27.08.2013р. Б. / Блаженніший Любомир Гузар: про оновлення християнства

Головною подією у святкуванні 1025-річчя хрещення України-Русі для Української греко-католицької церкви стало освячення патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві. Понад двадцять тисяч вірних із різних країн світу прибули, аби побачити омріяний символічний храм єдності УГКЦ, робота над яким розпочалася ще 2002 р. Про важливість новозведеного собору, ймовірність визнання патріархату, прагнення об'єднати Київську церкву, намір перепоховати кардинала Йосипа Сліпого — у розмові з "великим будівничим" Української греко-католицької церкви кардиналом Любомиром Гузаром.

— Владико, освячення храму — свідчення того, що Українська греко-католицька церква прямує до патріархату. Чи не першочергове завдання у побудові патріаршого устрою — це досягнення внутрішньої єдності церкви. Як вирішує цю проблему УГКЦ, структури якої розкидані по всьому світу?

— Бажання церкви мати патріархат сягає ще XVI ст. Питання стало дуже актуальним у минулому столітті з ініціативи блаженнішого Йосипа Сліпого. Тоді ми були розділені політично. Україна входила до Радянського Союзу. Приблизно півтора мільйона наших вірних розсіялися по Америці, Австралії, Західній Європі. Але крок за кроком ми почали відчувати внутрішню єдність. Велику роль відіграли поїздки Йосипа Сліпого, — своєю присутністю, словом він звертав увагу людей на те, що ми є одна церква. Пізніше, коли Україна стала свобідною, блаженніший Мирослав-Іван Любачівський повернувся з Італії та почав вживати заходів для побудови символічного храму, який би об'єднував усіх вірних. Тоді це не вдалося. Але сьогодні ми маємо цей собор. Це не є "одна із церков Києва" — вона для всіх нас. Українці з різних куточків світу почали складати пожертву на будівництво цього храму. Приїхали люди з Бразилії, Канади на освячення собору Воскресіння Христового і кажуть: "Наш храм". Тому, бачите, ця будова є дуже важлива, бо дає відчути внутрішню єдність, яка є природою патріархату. Щиро надіємося, що скоро патріархальний устрій для нашої церкви буде формально визнано. Це справа не престижу, а єдності.

— Блаженніший, ви говорите про формальне визнання. Тобто УГКЦ вже вважає себе патріаршою структурою?

— Ні. Ми стараємося діяти по-патріаршому, тобто утверджуючи внутрішню єдність. Дуже велику увагу звертаємо на проведення Синодів. На них з'їжджаються всі єпископи УГКЦ, яких разом з емеритами 45. Стараємося, щоб були присутні всі, навіть із найвіддаленіших країн світу, аби забезпечити внутрішню єдність практично. Час від часу збираються монахи, миряни. Ми згадуємо блаженнішого Святослава на літургії як патріарха — це вияв нашого бажання. Але бажання — ще не дійсність. Ми хочемо, щоби Вселенський собор визнав структуру нашої церкви як патріаршу. Проте не відомо, коли це станеться. Значно швидше патріархат може визнати Папа Римський.

— У посланні, яке зачитав на освяченні собору легат Папи кардинал Аюдріс Юзас Бачкіс, зазначалося, що його присутність свідчить про близькість, турботу та любов Папи Франциска. Доволі абстрактно. УГКЦ відома позиція Апостольської столиці?

— Можу з власного досвіду розповісти про Івана-Павла II. Виразно пригадую момент, коли ми були в Римі на постійному Синоді. Багато людей казали: "Навіщо надокучаєте Папі з вашим патріархатом?" А Іван-Павло II схвалював, що ми порушуємо це питання. Навіть назвав наші дії "святою настирливістю". Як і Бенедикт XVI, — він не був противником. Обоє казали, що ще не настав час. Говорили духовно: "Хотіли би ми відчути Божий палець". Це непросте завдання. Безумовно, ми бажаємо, щоб якнайшвидше відбулося формальне визнання. Але мусимо також розуміти: є певні обставини, які утруднюють процес. Проблеми крок за кроком зникають. Згадуючи 60–70-ті рр. минулого століття, можу сказати, що відтоді відбулися дуже великі зміни. Люди сьогодні вже не байдужі до подій, скажімо, в Канаді чи Австралії. Чому? Бо відчувають, що є братами та сестрами. Сьогодні ми маємо собор, а отже — внутрішню єдність, якої ще не було п'ятдесят років тому. У тих-таки 70-х роках не було одностайності з приводу потреби патріархату. Були також не зовсім церковні способи мислення. Дехто думав, що йдеться про престиж церкви. Пізніше був момент, коли наших єпископів зібрали в Конгрегації для східних церков у Римі — кардинал-префект Акілле Сильвестріні хотів знати нашу думку. Він запитував кожного присутнього владику, і всі відповіли, що патріархат УГКЦ потрібен. Одне слово, вже була одностайність. Декілька років тому я видав послання "Що таке Патріярхат?" Аби люди розуміли, що це засіб для кращого церковного життя, а не ціль у собі.

