Дорогі в Христі! Цими днями ми спогадуємо 80-ту річницю великого
злочину проти нашого народу – Голодомору 1932−1933 років. Українські
хлібороби, які століттями плекали любов до своєї годувальниці-землі та
працею рук годували цілі народи, враз самі були позбавлені хліба. В один
із урожайних років, коли Господь щедро обдарував українців плодами
рідної землі, цей хліб було насильно конфісковано та продано, а селян,
занесених цілими селами на так звані «чорні дошки», приречено на
повільну і жахливу голодну смерть.
Штучно спричинений голод нa землях житниці Європи 80 років тому
визнаний як геноцид українців у багатьох країнах, а спомин про нього
донині є відгомоном болю в серцях мільйонів людей усього світу. Ми, діти
українського народу, на рідних землях і на поселеннях сущі, відчуваємо
цей біль особливо гостро, адже жахливою смертю загинули мільйони наших
єдинокровних братів і сестер, яких сталінський режим позбавив права на
життя, а відтак комуністична влада впродовж десятиліть системно та
безпощадно позбавляла права на пам'ять. У годину смерті вони залишалися
самотніми, до гробу їх не супроводжувала жалобна процесія, а на їхніх
могилах ніхто не заспівав «Вічная пам'ять».
Усе ж посеред мовчазної байдужості зовнішнього світу було чути
рішучий голос Церкви, яка через своїх владик взивала до міжнародної
спільноти, проголошуючи, що «Україна в передсмертних судорогах», та
протестуючи проти злочину, «на вид якого німіє людська природа і кров
стинаєтсья у жилах». Митрополит Андрей спільно з усім єпископатом нашої
Церкви в липні 1933 року закликав усіх вірних, «щоби молитвами, постами,
всенародною жалобою, жертвами і всіми можливими добрими ділами
християнського життя випрошували з неба помочі» для братів і сестер, які
вмирали на Великій Україні.
Сьогодні голос заморених голодом мільйонів жінок і чоловіків, дітей і
старців кличе з української землі до сумління наших сучасників, кличе
про пам’ять, кличе про справедливість, милосердя та любов. Цей голос
повинні почути як нащадки жертв, так і нащадки тих, хто продавав і
купував відібраний у них хліб, а разом із тим – їхнє життя. Почути цей
голос – означає молитися і покутувати за них. Християнський гімн «Вічная
пам’ять» є визнанням віри, що Господь є Той, хто пам’ятає. Він чинить
ту пам’ять вічною – Його пам’ять про кожну людину є запорукою її вічного
життя.
Вічна пам’ять і страждання самого Творця, що в Христі-Ісусі взяв на
себе болі і сльози зневаженої та вбитої голодом людини, кличе нас,
християн, у ці жалобні дні до пам’яті й молитви. Ми спогадуємо жертв
Голодомору, щоб оздоровити нашу пам’ять, загоїти рани минулого,
запобігти повторенню подібних злочинів у майбутньому та визволити
сучасну людину від небезпеки людиноненависницьких ідеологій.
Десять років тому нині блаженний Іван Павло ІІ у листі, адресованому
Предстоятелю УГКЦ та Голові Єпископської Конференції Римо-Католицької
Церкви в Україні, з нагоди відзначення 70-х роковин Голодомору
підкреслював вагу живої пам’яті про цей злочин не лише для українського
народу, а й для всього людства: «Спогад про драматичні події народу,
крім того, що сам по собі є необхідним, як ніколи виявляється корисним
для пробудження в нових поколінь бажання у будь-яких обставинах ставати
пильними вартовими пошани гідності кожної людини. Молитва за упокій
померлих, випливаючи з такого спогаду, стає для вірних тим бальзамом,
який пом’якшує біль і робить дієвою молитву до Бога, котрий є Господом
усього живого, щоб Він дарував вічний упокій усім тим, хто був
несправедливо позбавлений блага життя. Належна пам'ять про минуле
набуває, урешті, здатності, яка переходить кордони однієї нації,
доходячи до інших народів, що також були жертвами згубних подій і які,
поділяючи горе, можуть дістати розраду».
Ця Божа вічна пам'ять, що її прикликаємо в поминальних молитвах,
нехай виявиться і в нашій живій національній пам’яті про ці трагічні
сторінки в історії рідного народу. А конкретними знаками цієї пам’яті
нехай стануть: щира молитва за упокій невинно убієнних, запалена «свічка
пам’яті» у вікні кожної української родини, а понад усе – готовність
усіх українців захищати вбогого і знедоленого, боронити гідність кожної
людини, будувати на фундаменті Божого життєдайного закону більш
справедливе суспільство. Лише за таких умов спогад про минулі трагічні
події може стати, за висловом блаженного Івана Павла ІІ, «джерелом
натхнення для теперішнього і майбутнього поколінь» (Лист з приводу
відзначення 70-ї річниці Голодомору).
Із цими думками, єднаючись у молитві й скорботі в ці поминальні дні з
кожною українською душею, доручаю всім душпастирям відслужити
поминальні богослужіння: в суботу, 23 листопада, – Божественну Літургію,
а в неділю, 24 листопада, – Панахиду за упокій невинно убієнних
Голодомором. Рівно ж закликаю всіх вірних Української Греко-Католицької
Церкви запалити ввечері 23 листопада у своїх домівках «свічку пам’яті»
та взяти участь у поминальних службах і відповідних громадських заходах.
Нехай усемилостивий Господь, що є єдиним Дателем життя, прийме у свої
вітцівські обійми душі невинно убієнних братів і сестер наших, а нам
усім зішле своє небесне благословення!
Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
18 листопада 2013 року
Джерела: Департамент інформації УГКЦ
БАНДЕРІВЕЦЬ
Немає коментарів:
Дописати коментар