14.01.2013р. Б. / «Владика Іван Маргітич – символ єдності Мукачівської єпархії ГКЦ та УГКЦ», – Патріарх УГКЦ на Закарпатті

12 січня 2013 року Блаженніший Святослав Шевчук, Патріарх УГКЦ, відслужив Панахиду на могилі Владики Івана Маргітича, Єпископа Мукачівської єпархії ГКЦ, в с. Боржавське, що на Закарпатті.

 

Владика Іван відомий тим, що прагнув об'єднання Мукачівської єпархії (Церкви свого права) та УГКЦ. За активну участь в житті свого краю він заслужив титул «народний єпископ». Цьогоріч виповнюється 10 років із дня смерті владики.

 

«Сьогодні хочемо згадати тих, які плекали зв'язок єдності між Мукачівською єпархією ГКЦ та УГКЦ. Символом цієї єдності була постать Владики Івана, який був членом Синоду Єпископів УГКЦ», – промовив Патріарх УГКЦ після Панахиди. Патріарх Церкви також подякував всім, хто плекає пам’ять про владику, а також популяризує його ідеї, думки та справи: «Східна Католицька Церква має особливу місію – плекати єдність між християнами. Сьогодні ми хочемо засвідчити свою повагу до тих, хто на Закарпатті відчуває себе українцями. Адже Мукачівська єпархія об’єднує людей різних національностей».

 

Як сказав промовець, український народ є неподільним і якраз Церква є запорукою єдності нашого народу. «Нехай світла пам’ять про Владику Івана надихає вас на думки про те, як втілити в життя те, що він нам заповідав», – додав наостанок Патріарх УГКЦ.

 

Напередодні, Патріарх УГКЦ взяв участь у єпископській хіротонії Владики Ніла Лущака, Єпископа-помічника Мукачівської греко-католицької єпархії, яка відбулася в ужгородському греко-католицькому Хрестовоздвиженському катедральному соборі.

 

Департамент інформації УГКЦ

 

 

Довідка

 

Владика Іван народився 4 лютого 1921 року в сім’ї Антона Маргітича та Терезії Костак у с. Велика Чингава (у 1946 році перейменовано в с. Боржавське) Виноградівського р-ну. Здобув початкову освіту в рідному селі, а в 1932 році продовжив навчання у Севлюшській горожанській школі. Середню освіту з відмінним свідоцтвом здобув 1941 року в Хустській державній руській гімназії.

Після закінчення гімназії протягом п’яти років здобував теологічну освіту і вже після війни, у 1946 році, закінчив Ужгородську духовну академію. 18 серпня 1946 року у неодруженому стані був висвячений Владикою Теодором (Ромжею) на ієрея. Після висвячення о. Іван свою душпастирську роботу розпочав сотрудником у Севлюші (1946 році перейменовано на м. Виноградів). 21 жовтня 1946 року влада заарештовує у Рахові пароха о. д-ра Стефана Уйгелі і на цю вільну парафію єпископ Теодор (Ромжа) у листопаді 1946 року призначає о. Івана Маргітича. Його священицька праця у Рахові тривала у більш-менш нормальному ритмі до початку 1949 року, коли органи місцевої влади за активної підтримки КДБ розпочали наступ на Греко-Католицьку Церкву.

Отець Іван повернувся додому у с. Боржавське, але й тут працівники КДБ не залишали його у спокої. Невдовзі до о. Івана приєднався о. Петро Орос з Білок, о. Іван Ченгері з Олешника, о. Іван Горінецький і о. Іван Роман. Незважаючи на заборону й будучи вірними своєму покликанню, вони розпочали підпільне обслуговування вірних Греко-Католицької Церкви. 5 березня 1951 року підкуплений властями учитель Василь Рішко звернувся через посередників до священиків-підпільників, щоб уділили йому Таїнство подружжя. Доля розпорядилася так, що виконувати цей обряд випало о. Івану Маргітичу та о. Івану Роману. Під час вінчання у с. Боржавське працівники міліції і КДБ, ввірвавшись у хату, заарештували обох священиків. Після арешту їх одразу ж було відправлено в обласне управління КДБ, де сам начальник цього закладу намагався кожного окремо вмовити на відступництво і співпрацю з місцевою владою та КДБ. Коли священики категорично відмовилися, проти них почали фабрикувати судові справи.

