31.12.2013р. Б. / Послання Святішого Отця Франциска на XLVII Всесвітній день миру

БРАТЕРСТВО − ОСНОВА МИРУ І ШЛЯХ ДО НЬОГО

1. У цьому моєму першому Посланні на Всесвітній День Миру я хочу адресувати всім, як окремим особам, так і народам, побажання життя, наповненого радістю і надією. Справді, в серці кожного чоловіка і кожної жінки живе бажання повноцінного життя, якому властива незнищенна жага братства. Це почуття братства підштовхує до спілкування з іншими, в яких ми знаходимо не ворогів або конкурентів, а братів, яких слід прийняти і обійняти.

Дійсно, братерство ‒ це важливий вимір людини, яка є частиною складної системи відносин, тобто істотою соціальною. Глибоке усвідомлення цієї соціальності допомагає нам бачити в інших людях наших істинних сестер і братів та поводитися з ними відповідно; без братерства неможливо творити справедливе суспільство, в якому панував би міцний і довготривалий мир. І слід відразу нагадати про те, що, як правило, братерству починають вчитися в лоні сім'ї, насамперед завдяки розподілу в ній відповідальних і взаємно доповнюючих ролей, особливо батька і матері. Сім'я є джерелом всякого братерства, а тому вона також є основою миру і головним шляхом до нього, оскільки, за своїм покликанням, сім'я повинна «заражати» світ своєю любов'ю.

Щораз густіша мережа взаємних зв'язків і комунікацій обплутує нашу планету, робить більш відчутним усвідомлення єдності народів землі, того, що їм усім належить розділити одну долю. У самому розвитку історії, незважаючи на всю різницю етносів, суспільств і культур, таким чином проявляється їх покликання формувати єдине суспільство, яке складається з братів, які взаємно визнають і піклуються одне про одного. Але це покликання сьогодні все ще стикається з протидією і спростовується діями в світі, що характеризується тією «глобалізацією байдужості», яка змушує нас поступово звикати до страждань іншого, замикаючись у собі.

У багатьох місцях світу не припиняється грубе порушення основних прав людини, насамперед − права на життя і на релігійну свободу. Сумне явище торгівлі людьми, на житті і розпачі яких спекулюють безсовісні «ділки», є одним з тривожних прикладів. До війн, що полягають в збройних зіткненнях, додаються інші війни, менш помітні оку, але не менш жорстокі, які ведуться на полях економіки і фінансів, за допомогою настільки ж руйнівних засобів для людських життів, сімей, підприємств.

Глобалізація, як стверджував Бенедикт XVI, робить нас близькими, але не робить нас братами¹. Крім того, безліч ситуацій нерівності, бідності та несправедливості вказують не тільки на гостру нестачу братства, а й на відсутність культури солідарності. Нові ідеології, що характеризуються широко поширеним індивідуалізмом, егоцентризмом і споживацтвом, послаблюють соціальні зв'язки, живлячи той самий менталітет «відбору», який спонукає зневажати і відвертатися від найслабших, від тих, кого вважають «марними». Таким чином людське співіснування стає все більше схожим на чисто прагматичний і егоїстичний do ut des: я даю тобі, щоб і ти дав мені.

Водночас стає зрозумілим, що сучасні етичні системи теж нездатні створювати справжні узи братерства, оскільки братерство, позбавлене посилання на єдиного Отця як його вищу підставу, не може існувати². Істинне братерство між людьми передбачає і вимагає трансцендентного батьківства. Виходячи з визнання цього батьківства зміцнюється братерство між людьми, тобто вони стають один одному «ближніми», піклуючись про інших.

«Де твій брат?» (Бут. 4,9)

2. Щоб краще зрозуміти це покликання людини до братерства, дізнатися точніше про перешкоди, які виникають для його здійснення і виявити шляхи для їх подолання, важливо керуватися знанням задуму Божого, який чудово викладено у Святому Письмі.

Відповідно до розповіді про початок буття, всі люди походять від одних батьків, Адама і Єви, від пари, створеної Богом «за Його образом і подобою» (пор. Бут. 1, 26), від яких народжуються Каїн і Авель. В історії цієї первородної сім'ї ми бачимо генезис суспільства, еволюцію відносин між окремими людьми і цілими народами.

Авель пастух, Каїн хлібороб. Їх глибока ідентичність і водночас їх покликання полягає в тому, щоб бути братами, навіть незважаючи на всі відмінності між ними: в їх праці та культурі, в їх способі спілкуватися з Богом і з творінням. Але Каїн, убивши Авеля, демонструє таким трагічним способом радикальне відречення від свого покликання бути братом. Їх історія (пор. Бут. 4, 1-16) виявляє важке завдання, вирішувати яке покликані всі люди: бути єдиними, піклуючись один про одного. Каїн, не прийнявши прихильність Бога до Авеля, який приніс Йому краще від свого стада − «І зглянувся Господь на Авеля й на жертву його, а на Каїна й на жертву його не поглянув» (Бут. 4, 4-5), ‒ із заздрості вбиває Авеля. Таким способом він відмовляється визнати себе братом, позитивно спілкуватися з ним, жити перед Богом, визнаючи свою відповідальність піклуватися про іншого і захищати його. На питання Бога: «Де твій брат?», яким Бог закликає Каїна до відповіді за скоєне, той заявляє: «Не знаю, хіба я сторож братові моєму?» (Бут. 4,9). Потім, йдеться в Книзі Буття, «пішов Каїн від лиця Господнього» (4, 16).

Необхідно задатися питанням про дійсні причини, що спонукали Каїна відкинути узи братерства і, разом з ними, узи взаємності й спілкування, які пов'язували його з братом Авелем. Сам Бог викриває Каїна і ставить йому в докір його близькість до зла: «У дверей твоїх лежить гріх» (Бут. 4, 7). Але Каїн відмовляється протистояти злу і все одно вирішує підняти «руку свою на брата Авеля» (Бут. 4. 8), знехтувавши задум Бога. Тим самим він відкидає своє початкове покликання бути чадом Божим і жити братерством.

Розповідь про Каїна й Авеля вчить тому, що людство носить в собі покликання до братерства, але також сумну можливість зрадити це покликання. Про це свідчить буденний егоїзм, який лежить в основі безлічі воєн і несправедливостей: багато чоловіків і жінок помирають фактично від рук своїх братів і сестер, які не можуть визнати себе такими, тобто людьми, народженими для взаємності, спілкування і дару.

«Всі ж ви ‒ брати» (Мт. 23,8)

3. Виникає питання: чи зможуть коли-небудь люди цього світу повністю відповісти на спрагу братерства, запечатану в них Богом Отцем? Чи вдасться їм своїми силами перемогти байдужість, егоїзм і ненависть, прийняти законні відмінності, які характеризують братів і сестер?

Перефразовуючи слова Господа Ісуса, ми могли б так коротко сформулювати відповідь, яку дає нам Він: оскільки є єдиний Батько, Який є Бог, ви всі є братами (пор. Мт. 23, 8-9). Корінь братерства укладений у батьківстві Бога. Мова йде не про якесь абстрактне, невизначене й історично неефективне батьківство, а про персональну, точну і найвищою мірою конкретну любов Бога до кожної людини (пор. Мт. 6, 25-30). Тобто, це батьківство, є джерелом братерства, оскільки любов Бога, коли її приймають, стає приголомшливим засобом перетворення життя і стосунків з іншими, відкриваючи людину до солідарності й до дієвого співчуття.

Людське братерство відроджене в Ісусі Христі і Ісусом Христом, Його смертю і воскресінням. Хрест є вирішальним «місцем» фундаменту братерства, яке люди самі не в змозі створити. Ісус Христос, який прийняв людську природу, щоб відкупити її, люблячи Отця до смерті, і смерті хресної (пор. Флп. 2,8), через Своє Воскресіння творить нас як нове людство, в повному спілкуванні з волею Бога, з Його задумом, який включає в себе повне здійснення покликання до братерства.

Ісус починає з самого початку задум Отця, визнаючи Його першість над усім сущим. Але Христос, віддавши Себе на смерть з любові до Отця, стає новим і остаточним початком всіх нас, покликаних визнати себе в Ньому братами, оскільки ми є дітьми одного Отця. Сам Христос є Завіт, персональний простір примирення людини з Богом і примирення братів між собою. У смерті Ісуса на Хресті є також подолання поділу між народами, між народом Завіту і народом поган, позбавленим надії, тому що до того моменту він залишається чужим завіту Обітниці. Як йдеться в Посланні до Ефесян, Ісус Христос є Той, Хто примирив в Собі всіх людей. Він є мир, тому що з двох народів зробив один, зруйнувавши стіну, яка їх розділяла, тобто ворожнечу. Він створив Собою єдиний народ, одну нову людину, нове єдине людство (пор. 2, 14-16).

Хто визнає життя Христа і живе в Ньому, той визнає Бога Отцем і повністю віддає Йому себе, люблячи Його понад усе. Примирена людина бачить в Бозі батька всіх людей і, як наслідок, прагне жити братерством, відкритим до всіх. Вона приймає і любить у Христі інших людей як сина чи дочку Бога, як брата чи сестру, а не як сторонніх або тим більше як суперників або навіть ворогів. У Божій сім'ї, де всі є дітьми одного Отця, і тому що всі вони з'єднані в Христі, сини у Сині, немає «зайвих» життів. Всі мають рівну і недоторкану гідність. Всі люблені Богом, всі викуплені кров'ю Христа, померлого на Хресті і воскреслого для кожного. Саме тому ми не можемо залишатися байдужими до долі наших братів.

Братство ‒ основа миру і шлях до нього

4. Виходячи з цього, легко зрозуміти, що братерство є підставою і шляхом до миру. Соціальні Енцикліки моїх Попередників пропонують солідну допомогу в цьому питанні. Досить згадати визначення миру з Populorum progressio Павла VI або з Sollicitudo rei socialis Івана Павла II. В першій ми знаходимо, що всебічний розвиток народів є новим ім'ям миру³. В другій ‒ що мир є opus solidaritatis⁴.

