками чомусь так склалося, що ми його, напевне, недооцінювали. Чомусь згадують про збройні сили тільки тоді, коли постають певні небезпеки, і всі ми віримо: хтось нас захистить. Військові — це ті, хто підставить свою щоку задля нашого захисту. Молимося за нашу армію, щоб вона була сильною. Проте не хочемо, щоб вояки когось убивали. Навпаки, просимо, щоб вони були настільки мужніми, щоб агресори боялись і не принижували наш народ. Сподіваюся, після нещодавніх подій українське суспільство зовсім по-іншому сприйматиме військо, і ми повинні робити все для того, щоб служба в армії була справді великою честю.

Джерело:   КІРІОС