06.01.2014р. Б. / Християнська символіка нашого Святого Вечора – Надвечір’я Різдва Христового

Наближається Перший Святий Вечір або Свята Вечеря перед Різдвом Христовим. Часто-густо, дотримуючись звичаїв Святого Вечора, у своїх хатах навіть не замислюємося над їхнім значенням. Часом чуємо різні дивовижні пояснення того чи іншого звичаю, який скидається скоріше на магію чи поганство, аніж на вираз християнських переконань нашого люду.

Тож спробуймо пригадати християнське тлумачення того, що майже кожен з нас чинитеме в часі Святої Вечері.

Вічнозелена ялинка, яку ставимо у своїх домах, є символом вічного життя, яке стало доступне людям через Христа. Колись, у старих часах, ялинку прикрашали яблуками, горіхами, цукерками і свічечками. Тепер їх замінили шкляні та пластикові прикраси, електричні гирлянди. Це – символ Божих ласк і милостей. Солодкість цих прикрас – символ небесних радостей і радостей християнського життя. У тому сенсі, прикрашена ялинка є символом дерева життя, до якого людям відкрився доступ через Христа. Світло – символ Христа – Світла, яке просвітило юдеїв і поган.

У Галичині, напередодні Святого Вечора, господар хати приносив зі стодоли сіно, яке розстеляли на долівці світлиці, в якій вечеряли, та солому, яку розстеляли на столі, а зверху накривали білим вишитим обрусом. Саме це і називали наші предки дідухом. Сіно на долівці сиволізує сіно вертепу, в якому народився Месія, солома на столі – ясла, в які Марія поклала Ісуса, а білий обрус – пелени, в які Христа сповито.

На одному з кутів стола кладуть під обрус або три зубці, або три головки часнику – символ приходу трьох царів.

За старим звичаєм родина (кілька сімей з одного кореня) збирається у батьківському домі та з появою на небі першої зірки сідає до вечері. Очікування першої зірки є згадкою про очікування людством Спасителя перед першим приходом Христа на землю. Нам, християнам, це очікування нагадує і про те, що й ми з радістю чекаємо Повернення Того, Хто прийде у славі судити живих і мертвих, і чиєму Царству не буде кінця. До того ж очікування першої вечірньої зірки є згадкою про прихід трьох мудреців, яких зірка провадила на їхньому шляху до Вифлеєму (на гебрейській Бет-Лехем – дім хліба), де вони вклонилися довгоочікуваному Месії.

Як і годиться в християнській родині, Вечерю розпочинають з молитви, а опісля найстарший в домі розділяє всім присутнім за столом просфору, яку попередньо благословив в церкві священик, вмочену в мед з побажанням кожному того, чого він найбільше потребує.

Хліб (просфора) є згадкою про Хліб життя – Євхаристійного Христа, а також і символом нового життя, яке Христос приніс людям. Мед символізує те, що Христос, як новий Мойсей, відкрив новому Божому народові вхід до Обіцяної землі – небесної Батьківщини, куди стремить кожне людське серце.

Частим був звичай, щоб на святвечірньому столі горіло три свічки – як символ Пресвятої Тройці. Часто ці свічки не ставили на свічник, а в посудину, наповнену збіжжям. Це збіжжя згодом висівали в посудини за кілька днів до Великодння, щоб проросше жито було символом Христового Воскресіння.

Кутя – символ багатства небесного столу, символ духовного багатства християнського життя, є важливим елементом святвечірнього столу.

Пісність страв Святого Вечора є сиволом того, що навіть найкраще в туземному житті є всього лишень постом і приготуванням до Гостини Вічного Агнця.

Отже, треба знову відкрити для себе багатство сиволів нашої народної традиції, щоб пригадати собі наші християнські корені, нашу закоріненість в Христовому Євангелії.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

06.01.2014р. Б. / У Києві відбудеться традиційний Тиждень молитов за єдність християн

Чи ж Христос поділився?

Чи ж Христос поділився? (1 Кор. 1:1-17) – під таким гаслом у 2014 році розпочинається традиційний Тиждень молитов за єдність християн. Він триватиме з 18 до 26 січня і закінчиться відправою міжконфесійного Молебню, який очолить о 18.00, Глава та Отець Української Греко-Католицької Церкви, Блаженніший Святослав (Шевчук), у храмі святого Василія Великого у м. Києві.