Павло VI стверджує, що не тільки індивідууми, а й цілі народи повинні зустрічатися один з одним в дусі братерства. І пояснює: «Ми повинні разом трудитися в цьому взаємному розумінні та дружбі [...], щоб бачити спільне майбутнє людства»⁵. Цей обов'язок в першу чергу стосується найбільш благополучних. Їх обов'язки вкорінені в людському і надприродному братерстві і постають у трьох аспектах: обов'язок солідарності, який вимагає, щоб багаті країни допомагали менш розвиненим; обов'язок соціальної справедливості, який вимагає виправлення, в найбільш коректній формі, неповноцінних відносин між сильними і слабкими народами; і обов'язок загального милосердя, який має на увазі просування більш гуманного світу для всіх, ‒ світу, в якому кожен міг би щось дати і отримати, без того, щоб прогрес одних був перешкодою розвитку других⁶.

Таким чином, якщо вважати, що мир є opus solidaritatis, то не можна забувати про те, що братерство є його найважливішою основою. Іван Павло II стверджує, що мир є нероздільним благом. Він належить або всім, або нікому. Його можна реально завоювати і користуватися ним, як вираженням кращої якості життя і більш гуманного та сталого розвитку  лише за умови, що всі будуть налаштовані «твердо і наполегливо боротися за загальне благо»⁷.  Це передбачає відмову від «прагнення прибутку» і від «прагнення влади». Потрібно бути готовим «"втратити себе" на користь іншого, замість того, щоб експлуатувати його, і "служити йому" замість того, щоб гнобити його заради власної вигоди [...] На "іншого" ‒ людину, народ, або країну ‒ [слід дивитися] не як на свого роду інструмент для дешевої експлуатації його працездатності та фізичної сили, викинувши його після того, як він стає непотрібним, а як на собі "подібного", на "помічника"»⁸.  Християнська солідарність припускає, що ближнього люблять не тільки як «людину з її правами і основоположною рівністю з усіма, але [як] живий образ Бога Отця, відкуплений кров'ю Ісуса Христа і поставлений під постійну дію Святого Духа»⁹, як іншого брата. «Тоді усвідомлення загального батьківства Бога, братерства всіх людей у Христі, "синів у Сині", присутності та животворящої дії Святого Духа, ‒ нагадує Іван Павло II, ‒ дасть нашому погляду на світ новий критерій для його тлумачення»¹⁰,  для його перетворення.

Братерство ‒ передумова для викорінення бідності

У Caritas in veritate  мій попередник нагадав світу про те, що відсутність братерства між народами і індивідуумами є суттєвою причиною бідності¹¹. У багатьох суспільствах відчувається глибока криза зв'язків через відсутність міцних сімейних та спільнотних відносин. Ми з тривогою спостерігаємо за зростанням різного роду позбавлень, маргіналізації, самотності й різних форм патологічної залежності. Таку бідність можна подолати тільки знову відкривши для себе і оцінивши братські відносини в сім'ях і громадах, розділяючи радості та біль, труднощі й успіхи, що супроводжують життя людей.

Крім того, якщо з одного боку має місце зменшення абсолютної бідності, з іншого не можна не визнати серйозне зростання бідності відносної, тобто нерівності між людьми і групами, що існують в певному регіоні чи в певному культурно-історичному контексті. У цьому сенсі потрібні також ефективні політичні заходи, які просували б принцип братерства, забезпечуючи людям ‒ рівних у своїй гідності і в своїх основних правах ‒ доступ до «капіталів», до служб, до освітніх, медичних, технічних ресурсів, з тим, щоб кожен мав можливість висловити і здійснити свій задум життя і міг повноцінно розвиватися як особистість.

Відчувається також необхідність політичних заходів, спрямованих на зменшення надмірної нерівності доходів. Не слід забувати вчення Церкви про так звану соціальну іпотеку, на основі якої допустимо, ‒ як каже св. Тома Аквінський, ‒ і навіть необхідно, «щоб у людини було майно»¹²; що ж до його використання, то вона повинна «володіти ним не як своїм, а як загальним, щоб воно могло приносити користь не тільки їй, а й іншим»¹³.

Нарешті, є ще один спосіб просування братерства ‒ і тим самим викорінення бідності; ця форма повинна бути в основі всіх інших: це відчуженість тих, хто обирає скромний і простий спосіб життя, тих, кому вдається, ділячись своїм багатством, відчути братнє спілкування з іншими. Це важливо для того, щоб слідувати за Ісусом Христом, щоб бути воістину християнами. Це випадок не тільки посвячених Богу осіб, що дають обітницю бідності, але також безлічі сімей та багатьох відповідальних громадян, які твердо вірять у те, що саме братські відносини з ближніми є найціннішим благом.

Усвідомити необхідність прояву братерства в економіці

6. Глибока сучасна фінансова та економічна криза, ‒ витоки якої знаходяться в поступовому віддаленні людини від Бога і від ближнього, в пожадливому прагненні до матеріальних благ з одного боку і в ослабленні міжособистісних і соціальних відносин з іншого, ‒ спонукали багатьох шукати задоволення, щастя і надійності в споживатстві і в заробітках, переважаючих всяку логіку здорової економіки. Ще в 1979 році Іван Павло II попереджав про існування «реальної та відчутної небезпеки того, що, в той час як стрімко зростає панування людини над світом речей, вона втрачає головні нитки цього панування, а її людяність різними способами поневолюється цим світом, і сама вона стає об'єктом різноманітних, хоча і не завжди безпосередньо відчутних, маніпуляцій через всю організацію суспільного життя, через системи виробництва, через тиск засобів соціальної комунікації»¹⁴.

Економічні кризи, що наступають одна за одною, повинні спонукати до своєчасного переосмислення моделей економічного розвитку і до зміни стилів життя. Нинішня криза, навіть зі своїм важким спадком для життя людей, може стати також сприятливою можливістю для того, щоб повернутися до чеснот розсудливості, поміркованості, справедливості і мужності. Вони можуть допомогти нам подолати важкі моменти і знову відкрити для себе братські узи, які пов'язують нас один з одним, в глибокій впевненості в тому, що людина потребує і здатна на щось більше, ніж максимізація власних інтересів. Ці чесноти потрібні насамперед для того, щоб побудувати суспільство, відповідне людській гідності, і підтримувати його в цьому стані.

Братерство гасить війну

7. У році, що завершився, багато наших братів і сестер продовжували жити болісним досвідом війни, яка завдає серйозні і глибокі рани людству.

Безліч конфліктів відбуваються в атмосфері загальної байдужості. Всіх тих, хто живуть на землях, де зброя несе жах і руйнування, я запевняю в моїй особистій близькості і близькості всієї Церкви, місія якої полягає в тому, щоб нести милосердя Христа також жертвам забутих війн, через молитву про мир, служіння пораненим, голодуючим, біженцям, переселенцям і тим, хто живе в страху. Крім того, Церква піднімає свій голос для того, щоб донести до можновладців крик болю цього страждаючого людства і щоб припинити всяку ворожість, насильство і порушення основних прав людини.

Тому я хочу звернутися з настирливим закликом до тих, хто за допомогою зброї сіє насильство і смерть: зумійте побачити брата в тому, кого сьогодні вважаєте виключно ворогом, якого потрібно повалити, і зупиніть свою руку! Відмовтеся від шляху зброї та підіть назустріч іншому з діалогом, прощенням і примиренням, щоб відновити навколо вас справедливість, довіру і надію! «З цієї точки зору зрозуміло, що в житті народів збройні конфлікти завжди є навмисним запереченням міжнародної згоди, вони створюють глибокі поділи і рани, для зцілення яких потрібно багато років. Війни являють собою практичну відмову переслідувати ті великі економічні й соціальні цілі, які поставило перед собою міжнародне співтовариство»¹⁶.

Однак до тих пір, поки в обігу залишатиметься така велика кількість зброї, як зараз, завжди можуть перебувати нові нагоди для того, щоб запускати в рух механізми ворожості. Тому я приєднуюся до заклику моїх попередників на користь нерозповсюдження зброї та загального роззброєння, починаючи з ядерної та хімічної.

Але не можна не констатувати, що міжнародні договори і національні закони, будучи необхідними і найвищою мірою бажаними, не здатні самі по собі вберегти людство від збройних конфліктів. Потрібно навернення сердець, яке дозволить кожному визнати в іншому брата, про якого потрібно піклуватися, з яким потрібно разом працювати, щоб бачити повноцінне життя для всіх. Саме цей дух рухає багатьма ініціативами на користь миру, висунутими громадським товариством, включаючи релігійні організації. Я сподіваюся, що щоденні зусилля всіх продовжать приносити плід і що можна буде також досягти ефективного застосування міжнародного права на мир як основного права людини, ‒ необхідна попередня умова для здійснення всіх інших прав.

Корупція і організована злочинність протидіють братерству

8. Братерство передбачає повноцінний зріст кожного чоловіка і жінки. Не слід позбавляти людей, особливо молодих, їх справедливих амбіцій чи перешкоджати їм, позбавляти надії на те, що вони можуть їх здійснити. Однак амбіції не потрібно плутати з прагненням до влади. Навпаки, слід змагатися у взаємній повазі (пор. Рим 12,10). Також і в суперечках, які становлять невід'ємний аспект життя, потрібно завжди пам'ятати про те, що всі ми ‒ брати, і тому потрібно вчити і вчитися не вважати ближнього ворогом чи противником, якого слід усунути.

Братерство породжує мир у суспільстві, оскільки створює рівновагу між свободою і справедливістю, між особистою відповідальністю і солідарністю. Політичне співтовариство має, отже, діяти прозоро і відповідально, щоб сприяти всьому цьому. Громадяни повинні відчувати, що громадська влада представляє їх, поважаючи їх свободу. Замість цього між громадянином та установами часто вклинюються інтереси сторін, спотворюючи ці відносини і сприяючи створенню атмосфери безперервного конфлікту.

Справжній дух братерства перемагає індивідуальний егоїзм, який протидіє можливості людей жити у свободі та злагоді між собою. Такий егоїзм соціально проявляється як в безлічі форм настільки широко поширеної сьогодні корупції, так і в створенні злочинних організацій, від невеликих груп до тих організацій міжнародного масштабу, які, глибоко руйнуючи законність і справедливість, зневажають гідність людини. Ці організації тяжко ображають Бога, завдають шкоди братам і руйнують природу, тим більше коли позиціонують себе як релігійні.