 Не можу сказати, що півстоліття тому я сам усе дуже добре розумів. Я не є пророком, проте відчуваю, що наблизився момент, коли відбудеться формальне визнання. Ми вже дуже близько до повного розуміння патріаршого устрою. Але, напевно, нам ще треба працювати, щоб укріпитися, краще усвідомити, про що йдеться. Це є паралельне дійство — дозріваємо не лише ми. 

— Як бути з сумнівами вірних щодо здатності українських владик керувати церквою, адже дехто довіряє Ватикану більше? 

— Мені здається, що треба позбуватися комплексу меншовартості. Наші люди загалом замало звертають увагу на власну ідентичність, на те, що з Божою допомогою витримали дуже критичний час, коли існувала радянська держава. І ми не зреклися своєї церкви. Наша ціль тепер — єдність. І нам треба розуміти це поняття глибоко. Навіть мусимо прагнути об'єднати Київську церкву. Бо тисячу попередніх років вона була одна, а сьогодні — поділена. Треба вживати певних заходів, щоб це долати. Хоч і нелегко. Століттями ми віддалялися з різних причин, але остаточно — через нашу людську неміч.

— Кожна держава хоче контролювати церкву. Наскільки інтенсивно до цього вдається теперішня влада? Чи завжди виходить зберегти свободу?

— Для такого типу влади, яку маємо сьогодні, властиве бажання все контролювати. Особливо церкву. Тому що в ній виховуються люди, які думають та діють згідно зі своїми переконаннями. Державі це не вигідно, бо такими людьми керувати важко. Та ми повинні виховувати в тому ж дусі, починаючи змалку. Не для того, аби перебрати владу чи створити іншу державу паралельно. Церква повинна дбати, щоб кожен громадянин діяв згідно зі своїм сумлінням. От вам приклад корупції, про яку багато говорять. Але чому так? Бо замало людей стараються не включати її у своє життя. Ми не позбудемося корупції доти, доки не будемо мати людей, переконаних, що це справді погано. Дуже часто говоримо, що професори в університетах беруть хабарі. Уявіть собі, що з п'ятьох один відмовився. То четверо будуть гніватися. Отже, він мусить проявити внутрішню духовну силу і діяти згідно з переконанням.

— В УГКЦ гостро стоїть питання виділення земельних ділянок під будівництво храмів. Блаженніший Святослав розповідав, що більш як за десять років церква не одержала нічого. Як вдалося отримати місце для головного собору — Воскресіння Христового? 

— Так, ми маємо труднощі з виділенням земельних ділянок у Києві. Я вже не кажу — поза містом. Хтось дістає дуже легко, а хтось — надто складно. І навіть якщо дадуть, то потім відбирають. Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський старався, щоб у Києві був катедральний храм. Він навіть мав благословити землю, але вийшла група людей з протестом. Пізніше була пропозиція будувати на території, де тепер діє греко-католицька церква св. Василія Великого. Проте це не надто добре місце для собору. Коли мером був Олександр Омельченко, то запропонував землю на лівому березі. Однак виникли великі проблеми — потрібно було людей виселяти. Згодом екзархом став владика Василь Медвіт. Йому довелося важко потрудитися, щоби отримати цю ділянку, на якій тепер стоїть храм.

— Собор будують у новому стилі. Автор мозаїки Воскресіння Христа Євген Андрухів розповідав про новизну техніки. Казав, що ініціатором саме такого виконання були ви, блаженніший. Що має символізувати модерність?

— Що церква живе. Що ми йдемо вперед. Я колись був душпастирем в Америці. Мав нечисленну громаду, навіть двісті людей у ній не було. Вони прагнули побудувати храм. Дуже цікаво: сказали, що не хочуть повторювати церкву, яка вже є в Україні. Мали бажання звести модерний храм, але український. Собор Христового Воскресіння не є копією будівлі, спорудженої в минулому. Ми мали засідання фахівців-мистецтвознавців, була дискусія. Мені сподобалася думка: цей храм будований у XXI ст. і повинен віддзеркалювати українство цього часу. Слід споруджувати храми відповідно до стану нашої душі сьогодні.