Чи ж Христос поділився? Чи ж розділення християн не є скандалом перед лицем Бога? Чи можливо, щоб такий стан розділення став для нас чимось звичним, серед якого усі ми виростаємо, неначе це закриті і зламані двері, які ми ніколи не наважимось відремонтувати та відкрити?

Чи ж Христос поділився? Ці слова святого Павла кидають нам сьогодні виклик, щоб ми могли призадуматись над цим питанням. Якщо ж ми сприймаємо наше розділення між християнами як довершений факт, спокійно та смиренно стверджуємо, що Христос поділився – то це насправді велике непорозуміння та нерозуміння заповідей Ісуса Христа!

Блаженніший Святослав (Шевчук) нещодавно зауважив, ми в Україні маємо гріх проти питання екуменізму. Тому усім нам слід наполегливіше працювати, щоб ми дедалі більше єдналися в молитві, дедалі завзятіше шукали святості та активніше брали участь в міжконфесійному діалозі, розбудовуючи справедливе й братерське суспільство. Адже усі християни покликані разом прямувати до бажаної єдності вперед вузькою стежкою вірності Божій волі, долаючи всі труднощі та перешкоди.

У 2014 році матеріали для Тижня молитов за єдність християн приготували християни Канади, зокрема, Канадська Рада Церков, що відзначає своє 70-річчя та об’єднує 24 конфесії цієї країни.

В рамках Тижня молитов за єдність християн відбудуться міжконфесійні молитви та відправи спільно з православними, католицькими та протестантськими Церквами,-де християни роздумуватимуть над важливістю діалогу та можливими шляхами подолання поділів, які розділяють Божих дітей одні від одних.

Більше інформації про Тиждень молитов за єдність християн можна знайти ТУТ

Комісія УГКЦ сприяння єдності християн

05.01.2014р. Б. / Роздуми над Євангелієм у Неділю перед Різдвом

Цими днями я зробив для себе цікаве відкриття. Гортаючи сторінки нещодавно віднайденої парафіяльної книги оповідей з 1891 року, між сторінками я знайшов написаний від руки заповіт. Одна старша пані, пишучи свій заповіт у 30-х роках минулого століття, доручає, щоб її син упродовж 15 років, двічі на рік, замовляв заупокійну службу Божу за неї після її смерті. До цього було додано список із інших покійних родичів, приблизно 10 осіб. Цікаво, що ця пані дала чітке і недвозначне побажання, щоб ці Літургії були відслужені у парафіяльному храмі. Думаю, що такі та подібні заповіти були звичним явищем того часу і зберігалися у храмі, щоб священик міг нагадати родині про їх зобов’язання.

У Неділю перед Різдвом, під час Божественної Літургії, читається Апостол, де згадується багато відомих нам імен та Євангеліє, уривок якого є, мабуть, найбільш незрозумілим для наших парафіян. Частково в цьому є вина нас самих, священиків, що мало віднаходимо часу для того, щоб навчати вірних Святого Письма. Зрештою, коли і сам священик рідко читає Старий Заповіт, старозавітні імена людей, які були родичами (пращурами) Господа нашого Ісуса Христа і які читаються цієї неділі, є способом, швидше, повправлятися в дикції та скорочитанні, ніж роздумати над тим, що означали ці імена в Історії спасіння людини.

Чому я на початку написав про заповіт жінки, тогочасної моєї парафіянки, що я віднайшов у старовинній парафіяльній книзі? Не лише тому, що я вперше тримав в руках подібний документ, а, передовсім, через певну схожість із уривком Євангелія, який читається цієї неділі. Для тих стародавніх євреїв, до яких, насамперед, було спрямоване євангеліє від Матея, та як, зрештою, і сьогодні в деякій мірі, знання свого роду означало бути переконаним у своєму богообранні. Перечитування цих імен вголос, було щось на зразок молитовної пам’яті, яку намагалися прищепити наступним поколінням. Імена, які були записані в таких родоводах, були мовчазними свідками дії Бога в житті народу, а люди, чиї імена перечитувалися, вважалися такими, про яких пам’ятає Сам Господь.