Я маю на увазі несамовиту драму наркоманії, на якій наживаються, нехтуючи моральними і цивільними законами; розграбування природних ресурсів; трагедію експлуатації праці; я маю на увазі незаконний обіг грошей і фінансові спекуляції, які часто набувають хижацькогой і шкідливого характеру для цілих економічних і соціальних систем, кидаючи в бідність мільйони людей; я маю на увазі проституцію, яка щодня пожирає нові безневинні жертви, особливо серед наймолодших, крадучи у них майбутнє; я маю на увазі мерзоту торгівлі людьми, злочини і насильство щодо малолітніх, рабство, яке все ще сіє жах у багатьох куточках світу,  і часто залишається непочутою трагедію мігрантів, які стають жертвами ганебної і незаконної маніпуляції. У зв'язку з цим Іван XXIII писав: «Співіснування, засноване лише на стосунках з позиції сили, не є гуманним, оскільки людей в ньому неминуче піддають примусу або тиску, замість того щоб допомагати їм і спонукати розвиватися і самовдосконалюватися»¹⁷. Однак людина може навернутися, і вона не повинна ніколи втрачати надію на можливість змінити своє життя. Я б хотів, щоб це було посланням довіри до всіх, навіть до тих, хто вчинив жорстокі злочини, бо Бог не бажає смерті грішника, але щоб він навернувся і жив (пор. Єз. 18, 23).

У широкому контексті людської соціальності, дивлячись на злочин і покарання, замислюєшся також про нелюдські умови багатьох в'язниць, де ув'язненим відмовляють у людській гідності та пригнічують в них всяке бажання і вираз спокути. Церква робить багато у всіх цих сферах, в більшості випадків в мовчанні. Я закликаю робити ще більше, в надії, що ці дії, вчинені багатьма відважними людьми, зустрічатимуть все більш лояльну і чесну підтримку також з боку цивільної влади.

Братерство допомагає зберігати і обробляти природу

9. Людство отримало від Творця загальний дар: природу¹⁴. Християнський погляд на творіння має на увазі позитивне судження про дозволеність втручання в природу з метою отримати від неї користь, за умови, що це буде робитися відповідально, тобто розпізнаючи вкладену в неї «граматику» і розумно використовуючи її ресурси на благо всіх, цінуючи красу і враховуючи мету і корисність кожної живої істоти, а також її функцію в екосистемі. Загалом, природа знаходиться в нашому розпорядженні, і ми зобов'язані управляти нею відповідально. Замість цього нами часто рухає жадібність, марнолюбне прагнення до панування, володіння, маніпулювання; ми не зберігаємо природу, не бережемо її, не вважаємо її безкорисливим даром, про який треба дбати і який потрібно поставити на служіння братам, включаючи майбутні покоління.

Зокрема, сільськогосподарський сектор є головним продуктивним сектором, основне покликання якого полягає в тому, щоб обробляти і зберігати природні ресурси для того, щоб годувати людство. У зв'язку з цим безперервна ганьба голоду в світі спонукає мене задатися разом з вами питанням: як ми використовуємо ресурси землі? Сучасні суспільства повинні думати про єрархію пріоритетів призначення продукції. Фактично це обов'язковий до виконання обов'язок ‒ використовувати ресурси землі так, щоб ніхто не голодував. Ініціатив та можливих рішень багато, і вони не обмежуються збільшенням виробництва. Всім відомо, що нинішній рівень виробництва є достатнім, проте мільйони людей страждають і вмирають від голоду, і це є справжнісінькою ганьбою. Тому необхідно знайти способи, щоб всі могли користуватися плодами землі, не тільки для того, щоб уникнути збільшення розриву між тими, хто має більше, і тими, кому доводиться задовольнятися крихтами, але також і насамперед через потреби справедливості, рівності і поваги щодо кожної людини. У зв'язку з цим я хотів би нагадати всім про один з кардинальних принципів соціального вчення Церкви, ‒ про обов'язкове спільне призначення земних благ. Дотримання цього принципу є важливою умовою для забезпечення фактичного і рівного доступу до тих основних і першорядних благ, яких потребує кожна людина і на яке вона має право.

Висновок

10. Людство потребує того, щоб знову відкрити для себе поняття братерства: ним потрібно дорожити, звіщати його і свідчити про нього. Але лише любов, що дарується Богом, дає нам відкритися до братерства і жити ним в повній мірі.

Реалізм ‒ необхідна умова політики та економіки ‒ не повинен зводитися до позбавленого ідеальності техніцизму, який ігнорує трансцендентний вимір людини. Коли відсутня ця відкритість до Бога, будь-яка діяльність людини збіднюється, і люди перетворюються на об'єкт експлуатації. Лише погоджуючись діяти в великому просторі, забезпеченому цією відкритістю до Того, Хто любить у всьому людстві кожну людину, політика і економіка зможуть формуватися на основі справжнього духу братерської любові і зможуть стати дієвим інструментом всебічного розвитку людини і світу.

Ми, християни, віримо, що в Церкві ми є членами один одного, що всі взаємно необхідні один одному, тому що кожному з нас окремо дана благодать, в міру дару Христового, для загальної користі (пор. Еф. 4,7.25; 1 Кор. 12, 7). Христос прийшов у світ для того, щоб принести нам Божу благодать, тобто можливість бути причетними до Його життя. Для того, щоб скористатися цією можливістю, від нас вимагається створити атмосферу такої братської взаємопов'язаності, що характеризується взаємністю, прощенням, жертовністю, яка відповідала б широті і глибині Божої любові, дарованої людству в Розп'ятому і Воскреслому, Який кличе всіх до Себе: "Заповідь нову даю вам, щоб любили один одного: Як Я вас полюбив, так і ви любіть один одного. По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13, 34-35). Саме ця блага вість вимагає від кожного з нас зробити крок вперед, вправлятися нескінченно в співпереживанні, в тому, щоб розділяти страждання і надії інших, навіть найдальших, йдучи важким шляхом тієї любові, яка вміє безкорисливо дарувати і витрачати себе заради блага кожного брата і сестри.

Христос обіймає всю людину ‒ її фізичний і духовний вимір, ‒ і бажає, щоб ніхто не загинув. «Бо Бог не послав Свого Сина у світ, щоб Він світ засудив, але щоб світ спасся через Нього» (Ів. 3,17). Він робить це, не примушуючи і не змушуючи нікого відкрити Йому двері свого серця і розуму. «Більший між вами нехай буде як менший, а наставник ‒ як слуга», ‒ говорить Ісус Христос, ‒ «А Я між вами як той, хто служить» (Лк. 22, 26-27). Тому будь-яка діяльність повинна бути відзначена духом служіння людям, особливо дальнім і незнайомим. Служіння є душею того братерства, яке творить мир.

Марія, Матір Ісуса, хай допоможе нам зрозуміти і щодня переживати те братерство, яке виникає з серця Її Сина, щоб нести мир кожній людині на цій нашій любій землі.

З Ватикану, 8 грудня 2013 року.

+ФРАНЦИСК

---

1 пор. Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009), 19: AAS 101 (2009), 654-655.

2 пор. Франциск, Енцикліка Lumen fidei (29 червня 2013), 54: AAS 105 (2013), 591-592.

3 пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio (26 березня 1967), 87: AAS 59 ( 1967 ), 299.

4 пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30 грудня 1987), 39: AAS 80 (1988), 566-568.

5 Енцикліка Populorum progressio (26 березня 1967), 43: AAS 59 (1967), 278-279).

6 пор. ibid., 44: AAS 59 (1967), 279.

7 Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30 грудня 1987), 38: AAS 80 (1988), 566.

8 Ibid., 38-39: AAS 80 (1988), 566-567.

9 Ibid., 40: AAS 80 (1988), 569.

10 Ibid.

11  пор. Енцикліка Caritas in veritate (29 червня 2009), 19:: AAS 101 (2009), 654-655.

12  Summa Theologiae II - II, q. 66, art. 2.

13  Другий Ватиканський Собор, пастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 69. Пор. Лев XIII, Енцикліка Rerum novarum (15 травня 1891), 19: ASS 23 (1890-1891), 651; Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30 грудня 1987), 42: AAS 80 (1988), 573-574; Папська Рада «Справедливість і мир», Компендіум соціального вчення Церкви, п. 178.

14 Енцикліка Redemptor hominis (4 березня 1979), 16: AAS 61 ( 1979 ), 290.

15  пор. Папська Рада «Справедливість і мир», Компендіум соціального вчення Церкви, п. 159.

16  Франциск, Послання президента Путіна, 4 вересня 2013: L'Osservatore Romano, 6 settembre 2013, p. 1.

17  Енцикліка Pacem in terris ( 11 Арпель 1963 ), 17: AAS 55 ( 1963 ), 265.

переклад "Католицького Оглядача"

Джерело:   Воїни Христа Царя

30.12.2013р. Б. / Різдвяне послання Патріарха УПЦ КП Філарета (2014)

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ
Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета
Преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям,
чесному чернецтву та всім вірним Української Православної Церкви
Київського Патріархату

Дорогі браття і сестри!

Христос народився! Славімо Його!

Кожного року ми святкуємо Різдво Христове – найвеличніше свято всього християнства, бо Син Божий, будучи Творцем світу, принизив Себе і став людиною. Що це означає? Це означає, що величний, незбагненний і неописанний Бог не тільки наблизився до людини, а, смиривши Себе до безмежності, з'єднався з людською природою.

Для чого Син Божий втілився і став людиною, у всьому подібною до нас, крім гріха? Треба серйозно задуматися над тим, заради чого Бог став людиною. Може, заради того, щоб дати людям моральний закон? Ні! Бог дав цей закон через Мойсея. Крім того, закон Божий написаний в серці кожної людини: совість є закон Божий. Може, Він прийшов, щоб зціляти хворих, воскрешати мертвих, творити добрі діла, захищати бідних і скривджених? Ні! І до Нього пророки творили чуда і навіть воскрешали мертвих. Для чого ж тоді Бог зійшов на землю?