18 вересня 1951 року судова колегія з кримінальних справ Закарпатського обласного суду на підставі ст. 54-10 ч. 2 і КК УРСР засудила о. Івана Маргітича на 25 років позбавлення волі з обмеженням прав терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Після суду через горезвісну Львівську тюрму-розподільник о. Іван Маргітич був відправлений у табори ГУЛАГу, розташовані поблизу Омська. Зі смертю Сталіна у березні 1953 року прийшла відлига у політичному житті країни, а згодом й довгоочікуване визволення політичних в’язнів. 6 вересня 1955 року о. Іван Маргітич був звільнений з табору й отримав можливість повернутися у рідне село.

Отець Іван Маргітич, виконуючи душпастирську роботу в підпіллі, завжди підтримував контакти зі священиками і єпископами Мукачівської, Львівської та Івано-Франківської єпархій. У 80-і роки бере активну участь у боротьбі за легалізацію і реабілітацію Греко-Католицької Церкви, будучи членом комітету її захисту. Як член комітету, у 1987 році був учасником першої делегації УГКЦ у Москві.

Пам’ятним для о. Івана Маргітича став день 10 вересня 1987 року, коли у Львові єпископ Івано-Франківської єпархії Софрон (Дмитерко) таємно висвятив його у сан єпископа. Після легалізації Греко-Католицької Церкви 20 листопада 1989 року Владика Іван як єпископ-помічник бере активну участь у відродженні греко-католицьких громад і парафій Мукачівської єпархії. У червні 1990 року єпископ Іван (Маргітич) разом з єпископами Іваном (Семедієм) та Йосифом (Головачем) брав участь у Синоді ієрархів УГКЦ у Римі, де 24 червня Папа Іван Павло ІІ мав зустріч з владиками з України. Святіший Отець своєю буллою від 5 січня 1991 року призначив Івану Маргітичу титулярну єпископську столицю Скопеленську в Емімонті та іменував єпископом-помічником Владики Івана (Семедія).

Згідно зі ст. 1 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року Генеральна прокуратура України реабілітувала його 29 січня 1992 року.

7 вересня 2003 року, на вісімдесят третьому році життя Владика Іван (Маргітич) помер. Це сталося під час Архиєрейської Божественної Літургії, яку він розпочав у с. Пелипець Міжгірського району. Владика прибув до села для того, щоб освятити новий престол.

Джерела:   Воїни Христа Царя

14.01.2013р. Б. / Обрізання Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Св. Василія Великого

Коротка історія свята Обрізання ГНІХ

Найближчою важливою подією із життя Ісуса Христа, що наступає після празника Христового Різдва, є Господнє Обрізання і надання імени. Святе Євангеліє про це так говорить: "Як сповнились вісім днів, коли мали обрізати хлоп'ятко, назвали Його Ісус — ім'я, що надав був ангел, перше, ніж Він почався у лоні" (Лк. 2, 21). Ісус Христос, як Бог і Законодавець, не був зобов'язаний виконувати релігійні приписи ізраїльського народу, та все таки Він їм добровільно підкорився і їх зберігав. З тієї причини Він восьмого дня після народження піддався обряду обрізання. Цю подію святкуємо першого січня.

Звичай обрізувати дітей чоловічої статі є дуже старою практикою багатьох народів Сходу. Обрізання звичайно відбувалося у віці дозрівання хлопців і вважалося символом їхньої зрілости.

В ізраїльському народі обрізання стало законом від Авраама. Воно мало для жидів велике значення тому, що було символом їхнього союзу з Богом, у книзі Буття про це читаємо: "Сказав Бог до Авраама: "Ти берегтимеш союз мій, ти і твої потомки, в їхніх поколіннях. Ось мій союз, що його маєте берегти між мною і вами, і між потомками по тобі: кожного чоловіка серед вас обрізати. Ви обріжете тіло на передній вашій шкірці, і це буде знаком союзу між мною і вами. На восьмім дні життя мусить бути обрізане в вас кожне хлоп'я, у ваших поколіннях" (17, 9-12).

Празник Обрізання зародився і розвинувся спочатку в Західній Церкві, а потім перейшов до Східної. Латинська Церква первісно називала цей празник Господньою октавою, бо це був восьмий день після Різдва, що випадав якраз на Новий рік.