— У крипті храму 27 місць. Чиї тлінні останки планується перевезти?

— Неістотно, скільки. Наприклад, у соборі св. Софії в Римі 12, бо стільки було місця. Ми хотіли би перенести тлінні останки блаженнішого Йосипа Сліпого. Тимчасово вони перебувають у Львові. Та його бажання — бути похованим у Києві. Може, наступного року нам вдасться перенести мощі до собору. Взагалі, він писав у своєму "Заповіті" про поховання в Софії Київській. Це складна справа. Напевно, ми не робитимемо драматичних заходів, щоб повністю виконати бажання патріарха. Зрозуміймо оцю річ: маємо чотири гілки Київської церкви і чотири храми. Чи означає це, що вони мусять навіки залишитися свідками поділу? Ні. Ми надіємося повернутися до первісної єдності — мати один великий собор Софії Київської та єдиного патріарха для всіх українців-християн.

— Перед відзначенням 1025-річчя хрещення України-Русі ви висловлювали свої думки стосовно того, як слід відсвяткувати цю подію. Святкування відбулися, зокрема, на державному рівні. Як ви їх оцінюєте?

— Я не брав участі у святкуванні на державному рівні. Але ставлю питання: чи політики, громадяни, які відзначали цю дату, стали кращими християнами після цього? Чи менше є хабарництва? Якщо так, то ми гідно провели подію. Коли ні — то це був великий показ без змісту. Бо сенс свята — обнова християнства. Це святкування не події, а стану душі. На урядовому рівні відзначення потрібне настільки, наскільки держава є християнською. Бо що тоді сталося? Київська Русь уже була великою державою. Не треба було ставати нею, залишалося лише охрестити її. Те ж саме сьогодні. Відзначення не має сенсу, якщо немає релігійного змісту. Наскільки тепер, через понад тисячу років, ми справді є християнами? У церквах було відновлення обітів хрещення. Думаю, це надзвичайно важливо. Рано чи пізно ми повинні замислитися, що сталося. Устами хрещених батьків ми відреклися гріха. Наскільки наше життя сьогодні це віддзеркалює? Оце важливо, а парад — це зовнішнє. 

— Чого варто позбутися українцям, що вони мають у собі змінити, аби будувати церкву і в контексті 24 серпня — незалежну Україну?

— Треба, щоб були цінності. За нами багато поганого, особливо з минулого. Наприклад, те, що нав'язували нашим людям за сімдесят років комуністичного режиму. Були також і непогані речі. Але загалом що сталося? Ми одне одного боїмося, не довіряємо, дбаємо, щоб перш за все було вигідно нам, не думаємо про те, як діяти чесно. Та якщо працюватимемо над собою, прагнутимемо набути гарних думок, звичок, тоді матимемо велике майбутнє. І кожен наступний День Незалежності буде ще кращим, бо перед нами — виправдана надія, що житимемо у справедливому, правдивому, щирому суспільстві. Чому святкування 1025-річчя могло бути дуже корисним? Бо мало пригадати людям, що означає жити по-християнськи.

Оксана ЗАГАКАЙЛО

Джерела: http://gazeta.dt.ua

Воїни Христа Царя

26.08.2013р. Б. / Слово Митрополита Львівського на 9-ту Неділю по зісланні Святого Духа

1Кр 3,9-17; Мт 14,22-34.

Вітаю усіх вас, дорогих й достойних молільників міста Пустомит, у цей святковий недільний день. Дуже важливо, щоб кожна людина пам’ятала на необхідність спільної молитви, яка відбувається у церкві.

Нещодавно ми перебували в Києві на Синоді, де одна із працівниць готелю «Братислава» у розмові сказала, що вона католичка, але у церкву ходить рідко, тільки тоді, коли відчуває у цьому потребу. А таку необхідність молитися у церкві ця жінка відчуває раз у рік або в кілька років. Неохоче й дуже рідко заходить у православну церкву тому, що там заставляють покривати голову платком.

Заповідь святої Церкви закликає людей, щоб приходити у церкву кожної неділі та свята на спільну молитву, сповідатися частіше й причащатися. Християни  не повинні тільки глядіти на те, як їм ведеться чи живеться. Якщо добре, коли усього доволі, тоді, ніби, церква не потрібна. Коли ж біда, щось не складається, людські плани руйнуються, тоді, так мислить певна частина людей, потрібно бігти у церкву, щоб молитися й просити Бога про відвернення нещастя від родини чи особи. А це тільки знак для мудрих людей, пересторога, що може бути ще гірше і то на усю вічність.

Неправильно та не достатньо думати тільки про вигідну теперішність, Господь закликає нас до вічного життя. Сам Христос, воскреснувши, прийшов із того боку світу після смерті, а по сорока днях знову відійшов, вознісся на очах апостолів вгору, запевняючи всіх про існування вічного іншого світу. Та й за життя на землі, Син Божий навчав й багато разів пригадував про вічність, нагороду або покарання, безсмертність душі…

Людина – просте й духовно загадкове створіння. З одного боку, створена Богом із пороху, але - у цей порох Господь Бог вдихнув свого живого й невмирущого духа. Тіло – смертне, дух, що мешкає у тілі людини – безсмертний. Святий апостол Павло називає людей «Божою нивою і Божою будівлею». З цього випливає, що люди не належать до себе, лише до Бога. Одне й друге мають своє призначення: нива зростити урожай, будівля служить для мешкання людей або подібних функцій. Будівля повинна бути міцною, пов’язаною, хоч складена з різних кімнат, однак, від фундаменту до самого даху повинна становити одну, міцну цілісність. Так і людина, щоб бути Божою будівлею, має тісно в’язатися з Господом Богом своїм бездоганним життям. Завдання народів наступне: будувати своє життя на основі, яка називається Ісусом Христом.

Відома духовна слабість людей, нестійкість у доброму, схильність чинити гріх. Це щось, що відриває людину від Бога, чинить її неспосібною жити з Богом, ставить у ряди ворожі Богові. Апостол перестерігає, щоб уважати на те, як будується життя людини. Воно буде випробуване після смерті, бо кожне діло стане явним, всякі людські таємниці втратять свої заслони. Тому необхідно відкидати гріховні пропозиції злих сил. Святий Учитель Церкви навчає: «Гріх – це  безодня, яка затягує  в глибину і гнітить» (св. Ів. Золот., Бесіда VIII на 1Кр п.4). Цей же святий звертається до людей, щоб не впадати у відчай через багато вчинених гріхів, але пам’ятати, що Господь любить людину й бажає нашого спасіння (див. там же). Беззаконня, що входить в душу людини, необхідно спалити через щире визнання сповідникові-священикові та покаяння. Краще, щоб усяка нечисть згоріла тепер, ніж це мало б статися після того, коли душа з’явиться перед Богом на суд.

Святий апостол Петро так відізвався до Симона, який бажав за гроші купити свячення: «Покайся, отже, за лукавство своє і проси Господа, може буде відпущена тобі ця думка твого серця» (Ді 8,22). Звичайно, що милосердя Бога дуже велике до грішників, бо він, навіть людям каже, щоб прощати ближньому сімдесят раз по сім (пор. Мт 18,22).

Подумаймо, що населення планети Земля становить сім мільярдів осіб, майже усі грішать (виключимо немовлят) і то не один раз в день, а Господнє милосердя більше й готове завжди прощати, щоб людині, тільки не забракло бажання шукати милосердного Христа. Люди радо шукають себе та задоволення своїх бажань, побиваються про своє здоров’я й різні вигоди, а каятися у гріхах, нажаль, більшість забуває. Тому ми, як вірні християни, стараймося часто благати Господа, щоб прощав беззаконня не тільки нам, але усім іншим, хто цього не розуміє.

Святий апостол називає людей Божим храмом, а це несе велику відповідальність, щоб Дух Божий перебував у цій святині. Людина має необхідність стати святим храмом, бо інакше стане храмом беззаконня й усякої погані. Бережімо нашу душу від зла! Хай Святий Дух наповнить храм нашої душі своїми святими дарами!

Ми посвятили у цій церкві новий престол, на якому приноситься безкровна жертва. Тут перебуває Господь зі своїми благами, святими дарами для людей. Бо на престолі – Христос, «… джерело садів, криниця води живої…» (Пп 4,15).

У Старому Завіті уже було відомо про жертовник чи престол, де відбувалися відповідні обряди. У книзі Буття написано: «Ной спорудив Господеві жертовник, узяв усякого роду чистих тварин… і приніс усепалення на жертовнику» (Бут 8,20). У наших церквах на престолах приноситься безкровна жертва хліба й вина, що стаються Тілом та Кров’ю Ісуса Христа. Сам Син Божий приносить себе в жертву за освячення й спасіння людського роду. І ми користаємо з цього, бо, очистивши свою душу від гріховного пороку, причащаємося Тіла Христового на вічне життя. Тому престол – найважливіша річ у церкві, що приготована для служіння Служби Божої.