Щоб побудувати рай на землі? Ні! Він, будучи Владикою неба і землі, перед славою Якого тремтить усе творіння, народився не в царських палатах, а в печері, куди вифлеємські пастухи заганяли своїх овець. Він навіть не мав житла на землі. «Лисиці мають нори і птахи небесні – гнізда, Син же Людський не має де голови прихилити», – сказав про Себе Христос Спаситель (Мф. 8: 20). На землі неможливо побудувати рай, бо там, де панують гріх і смерть, не може бути ніякого раю.

Тож для чого прийшов Син Божий на землю? І чому народ на Різдвяні свята співає: «Ой, радуйся, земле, Син Божий народився!»? Син Божий зійшов на землю і став людиною, щоб знищити гріх і смерть у людській природі. Він прийшов, щоб примирити людину з Богом. Гріх перших людей суттєво змінив людську природу. І цю зміну ми відчуваємо не тільки в собі, але й в усьому людстві: тіло підкорило собі дух, хоча повинно підпорядковуватися духу. Матеріальні цінності стали вищими за духовні.

Син Божий народився від Пресвятої Діви і став людиною, щоб побудувати Царство Боже, тобто Царство духовне, де панувала б любов, а не ненависть; правда, а не кривда; милосердя, а не жорстокість; мир, а не ворожнеча; святість, а не гріх.

Якщо Син Божий став людиною, щоб подолати в людській природі гріх і смерть і побудувати Царство Боже, то чи досяг Він Своєї мети? Досяг! Доказом є християнство, яке змінило світ. Безліч святих в усі періоди історії людства чи не є доказом перемоги святості над гріхом?! Усе, що є кращого у християнській цивілізації, – все це результат втілення Сина Божого і Його перемоги над гріхом.

Сутність християнства полягає в тому, що дух має підкорити плоть, а не навпаки. Матеріальні цінності повинні підпорядковуватися духовним. Сучасні християни відступили від християнських ідеалів. Панування матеріального в житті як окремої людини, так і в житті сучасної цивілізації в цілому, стало ознакою нинішнього віку. Значна частина християн відступили від Христа і християнства.

Людство досягло великих успіхів у науці, технологіях – в усьому, що стосується матеріальних цінностей. Але яким жалюгідним стало духовне життя! Це навіть не потребує доказів, бо ми бачимо бездуховність на кожному кроці, щодня і всюди. І все тому, що християни забули, для чого Син Божий народився і став людиною. Все духовне стало для нас, християн, другорядним, а матеріальні цінності люди поклали в основу свого життя і діяльності. Не дивуйтеся, що діти не шанують батьків, а матері кидають напризволяще своїх дітей, правителі отримують владу не для того, щоб служити благу народу, а своїм власним інтересам. Нехай не виникає у вас питання, чому ми, українці, такі роз'єднані. Об'єднують любов, правда, мир, жертовність, а гріх і всіляке зло – тільки роз'єднують людей.

Браття і сестри! Пам'ятаймо, для чого Син Божий народився від Пресвятої Діви Марії у Вифлеємській печері! А я сердечно вітаю з великим святом Різдва Христового всю українську паству Київського Патріархату, наших братів і сестер Московського Патріархату, всіх християн України, а також українців в Америці і Канаді, Європі і Австралії і по всьому світу. Сердечно вітаю з Різдвом Христовим Президента України Віктора Януковича, уряд, Верховну Раду, українські збройні сили і весь український народ.

Будемо молитися, щоб Господь просвітив наш розум і серця світлом Своєї Премудрості і любові, щоб ніхто з нас ніколи не впадав у відчай. Будемо любити один одного і Україну нелицемірною любов'ю. Не забуваймо, що Бог є любов, і ця любов привела Його у Вифлеємську печеру і на Голгофський хрест.

Христос народився! Славімо Його!
Філарет, Патріарх Київський
і всієї Руси-України

Різдво Христове
2013 / 2014 р.
м. Київ

Джерело:  КІРІОС

30.12.2013р. Б. / Кардинал Католицької Церкви в Австралії підтримує український народ та Євромайдан

Кардинал Католицької Церкви в Австралії – Джордж Пелл – висловив підтримку учасникам Євромайдану та українському народові в цей нелегкий час.

У листі кардинал зазначив, що молиться до Бога, щоби бажання народу були сповнені, щоби представники влади відкрили свої серця до Бога і вшанували людські права та принципи демократії.  Кардинал зазначив, що Україна вже не раз переходила через різні переслідування, і народ неодноразово переживав важкі часи і зазнавав випробувань, але віра народу завжди перемагала.

«Молимося за тих людей, які стоять на Майдані, щоби вони мали силу витримати та захистити принципи правди», – сказав кардинал Джордж Пелл.

Прес-центр CУОA

Воїни Христа Царя

29.12.2013р. Б. / То сатана залякує людей Ісусом

  Роздуми над Словом Божим на свято Святого Сімейства (рік А)

 

Святе Сімейство — Йосифа, Марію та Ісуса — св. Матей Євангеліст показує у момент утечі до Єгипту, в той час їхньої історії, коли малому Ісусові загрожувала смерть. Зло переслідує Ісуса від самого початку. Сама звістка про Його народження стривожила царя Ірода і весь Єрусалим (пор. Мт 2, 3). То сатана залякує людей Ісусом. Люди бояться, що Бог може зажадати від них змінити їхнє життя. У Капернаумі вустами одержимого біс кричить: «Що нам, та й тобі, Ісусе Назарянине? Прийшов єси нас погубити! Знаю бо, хто Ти: святий Божий!» (Мт 1, 24). 

На щастя, про безпеку для малого Ісуса турбується Бог-Отець і Його ангели. Один із них застерігає Йосифа уві сні: «Устань, візьми Дитятко і Його матір, і втікай у Єгипет, і перебудь там, доки я тобі не скажу, бо Ірод розшукуватиме Дитя, щоб Його вбити» (Мт 2, 13). Коли Ірод помер, як і інші, хто був небезпекою для життя Ісуса, той самий ангел знову явився Йосифові: «Встань, візьми Дитятко та Його матір і повернись в Ізраїльську землю, бо вмерли ті, що чигали на життя Дитятка» (Мт 2, 20). Йосиф боїться жорстокості правління Архелая і дістає скерування до Галілеї, де осідає у Назареті. Бенедикт XVI у своїй книжці «Дитинство Ісуса» коментує слова «так мало сповнитися слово Пророків: і назоветься Назореєм», які відсилають нас до історії Самсона (пор. Суд 13, 5‑7), а до нього відносився титул «nazir». Папа-емарит пише: «Ісус насправді був посвячений Богові від лона матері аж по смерть на хресті». 

Джерело: КРЕДО

28.12.2013р. Б. / О. Ломбарді: приклад Папи має поширитися на всю Церкву

Отець Федеріко Ломбарді переконаний, що відмова Бенедикта XVI від служіння на посту Єпископа Риму матиме вплив на наступні понтифікати. Підводячи підсумки 2013 р., глава прес-служби Апостольського Престолу зазначив, що цей жест Папи-емерита "відкрив дорогу" і "можливість", потрібні в епоху, яку переживаємо зараз. Таким чином, за словами о. Ломбарді, в зреченні Бенедикта XVI з посади присутній не стільки особистий аспект, скільки усвідомлення вимог часу, бажання дати "оновлений запал" Церкві.

Єзуїт підкреслив, що Папа Франциск за 9 місяців свого понтифікату вразив весь світ. Причина цього полягає в здатності дати відповідь на найглибші очікування людей. "Я думаю, що він відповів на постійне глибоке очікування всього людства, яке має потребу, бажання любові, людяності, прощення, щирих і близьких відносин, якими будуть розрада і підтримка", - сказав він.

На думку о. Ломбарді, в основному Франциск сконцентрувався на проголошенні любові Бога, Його милосердя, близькості до всіх, Його бажання добра і спасіння для кожного створіння. "Це те, що було зрозуміле завдяки простим жестам і словам , які він виголошував", - сказав прес-секретар і підкреслив, що своїми простими справами Папа виражає любов Бога до всіх його створінь.

О. Ломбарді висловив побажання, щоб великий імпульс оновлення, голошення суті християнського послання, поширився на всю Церкву, став стилем проповідування Церкви. "Папа Франциск дає, в деякому розумінні, приклад, модель душпастриських відносин, яка повинна поширюватися і ставати звичайною у всіх частинах Церкви", - сказав єзуїт.

За матеріалами: http://be.radiovaticana.va

Джерело:   Воїни Христа Царя

27.12.2013р. Б. / На Донеччині освятили ще один храм УГКЦ

22 грудня 2013 року на свято Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці Святою Анною владика Степан (Меньок), Екзарх Донецько-Харківський УГКЦ, в Краматорську освятив церкву. Храм зведений на честь пророка Іллі і він - повністю дерев’яний. Будівництво храму тривало три роки. А дерево, для зведення церкви привезли із Карпат – місцевості отця-пароха, і за сумісництвом декана Краматорського деканату о.Василя Іванюка.

Чудовий спів хору Катедрального Собору Преображення Христового м.Коломия, що на Івано-Франківщині, підкреслив атмосферу свята. Слід відзначити всіх, хто приклався до побудови цієї сакральної, без перебільшення унікальної споруди, жертводавцям і будівничим. За словами о. Василя Іванюка даний храм не є останнім, а лише черговим із тих, які ми потребуємо і, з Божою допомогою, побудуємо. Він відзначив: «Більше храмів – менше тюрем». 

Прес-служба Донецько-Харківського екзархату УГКЦ

27.12.2013р. Б. / Християни латинського обряду святкують Різдво Христове (video)

Джерело: КІРІОС

26.12.2013р. Б. / Різдвяне послання Патріарха Святослава

Споконвічно від Отця народженому нетлінно Синові, що в останній час безсіменно від Діви тілом народився, Христу-Богові закличмо: Ти, що підняв нашу силу, Святий єси, Господи! (Канон Різдва).

 Христос рождається!

На голос ангела, який пролунав пастушкам серед темної ночі, спішимо ми сьогодні до вбогої стаєнки у Вифлеємі. Тут ми бачимо на руках Пречистої Діви Марії Божого Сина, що прийшов у наш світ як людина. Разом із ними радіємо і дивуємося, оспівуємо і споглядаємо живого й істинного Бога, Який народився в людському тілі та віддає Себе в руки людини як маленьке, ніжне і беззахисне Дитя.