На Сході празник Обрізання став загальним десь у VІІІ-ІХ сторіччі, бо щойно з того часу візантійські календарі подають першого січня празник Обрізання і празник Василія Великого. Святий Андрій Критський (VIII ст.) має проповідь на празник Обрізання і святого Василія Великого.

 

Про св. Василія Великого

Першого січня, на початку року, наша Церква святкує пам'ять смерті одного з найбільших і найвизначніших Отців Церкви, учителів віри й монаших законодавців, святого Отця Василія Великого, архиєпископа Кесарії Кападокійської в Малій Азії (329-379). Його особа з будь-якої точки зору незвичайна, велична, світла та гідна подиву. Він не тільки аристократ за походженням, а й аристократ духу, характеру, науки і святости. Печать його глибокої віри, героїчної любови до Бога і ближнього, науки і святости спочиває на цілій Христовій Церкві, на монашому житті Сходу й нашого народу.

Знаменна прикмета святого Василія як архипастиря — це безстрашність у визнаванні й обороні святої віри. В його часи єретики-аріяни люто переслідували правдивих визнавців Христа. Цісар Валент (364-379), охрещений аріянським єпископом, став завзятим апостолом аріянізму. Серед нелюдських і жорстоких гонінь єпископів і вірних лише Василій зважився стати перед самим цісарем. Історики описали зустріч святого Василія з Модестом, префектом Преторії. Він, як Валент, запеклий аріянин наказав спалити разом з кораблем 88 священиків. Модест кличе святого Василія до себе і приймає його гордо й зухвало. Він навіть не звертається до нього як до єпископа. Кричить на святого Василія і погрожує йому вигнанням, конфіскацією майна, муками і смертю. На всі ті страшні погрози святий Василій спокійно відповідає: "Грози мені чим іншим, бо ніяка з тих кар мене не зворушує". Модест відтак, звітуючи цісареві Валентові про свою розмову з Василієм, сказав: "Пане, єпископ нас переміг. Він вищий понад усякі погрози і стійкий перед усякими переконуваннями". І цісар залишив святого Василія у спокої.

Святий Василій ревний апостол живого слова-бесіди. Проповідь у його часи була дуже важливим, могутнім і майже єдиним чинником у навчанні святої віри. Святий Василій — це проповідник і бесідник з Божої ласки, його слово палке, вогненне, поривисте. Оповідає святий Єфрем Сирин, який прийшов до Кесарії відвідати святого Василія і зайшов до церкви, де якраз той проповідував, і побачив білого голуба на рамені святого Василія. І тоді святий Єфрем вигукнув: "Великий Ти, Боже, у своїй правді. Василій — це вогненний стовп і його устами говорить Святий Дух". Вогненний стовп — це символ його геройської любови до Бога і ближнього. Він став символом і його духовних синів у Василіянському Чині.

Святий Василій Великий — митець і апостол пера. Небагато прожив, але багато написав, його велика духовна спадщина — це твори догматичні, моральні, аскетичні, полемічні, пояснення Святого Письма і 366 листів.

 

Тропар та кондак

Тропар празника, глас 1: На престолі вогневиднім у вишніх сидиш з Отцем безначальним і божественним твоїм Духом. Благоізволив ти родитися на землі з Дівиці, що не знала мужа — твоєї матері, Ісусе. Того ради й обрізання довершено на тобі, людині восьмиденній. Слава преблагому твоєму задумові, слава промислові твоєму, слава низходженню твоєму, єдиний Чоловіколюбче.

І святому, глас 1: На всю землю вийшло вістування твоє, прийняла бо вона слово твоє, що ним боголіпно навчив ти; природу того, що існує, пояснив ти, звичаї людські прикрасив ти — царське священство, отче преподобний Василіє. Моли Христа Бога за спасення душ наших.

Слава: Кондак святому, глас 4: Явився єси основою непохитною Церкви, подаючи всім людям владицтво неукрадне, запечатавши твоїми веліннями, небоявленний Василіє преподобний.

І нині: Кондак празника, глас 3: Всіх Господь обрізання терпить і людські прогрішення як благий обрізує, дає спасення світові; і радується в вишніх і Творця єрарх, і світлоносний, і божественний таїнник Христовий — Василій.