Коли ми сьогодні згадуємо на заупокійних богослужіннях своїх родичів, надаємо, в дечому, подібне, а в дечому відмінне значення. Подібність полягає в словах співу «Вічная пам’ять!», в часі якого ми перечитуємо імена людей, за яких молимося. Ми віримо, що, просячи Бога вічно пам’ятати про тих померлих, ми випрошуємо для них вічного життя. Забуття Бога – це духовна смерть для душі. А відмінність полягає в тому, що Христос своїм Воскресінням з мертвих показав ілюзорність смерті. Сам Христос, Якого в цих днях ми побачимо маленьким Дитятком, коли сповниться повнота часів, подолає смерть Своєю смертю, даруючи тим, що в гробах, життя. Ті люди, чиї імена ми читаємо в Неділю перед Різдвом та з яких тілом Христос, показують незбагненний план Божий по відношенню до людини. Але правда полягає і в тому, що, якби вони не померли, Христос не воскрес би.

Як зерно, посіяне в землю, зігнивши, дає життя колосу, так і з тими, без кого ми б не мали Ісуса. Пам’ять про наших родичів, їх молитовне спогадування, є способом виявити вдячність і за своє життя. Тому, той, хто не молиться за померлих родичів, є сам духовно мертвою особою, адже втративши пам’ять про своїх родичів, ми залишимося втраченими для своїх майбутніх поколінь. Тому-то не варто дивуватися такому дивному для нас, людей третього тисячоліття, проханню жінки, давно спочилої тодішньої моєї парафіянки. Вона не лише думала про спасіння власної душі, але в такий спосіб прищеплювала своїм дітям думку про потребу дбати за спасіння їхніх душ. Те, що вона просила спогадувати, окрім себе, інших родичів, також свідчить про те саме. Не менш важливим є її прохання робити це у парафіяльному храмі. Храм, де людина отримує Свв. Тайни, а особливо хрещення, сповіді та причастя, а також науку Слова Божого, має відігавати немаловажну роль в житті християнина. В такий спосіб ця жінка мала дуже гарне християнське розуміння цієї важливості храму, як особливого святого місця Божої присутності та простору спасіння людини.

Як не прикро стверджувати, але сьогодні втрачається таке розуміння літургійної та особистої молитви, поняття життя і смерті, а також важливості в цьому всьому парафіяльного храму. Для багатьох сучасних греко-католиків із сільських парафій просто зручніше подати до чужого міського храму картку з написаними іменами, внісши мізерну пожертву, яка більше схожа на милостиню, замість того, щоб, за звичаєм парафії, до якого належала покійна рідна нам людина, посповідатися, прийняти Святе Причастя в часі Літургії, помолитися спільно панахиду, скласти пожертву у вигляді хліба, цукру, яєць (де є такий звичай). Пожертва грошима для священика, паламаря, дяка, хоча і є добровільною справою, але також мають відображати повагу не лише до тих, хто молився, але й до тих, за кого молилися.

Кожного року, коли ми молимося у нашому храмі Сорокоусти, я з особливим трепетом беру в руки старі пом’янники. Читаючи кілька поколінь імен людей, звертаю особливу увагу на відмітки на полях, певні уточнення: «тато», «мама», «младенець», «брат», «священик», «паламар», і навіть «учитель». І знову - йшлося про пам’ять, пам’ятати щось більше, ніж ім’я. Часом у деяких родинах такі книжечки-пом’янники можуть стати домашньою реліквією: гортаючи її, ми відчуваємо свою невипадковість у цьому світі.

Тож, слухаючи родовід Ісуса в Неділю перед Різдвом, ми повинні усвідомити для себе, що цей, начебто «нецікавий і неінформативний», уривок Євангелія від Матея, насправді є Старим Заповітом «вкратці». Більш стисло і коротше описати все, що відбувалося на сторінках Старого Заповіту і в подальшому часі - аж «до початку нашої ери», як це зробив св. Матей, просто неможливо. За кожним із імен є - та чи інша - старозавітня розповідь і відрізок часу Божої педагогіки спасіння. Будучи євреєм, Ісус Христос знав цей родовід напам’ять. А це спонукує і нас з вами сьогодні пам’ятати про наших родичів, яких сьогодні не має з нами, і на честь яких ми підносимо молитовний гімн «Вічная пам’ять!»

о. Олег Кобель

Джерело: КІРІОС