Різдво нашого Спасителя відкриває нам глибини Божественного життя, як також всю правду про саму людину. Той, Хто сьогодні явився в людському тілі, існував ще перед сотворенням світу, бо, як предвічний Бог, споконвічно від Отця народився нетлінно як Син! Це таїнство Божого синівства Ісуса Христа - що само по собі є невимовним і незбагненним! - сьогодні об’являється і проповідується людині. Це свято робить нам доступним божественне синівство, проголошує, що наш Бог-Отець любить нас як Своїх синів і дочок. У Його новонародженому Сині ми переживаємо сьогодні нашу близькість до Бога, таку саму теплу, могутню, реальну та життєдайну, якою є трепетна близькість люблячого батька до свого єдиного первістка.

Вдивляючись в обличчя Божого Дитяти і Його Матері Марії, усвідомлюємо, що свято Різдва дає нам пізнати правду про нашу людськість, про власну людяність, яка стала знаком Божої присутності: «І ось вам знак, – каже ангел до пастушків. – Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах» (Лк. 2, 12). Це Дитя – Сам Бог Ізраїля, що в останній час безсіменно від Діви тілом народився. Це Дитя враз доручає людині, в особі Йосифа Обручника, дивну роль Свого опікуна. У Різдві Христовому ми приймаємо вічного Бога таким, якими є самі. Бо, зазвичай, люди прагнуть, щоб ними хтось опікувався. А тут, у Вифлеємі, Сам Бог, як дитя, є Тим, Ким опікується людська родина!

Людяність, відчуття святості людського життя і пошана до нього - це та зворушлива і спасенна дорога, якою в цю таїнственну ніч Божий Син, як Син Марії, приходить до нашого дому, нашої родини, нашого народу. І ця божественна людяність - боголюдство воплоченого Сина Божого - відкриває нам сьогодні Різдвяну дорогу любові до Бога і ближнього. Святкуючи Різдво разом із подорожніми й безпритульними, солідаризуючись із тим, кого зневажають і чию гідність заперечують, ми, християни, як справжні опікуни та благовісники присутності Бога серед нас, робимо наш світ, наше суспільство більш людяним і гідним самої Людини.

Народження Сина Божого, Відвічного Слова Отця, виявляє, поряд із величчю та славою нашого Бога – Творця і Спасителя, велич і славу людини як вінця всього сотвореного. У Своєму воплоченні Бог виявляє особливу гідність людини, бо втілюється саме в неї – у Свій образ. Святий Іриней Ліонський навчає: «Коли Слово стало тілом, ставши тим, хто був Його образом… то вчинило людину подібною до невидимого Отця через видиме Слово» (Adv. Haer 5, 16, 2).
Прославляючи гідність людської особи, Христова Церква сьогодні співає: «Христу Богові закличмо: Ти, що підняв нашу силу, Святий єси Господи!» Подібно, як прихід на Землю Сина Божого через воплочення стало центром всесвітньої історії, так само пошана до гідності людської особи є осердям істинного, справді людяного суспільства. Церква навчає, що суспільні інститути та їхні лідери повинні поважати кожну людину і їх найпершим завданням є сприяти цілісному її розвиткові. Людина не може бути засобом реалізації економічних, соціальних чи політичних планів, нав’язаних світською владою. Ця влада мусить пильно стежити, щоб обмеження свободи чи будь-який тягар, покладений на особисте життя людини, ніколи не завдавали шкоди її гідності. (Компендіум соціальної доктрини Церкви, п. 131-133).

Кожне суспільство, у якому зневажають людину, не має майбутнього. Джерелом справедливого законодавства та суспільного устрою повинна бути гідність людської особи. Бо саме людина є осердям поєднання дочасного і вічного, Божого і людського, вона є тими дверима до вічності, що їх відкрив у Своїй людяності Син Божий у день Свого Різдва. Тому святкувати Різдво означає тримати відкритими двері наших сердець до гідності людини, особливо немічної і беззахисної, яким є Божественне Дитя на руках Пречистої Діви Марії.

Сьогодні українське суспільство вже вкотре у своїй історії засвідчує, що прагне будувати власне майбутнє на підвалинах християнської віри. Новонароджений Спаситель є сповненням надії всього людства на прихід Царства Божого – царства справедливості, миру і добра. Народження саме такого предвічного Царя миру звіщав ангел, коли казав пастирям: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель» (Лк. 2, 10-11). Як важливо нам у цей історичний момент, на слово благовісника, відчути, що саме Христос є Джерелом нашої радості, і перестати боятися! У Різдві Христовому нехай наша тривога перетвориться на надію, розгубленість і непевність – переміниться на дорогу до Господнього вертепу. У цей Різдвяний день, коли, за словами ап. Павла, сила Божа проявляється в людській немочі (пор. 2 Кор. 12, 9), наше відчуття безсилля перетворюється на усвідомлення власної гідності. За діянням Святого Духа це усвідомлення власної гідності стає силою, що допоможе нам збудувати суспільство, гідне людини. Ось чому ми сьогодні, величаючи силу божественної людяності, співаємо: «Ти, що підняв нашу силу, Святий єси, Господи!»

Дорогі в Христі! У цей радісний день Христового Різдва складаю всім вам сердечні вітання. Віншуючи вам добром і миром, злагодою та добробутом, прагну постукати до дверей кожної української родини! Голосом прадавньої коляди бажаю розвеселити кожне українське серце! Сповіщаючи велику радість про народження нашого Спасителя, хочу зібрати всю нашу Церкву - як в Україні, так і поза її межами, - довкола Вифлеємського вертепу в єдину Божу спільноту!

Відчуймо себе єдиною християнською родиною, в якій сьогодні народжується наш Спаситель. Дорогою людяності та християнської солідарності торкнімося всіх, хто відстоює власну гідність, гідність своєї родини та свого народу! Поділімося нашою Різдвяною радістю з тими, хто знаходиться далеко від рідної домівки, на лікарняному ліжку чи в’язничних нарах. Усі разом, за світлом зірки, спішімо до ближнього, щоб побачити в тілі - Невидимого, в Його убогості - Джерело всякого добра, у немічному – Всемогутнього, - Новонародженого Христа-Бога в обіймах Богородиці.

Христос рождається!
Славімо Його!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
19 грудня 2013 року Божого,
в день Святого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця

25.12.2013р. Б. / Ліки від подружньої застуди

Багатьох із нас у подружжі супроводжує невпинне відчуття браку часу на те, щоби побути удвох, надто ж якщо виховуємо дітей і маємо роботу, яка поглинає…

 

Ось один із найбільших парадоксів, пов’язаних із подружжям і наші часи: якщо ви й надалі важливі одне для одного, то швидше за все, вам бракує часу для вас самих. Ті подружжя, які не прагнуть проводити більше часу один з одним, певно, вже не кохають один одного так сильно. Відчувають полегшення, коли перебувають на віддалі. Однак багатьом із нас, одружених, бракує часу на те, щоби бути удвох… Дивно: навіть якщо люди незадоволені деякими аспектами свого зв’язку, то прагнуть більше бути разом, аби переконатися, чи може це зробити так, що їхні взаємні стосунки покращаться. 

Чому це так? Бо конкуренція, яка бореться за наш щоденний час, набагато більше асертивна, ніж ми стосовно своїх подружжів. Вище згадувалися діти, які є головними конкурентами у боротьбі за наш час. А ще є праця, розклад дорослої людини, особисте хобі, відпочинок, телебачення й інтернет. Більшість із нас відмовляється від власного подружжя заради комбінації оцих «партнерів життя». 

Подружня застуда

 

Я згадав про страждання через брак спільно проведеного часу. Переважно хтось один із подружжя відчуває його сильніше, ніж другий, і це провадить до того, що мій наставник на подипломному навчанні Роберт Райдер називав «подружньою застудою» — цикл переслідування/віддалення. Це ще називають схемою «прагнення/відступ». Таке з’являється, коли один із подружжя відчуває хронічне незадоволення, викликане недостатньою глибиною зв’язку, і силкується заохотити партнера проводити більше часу разом. (Може йтися і про інші справи: наприклад, про розмови чи секс, — однак час посідає тут центральне місце.) 

Коли сторона, яка чогось прагне, тобто переслідувач, вимагає більшої кількості часу, — той, хто віддаляється, відчуває загрозу втрати незалежності й замикається. Він не тільки не присвячує більше часу, але емоційно ще більше віддаляється. Це викликає страх у переслідувача, який починає сильніше домагатися збільшення спільного часу та поглиблення зв’язку. Це, своєю чергою, викликає паніку в того, хто віддаляється, який побоюється, що компроміс призведе до підкорення необґрунтованим прагненням, отож дистанціюється ще більше. 

Із плином часу деякі версії цього змагання стають у подружжях всезагальними. Найчастіше зустрічається ситуація, коли дружина добивається більше часу, проведеного разом, а чоловік є тим, хто віддаляється. У більшості випадків вдається запанувати над цією схемою раніше, ніж вона стане надмірно руйнівною, однак декому ніколи не вдається виключити її зі свого життя. Сумно те, що той, хто віддаляється, часто щиро хотів би проводити більше свого часу зі співподругом, але ніколи не зумів виразити своє прагнення. 

Якби ти менше працював…

Ще сумнішим є те, що деякі пари ніколи не дивляться на свої подружжя з ширшої  перспективи, аби оцінити, що становить загрозу для їхнього зв’язку. Вони зосереджується на одному виді конкуренції за час, наприклад, на праці співподруга чи його хобі, й ніколи не доходять цілісного бачення ситуації, так аби побачити, з чим вони борються насправді. Стратегії, які вони застосовують, щоб домогтися змін, таким чином, надто спрощені та однобокі: «Якби ти менше працював… менше часу присвячував своєму хобі… відмовився від участі у зустрічі своїх комітетів… менше дивився телевізор… — у нас було би більше часу один для одного». Підтекст такий: «Хтось мусить змінитися, і холера візьми, якщо це буду я!» Пригляньмося деяким досить поширеним конкуренціям до подружнього часу й подумаймо, що можна змінити у цій справі. Деякі з цих ідей можуть не відповідати твоєму досвіду. Вибери те, що тобі пасує, і радій, що інші тебе не стосуються.