 

Послання святого апостола Павла Колосян 2, 8-12

Браття, вважайте, щоб ніхто не звів вас підступною філософією та пустим обманом за людським переданням та за первнями світу, а не за Христом. У Ньому бо живе вся повнота божества тілесно, і ви причасні тій Його повноті. Він бо голова всякого начала і власти. У Ньому ви були обрізані обрізанням нерукотворним, коли ви скинули з себе це смертне тіло обрізанням Христовим. Поховані з Ним у хрищенні, ви разом із Ним також воскресли, вірою в силу Бога, Який воскресив Його з мертвих.

 

Євангеліє від Луки 2, 20-21; 40-52

В той час вернулись пастирі, славлячи і хвалячи Бога за все, що чули і виділи, як ото сказано було до них. І як сповнилися вісім днів, щоб обрізати Його, то назвали ім'я Його Ісус, назване ангелом перше, поки не зачався в утробі. Дитя ж росло і кріпилося духом, сповняючись премудрістю, і благодать Божа була на Ньому. І ходили родителі Його щороку в Єрусалим на празник Пасхи. І як був літ дванадцяти, коли вони возходили в Єрусалим по звичаю празника, і скінчились дні, і вони верталися, остався отрок Ісус в Єрусалимі. І не завважили Йосиф і мати Його. А гадаючи, що Він є в гурті, пройшли день дороги і шукали Його між рідними і знайомими. І не знайшовши Його, вернулися в Єрусалим, шукаючи Його. І сталося по трьох днях, що знайшли Його в синагозі, як Він сидів серед учителів, і слухав їх і питав їх. І зжахнулися всі, що слухали Його, задля розуму і відповідей Його. І побачивши Його, дивувалися, і сказала до Нього мати Його: Дитино, що Ти вчинив нам? Ось батько Твій і Я, боліючи, шукали Тебе. І сказав до них: Чого ви шукали Мене, чи ви не знали, що в тому, що Отця Мого, належить Мені бути? Та вони не зрозуміли слово, що Він сказав їм. І зійшов з ними і прийшов у Назарет; і повинувався їм. І мати Його зберігала всі ті слова в серці своїм. А Ісус успівав премудрістю і ростом, і благодаттю в Бога і в людей.

 

Проповідь

Сьогодні церква звертає увагу на подію, що зв’язана з найменуванням Ісуса Христа, при якому відбувався обряд обрізання часточки крайнього переднього тіла осіб чоловічої статі. Звідки це взялося, що потрібно було віддавати маленьке немовля на таке випробовування? А такий припис знаходимо як союз, між Господом  Богом й Авраамом, а потім його нащадками у книзі Буття. Авраамові було дев’яносто дев’ять років, коли Господь обіцяв для нього потомка і дав союз, котрий повинні були зберігати  потомки Авраама: «… кожного чоловіка серед вас обрізати» (Бут 17,10). І було вказано Господом, щоб хлоп’я було обрізане восьмого дня (пор. Бут 17,12). Чому відбувалося  обрізання восьмого дня? Тому що воно легше переноситься у  такому немовлячому віці (пор. Бесіда 39 на Бут, св. І. Золотоустий). Чому Творець дав таку заповідь? Тому, щоб це стало знаком вибраного народу і, щоб вони не змішалися з іншими народами. Обрізання відрізняло їх від інших народів. Цей закон  був такий строгий, що, коли б хтось уникнув його, таку особу наказував Господь викорінити з-поміж свого народу (пор. Бут 17,14). Що ще важливого було у цьому? Що цей договір був покладений тоді, коли 90-то літня жінка Авраама Сара, в свої роки ще не родила. І вона повинна була зачати дитя, на ім’я Ісаак. Теж, обрізання, означало знак панування над пристрастями, щоб не йти в ногу з чисельними ганебними звичаями різних народів та не служити ідолам чи тілу. Скажу, - цей обряд не мав нічого спільного з даром свободи душі, а просто, стояв видимим знаком перед очима, щоб постійно не пригадувати усно чи якимись спеціальними знаками цьому легковажному народові про потребу вірно служити єдиному Богові. А, коли було установлено Ісусом Христом таїнство святого Хрещення, що дає Божу благодать і світло, тоді потреба в обрізанні перестала існувати. І подібно, як обрізання відрізняло необрізаних, так св. Хрещення відрізняє охрещених від нехрещених.