Крім того, що на ньому є кивот, в якому знаходиться святе Причастя, у ньому спочивають мощі святих, необхідні для служіння Літургії. На престолі й навколо нього усе повинно бути чистим. Зайві речі не сміють лежати на престолі, як тільки ці, що приписує устав. Квіти теж, не можуть стояти на престолі, щоб з них не осипався пилок, не розливалася вода, потім бруднилися обруси тощо. За цією чистотою необхідно пильно слідкувати священикові й самому не бути причиною накладання предметів на престол.

Це – Божий престол, тому ставляться великі вимоги, щоб слідкувати за його чистотою! У книзі царів написано, що при будові Єрусалимської святині «… каміння брали вже готове з каменолому, так що в храмі при роботі не було чути ні молота, ні сокири, ані гуку від якогось іншого залізного знаряддя» (1Цар 6,7). Яке величне ставлення до будови старозавітної святині, а тут престол, на якому спочиває сам Божий Син.

Дякую священикам Юрієві та Ростиславові, церковній громаді й усім тим, хто вкладав свої кошти та працю, щоб виготовити цю святу річ! Вважаю, що це велика честь для тих осіб, що вклали свою частку у виготовлення престолу Божого. Хай Господь благословляє вас щедрими дарами й гідним здоров’ям!

+ Ігор

Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ
25 серпня 2013 р.Б. Храм Успення Пресвятої Богородиці, м. Пустомити


Джерело: www.ugcc.lviv.ua

Воїни Христа Царя

25.08.2013р. Б. / Мультфільми, профінансовані державою за останні п’ять років (video)

Протягом п’яти останніх років в Україні державними коштами виготовлено 16 мультфільмів. Про це повідомила прес-служба Державного агентства України з питань кіно у відповідь на запит "Тиждень.ua". Сім анімаційних фільмів виготовили 2007 року. Так ДП "Українська студія анімаційних фільмів" створила анімаційні фільми "О, Париж", "Врятуй і збережи", "Маленький-великий фінік", "Театральний роман", "Чарівний горох" і "Червона жабка".

Чи не найбільш відомий є мультфільм "Чарівний горох".

​Того ж року у ТОВ "Новаторфільм" з’явився мультфільм "Стати твердим". 2008 року стоврено лише один мульт-серіал "Моя країна-Україна" (ТОВ "Новаторфільм).

Як повідомляють у агентстві, протягом 2009-2010 років не вдалось закінчити виробництво жодного мультфільма. Проте вже 2011 року вдалось розпочати роботи над анімаційнійними стрічками "Професіонали" (ТОВ "Новаторфільм") й "Ескімоска" (ТОВ "Кіностудія дитячих та юнацьких фільмів ім. О.Ханжонкова).

2012 року українські мультиплікатори працювали над мульт-серіалами "Моя країна – Україна" (8 серій), "Професіонали" (3 серії), "Ескімоска" (26 серій). 2013 року закінчилось виробництво мультфільмів "Птахи", "Корова", "Лежень" (ДП "Українська студія анімаційних фільмів"), "Дідочок задумав женитися" (ТОВ "Новаторфільм"), "Літа мої" (Кіностудія "Борисфен С"), "Жуйка" (ТОВ "Новаторфільм"), а також серіалу "Моя країна – Україна".

"Наразі для прокату готується перший повнометражний анімаційний фільм "Хто боїться дядечка Бабая" (ДП "Українська студія анімаційних фільмів")", – повідомили у прес-службі ​Як стверджують у відомстві, на українську анімацію 2011 року держава виділила 13 млн 847 тис. грн, а 2012 року – 21 млн 569 тис. грн. Цього року фінансування складає лише 2 млн 332 тис. грн (станом на 1 серпня).

Гірша ситуація із повнометражними ігровими дитячими фільмами, оскільки за роки незалежності, як стверджують в агентстві, їх вийшло всього два. "Прикольна казка" став першим українським музичним художнім фільмом-казкою для сімейного перегляду, знятий за підтримки Державної служби кінематографії України та Міністерства культури Естонії, режисером якого Романом Ширманом.

​Його прем'єра відбулась в Україні у лютому 2008 року, а вже у грудні фільм вийшов у прокат. Цього року закінчили роботу над створенням дитячого повнометражного фільму для сімейного перегляду "Іван-сила", який розповідає про життя відомого силача Івана Фірцака.

Прем’єра фільму відбудеться всередині вересня у Канаді на кінофестивалі сімейного та дитячого кіно "TIFF". Після цього пройде прем’єра в Україні, і стрічка піде в прокат. Як повідомлялось, у квітні цього року український мультиплікаційний цикл "Народна мудрість" виробництва НТКУ отримав нагороду Універсального багатокультурного фестивалю кіно.

Джерело: УКРАЇНСЬКА ПРАВДА