 

* Якщо тебе непокоїть кількість часу, який ти проводиш далеко від чоловіка/дружини і сім’ї, то заведи щоденник, у якому будеш періодично записувати, на що ти витрачаєш свій час. Я це зробив недавно, аналізуючи розклад своїх вечірніх та вікендових зустрічей і подорожей минулого року. Тоді я швидко побачив, що присвячую цим заняттям забагато часу зі шкодою для свого подружжя та особистого самопочуття, особливо в деякі періоди року.  Зокрема, я відзначив негативний вплив подорожування у вихідні та домовленостей на вечірні зустрічі частіше, ніж раз на тиждень. Отже, проведи оцінку своєї ситуації, а потім поділися спостереженнями зі своєю половинкою, обговорюючи можливі зміни, які можуть виявитися обов’язковими. Не провадь записів занять співподруга, оскільки це буде сприйнято як нагляд. Якщо неможливо одразу змінити розкладу важливих занять (з огляду на раніше прийняті зобов’язання), то заплануй момент, від якого почнеш приймати інші рішення. Від того моменту, коли я усвідомив, що занадто часто працюю вечорами, я не скасував попередньо усталених домовленостей, але не погоджувався на наступні пропозиції. Розповів дружині про кожну зустріч і про те, чому я на них не погодився, аби вона знала, що я працюю над запровадженням змін, і щоби могла мене заохочувати до цього.

 

* Плануй час для вашого подружжя. Коли я писав докторат, працював, і ми виховували малих дітей, — наш розклад виглядав страшно. Тому ми вирішили у п’ятницю щоранку виходити на спільні тривалі сніданки, після яких трохи часу проводили разом. Цей щотижневий спільний час допомагав нам «триматися разом» доти, доки вже можна було щось виправити у розкладі наших занять.

 

* Якщо інші вимоги поглинають ваш подружній час, то нагадуй собі, що через це ти багато втрачаєш, і говори чоловікові/дружині про свої докори сумління з цього приводу. Невисловлювання твого жалю або перепрошень є одним із найчастіших приводів, через які друга сторона почувається поставленою в тінь інших занять.

 

* Краще використовуй час, який маєш у своєму розпорядженні. Більшість із нас не використовує у повній можливості обмеженого часу, який ми  маємо. Можна значно покращити своє подружжя, впроваджуючи зовсім невеликі зміни.

 

* Якщо ти — той, хто переслідує, то уникай ниття про обов’язковість більше часу проводити разом. Питання своїх занепокоєнь і турбот, пов’язаних із цим, порушуй у принагідний час, у якусь спокійну хвилину, представляючи його радше у категоріях надії, яку ти пов’язуєш із вашим подружжям, а не повертаючись до цього невпинно у формі критики на адресу пріоритетів твоєї половинки.

 

* Якщо ти той, хто віддаляється, то дай собі відповідь на питання щодо того, якими є твої надії, пов’язані з цим подружжям, і від чого залежатиме їх сповнення. Старайся думати про ваше подружжя радше в активний бік, аніж у категоріях оборони перед необхідністю знайти більше часу для спільного проводження. І старайся мислити творчо, про краще використання часу, яким у вас уже є.

 

Якщо ніщо з цього не допоможе, то може виявитися, що у вас серйозна проблема з використанням часу. Іншими словами, можливо, що ваш стиль життя перебуває в суперечності з тим подружжям, якого б ви прагнули для себе. Якщо дійдете такого висновку, то заохочую вас розглянути можливість певних змін у галузі вашої професійної діяльності, зацікавлень або інших елементів, що поглинають ваш час та енергію. 

Пам’ятай про подружню присягу в контексті «полишення всього». Це може стосуватися полишення того, що забирає ваш час і поглинає ваші думки. Не тільки позашлюбний зв’язок становить загрозу для подружжя. Це може бути також проблема часу.

 
Вільям Дж. Догерті, deon.pl


Джерело:   КРЕДО

24.12.2013р. Б. / П’ять історій про час і чекання

У житті все якось так влаштовано, що ми постійно на щось або на когось чекаємо. І при цьому постійно повторюємо, що не для цього нас було створено, і що очікування — це найгірше, що лиш може трапитися. Вже легше робити нелюбу роботу, спілкуватися з ким нецікаво, вчитися, коли ліньки, але тільки не чекати. Певна, кожен навіть має свій рейтинг почекалень, у якому одна позиція гірша за іншу: лікарня, держустанова, пошта, аптека, магазин, інтернет (а що, низька швидкість передачі даних справді не одного доводить до шалу, сама свідком), важливий дзвінок або лист, відповідь на запит, і ще тисячі великих і малих очікувань. 

 

Очікування буває різним. Хтось чекає на нове життя, а хтось на смерть, хтось на хороші новини, а інший — на вирок. Одні чекають терпеливо і радісно, інші  нервово і з гнівом. А чи саме очікування, як стан, узагалі має в собі якийсь сенс, чи це просто чергова життєва незручність? Ось вам мої п’ять не зовсім повчальних історій про час і чекання. 

Історія про день народження

 

У мене є кілька знайомих, які народилися на Святвечір або Різдво. Тобто 24-25 грудня або 6-7 січня. Це мій своєрідний клуб за інтересами, бо зі мною все так само: щороку всім на думці того дня 12 пісних страв, а мені — подарунки, еге ж. І ми з людьми, народженими під Різдво сходимося зазвичай на одному: як же це непрактично, народитися такого дня. По-перше, мало хто пам’ятає; по-друге – для іменинника ніхто не має часу; по-третє — мало подарунків (або й узагалі немає), а ще — як мінімум на одне свято в році менше. І це не згадуючи про гучне святкування для тих, кому замість святкового пирога доводиться їсти кутю, або про можливість влаштувати цього дня вечірку чи вийти з друзями на гульки. 

Але ж очевидна справа, що не будеш ти тут конкурувати з єдиним і винятковим Різдвяним Іменинником. Тому рік за роком повторюється той самий сценарій, і врешті-решт до цього звикаєш. І тоді як інші очікують від свого дня народження сюрпризів, тортів і подарунків — ти даєш собі спокій і взагалі перестаєш очікувати від «того» дня чогось особливого. 

Й ось тільки недавно я подивилася на справу з нової перспективи: з перспективи моєї мами, і може трішки з перспективи самої Богородиці. Вагітність — це досить довге (40-тижневе) чекання. День за днем, тиждень за тижнем. Чекання часом спокійне і радісне, часом тривожне, чекання терпеливе і вдумливе; чекання, яке має величезний Сенс. Чекання, яке неможливо скоротити і бажано не пришвидшувати. Народитися на Різдво — це символ дуже-дуже особливого очікування наших мам, коли Різдво того одного-єдиного разу відбулося для наших родин настільки дослівно, наскільки це тільки можливо. Хіба можна після такого думати про якісь подарунки, знаючи, що ти сам і є подарунком? 

Історія про студентів і лекції

 

Часу немає. Ані теперішнього, ані минулого, ані прийдешнього. Щороку, коли аналізую зі студентами фрагмент зі «Сповіді» святого Августина на тему часу, після слів про неіснування часу бачу на їхніх обличчях іронічні недовірливі посмішки. І щоразу, коли терпеливий Августин все ж пояснює, про що йому йдеться, і таки доводить, що час — це всього-на-всього рух і зміна реєстрована кимось на свій суб’єктивний спосіб, — на обличчях проступає щось, що, можливо, і не назвеш осяянням, але точно розумінням. 

Час не існує, тож має не існувати й чекання, але в цьому мої юні генії вже не такі згодні з Августином, особливо в моменти, коли нетерпеливо позирають на годинники, вираховуючи, скільки ще хвилин залишилося до дзвінка. Тоді настає час на оповідки про Ейнштейна і теорію відносності, і про те, що час минає інакше для того, кому цікаво, і для того, кому нудно, для того, хто поспішає, і для того, кому нічого робити або кортить робити в цю хвилину щось зовсім інше. На щастя, лекції відміряються не рівнем цікавості матеріалу, а стандартними хвилинами і годинами, тому навіть найнудніша лекція все одно закінчиться через півтори години, що не може не тішити. 

Історія про правильні порції часу

 

Останнім часом у різного штибу популярно-наукових виданнях постійно натрапляю на матеріали про тайм-менеджмент. Час — це цінність, якою треба навчитися правильно розпоряджатися. Бо час — це і гроші, й відпочинок, і робота, і взагалі наше все. Його можна марнувати, а можна використовувати правильно; його можна мати для себе, а можна для інших. Словом, тут немає коли і на що нетерпляче чекати: лови час і встигай використати, бо просіється, як пісок крізь пальці, що й не помітиш. 

І починаються поради: розмовляючи по телефону, не сиди, а стій, — швидше завершиш розмову (заощадиш час!), до магазину ходи зі списком необхідних речей — швидше все купиш (заощадиш час!), сплачуй рахунки через інтернет — не стоятимеш у черзі в банку/на пошті (заощадиш час!), пиши списки справ, які треба зробити, — більше встигнеш (заощадиш час!), купуй різдвяні подарунки заздалегідь — не чекатимеш у довжелезній черзі до каси в переддень свята (заощадиш час!), купуй напівфабрикати, пери в машинці-автоматі — заощадиш час, час, час! Бо час не іграшка, тут потрібний серйозний науковий підхід. 

От тільки якось так виходить, що чим старанніше плануєш, чим більше встигаєш, чим ретельніше продумуєш, що ще можна було б зробити за формулою два або три в одному, — тим катастрофічніше бракує… часу! Бо можна ще б це і оте, ще так і сяк, а коли, якщо доба має лише якихось 24 години? Ну, але спати можна менше, для цього є кава, з родиною менше бачитися — вистачить задзвонити, відмовитися від непотрібних зустрічей і занять, є ж речі важливіші. А зрештою, багато з чим можна почекати — до канікул, до відпустки, до старості… 

Історія про збирання каміння

 

«Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати. Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати. Час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати. Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати. Час роздирати і час ізшивати, час мовчати і час говорити. Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир.» (Проп 3, 1‑8) Для мене ці вірші з Книги Екклезіяста — це одні з найдивовижніших слів у Старому Завіті. Квінтесенція мудрості у найповнішому значенні. 