Про Авраама можна говорити, як про людину бездоганну, котрий ходив перед Богом великою вірою. Очевидно, Всевишній є вільним у виборі людей для спеціального служіння, але йому сподобався цей чеснотливий чоловік, як вибранець, між усіма іншими, щоб з ним заключити союз. Тут подивляймо й наслідуймо віру Авраама, котрий повірив Господеві, що в сто років він отримає сина. Святе Писання говорить, що він почувши такі слова від Творця: «Припав … на лице своє і засміявся…» (Бут 17,17). А це «засміявся», не означає недовіри до Господа, але довіру та Боже благословення, котрі відчув обранець Божий й зрадів.

А Марія та святий Йосиф знали про існуючий припис, бо були потомками Авраама, тому «як сповнилося вісім днів, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали його Ісус – ім’я, що надав був ангел» (Лк 2,21). Тут попробуємо трохи затриматися, щоб пояснити інше ім’я, згадане у святому Писанні: «Ось, діва матиме в утробі й породить сина, і дадуть йому ім’я Еммануїл, що значить: З нами Бог» (Мт 1,23). Отже, ім’я Еммануїл, означає, що «Бога побачать з людьми» і ще – сама подія, і люди окреслять близькість Бога до народів, хоч Господь завжди був з народом, але не так близько як це сталося при народжені (пор. Бесіда 5 на Мт, св. І. Золотоустий). З усього цього випливає, що ім’я Еммануїл, означає назву, котру дають люди народженому і означає близькість Господа до людини. А до Йосифа у сні звернувся Творець через ангела, щоб він назвав народженого Марією ім’ям Ісус (пор. Мт 1,21). Це ім’я означало, щось інше: спасіння від гріхів, Спаситель. Восьмого дня отримало народжене немовля від Марії та св. Йосифа ім’я Ісус.

Коротенько скажемо про надавання імен народженим. Надавання імен новонародженим мало велике значення, часто, навіть невірні давали ім’я дитині, котре означало майбутні зміни та пророцтва. Наприклад ім’я Ной, означало спокій, мир, упокій. І дійсно, коли люди грішили прийшов потоп, що вигубив усіх людей, тим самим, припинивши чинення всякого зла та беззаконня, очистив землю, а мешканців упокоїв, бо святе Писання називає смерть «людині спокій» (Бесіда 39 на Бут, св. І. Золотоустий). Або Аврам, означало переселенець і так було з цим чоловіком, що він кочував з місця на місце. А потім Господь додав одну букву до його імені і він став називатися Авраам, тобто, батьком багатьох народів, що і вчинив Творець із праведником (св. І. Золотоус., там же), - він став батьком для багатьох народів. З іменами зв’язані великі завдання, котрі планує здійснити Господь через певних людей та їхніх потомків. Потрібно пам’ятати, що Господь нічого не говорить й не чинить без причини, і без наміру. Едем означає земля, а Адам – земний, народжений із пороху землі і в цьому імені пізнаємо велику правду: створення Адама із землі. Ім’я Савло було змінене на Павло, що став Христовим апостолом, а зміна імені не наступила дуже швидко, а це зайняло певний час після навернення Савла. Очевидно, що тут була дія Святого Духа, котрий перемінив йому ім’я для того, щоб той пізнав над собою нову владу. Назва імен означає знак влади, тобто, підтверджує владу (Бесіда, до дорікавших за обширність вступу…, Дія 9,4; св. І. Золотустий). Коли вавилонський цар взяв у полон Ананію, Азарію та Мисаїла, перемінив їхні імена на Седрах, Мисах і Авденаго, як знак влади царя над молодими людьми. Симон став Петром, що означає скеля, твердість. «Так, Петра Господь назвав цим іменем по його цнотливості, бажаючи в його імені заключити доказ твердості його віри, щоби у своєму імені Петро мав постійного вчителя цієї твердості. А Івана та Якова назвав (Господь) синами грому, по гучноголосих їхніх проповідях (Бесіда, що вміщала догану тим, хто не був у церкві… 1Кор 1,1; св. І. Золотоустий). Ось, так коротко про значення та надавання імен.