Здавалося б, очевидні речі: на все всій час, на все своє місце, кожна річ має свій порядок, а подія — темп розвитку. Не очевидне одне: ці слова насправді стосуються не подій, а саме очікування на них, і то не будь-якого, а правильного очікування. Геніальний тайм-менеджмент — внутрішньо погодитися на відповідний стан речей у собі, в інших та у світі навколо. Навчитися ставитися до всього, що відбувається, зі спокоєм. Осягнути мудру рівновагу в усьому, на що присвячуємо свій час і зусилля. Не стільки піддатися круговерті подій, скільки вміти втриматися осторонь тієї круговерті. Очікувати. Активно але з дистанцією. Бути чуйними і вміти зрозуміти, коли саме і на що саме надходить відповідний час. 

Історія про чотири тижні

 

Інколи пробую збити з пантелику моїх студентів і лукаво запитую, чи чотири тижні — це багато. Зазвичай у відповідь чую одне і те саме обережне: залежить, для чого. Виявляється як їх послухати, то для приготування до заліку такої кількості часу мало, для інтенсивного навчання — забагато (хто ж стільки витримає над підручниками!). Ось такий парадокс. Чотири тижні — це саме стільки, скільки призначає Матінка Церква на приготування до одного з найбільших літургійних свят: Різдва Христового. 

Цього часу має вистачити на все. Передусім на те, щоб пройти більш чи менш інтенсивний курс очікування, званий Адвентом. Рік має близько 53 тижнів. Кілька з них — це наші канікули або відпустка, кільканадцять — чверті чи семестри, тиждень різдвяних або великодніх свят, кількадесят звичайних тижнів і кілька особливих, наприклад, тижні посту. Чотири тижні перед Різдвом — особливі. Це новий початок (хоча могло би здаватися, що кінець, адже закінчується календарний рік), бо саме ці тижні розпочинають літургійний рік у Церкві. Початок нового відліку, який настає в тиші, зосередженні і радості. Це як ситуація посіяного зерняти, яке завмерло, щоби пробудитися до нового життя. Назовні ще нічого не видно, але яка титанічна праця всередині! 

Встигнути приготувати до Різдва: себе (сповідь), близьких (подарунки, листівки), дальших (поділитися з потребуючими), свій дім (оздоби і святкове меню), свій храм (яселка, вистрій), місце праці (передріздвяні зустрічі та святкові вітання). Якщо згрубша, то це все; якщо в деталях, то це — непочатий край роботи. Але перед тим, як взятися до діла, є одна умова: треба призупинити всі свої двигуни і провести дефрагментацію свого внутрішнього стану. Позбирати до купи все те, що насправді має значення, відкинувши все те, що другорядне і пусте. Порозкладати на свої місця всі пріоритети, переглянути набір основних цінностей і не побоятися додати туди щось нове. Ну і чекати. Бо Різдво ще не зараз, воно аж за чотири тижні. А поки що тихо і радісно очікуємо, бо в житті найбільше цінується те, на що довелося насправді терпляче почекати. 

 Оксана Ошовська

Джерело:   КРЕДО

23.12.2013р. Б. / Перший в історії Церкви папський документ білоруською мовою

Святіший Отець Франциск написав білоруській віруючій Ядвізі Пастернак, відправивши також перший в історії Церкви папський документ білоруською мовою.

Папський документ вручив Апостольський нунцій в Білорусі архієпископ Клаудіо Гуджеротті під час візиту у парафію Воздвиження Святого Хреста у Вілейці 22 грудня.

«Пані Ядвізі Пастернак з вдячністю за усе те, що Ви зробили і робите для Церкви. Прошу Вас молитися за мене. НехайГосподь Бог благословить Вас, Богородиця завжди Вас оберігає. Франциск», - пише Святіший Отець.

Для Білорусі це історичний момент, тому що уперше громадянин Білорусі отримує приватний лист, підписаний особисто Папою Римським.

Як зазначив Апостольський нунцій, через цей добрий і дуже важливий жест, Папа Франциск в особі Ядвіги дякує тим усім людям, які під час переслідування Церкви захищали віру, часто ризикуючи власним життям.

Джерела: www.catholic-media.org

Воїни Христа Царя

22.12.2013р. Б. / Блаженніший Любомир: ну, що то за люди в "Беркуті"?

Розмова з Любомиром Гузаром, главою УГКЦ (2001-2011)

— Слава Ісусу Христу! Мене звати Мар’яна, я хотіла б поговорити з Вами про Майдан.

— Слава навіки! Я — Любомир, теж хотів би поговорити про Майдан.

Так почалася наша розмова з Блаженнійшим, про яку ми домовлялися від початку Євромайдану. Екс-глава УГКЦ має дуже сміливу позицію. Попри вік, він виходить на сцену, пише звернення до молоді й зберігає віру в позитивне вирішення ситуації. Любомир Гузар розповів, що молиться особливо за тих, хто нині застосовує силу, бо ці люди особливо нещасні. Але про все за порядком.

— Блаженніший, Ви пам’ятаєте той момент, коли наша влада вирішила призупинити перемовини про підписання Угоди про асоціацію з ЄС? Що Ви тоді відчули?

— Добре це пам’ятаю, бо відчув розчарування. Тривалий час ми тільки про це й говорили, минув понад рік після так званого парафування угоди. А тут ні з того ні з сього уряд зупиняється на цьому шляху. Коли президент летів до Вільнюса, я думав, що він підпише угоду. Бо чого ще було їхати? Це була хвилина розчарування, прикра хвилина. У тому значенні, що ми готувалися до того, що от-от це станеться, але раптом усе змінилося. Гадаю, що Майдан — це дуже гідна відповідь народу на дії влади. Вийшовши на вулиці, люди заявили, що це для них є дуже великим розчаруванням.

— Чи Ви підозрювали, що українці можуть розпочати акції протесту?

— Щиро скажу, ні. Особисто про це не думав. Може, ті, хто добре знає психологію нашого народу, чи учасники подій 2004 року здогадувалися про такий сценарій, але я був заскочений. А пізніше дуже радий з цього.

— Ви опублікували лист до молоді. Чому вирішили звернутися саме до наймолодших представників Майдану?

— На мою думку, вони є головною групою. Молодь це все почала, відчула й зрозуміла, що треба діяти. Я відчув, що її треба привітати. Слід визнати, що молоді люди зробили щось дуже добре. Було дуже багато негарних жестів з боку влади, а вони все ж витримали це й маніфестують далі. Тут розходиться про одну річ (я так це бачу): молодь не «проти» чогось, а «за» зміни в Україні. Дехто думає, що це — заклик до Європи, немовбито рай на землі, але це не так. Студенти висловили бажання стати ближче до Заходу головно тому, щоб перевести мудрі й виважені зміни в українській системі життя. Мені подобається цей виважений підхід. Дехто каже: «Європа й Україна», але це неправильно, є Західна Європа й Україна. ЄС — це не вся Європа. В підсумку ми побачили чудовий жест молоді. Не хочу применшити вкладу дорослих, які підтримали молодших, щоб змінити країну.

— Чи зрозумілі в такому разі для Вас дії влади? Чому 30 листопада вирішили влаштувати силовий розгін? Це була демонстрація сили, яка насправді засвідчує слабкість?

— Влада абсолютно скомпрометувалася. То прикро сказати, але вона має кров на руках. Як мені казали, там били молодь, били безпідставно. Взагалі слід задуматися, чи це колись потрібно? Пролита кров не залишається без помсти. Маю на увазі помсти не людської, тут уже порядкує Господь Бог. Бо помста вже належить не до людей. Ця подія залишиться в нашій пам’яті, навіть я, коли про це згадую, розумію, що ця дата залишиться чорним днем у нашій історії.

Зараз не пригадаю конкретного випадку, коли сила була б доречною. Напевно, тоді, коли на «Беркут» нападають, але тут молодь не шукала війни. Тепер ці події інтерпретують вчено й мудро, роблять великі дослідження, проте мені здається, що вони дуже сумнівної якості. Це залишиться дуже гіркою хвилиною.

— Коли стоїш на Майдані, що кілька хвилин можна почути телефонні розмови: «Мам, усе добре, не переживай. Коли приїду, ще не знаю». Як можна заспокоїти батьків, які хвилюються нині за своїх дітей?

— Цілком природно, що батьки хвилюються. Але мені здається, що повторів 30 листопада не слід очікувати. Влада вже так себе показала негативно й нещасливо, що навряд повторить такі дії. Нині намагаються причепити комусь ярлик відповідальності за скоєне. Я часами теж думаю: ну, що то за люди в «Беркуті»? Це мусили бути чоловіки дуже низького інтелектуального рівня, бо нормальна людина так не повелася б. Мені аж дивно. Тим паче, що вони били не чужих, а своїх. Також там були присутні польські журналісти, і в Польщі дуже засудили таку поведінку.

— Багато людей тепер боїться бути учасником Майдану, бо до їхніх друзів приходили з СБУ, міліція викликала на розмову. Як розвіяти сумнів тих, хто нині наляканий?

— Іван Павло ІІ часто нагадував: «Не бійтеся!». То є система диктатури, яку ми успадкували від Радянського Союзу, бо там також людей тримали у страху. Так виходить, що наша влада діє дуже короткозоро, глупо, і це аж прикро. Мені неприємно говорити про те, що наша влада так знеславилася. Навіть у Львові до студентів УКУ дзвонять із СБУ. То до чого ми докотилися? Чи це повторення Радянського Союзу? Не дивуюся, що люди бояться, до вас можуть прийти й можуть бити. Мені цитували жахливу річ: на чоловіка напав «Беркут», він отримав 63 удари!

Останні кілька тижнів відкрило нам дуже багато про Україну. Від цього можна тільки плакати, бо на весь наш народ падає тінь. Не знаю, як люди виправдовуються за скоєне зло. Не дивно, що вони бояться, бо сила страху в незнанні, у тому, що ми питаємо: «Якби що...». Слова Івана Павла ІІ «не бійтеся» інколи легше сказати, але треба зібрати в собі всю силу, щоб страх подолати.

— Навколо української влади нині дуже багато негативу, люди її просто ненавидять. На плакатах можна побачити навіть порівняння з Чауческу. Наскільки така агресія небезпечна?

— Це — реакція на таку поведінку. Не означає, що все робить президент, але на нього як гаранта Конституції падає відповідальність. Кожна людина може помилятися, проте ми все-таки хотіли б, щоб поведінка глави держави була доволі бездоганна. Звісно, ці порівняння неприємні.

Не можна ненавидіти людину, але й не можна замовчувати правду. Треба співчувати, що у влади є така поведінка, яка людей провокує на такі порівняння (йдеться про порівняння з Чаушеску, — «Газета»). Треба ґрунтовно змінити напрям дій. Не віднині й не відучора українці мають недовіру до влади. І тепер, коли сталося стільки неприємних речей, президент і влада мусять зробити кроки, які будуть дуже видними й щирими, щоб загоїти недовіру. Ми як українці хотіли б бачити якнайкраще, але нині кожному з нас прикро.

— Наскільки важливо для революції мати сильного лідера?

— На Майдані, цілком природно, люди хотіли б бачити сильну особистість, яка давала б надію. Шукають людину, яка мудро й спокійно повела б народ. Ми не шукаємо революції і крові, а прагнемо здорових змін. Схоже, політичні провідники не мають достатньої довіри, щоб провадити людей. Вони говорять добрі речі, але особистість не дає достатньої довіри. Може, вони зуміють піднестися на понадпартійний рівень, підростуть духовно, побачимо.

Брак єдності — ось проблема, яка нині є серед людей. Це — наслідок політики, яка тривала довго. Ми не бачили свідомих дій, які дали б відчути, що ми — один народ. Різного роду політики свідомо підкреслювали різницю походження та проживання. Людей класифікували як фашистів, щоб загострити незгоду між ними. Тепер їмо плоди короткозорої політики.

— Блаженніший, якби Ви були молодшим, то вдягли б теплу куртку й пішли б нині на Майдан?

— Я ж не знаю. Це дуже теоретично, можу твердити, сказати те, що треба сказати, але чи справді пішов би? Дай Боже, щоб мав моральну силу піти. Мені тепер, старому чоловікові, зробити це дуже складно. І не хочу робити із себе дешевого героя. Якби були такі обставини, хотів би зробити те, що слід, але не хочу вдавати... Це була б не щира відповідь, а лише гарні слова без достатніх доказів. Я не мав у житті нагоди показати геройство.

— Й останнє, про що я Вас запитаю: що порадите людям, які стоять на Майдані, і тим, котрі вагаються, чи їхати туди?

— Треба поважати людей, які роблять жертву задля того, у що вірять. Кажу про тих, хто свідомо пішов на Майдан, а не тих, які поїхали шукати пригод. Вони там у дуже нелегких обставинах, але зберігають рівновагу духу. Легко зламатися, коли почуєш про напади. Проте люди стоять, я подивляю наш народ! Щиро скажу, що молюся, щоб Бог підтримував їх у бажанні нести тягар задля загального блага. Таким людям належиться пошана, і певний, що милостивий Господь їх нагороджує. Від себе кажу щирий привіт і найкращі побажання, щоб люди це витримали. Надіємося на щасливе закінчення.

   Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на GAZETA.LVIV

Джерело: КІРІОС

21.12.2013р. Б. / Бюро УГКЦ з питань екології проводить конкурс «Усе створіння славить Творця»

Дорогі друзі, наближаються Різдвяні свята і все навкруги завмирає в трепетному очікуванні приходу обіцяного від віків Месії. З нагоди «Різдва Христового 2014 року» Бюро УГКЦ з питань екології проводить конкурс на краще авторське віншування-привітання під назвою «Усе створіння славить Творця».

Мета конкурсу: сприяти усвідомленню Правди нашої християнської віри про те, що Різдво – це свято усіх, в тому числі й усього Божого створіння – природи, яка через наше шанобливе до неї ставлення також прагне відчути радість з приходу Спасителя.

Даний конкурс, який проводиться вперше, є чудовою нагодою для того, щоб переосмислити нашу християнську віру та по-новому – по-божому почати ставитись до створіння, яке «… нетерпляче очікує виявлення синів Божих» (Рим 8, 19).


Долучаючись до цього конкурсу новими авторськими віншуваннями, ми робимо свій маленький вклад у розвиток літературно-культурної спадщини нашої церковної традиції, яка через цей творчий доробок увіковічнить прославу Спасителя серед нашого народу.

Сподіваємось, що даний конкурс стане автентичним внеском для цілісної реалізації загально-церковної стратегії 2020 «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». «Жива парафія» – це ніщо інше як відблиск Царства небесного в мініатюрі, яке стає реальним вже «тут і тепер» через нашу любов до ближнього та через шанобливе ставлення до природи.

Радіймо і веселімося у Бозі та допоможімо, щоб наші ближні й уся природа через наше до неї ставлення відчула, що народився Христос – Творець і Спаситель світу!

Вимоги до оформлення: текст не більше 1 сторінки А4, шрифт TimesNewRoman, кегль – 14, інтервал 1,15.

Умови конкурсу:

1. Тематична відповідність: віншування-привітання повинні виражати суть свята Різдва Христового і радість та славоспів всього створіння Божого з приводу народження Дитятка Ісуса – Свого Творця і Спасителя.

2. Мають бути чітко вказані:

а. назва віншування (заголовок);

в. прізвище та ім'я учасника;

г. вік та рід заняття (учням потрібно вказати школу і клас);

д. священикам необхідно вказати єпархію та парохію;

е. адреса;

є. телефон.

3. Роботи потрібно надіслати до 20 січня 2014 р. за адресою:

Бюро УГКЦ з питань екології

вул. Гарбарська, 22

76019, м. Івано-Франківськ

або E-Mail: ekoburougcc@ukr.net


Кращі роботи будуть розміщені на сайті Бюро УГКЦ з питань екології: www.ecoburougcc.org.ua. Переможці конкурсу отримають спеціальні грамоти та цінні екологічні нагороди.

Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Інформаційну службу Бюро УГКЦ з питань екології.

Джерело: КІРІОС

20.12.2013р. Б. / Як Дід Мороз намагався замінити святого Миколая

Кожний рік 19 грудня, згідно східнохристиянської традиції, ми святкуємо день святого Миколая. Саме він раніше дарував дітям подарунки в Україні, а не Дід Мороз. Навіщо святого Миколая замінили Дідом Морозом? З яких причин з'явився Санта-Клаус на Заході? Чому в Росії Дід Мороз був завжди популярнішим за Святого Миколая? Відповіді на всі ці питання різні й зараз ми спробуємо їх розповісти. 

Історія започаткування святкування дня святого Миколая нам добре відома. Святий Миколай проживав у 4 столітті в місті Мира, або Мири Лікійські, через що його ще називають Миколаєм Мирлікійським. Мира була розташована на території Малої Азії, тобто - сучасної Туреччини, однак, коли там жив святий Миколай, воно ще не було завойоване турками. 

Про святого Миколая є багато різних легенд. Одна з них розповідає про те, як зубожілий чоловік з горя вирішив продати своїх вродливих доньок в рабство. Щоб допомогти йому, святий Миколай підкинув в його будинок гроші, які він отримав зі спадку свого батька. 

Чоловік зрадів і використав їх як придане, щоб видати заміж одну з доньок. Після її заміжжя Миколай підкинув гроші ще раз і, завдяки цьому, друга донька також змогла взяти шлюб.

Існує ще багато різних історій про те, як святий Миколай допомагав бідним людям та дітям. Відповідно до цього, закріпилась традиція дарувати подарунки в день пам'яті святого.

Однак у 16-17 столітті в Європі з'явилось протестантство, яке рішуче заперечувало ідею поклоніння святим. Проте свято було надзвичайно популяним і припинити його святкування виявилося дуже непросто. Тоді традицію дарувати подарунки було перенесено на Різдво, але акцент ставився на тому, що дарунки йдуть від маленького Ісуса, а не святого Миколая.

В Данії традиція святкування цього дня була найсильнішою і називали вони святого Миколая Сінтер Клаас. Через них в Північну Америку поширився образ святого Миколая, який в 1823 році перетворився на товстенького веселого дідуся завдяки поемі Климента Кларка Мура "Ніч проти Різдва". З часом Сінтер Клаас став Санта-Клаусом - саме таким, яким ми знаємо його сьогодні.

Однак в Україні протестантизм ніколи не набував вельми вагомої популярності й святий Миколай був єдиним, хто приносив дітям подарунки. Так тривало до того часу, поки в Україну не прийшов більшовизм-комунізм і, зокрема, в 1927 році не розпочалася чергова, причому неймовірно потужна, антирелігійна кампанія. І хоча в Росії подарунки дітям приносив не святий Миколай, а Дід Мороз, саме на нього пішла агресивно-рішуча хвиля критики.

"Дітей обманюють, що подарунки їм приніс Дід Мороз. Пануючі експлуататорські класи користуються "милою" ялиночкою і "добрим" Дідом Морозом ще й для того, аби зробити з робітників слухняних і терплячих слуг капіталізму", - читаємо в одній з тогочасних войовничо-атеїстичних пропагандистських брошур.

Різдво було заборонено, так само, як і ялинка та Дід Мороз. Проте, зрештою, більшовики "здалися" і 1935 року один з їхніх провідних партфункціонерів - Постишев запропонував - все ж таки - повернути Діда Мороза разом із ялинкою, але на святкування Нового року.

Взагалі ж, російський Дід Мороз має зовсім мало спільного зі святим Миколаєм. В давнину в Московії-Росії, на відміну від Заходу, на день святого Миколая не було прийнято дарувати подарунки. Дід Мороз виник під впливом фольклорно-язичницьких традицій і вірувань у міфічного божества Мороза, якого уявляли старцем з бородою і суворим поглядом. З роками такий образ Мороза почав пом'якшуватись, аж поки не став добрим Дідом Морозом.

І хоча в Україні традиція святкування всіх трьох свят перебуває в ще - не зовсім - усталеній формі, будемо сподіватися, що час розставить все по своїм місцям.

Джерело: КІРІОС