А восьмого дня народжене Марією немовля отримало у святині ім’я Ісус, що означає Спаситель, котрий став Спасителем усіх людей від гріхів їхніх. І це не була тільки назва чи просте надання імені – Ісус. Але в тому крилася велика правда, що почала здійснюватися з приходом Ісуса Христа на землю й довершилася його смертю на хресті, та воскресінням з гробу. І ми сьогодні вдячні нашому Богові, котрий врятував нас від смерті вічної загибелі. З його приходом все змінилося та наповнилося радістю. Хай радість з приходу Ісуса на землю та його близькість до нас буде нам натхненням й запорукою провадити праведне християнське життя. А ти, святий Василіє Великий архієпископе Кесарії Кападокійської, котрого пам'ять світло святкуємо, заступайся перед Господом за нас, грішників.

+Ігор (Возьняк)
2007 рік

Для створення сторінки використано такі видання:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004.
А також ікону Господнього найменування та святого Василія Великого.

Джерела: www.ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя

13.01.2013р. Б. / Бенедикт XVI: Бог прийшов, щоб вчинити нас вільними

Просячи Хрищення для своїх дітей, батьки виявляють і свідчать свою віру, радість бути християнами та приналежати до Церкви. На це звернув увагу Папа Бенедикт XVI у своїй проповіді, виголошеній під час Служби Божої, яку він очолив у неділю, 13 січня 2013 р., в Сикстинській каплиці Ватиканського палацу. У неділю після Богоявлення Церква латинського обряду святкує свято Господнього Хрищення. Згідно з установленим звичаєм, цього дня Святіший Отець охрищує немовлят, які народилися в сім’ях ватиканських працівників.

 

За словами Папи, євангельська розповідь про Хрищення Ісуса в Йордані показує «шлях пониження та упокорення, який Божий Син вільно обрав, щоб сповнити задум Отця». На початку свого прилюдного служіння Ісус приходить на Йордан, щоб отримати від Івана хрищення покаяння та навернення, що, на перший погляд, виглядає парадоксальним. «Однак, той, Який без гріха, стає між грішниками, щоб бути охрищеним», – зазначив Бенедикт XVI, пояснюючи, що Ісус стає на сторону грішників, висловлюючи Божу близькість, показує Себе «солідарним з нами, з нашими зусиллями навернутися, відкинути егоїзм, зректися своїх гріхів», а це для того, щоб сказати нам, що «якщо приймемо Його до свого життя, Він здатний піднести нас та привести до висот Бога Отця». І ця солідарність, як наголосив Святіший Отець, не є лише на словах, адже Ісус дійсно зодягнувся у наш людський стан.

 

Перед обличчям цього Ісусового смирення відкрилися небеса, під виглядом голуба зійшов Святий Дух, а голос з висот підтвердив уподобання Отця. Так об’явилася Пресвята Тройця. Папа зазначив, що в момент Хрищення стається, що людина «глибоко й назавжди єднається з Ісусом», відроджується, як Божа дитина, а увійшовши в дитинні взаємини з Отцем та звільнившись від первородного гріха, стає живим членом єдиного містичного тіла Церкви, стає здатною здійснити своє покликання до святості. «Дорогі батьки, – звернувся Бенедикт XVI, – просячи Хрищенння для своїх дітей, ви виявляєте та свідчите вашу віру, радість з буття християнами та з приналежності до Церкви. Це радість, що випливає з усвідомлення отримання великого дару від Бога – віри, дару, якого ніхто з нас не міг заслужити, але який даний нам безкорисливо, і на який ми відповіли своїм: так». Ця радість випливає з усвідомлення себе дітьми Бога, відкриття того, що ми в Його руках.

 

Звертаючись до хресних батьків, Святіший Отець пригадав про їхнє відповідальне завдання підтримувати батьків у вихованні дітей, допомагаючи їм передавати істини віри та свідчити євангельські цінності. «Завжди умійте давати їм свій добрий приклад через здійснення християнських чеснот», – закликав Папа, додаючи, що відкрито і безкомпромісно свідчити віру не є легко, особливо в контексті, в якому живемо. Дуже часто Бога бачать як того, Який обмежує нашу свободу, і слід позбутися цього обмеження, щоб людина могла бути собою. «Але це не так!», – наголосив Бенедикт XVI, пояснюючи, що таке наставлення свідчить про нерозуміннятого, чим є взаємини з Богом, адже «лише тоді, коли крок-за-кроком простувати шляхом віри, можна зрозуміти, як Ісус здійснює в нас визволяючу дію Божої любові, яка виводить нас з нашого егоїзму, із зацикленості на собі, щоб привести до життя у повноті».

Джерела: Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя