Із нагоди Десятої річниці проголошення блаженними наших сестер Йосафати Гордашевської та Тарсикії Мацьків, відбудеться піша проща зі Львова до Жужелян. Проща триватиме з 11 по 14 серпня 2011 року і проходитиме за маршрутом:
Львів-Жовква-Великі Мости-Белз-Жужеляни.
Запрошуємо Вас взяти участь, та про свій намір та кількість учасників просимо повідомити на нашу електронну адресу:
Детальнішу інформацію подамо ближче до часу проведення прощі.
повідомила с.Мирослава Якимець
Мандрівники Христа Царя
Українці «завдячують» Ніколаю ІІ терором проти них на окупованій у 1914–1915 роках Галичині
Неподалік столичного мікрорайону Теремки на трасі Київ – Одеса нещодавно з’явився великий стенд із зображенням царя Ніколая ІІ й написом: «Прости нас, Государь, заблудших чад своих…» Кажуть, торік такий самий було помічено на трасі під Харковом. Мабуть, ішлося про зондування політичного ґрунту: чи пройде… Вдалось. І тепер, вочевидь, пошесть покотиться цілою Україною. Громадяни незалежної держави раптом стали «заблудшими чадами» монарха Російської імперії.
1654 року українські козаки в Переяславі миттю перетворилися на холопів, коли московський боярин Бутурлін відмовився їм скласти присягу від імені царя, популярно пояснивши, що «государ, самодержець всеросійський, холопам своїм не присягає». Вільні люди, які будували свої відносини з Варшавою на засадах римського права і звикли почуватися рівними юридичними суб’єктами з другою стороною угод, опинилися в зовсім іншій цивілізації. Здається, сьогодні виникає реальна небезпека знову туди втрапити.
Імператор Ніколай ІІ віднедавна став святим Російської православної церкви. Але до чого тут Україна? Ніколай ІІ, як і австрійський Франц Йозеф, як і польські королі, ні до чого зобов’язувати українців не може, і прищеплювати їм комплекс провини перед «авґустєйшим» можна, лише вважаючи їх не суверенним народом, а етнобіомасою російської нації. А тверезі оцінки особистості й діяльності Ніколая Алєксандровіча Романова ніяк не можуть бути компліментарними.
Свого часу Алєксандр Пушкін надзвичайно критично характеризував імператора Алєксандра Павловіча Романова:
Властитель слабый и лукавый,
Плешивый щеголь, враг труда,
Нечаянно пригретый славой
Над нами властвовал тогда.
Але порівняно з Ніколаєм ІІ Алєксандр І є визначним російським політиком і державним діячем. Він переможець Бонапарта, в його активі – похід царської армії в Європу, участь у Віденському конгресі, де він був серед головних дієвих осіб.
А Ніколай ІІ? Провокатор двох революцій та кривавих розправ («столипінські галстуки» й «столипінські вагони»), за його правління імперією прокотилися хвилі звірячих єврейських погромів (цар не перешкоджав бурхливій діяльності «чорної сотні»). Водночас українці завдячують цій особі терором проти них на окупованій у 1914–1915 роках Галичині. Там палали книгарні, закривалися «Просвіти» й українські школи, а діячів національної інтелігенції відправляли на заслання.
Таке варварство спонукало відомого науковця й політика Павла Мілюкова з трибуни Державної думи засудити дії царської адміністрації: «Ви відштовхнули від нас рідний нам український народ і затьмарили світлий образ великої визвольної війни». Крім того, Ніколай ІІ розпочав дві бойові кампанії і обидві програв. Японську війну посилено провокувало коло найвищих урядовців та спритних ділків Російської імперії на чолі із сановником Бєзобразовим, їхньою збірною назвою була «бєзобразовська кліка». Вони марили новими територіальними загарбаннями на Далекому Сході, зокрема приєднанням земель Кореї та Маньчжурії, для яких уже було готове ім’я – «Жовторосія».
Усе починалося дуже бадьоро: пресу переповнювали малюнки, на яких російський велетень Ваня, не напружуючись, нищив зграї японських дрібних «макак». Громадська думка була майже одностайна: «Шапками закидаємо!» А закінчилося знаменитим сумним вальсом військового музиканта Шатрова:
Тихо вокруг, ветер туман унес,
На сопки Маньчжурии легла тишина
И русских не слышно слез…
Цікаво, що сучасні імперські неопатріоти Росії (скорочено неопати) доводять, ніби вона Японію майже здолала, але за п’ять хвилин до перемоги зрадницького удару в спину імперії завдала рідна ж таки ліберальна інтелігенція (лідерами якої, на думку неопатів, виявилися… радикальні марксисти Троцький і Лєнін). Це карикатурно нагадує пояснення відомого Адольфа Алоїзовича щодо поразки Німеччини в Першій світовій, тільки там ліберальна інтелігенція була чисто єврейською…
Вплутавши свою імперію в цю війну, Ніколай ІІ, переобтяжений фінансовими боргами перед Францією та Бельгією, на вимогу союзників у перші ж дні бойових дій розпочав наступ у Східній Пруссії, де загинув цвіт російського війська – кадрові армії генералів Самсонова й Ренненкампфа. А ніжна дружба зі старцем Ґріґорієм (Распутіним) – то вже окрема історія…
Чому в добу після перебудови так гостро треба було канонізувати Ніколая ІІ? Відчуваючи ідеологічний вакуум, нова російська влада мусила спертися на православну церкву й здобути підтримку своєї діаспори у світі. Але ж те середовище було переважно антикомуністичним і орієнтувалося на білоемігрантську Російську зарубіжну православну церкву, сприймаючи Московський патріархат як більшовицький новороб. Ця діаспора була ласим шматком для Кремля й геополітичного курсу Владіміра Путіна, адже це тисячі заможних і впливових людей у Західній Європі, США, Канаді, Австралії, Бразилії та Аргентині. Це ж яка агентура впливу пропадає! Проте антикомунізм зарубіжних росіян був непохитним. Тож довелося Кремлю й РПЦ символічно в особі канонізованого імператора Ніколая ІІ об’єднати червону ідею з білою, сказати б, чекістів із білогвардійцями.
Таким чином, біла й червона ідеї тепер у РФ (на великодержавних засадах) опинилися разом, як відповідні смуги на державному триколорі. Тож немає більше перешкод (Російська зарубіжна православна церква за безпосередньої підтримки Владіміра Путіна підпорядкувалася Московському патріархату) для спільних зусиль у справі відновлення «каторжної імперії», як називав її Ґєорґій Фєдотов, російський філософ і православний священик.
Навіщо Партія регіонів так буквально виконує настанови кремлівських кураторів, абсолютно «не фільтруючи базару»? Втім, за Ющенка, коли громадськість зажадала втручання «патріотичного» глави держави під час встановлення пам’ятників Єкатєріні ІІ в Одесі та Севастополі, Віктор Андрійович відреагував суперполіткоректно: «У нас демократія». Про таку «демократію» і таку «свободу» ще 1949 року вельми влучно висловився Дмитро Донцов: «Свобода провідної еліти – з політики, з преси, з театру, з церкви – робити крамничку для інтересу кліки, не дбаючи про загал, ну і свобода – бо майже безкарність – для каналій продавати свою країну».
Плачі за Ніколаєм ІІ є відвертим знущанням із гідності й національної ідентичності українців, свідомо ворожим актом проти їхньої державності. Це робиться в контексті того ідеологічного наступу на нові незалежні країни, що є виявом геополітичних настанов «Русского міра». Це реінтеграція імперії у сфері духовності, що в комплексі з економічною навалою, енергетичним шантажем становить для нашої держави величезну загрозу. Посилює її й те, що ідеологія «Русского міра» є фактич¬но доктриною керівної нині в Україні Партії регіонів. Найближчим часом напередодні 20-ї річниці державної незалежності треба очікувати різкого посилення ідеологічних атак на українську свідомість, спроб знецінити значення подій, що відбулися 24 серпня й 1 грудня 1991 року. Зокрема, буде використано мотиви «невдячності» Російській імперії та дому Романових, адже справді лейб-гвардії Волинський полк, сформований переважно з українців, брав найактивнішу участь у лютому 1917 року в поваленні царського самодержавства. Також педалюватимуть роль України в розпаді СРСР, у цій «найбільшій геополітичній катастрофі ХХ століття» (за Владіміром Путіним).
Якщо про ґорбачовський референдум березня 1991-го «про збереження СРСР як оновленої федерації» у російських та проросійських ЗМІ згадують багато й охоче, то про акти безпрецедентного єднання нації воліють забути, ба навіть змусити забути самих українців. Та оскільки дискредитувати це народне волевиявлення доволі складно, вважають за краще його тихенько ігнорувати.
«Русскій мір» – це дуже серйозний виклик українцям, насамперед духовно-інтелектуальному прошаркові народу, бо ж насправді для нашої культури й ментальності він є антиукраїнським світом, де нам як нації та державі місця немає.
Ігор ЛОСЄВ
Джерело:
БАНДЕРІВЕЦЬ
Інтерв'ю із Блаженійшим Святославом Шевчуком було записане після обрання його новим главою Української греко-католицької церкви до інтронізації.
«Для Глави Церкви дуже важливо відчути сучасну молодіжну культуру»
- Що саме Ви зараз відчуваєте?
Може, трохи розгубленості і непевності. Це крок, на який мене Господь Бог повів і до якого я абсолютно не був готовим духовно чи психологічно. Це щось таке, що поки що виходить поза межі мого власного розуміння. Ми не можемо все в нашому житті запланувати чи запрограмувати. Коли Бог поламає всі наші плани, всі розуміння, навіть розуміння власного життя – тоді ми «трохи» розгублені.
- Як Ви думаєте, чому владики обрали саме Вас?
Не знаю чому. Про це, мабуть, треба питати тих, хто за мене голосував. Уродженець з України, котрий знає діаспору, може в собі поєднати і одне, і друге, хоча вголос про ці мої якості ніхто не згадував. Я до кінця не можу на це запитання відповісти.
- А що Ви самі планували у своєму житті? Чого до цього моменту прагнули?
Був один план: після завершення Синоду вертатися в Аргентину і готуватися до Пасхи. Там на мене чекали вже мої вірні, священики, семінаристи. Усі вони, як і я, зараз, мабуть, ще більше розгублені.
- Чого Ви хотіли б у своєму житті на довшу перспективу?
Останні два роки я намагався зрозуміти, якою є роль і місце нашої Церкви в Латинській Америці. Зокрема, я шукав відповідь на запитання: «Що означає – бути східним католиком в латиноамериканській культурі?». Упродовж того року я сам проходив процес інкультурації для того, щоби увійти в ту культуру, відчути тих людей. Майже весь той рік служив Літургію іспанською і проповідував тією ж мовою. Весь час потрібно було інтерпретувати нашу традицію, наше богослужіння для тих людей, котрі, можливо, не до кінця його розуміють. Це було для мене таким найбільш глобальним викликом. Також кілька разів відвідував нашу єпархію в Бразилії, навіть викладав там для катехитів курс Літургійного богослов’я.
- Чи не сумували Ви за викладами та студентами?
Правду кажучи, мені дуже цього бракувало. Упродовж першого року свого єпископату продовжував викладати. Коли приїжджав в Україну на Синоди, то читав лекції в Українському католицькому університеті. Запланував собі ці лекції і на березень, але Бог усе змінив. Ще півроку тому ніхто не знав, що той Синод буде, а я планував приїхати сюди на початку березня.
- Чи матимуть змогу студенти слухати Ваші лекції?
Дуже цього хочу. До кінця не знаю, як далі складеться порядок мого нового служіння. Буду шукати можливості для того, щоб не перервати спілкування зі студентами, бо це дуже важливий момент.
- Що воно Вам дає?
Думаю, дає дуже багато. Передусім дає змогу відчути сучасну молодіжну культуру. Для Глави Церкви це є дуже важливо. Тепер починаю розуміти, що потрібно інкультурувати нашу традицію не лише в латиноамериканську культуру, а навіть у новітню українську культуру, бо це абсолютно інший спосіб мислення. Тому для того, щоби могти донести ці традиційні поняття: віра, церковна спільнота, спільнота власного народу, – маємо йти тим шляхом, який зараз є для тих молодих людей зрозумілим і прийнятним. Ще в Аргентині мені один хлопчина сказав: «Владико, знаєте, якщо Церква буде музеєм, то ми в той музей можемо ходити раз на рік, але жити в музеї – неможливо».
- Чи будете Ви до цих традиційних понять, про які щойно говорили, додавати якісь нові, потрібні Церкві у ХХІ ст.?
Передусім думаю, що моїм завданням, як Глави Церкви, є чувати над скарбом віри апостольської, яку наша Церква перейняла. До того скарбу віри ми не можемо нічого ні додати, ні відняти, ми лише можемо зростати в розумінні цього скарбу. Кожна нова історична ситуація по-новому представляє це розуміння, ставить нові запитання до того самого скарбу віри.
Є можливість відкрити його, можливо, по-новому. Це поєднання традицій і сучасності, старого і нового. З одного боку, ми мусимо бути дуже глибоко перейняті тією нашою апостольською традицією віри Христової, якою живе наша Церква і за яку страждали наші мученики, але, з іншого боку, маємо бути сучасною Церквою, яка живе в сучасному світі і вміє правильно і повно інтерпретувати цей скарб віри для сучасної людини.
- Хто з церковних очільників є для Вас прикладом?
Для мене таким добрим прикладом був Папа Іван Павло ІІ. Можливо, якось так навіть моя життєва дорога до певної міри повторює і його шлях. Він теж, приїхавши на конклав, був одним з наймолодших кардиналів, про якого ніхто навіть не думав, як про імовірного кандидата. Тоді його вибір здивував усіх. З іншого боку, я, як і Святіший Отець, займався питаннями морального богослов’я. Завжди дуже уважно читав його праці, і вони для мене були дуже цікавими. Так само його спосіб спілкування, душпастирського служіння для мене був дуже цікавим.
Пригадую собі також кілька таких моментів: Папа Іван Павло ІІ в часі Різдвяного посту завжди служив окрему Літургію для студентів. Тоді завжди сходилося дуже багато студентів з усіх римських університетів не лише з католицьких, а й зі світських, бо це, все ж таки, великий культурний центр Італії. Я завжди ходив на ті папські Літургії, бо щоразу Святіший Отець дуже влучно і дуже промовисто говорив до студентської молоді. Ці його Літургії допомагали часом зрозуміти, що мені робити, давали орієнтири.
Коли завершив своє навчання в Римі, захистив докторат, то попросився на аудієнцію до Святішого Отця. Я шукав можливості, просив через Східну Конгрегацію бути на аудієнції. Мені вдалося потрапити на загальну аудієнцію, де по завершенні можна було підійти до Святішого Отця. Розповів йому, що закінчив докторат з морального богослов’я в тому ж університеті, в якому він студіював у Римі, і попросив благословення на мою місію в Україні. Він подивився на мене дуже пронизливим поглядом, взяв за руку і сказав: «Їдь, брате, ти там матимеш дуже багато праці».
Маю одну дуже особливу реліквію. Її мені подарував у день моєї хіротонії його преосвященство архієпископ Мечислав Мокшицький. Це особиста вервиця Папи.
«Ми є глобальною Церквою, яка говорить багатьма мовами і діє в різних культурах»
- Чи є у Вас якийсь план розвитку УГКЦ?
Найперше я хочу продовжувати те, що планував і накреслив наш Синод на чолі з Блаженнішим Любомиром у попередні роки. У 2006 році була прийнята Синодом стратегія нашої Церкви «Святість об’єднаного Божого люду». Вона, з одного боку, дуже проста, а з другого – дуже глибока. Наша Церква розробила свою стратегію, як вести людину до святості як об’єднане церковне тіло.
- Об’єднаних у рамках Церков Володимирового Хрещення?
З одного боку, тут розуміється внутрішня єдність нашої Церкви, її близькість, відкритість до людей. Ми є глобальною Церквою, об’єднаною у світі. Це Церква, яка говорить багатьма мовами і діє в різних культурах. Ім’я нашого Патріарха згадується в Південній, Північній Америці, в Україні, аж у Сибіру, від Півночі до Півдня, від Заходу до Сходу.
Ми є глобальною Церквою, тому дуже важливо, щоб ця внутрішня єдність була не якоюсь теоретичною, а реальною, життєвою, яка простягає свою руку до всіх братів. Блаженніший Любомир з нагоди свого переїзду у Київ, запропонував цікаву концепцію про єдиний Божий люд на київських горах. Тому це поняття «Святість об’єднаного Божого люду» також включає і цю еклезіологічну перспективу щодо об’єднання всіх спадкоємців київського християнства. Божий люд, який паломничає до своєї Небесної Батьківщини, – є Церквою Христовою. Ми мусимо йти разом. Це наша глобальна стратегія.
Ще минулого Синоду було організовано єпископську групу, яка розпрацьовувала стратегію розвитку нашої Церкви на найближче десятиліття. Як член цієї групи, маю моральний обов’язок, щоби в цій стратегії були розпрацьовані певні механізми, певні кроки втілення поставлених завдань А відтак ми разом приступили до їхньої реалізації.
- Чи можете поділитися з нами конкретними елементами стратегії?
Ця наша група обраних владик Синоду мала застановитися, якою ми хочемо бачити нашу Церкву за 10 років. Ми окреслили 10 пріоритетів. Серед них – євангелізація – голошення Божого слова. Також питання екуменізму. Ми хочемо бути активними учасниками екуменічного діалогу, позаяк це її місія, яка їй доручена навіть Святішим Отцем Папою Іваном Павлом ІІ. Ми знаходимося в такій ситуації, що мусимо бути посередниками між Сходом і Заходом. Це належить до ідентичності нашої Церкви.
Наступне – питання молоді. Якщо молодь не відповість на наш поклик, тоді майбутнє нашої Церкви є перед величезною загрозою. Українська молодь в Аргентині на мій поклик відповіла. Ми щороку мали вже молодіжні Конгреси, де були присутні 700 молодих людей віком від 14 до 19 років. Для такої громади, як Аргентина, – це неймовірна кількість.
Дуже важливим є також питання інкультурації, позаяк ми мусимо сьогодні робити переклади Літургії, наших богослужбових книг різними мовами. Бо, наприклад, є частина духовенства і монашества в Аргентині, яка не володіє українською, але вони хочуть бути активними членами нашої Церкви, тому мусимо дати їм змогу молитися рідною мовою.
Десь той дар християнства через харизму Кирила і Методія, які були великими перекладачами, продовжує нуртувати в нас і сьогодні. Маємо багато перекладів, хоч їх треба ще вдосконалити, зробити офіційними. Це величезний виклик. Весь минулий рік я працював над узгодженням і поправленням переходу Літургії на іспанську мову Аргентини, яка має відмінності від іспанської мови Іспанії. Є специфічні переклади, наявні слова, які не вживаються або не є зрозумілими, або мають цілком протилежне значення, або їх вживають у тому чи в іншому значенні.
Іншим важливим питанням є катехитичне. Катехизм Католицької Церкви, який ми тепер готуємо, можна буде перекладати іншими мовами. Так само одна із стратегічних цілей – це розбудова партнерських стосунків з Латинською Церквою в Україні.
- Чи це означає, в стосунках греко-католиків і римо-католиків в Україні сьогодні є проблеми?
У нас якихось великих проблем немає, але ми мусимо разом розвиватися і разом іти в майбутнє. Це так само, як молоді подружжя планують своє життя разом. Так само ми мусимо бачити своє життя разом. Дуже часто ми зацікавлені власним розвитком власною розбудовою. Думаю, що такі партнерські братські стосунки будуть корисні і потрібні, чого сьогодні від нас очікує Святіший Отець Бенедикт XVI.
Наступна річ – це питання розвитку і розбудови Патріаршої курії. В минулі роки ми ніколи не мали такого центру і ми щойно починаємо до нього звикати, а відтак і розбудовувати. Але цей центр є надзвичайно необхідним, бо Патріарша курія – це є виконавчі структури у нашій Церкві. Синод разом із Патріархом – це законодавча структура. Наші церковні трибунали – це судова влада. Але якщо ми не маємо виконавчої влади, тоді ми ніколи не зможемо ефективно втілювати в життя всі ті рішення, напрацювання, які ми маємо. Питання розвитку Патріаршої курії – це одне з дуже важливих питань.
Я був одним з перших, хто разом з Блаженнішим Любомиром у Львові почав прибудовувати Патріаршу курію. В тих роках я був його секретарем, а також адміністратором Патріаршої курії у Львові. Тоді ці виконавчі структури щойно починали зароджуватися: комісії, різні бюро, які працюють не лише для якоїсь однієї єпархії, а й на міжєпархіальному рівні. У нас є також різні рівні виконання таких завдань. Патріарша курія – це структура яка служить цілій Церкві у цілому світі.
«Гоїти рани нашої пам’яті можна лише взаємним прощенням»
- Чи хотіли б Ви зустрітися з патріархом Кирилом і що Ви б йому сказали?
Дуже хотів би його відвідати і мати з ним особисту зустріч. Я переконаний, що коли ми маємо змогу між собою спілкуватися, то в такому відкритому спокійному спілкуванні ми можемо зняти будь-яку напругу. Я до такого спілкування відкритий.
Так само наша Церква завжди протягом усіх років після виходу з підпілля заявляла про свою готовність і відкритість до діалогу. Я пригадую, як мій святитель Патріарх Іван Любачівський після свого переїзду в Україну сказав: «Прощаємо і просимо прощення». З його боку це був дуже глибокий заклик до примирення. А це були 90-ті роки – пік протистояння, яке було зокрема в Західній Україні. Богу дякувати, що воно вже минуло. З нашого боку це прагнення до примирення було. Пізніше те саме потвердив і повторив Блаженніший Любомир в присутності Папи Івана Павла ІІ, коли той відвідував Україну.
Думаю, що сьогодні ми маємо не так ятрити чи поглиблювати ці рани, як їх гоїти. Гоїти рани нашої пам’яті можна лише взаємним прощенням. Тому, коли йдеться про будь-яких наших братів чи сусідів, які нам нанесли рани чи були нами зранені, то найкращий спосіб спілкування – це бути відкритими у нашому братньому діалозі, відкритими до очищення нашої пам’яті, просити прощення і прощати.
- Чи будете Ви називати себе патріархом?
Я буду будувати Патріархат.
- Що сьогодні провід УГКЦ і Ваші помічники можуть зробити для того, щоби все-таки це збулося?
Патріархат ніколи не спускається згори, він завжди виростає знизу.
- На якій ми сходинці є і скільки ще нам бракує?
Ми мусимо навчитися бути собою. Ми завжди беремо приклад з когось, захоплюємося чимось, але не до кінця розуміємо самих себе. Надзвичайно важливим є для нашої Церкви її богословська традиція. Богослов’я формується відповідно до тих доктринальних викликів, у яких живе Церква. Тому ми мусимо сьогодні будувати свою богословську ідентичність, розвивати своє богослов’я в усіх галузях, які б писали книги, вели серйозні історичні і богословські канонічні дослідження.
Коли Патріарх Йосиф заявив про Патріаршу гідність, до якої прямує наша Церква, він створив Український католицький університет ім. Святого Папи Климента в Римі. Цей заклад був інституцією, що дійсно об’єднувала всі інтелектуальні сили світового українства і уможливлювала зустріч молодим людям українського походження з усіх країн з найкращими інтелектуалами України та українських громад за кордоном.
- Чим Вам доводилося в житті жертвувати?
Я завжди хотів бути щедрим з Богом і Бог був завжди щедрим зі мною. Якщо потрібно було Церкві, щоб я був викладачем, то я пожертвував якимись своїми бажаннями бути парохіяльним священиком і поїхав вчитися. Пізніше, коли Церкві було потрібно, щоб я не просто був науковцем-викладачем, а й вихователем семінарії, який дуже часто не має права на своє особисте життя, бо ти живеш у семінарії, то я завжди був щедрий до того: потрібно – добре. Був такий момент, коли я виконував в одній особі дуже багато функцій. Я був у семінарії віце-ректором по навчальній частині, був завкафедри богослов’я УКУ, був викладачем деколи чотирьох предметів, секретарем Блаженнішого, адміністратором Патріаршої курії. Це все було в одному періоді водночас.
Коли Блаженніший Любомир сповістив, що Святіший Отець мене призначив єпископом до Аргентини, я мав перекреслити всю свою попередню історію, залишити семінарію, університет, викладацьку роботу, залишити Церкву в Україні і поїхати на другий кінець світу в іншу культуру, але де є потреба в моєму служінні. Я був щедрий. І Бог був щедрий зі мною, бо я навіть не думав, що зможу коли-небудь повернутися назад в Україну.
- Ви говорили про УКУ, семінарію, відсутність часу на особисте життя. Що значить особисте життя для єпископа, патріарха?
Грати на скрипці. Я виріс в сім’ї музикантів, тому що моя мама – вчитель музики в дитячій музичній школі. Все життя я слухав різні твори, які виконували учні, які приходили до моєї мами до хати грати на старому фортепіано. Для мене музика завжди була одним із способів світосприйняття.
Тетяна Шпайхер, «Наш Собор», для LB.ua
Джерела:
LB.UA
2 квітня, у шосту річницю смерті Івана Павла ІІ, вибрані годинники в 26-ти польських містах зупиняться на три хвилини.
«Можна сказати, що серця годинників перестануть битися на три хвилини» - сказали організатори акції з кіностудії Paisa Films. Акцію підтримує Інститут Івана Павла ІІ у Варшаві.
Годинники зупиняться о 21:37 в 26-ти польських містах, серед них Варшава, Гдиня, Люблін, Бялисток. У Кракові це буде годинник на вежі Ратуші , в Гдині – годинник на Міській Раді.
За матеріалами: fronda.pl
Джерела:
fronda.pl
У ніч з 29 на 30 березня у шахтарському містечку Димитрів Донецької обл. вчинено пограбування і погром греко-католицької церкви Петра і Павла. Зловмисник розпиляв решітки, розбив склопакет євровікна і проник у церковцю. Серед іншого злодій вкрав сім ікон (дві намісні, ікону Серця Христового з святилища і 4 ікони з церковної лавки). Окрім того, розламано скриньку для пожертв на потреби бідних і звідти вкрадено гроші. Загалом збитки складають 4,5 тис. гривень.
«Престіл і Святі Тайни, слава Богові, залишилися недоторкані, але все інше було безладно перевернуто, розбито і потрощено, лампадне масло порозливане, немов би в храмі побував з десяток безбожних варварів» – так прокоментував побачене парох храму Петра і Павла м. Димитрів о. Іван Василенко.
Наслідки злочину о. Іван Василенко виявив зранку, коли прийшов на відправу ранішніх богослужінь. На місце пригоди настоятель храму викликав правоохоронні органи. У ході дослідження місця злочину працівники міліції зафіксували сліди зламу і виявили знаряддя, якими користувався крадій: пилка, сокира, лом, печатки і торбинка, у якій все це було. Чому злодій залишив свої знаряддя у храмі, не відомо. Правоохоронці зібрали необхідні відомості та порушили кримінальну справу. Особу злочинця поки що не встановлено.
Понад 6 годин довелося витратити о. Іванові Василенку, щоб довести до відносного порядку церкву. Священик називає це не просто пограбуванням, а святотатством, оскверненням храму, тому перед вечірнім богослужінням церковцю було наново освячено.
Інформацію та фото надав о. Іван Василенко, настоятель храму Петра і Павла у м. Димитрові Донецької обл.
Джерела:
Прес-секретаріат Донецько-Харківського екзархатуНаперед хочу Вас запевнити, що злочинців судитиме лише Господь Бог, бо лівоохоронці їх навіть не шукатимуть, адже на переконання "православних" лівоохоронних органів вони вчинили богоугодноє дєло... на противагу ув'язненим "тризубівцям", які несуть загрозу совєтской власті і російсько-імперському режиму внутрішньої окупації України.
Катехит парафї Преображення Господнього р.Б. Леонід.
«З великою радістю вітаю сьогодні Блаженнішого Святослава Шевчука, нового Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, разом з єпископами та вірними, які його супроводжують. Запевняю мою постійну молитву, щоб Пресвята Тройця уділяла повноту дарів, зберігаючи в мирі та злагоді любий український народ», – цими словами Святіший Отець Бенедикт XVI розпочав своє привітання для вірних УГКЦ, які прийшли на загальну аудієнцію 30 березня 2011 р., очолювані новим Главою і Отцем Блаженнішим Святославом, разом з іншими єпископами та духовенством.
Далі Папа звернувся до нового Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, промовляючи італійською мовою. Він сказав:
«Ваше Блаженство, Господь покликав Вас до служіння та проводу цієї знатної Церкви, частини того народу, який понад тисячу років тому отримав Хрищення у Києві. Я впевнений, що Ви, просвітлені діянням Святого Духа, очолюватимете свою Церкву, провадячи її у вірі в Ісуса Христа згідно з власною традицією та духовністю, в сопричасті з Петровою Столицею, яка є видимим вузлом цієї єдності, задля якої численні сини і доньки не пошкодували навіть віддати своє життя.
В ці хвилини з признанням згадую улюбленого брата Блаженнішого кардинала Любомира Гузара, вислуженого Верховного Архиєпископа.
За заступництвом Пречистої Діви Марії Богородиці молюся про Боже благословення для Вас, Ваших єпископів, священиків, ченців та черниць і всіх вірних».
«Слава Ісусу Христу», – християнським привітом, знову промовляючи українською мовою, Бенедикт XVI закінчив своє звернення до ієрархів, духовенства і мирян УГКЦ, а тоді підвівся та легким поклоном привітав Главу УГКЦ із супроводом, а помахом руки - всіх вірних, які тим часом співали "Многая літа!".
Після закінчення загальної аудієнції Блаженніший Святослав разом з єпископами особисто привіталися зі Святішим Отцем. Особисто привітатися зі Святішим Отцем мали можливість також кілька мирян.
Разом з Блаженнішим Святославом, у сьогоднішній загальній аудієнції взяли участь Високопреосвященні та Преосвященні владики Ігор Возьняк, ЧНІ, Архиєпископ Львівський, Лаврентій Гуцуляк, ЧСВВ, Митрополит Вінніпезький (Канада), Стефан Сорока, Митрополит Філадельфійский (США), Богдан Дзюрах, ЧНІ, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, Давид Мотюк, Єпарх Едмонтонський (Канада), Володимир Війтишин, Єпарх Івано-Франкіський, Кен Новаківський, Єпарх Нью-Вестмінстерський (Канада), Василій Семенюк, Єпарх Тернопільський. Разом з численними представниками чернечих спільнот були о. Василій Ковбич, Протоархимандрит Василіянського Чину Святого Йосафата та с. Дженес Солюк, Головна Настоятелька Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, а також єпархіальні священики, семінаристи та понад сто мирян.
Джерела:
Радіо Ватикан
Задум про створення центру координації волонтерської співпраці у в’язничному служінні став плодом проведення навчальних семінарів, які проходили у трьох єпархіях УГКЦ 2009 року. До участі у навчанні були запрошені переважно студенти, які фахово є зацікавлені у служінні: майбутні юристи, соціальні працівники, психологи і педагоги. Проте, коло учасників не обмежилося вказаними професіями.
Протягом днів суспільної солідарності наприкінці 2010 року у храмі Св. Василія Великого у Києві відбувся семінар «Покарані, але не відкинені», де йшлося про роль волонтерської праці в опіці в’язнями. Саме це посприяло формуванню ініціативної групи, яка протягом лютого-березня 2011 року провела шість організаційних зустрічей, що завершилися створенням Центру волонтерської співпраці Київської Архиєпархії УГКЦ. За задумом волонтерів – Центр покликаний посприяти розвитку харитативного та євангелізаційного служіння та надавати ефективну допомогу священикам-капеланам. Він поєднує свої зусилля у напрямку діяльності Комісії пенітенціарного душпастирства Архиєпархії, яку з благословення владики Кир Йосифа (Міляна)очолив о. Віталій (Котик), ЧНІ.
За висловом Святішого отця Венедикта XVI пенітенціарне служіння збагачує еклезіальне життя як кожної християнської спільноти, так і кожної єпархії в цілому. Натхненниками створення Центру стали семінарист Андрій Дорчак, Тарас Пшеничний, Христина Шонь. Центр покликаний об’єднати старе і молоде волонтерське служіння, що здійснюється на території Київської Архиєпархії УГКЦ. Як відомо, діють близько 20 років служби в’язнів при «Карітас-Київ» та при парафії Св. Миколая на Аскольдовій Могилі. Принагідні волонтери беруть участь у щорічних заходах на великі свята та у соціальні дні щороку. Серед них – Патріарший хор, парафіяльні вертепні ватаги, студенти різних навчальних закладів.
У часі Великого посту волонтери намітили провести Хресну дорогу для вихованців Прилуцької колонії для неповнолітніх.
Департаменту інформації УГКЦ повідомив о. Костянтин Пантелей, керівник Відділу УГКЦ з питань душпастирства у пенітенціарній системі України.
Джерелo:
Мандрівники Христа Царя
Новообраний предстоятель Української греко-католицької церкви Святослав (Шевчук) має намір відвідати Папу Римського Бенедикта XVI і просити про надання УГКЦ статусу патріархату Римської католицької церкви.
"Сьогодні я відбуваю разом з моїми владиками — всіма митрополитами нашої церкви в Рим, оскільки це є нашим обов'язком, здійснити візит ввічливості до найсвятішого батька", — сказав верховний архієпископ УГКЦ у вівторок на прес-конференції в Києві.
Глава УГКЦ повідомив, що синод УГКЦ підготував ряд пропозицій Папі Римському.
"Ми дійсно будемо говорити про те, що церква розвивається, а церква яка розвивається рухається до патріархату, оскільки патріархат — це період завершення розвитку цієї церкви ", — зазначив Предстоятель УГКЦ.
За його словами, 20 років незалежності України для УГКЦ стали саме періодом розвитку.
Джерело:
24 телеканал новин
Нині, у вівторок, 29 березня, о 9.30 в УНІАН відбудеться прес-конференція новообраного Предстоятеля УГКЦ Блаженнішого Святослава.
Акредитація на місці за журналістськими посвідченнями.
Буде проведено веб-трансляцію прес-конференції. Деталі за цим посиланням:Джерело:
Департамент інформації УГКЦ
Комісія УГКЦ у справах шкільництва спільно з Відділом економічного розвитку Церкви організували і провели тренінг з фандрейзингу. Захід відбувся 24-25 березня 2011 року у Львівському інституті банківської справи УБС НБУ.
«Ідея тренінгу виникла з реалій нашого життя. Бо коли ми збираємося на нараду директорів, то завжди на поверхню випливає одне й теж питання – звідки взяти кошти на розвиток і функціонування християнських шкіл, садочків, навчальних закладів?» - зауважив на відкритті семінару голова Комісії, о. Іван Гнатів. Священик закликав міняти відношення до грошей, почати трактувати їх, як певного роду інструмент, з допомогою якого можна зробити щось доброго для Бога та людей. «Гроші – не самоціль. Кожен християнин користується фінансами, які треба вміти віддавати й на допомогу хворим, бідним, сиротам, здобування доброї, ґрунтовної освіти. Й таким чином виховувати майбутніх мерів, президентів, патріархів, вчителів, доброчинців. Семінар не ставить на меті вказати людям місце, де лежать гроші і навчити їх спритності, як ті гроші легко забрати. А сформувати правильний християнський світогляд, життєву позицію, в якій головний ресурс, основне багатство - людина», - сказав о. Іван Гнатів.
Розпочав тренінг о. Войцех Жмудзінські, директор центру Arrupe. Він ознайомив присутніх з лекцією на тему «Формаційна роль фандрейзингу». Заняття з вчителями священик-єзуїт проводить в Україні не вперше. Представник товариства Ісуса розповів, як років 5-6 тому працював у Криму, в татарських мусульманських школах, де допомагав удосконалювати методику освіти. «Кримські організатори й директори шкіл свідомо запросили для вишколу католицьку організацію, бо тоді вони переживали тривожні впливи арабського ісламу, настільки сильні, що дівчатка почали закривати свої обличчя. Тож самі батьки погодилися з ідеєю навчання, в якому йшлося про відмінність двох світів – ісламського та християнського. Так склалося, що саме ми, католики, заохочували молодих татар шукати відповідей у їхній власній традиції на важливі питання сьогодення. Це не було легко, адже наше головне завдання – євангелізація, проголошення вчення Христа. Однак нині я можу похвалитися дружбою з цими людьми. І дуже вдячний їм, бо збагнув, як багато можна спільно зробити, не зважаючи на те, що наші культури настільки віддалені», - зробив висновки лектор.
Член чернечого ордену, заснованого Св. Ігнатієм Лойолою, о. Жмудзінські переконаний, що пошук коштів – таємниці, які пізнаються у практиці. Навчитися цього на тренінгу неможливо. Треба брати приклад з людей, які є знаними лідерами і відповідають за великі проекти в Церкві та вміють інших заражати своїм ентузіазмом. Пошук фінансів так насправді зводиться до пошуку друзів, розбудови міжлюдських відносин. Кошти будуть там, де є приязнь - команда однодумців, що мають подібні мрії і прагнуть їх реалізувати. Адже суть християнського фандрейзингу – не латання бюджетних дір, а формування людської особистості та безкорисливості.
Другий день навчання був присвячений темі: «Залучення батьків і громади до діяльності школи», доповідач Мирослава Товкало-Олійник, викладач Інституту післядипломної педагогічної освіти. Загалом у тренінгу, який проводився вперше, участь взяло майже 20 учасників з різних християнських навчальних закладів. Організатори сподіваються на продовження такої співпраці. «Адже формувати і серйозно вирішувати фінансову проблему діяльності в Україні християнських закладів треба не чекаючи, поки нам щось «капне» від держави чи знайдеться якийсь благодійник, а вчитися давати собі раду й вирішувати завдання самим. Це не є питання - послухати і розійтися. Треба діяти. Ми зараз пробуємо дати поштовх до нового мислення», - підсумував мету семінарів голова Комісії у справах шкільництва, о. Іван Гнатів.
Додаток:
Термін «фандрейзинг» (від англ. fundraising) - залучення ресурсів, коштів. Якщо благодійність - це добровільна та безкорисна допомога, то фандрейзинг - дія, спрямована на залучення цієї допомоги для тих, хто її потребує. У цьому полягає зв’язок між благодійністю і фандрейзингом у контексті суспільних відносин.
Джерело:
Департамент інформації УГКЦ
Блаженніші патріярхи Любомире і Григоріє, Високопреосвященні і Преосвященні Владики, улюблені браття у священстві, преподобні монахи і монахині, високодостойні представники влади та дипломатичного корпусу.
Дорогі у Христі брати і сестри.
Слава Ісусу Христу!
«Хресту Твоєму поклоняємось Владико і Святеє Воскресення Твоє славимо!». Цими словами величає сьогодні Христова Церква Чесний і Животворящий Хрест Господній. Сьогодні ми переходимо половину Великопосного шляху – це живоносне древо дарується нам для того, щоб ми ним покріпилися, у ньому знайшли джерело сили і відваги прямувати далі до Воскресіння Христового, щоби поставити це хресне знамення у центрі свого життя. Святий Апостол Павло у цьому посланні до Филип’ян залишив нам унікальний ранньохристиянський девіз, який молода, сповнена Святим Духом Церква урочисто співала у Літургії. Апостол народів звертається до нас ось так: «Плекайте ті самі думки в собі, що були в Христі Ісусі. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність з Богом, але применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, стався подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті. І до смерті хресної. Тому і Бог вивищив Його і дав Йому Ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно преклонилось на небі, на землі і під землею. І щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь, на Славу Бога і Отця».
У цих словах, слово про Хрест займає центральне значення. Тут, з одного боку, бачимо ікону земного шляху Ісуса Христа, який, ставши людиною, щодня прямував до смерті хресної. Хрест є моментом Його найбільшого приниження, крайнього упокорення, Божественного низходження. Проте у другій частині цього гимну бачимо Христа, якого сам Отець прославляє. Саме з моменту хресної смерті починається возходження, прославлення, тріумфальне виявлення його Божественної Слави, яка і є Славою Його Отця.
Кожен християнин, як учень Христа, який слідує за своїм Господом, повинен відкрити у свому власному житті дієвість Його Пасхального Таїнства. «Хто хоче іти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде за мною.» У небесну Славу Воскресіння можна ввійти лише через єдині двері, а саме через Його Чесний і Животворящий Хрест. Нашим покликанням є іти за нашим Спасителем до кінця. Можливо, аж до смерті хресної . Таїнственність Його Животворящого Хреста полягає в тому, що ця найнижча ступінь упокорення і обезславлення є місцем, з якого сам Небесний Отець починає нас возвишати, підносити, прославляти Своєю Божественною Славою, перед якою преклонить своє коліно все, що є на небі, на землі і під землею.
«Христу Твоєму поклоняємось Владико і Святеє Воскресіння Твоє славимо.» Як по-особливому звучать для нас сьогодні ці слова! Для нас – Церкви-мучениці, яка, як вірна спадкоємиця віри Апостолів, співає їх у цьому Патріаршому Соборі Воскресіння. Чи не є промовистим знаком Божим для усіх нас, що у цей день, коли поклоняємося Чесному і Животворящому Хресту Господньому чинимо це на цьому місці?
Наша Церква у ХХ-му столітті пішла за Своїм Спасителем до кінця. Аж до тотальної заглади на своїй рідній землі і, здавалося б, смерті. Однак ця смерть сотень тисяч наших мирян, священиків, монахів та монахинь на чолі з нашим єпископатом була смертю хресною. А тому і животворящою. Наші батьки, діди і прадіди цим самим об’явили нам, своїм нащадкам, а через нас і вільній незалежній Україні силу і непереможність Чесного і Животворящого Хреста Господнього. У своєму знеславленні, приниження і низходженні наша Церква стала саме на цьому місці, місці Воскресіння, коли Сам Небесний Отець прославляв Її воскреслу Своєю нетлінною Славою, Славою, що перед нею зігнеться всяке коліно. І всякий язик через силу свідчення цієї Церкви у Дусі Святому визнає, що Ісус Христос є Господь, на Славу Бога і Отця.
«Христу Твоєму поклоняємось Владико і Святеє Воскресення Твоє славимо.» Для мене, молодого, можливо, щойно народженого Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви, ці слова є підсумком минулого нашої Церкви, сенсом ЇЇ сучасного і дороговказом на майбутнє. Сьогодні ми, спадкоємці Володимирового хрещення, відчуваємо єдність та тяглість з нашою історією та традицією, переймаємо дорогоцінний спадок наших великих попередників: Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, Патріярхів Йосипа, Мирослава-Івана та Любомира. Сьогодні ці мужі теплою рукою Любомира благословляють нас та роблять весь цей скарб живим, промовистим для сучасного українця. Святість об’єднаного Божого люду є і буде стратегію розвитку нашої Церкви. Вона живе і діє як єдине тіло у цілому світі, як Церква Вселенського масштабу, Вона є і буде душею українського народу, щоб його освячувати, відкрити його серце до свого брата і сусіда, щоби зберегти наш люд, як люд Божий, і вести його до спасіння і до життя вічного. Сьогодні, як ви вийдете з храму, вам в обличчя прийде подих весни. Після вчорашнього похмурого неба бачимо сьогодні небо відкрите; земля приготувалася до свого воскресіння. На береги дрімучого Дніпра приходить весна.
Сьогодні ми переживаємо весну нашої Церкви, яка у Своєму Воскресінні починає молодіти Духом Святим і усміхатися до світу світлом Христового Євангелія. Це про неї, древню і вічно сучасну, співає Псалмопівець, кажучи: «Він насичує твій похилий вік благом, і поновляється, як орел, твоя юність». Сьогодні, зокрема у цей торжественний день, усвідомлюємо, що ми є оновленою і омолодженою Церквою. Тому особливо хочу звернутись до нашого, здебільшого, молодого духовенства, якщо порівняти вік нашого духовенства і вік священиків у інших країнах та інших Церквах, - ми є юною, молодою Церквою. Так само хочу звернутися до нашого монашества і до всієї української молоді. Сьогодні Христос закликає до відповідальності за Свою Церкву саме нас, молодих. Переймімся нею, цією Церквою-Страдницею, яка силою Свого Воскресіння дивує цілий світ. Поставмо Чесний і Животворящий Хрест Нашого Спасителя у центрі нашого життя, і Він осолодить його, як жезл Мойсея осолодив гіркі води Мерри у пустелі. Приймімо та відважно здійснюймо наше християнське покликання у сучасному світі. І разом зможемо оновити обличчя нашого народу і держави. Покланяємося страстям Твоїм, Христе! Появи нам славне Твоє Воскресіння. Амінь! Слава Ісусу Христу! Слава навіки!
27 квітня 2011р.Б.
Київ
Фото: Тато Сепия / news.tochka.net
Джерело:
Мандрівники Христа Царя
У Києві, у храмі Святого Воскресіння, 27 березня відбулась церемонія інтронізації нового Глави Української Греко-Католицької Церкви Святослава (Шевчука).
В урочистій Літургії взяли участь священики з усіх єпархій Української Греко-Католицької Церкви, єрархи, митрополити та єпископи, а також архиєпископ-митрополит Львівський Римо-Католицкої Церкви в Україні Мечислав Мокшицький, Патріарх УПЦ Київського Патріархату Філарет, єпископ УПЦ Київського Патріархату Євстратій (Зоря), владика УПЦ (Московського Патріархату) Іларіон.
На церемонію спеціально прибули єрархи Церков світу: єпископи Мелхітської Греко-Католицької Церкви на чолі з Патріархом Антіохії Григорієм ІІІ (Лагамом), Секретар Конгрегації для Східних Церков Архиєпископ Кирил Василь, Апостольський Екзарх для католиків візантійського обряду в Сербії та Чорногорії владика Юрій (Джуджар), Архиєпископ Пряшівський для католиків візантійського обряду владика Іван (Баб'як), архимандрит Ян Сергій (Гаєк) з Білоруської Греко-Католицької Церкви.
Також на церемонії були присутні колишній Президент України Віктор Ющенко, заступник глави Адміністрації Президента Ганна Герман, посол США в Україні Джон Теффт.
Як повідомлялося, 25 березня Папа Римський Бенедикт XVI затвердив прохання про підтвердження вибору, надіслане владикою Святославом (Шевчуком), якого 23 березня Синод єпископів УГКЦ канонічно обрав Верховним архиєпископом Києво-Галицьким.
Джерела:
РІСУ
Новообраний глава Української греко-католицької церкви, Блаженніший Святослав Шевчук, який народився у Стрию на Львівщині, є одним із наймолодших єпископів у світі. Єпископський синод обрав його главою, як він каже сам, «глобальної церкви». Українська греко-католицька церква налічує понад 4 мільйони віруючих по всьому світі, вона є найбільшою католицькою церквою візантійського обряду. У суботу, за день до інтронізації, в дорозі зі Львова до Києва Блаженніший Святослав дав ексклюзивне інтерв’ю Радіо Свобода.
– На сьогоднішній день закінчився певний етап відродження Української греко-католицької церкви. Ця церква сьогодні є повноправною і в Україні вона знову є справжньою церквою. В чому Ви бачите її основну мету, в чому полягає її зміст?
– Я думаю, що найперша мета церкви – це донести благовіст Євангелія до кожної людини, до якої нас Господь Бог посилає, в такий спосіб, щоб та людина могла те Євангеліє зрозуміти, його сприйняти і ним жити. З останніх своїх дослідів я просто бачу, що перед нашою церквою сьогодні стоїть великий виклик інкультурації цій благовісті Євангельської. Не лише, скажімо, в тих культурах, в яких сьогодні наша церква живе і поза межами України, але так само і в нашій Україні. Тому що ми бачимо, як надзвичайно швидко відбуваються різні культурні зміни. Люди по-іншому починають мислити. Змінюється спосіб життя. І це є нормально, і це є природно, тому що і народ, і держава, і світ розвиваються. Але ми мусимо весь час шукати той найкращий спосіб, найкращі слова, найкращий вид нашого служіння для того, щоб цей благовіст Євангельський, це слово життя вічного, до кожного українця ми сьогодні змогли донести.
– Зараз в християнському світі відбуваються певні переломні процеси, а в Католицькій церкві зокрема. Як ці процеси проектуються, на Вашу думку, на УГКЦ?
– Я думаю, що наша церква є частиною церкви Вселенської. І всі ті процеси, які діються у світі, очевидно, що вони теж торкають і нас. Різні процеси, які діються в церкві Католицькій, очевидно, вони теж є до певної міри віддзеркаленням тих різних культурних змін, які відбуваються в світі. Але, думаю, що, скажімо, ця єдність – це то причастя, в якому ми сьогодні перебуваємо з нашими братами і сестрами латинського обряду, Вселенським Архієреєм і іншими церквами східними, а так само шукаючи то причастя з церквами православними. Я думаю, що цей пошук допоможе нам всі ті процеси перевести в конструктивне русло.
– Багато хто вважає, що зараз в Європі відбувається певна антихристиянська кампанія. Ця кампанія зокрема стала помітною навколо підписання Лісабонської угоди, в якій лідери країн членів Європейського Союзу відмовилися внести в текст угоди папську тезу про те, що Європа збудована на християнських цінностях і по своїй суті є християнською цивілізацією. Як бачить свою місію УГКЦ в такій ситуації?
– Я думаю, найперше, ми солідаризуємося з усією церквою і з іншими християнськими церквами, які відстоюють християнські цінності у Європі. З іншого боку, я думаю, що перш за все ми мусимо бути собою і підтримувати це гасло, тим більше щодо нової Євангелізації. Зокрема це торкається країн старого християнства. Тут, у нас в Україні, ми маємо особливі виклики пострадянського суспільства, яке пережило свої рани. І тому я думаю, що нам спільно, з усіма тими, хто називає себе християнами, і необхідно вносити в сучасну навіть європейську культуру християнські цінності. Тому що, я думаю, ми не мусимо боротися проти одної чи іншої угоди чи того, чи іншого документа. Ми мусимо боротися за сильне і здорове християнство у сучасній Європі. І тоді, я думаю, що навіть на рівні політичному, міжнародному чи навіть щодо цього документа, про який Ви згадуєте, буде це формальне визнання всієї християнської дійсності, яка існує.
– Що таке сильне і здорове християнство, на вашу думку, в нашому сучасному матеріалізованому, самолюбному, меркантильному ще й матеріалістичному світі?
– Про це можна багато і обширно говорити. Я б це звів до трьох, можливо, найважливіших засад. Найперша засада, це є те, що людина – це істота, яка є сотворена на образ і подобу Божу. І ми ніколи не зможемо до кінця створити необхідні умови для вільного, повноцінного і усестороннього розвитку людини, якщо ми будемо заперечувати її цю надприродну сутність і покликання. Те, що сьогодні, можливо, діється у Європі вже давно відбувалося в різних країнах світу, зокрема у Берліні, коли над людиною ставився певний експеримент, у світлі матеріалістичного світогляду. І тому найперша річ – це є людина. Людина у її надприродному вимірі. Людина, яка є сотворена на образ і подобу Божу.
Друга річ, думаю, надзвичайно важлива, – це й те, що людина – це є істота, яка покликана до сопричастя. Вона не може жити ізольованим індивідуумом, який дуже часто, можливо, і закривається в такому індивідуалістичному суспільстві і дбає про своє таке вузьке приватне чи то виключно матеріальне благо. Але людина – це є істота, яка покликана до сопричастя. Причастя з Богом, а так само сопричастя з ближнім. І це є та друга риса, на якій, я думаю, що базується і повинне базуватися це здорове християнство. Це є спільнота церковна.
І третя річ, я думаю, що вона дуже є важлива – це те, що християнин сьогодні є покликання до особливого свідоцтва. Дуже часто в сучасній культурі хочеться якось так знівелювати духовне, релігійне життя до суто приватної справи, яка не повинна взагалі бути присутня у суспільному житті. І таким чином, скажімо, навіть про якісь релігійні переконання часто не хочеться говорити або вони маргіналізуються. А ми – християни – сьогодні повинні свідчити і не боятися виявляти ту христову віру, яка є фундаментом нашого життя. Свідчити її перед іншими.
Любомир (Любомир Гузар – ред.) дуже часто говорив про месійне покликання церкви. І це вислів такий дуже, я б сказав, лаконічний із такої фрази: «Ділитися вірою». Тому я думаю, що якщо християни сьогодні будуть глибоко жити цією вірою і будуть нею ділитися, тоді те християнство, про яке ми говоримо, воно буде здорове, воно буде динамічне і йому не страшні ніякі секуляризаційні процеси.
– Нещодавно в Україні відбувалася унікальна і до цих пір нечувана подія. На Різдво, вперше в новітній українській історії Президент країни проігнорував існування інших церков, крім украінской православной церкві (Московського патріархату), а у президентському різдвяному зверненні мова йшла лише про православних. В контексті такого ставлення, як Ви плануєте вибудовувати взаємини з державою?
– Я думаю, що найперше, що я особисто намагатимусь зробити – шукати контакту для того, щоб можна було спілкуватися. Бо часами, коли бракує спілкування, то, очевидно, дуже легко можна випасти з поля зору тої чи іншої політичної особи. А ми мусимо з нашого боку бути завжди готові і відкриті до такого спілкування. А я особисто, як новий представник цієї церкви, буду створювати нагоди, щоб таке спілкування було. І тоді, я думаю, що дуже багато можливо певних непорозумінь, які саме виникають, як правило, до тих чи інших навіть таких державних актів, вони потрошки-потрошки можуть бути оздоровлені.
– Продовжуючи тему розбудови взаємин, як Ви збираєтесь розбудовувати їх із Українською православною церквою Київського патріархату, церквою, яка зараз зазнає гоніння?
– Найперше, ми завжди солідаризувалися і будемо солідаризуватися з основними братами православними Київського патріархату. А з іншого боку, будемо теж намагатися простягати руку до всіх інших православних церков, які існують в Україні. Історія нашої церкви була такою, що ми завжди були посередниками між роз’єднаними. І, я думаю, що це покликання, такого посередника, ми можемо дуже успішно виконувати і теж в тій конфесійній ситуації, яка склалася сьогодні в Україні.
– Довго тривають а останнім часом навіть посилилися консультації між Римським престолом та Московським патріархатом. Чи вплинуть ці консультації якось на УГКЦ, на її перспективи?
– Я думаю, що такі консультації чи така співпраця вона є дуже природна. Я думаю, що вона є нормальна. Наша церква повинна якось правильно позиціонуватися у всіх тих процесах, які діються. І найперше ми будемо завжди хотіти бути учасниками таких процесів, щоб коли, наприклад, мова йде про нас, ми були не об’єктами, а суб’єктами такого діалогу.
– Дехто вважає, що УГКЦ залишається регіональною церквою і що це є її основною проблемою. Які перспективи Ви бачите для розвитку УГКЦ?
– Я думаю, що така думка, що ми є церква регіональна – вона вже абсолютно не відповідає дійсності. Ми є сьогодні церква глобальна. Ми існуємо дуже далеко поза межами Галичини. Не лише на Схід, Захід, а також Північ і Південь. Більше того, сам факт, що сьогоднішня подія так широко висвітлюється в засобах масової інформації в Україні – це говорить про те, що ми сьогодні є дуже цікавою і промовистою церквою для всього українського народу, навіть незалежно від конфесійної ідентифікації і незалежно від тої чи іншої особи. І очевидно, що ми будемо зростати і розбудовуватися. І найперше шукатимемо можливість дати повноцінну і усесторонню пастирську опіку тим нашим вірним, які можливо ще сьогодні її не мають. А так само будемо завжди відкриті і дуже відважно голосити слово Євангеліє тим, які ще сьогодні не належать до жодної церкви.
– Ви взяли на себе величезний обов’язок. Ви напевно дуже сильно відчуваєте цей обов’язок. Що в вас всередині, в серці, в душі відбувається? Чи ви свідомі того, що на Вас чекає?
– Я хочу тут, як приклад, навести вислів Блаженного Митрополита Володимира Стернюка. Я пригадую, що коли він святкував 90-ліття, тоді хтось із журналістів запитав у нього: «Владико, якби наперед Господь Бог Вам відкрив всі ті терпіння, яке Ви мали б пройти заради його імені, чи Ви б тоді стали священиком?» І тоді Владика подумав і сказав: «Ні, мабуть, що я б тоді ніколи не наважився бути священиком».
Але Господь у своїй всемудрості можливо відразу не показує нам всього, щоб ми не налякалися. Тому що він потім дає свою власну силу і поміч, щоб крок за кроком іти тою дорогою, якою він кличе.
Ірина Халупа
Джерела:
Радіо Свобода
Як формувалося священиче покликання новобраного Глави УГКЦ, хто був його небесним заступником, про несподівану єпископську хіротонію - зі слів Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Святослава Шевчука. А також - його бачення єпископського служіння, привітання Блаженнішого Любомира (Гузара) та Папи Венедикта XVI у матеріалі.
Священство. Оскільки священики в часи підпілля підтримували не лише Церковні традиції, а й громади в цілому, молодь часто ставила перед собою питання про священство. Також їх надихав приклад монашества – в їхніх очах можна було побачити «живого страждаючого Христа». Таким прикладом був і покійний отець Михайло Косила, який виконував уряд підпільного ректора підпільної духовної семінарії Івано-Франківської єпархії, що знаходилася в селищі Дора біля Яремча. Він і був тією особою, яка здійснила вирішальний вплив на виявлення священичого покликання новообраного Глави УГКЦ Святослава (Шевчука). Пізніше він так висловлювався про свого духовного наставника: «Завдяки його харизматичному (в доброму сенсі цього слова) впливові я рішився на цю дорогу і саме в неодруженому стані, бо в тому часі послужити Церкві потрібно було до кінця. Це означало зректися своїх приватних планів на майбутнє і взяти на свої плечі це Христове ярмо переслідуваної Церкви та їй послужити».
Покровителем свого священичого життя Владика називав Митрополита Андрея Шептицького. Ще перед від'їздом з благословення блаженної пам'яті Патріарха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського на навчання до Риму, Верховний Архиєпископ Святослав Шевчук просив у крипті Собору святого Юра про заступництво Митрополита. «Хочу сказати, що ніколи-ніколи митрополит Андрей мене не залишив... Я завжди співставляв з його особою свої рішення і свою діяльність», - стверджував Владика Святослав. А в його кімнаті завжди висів портрет Андрея Шептицького.
Єпископська хіротонія. Рішення Синоду Єпископів УГКЦ було для Владики Святослава неочікуваним. В інтерв'ю для радіо Воскресіння новопоставлений архиєрей наводить ряд аргументів, які, здавалося б, не дають підстав сподіватися на такий розвиток Церковної історії та його пастирського служіння зокрема.
«Чесно Вам скажу, для мене це стало несподіванкою з багатьох причин, - говорить Верховний Архиєпископ Святослав (Шевчук), - по-перше, через те, що я ще досить молодий за віком, і зазвичай в такому молодому віці єпископів не призначають. По-друге, я отримав призначення на душпастирську працю в Аргентині, в Латинській Америці. Тобто, за весь період історії нашої Церкви, особливо після її виходу із підпілля жодний кандидат з України не призначався на єпископське служіння за кордоном. А по-третє, я лише два роки тому був номінований ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа. І логіка підказує, що якщо би були якісь такі серйозні плани, то на такий короткий термін мабуть для такої інституції нового ректора би не призначувалося».
Покликання єпископа. До єпископської хіротонії Святослава Шевчука більш звичним для нього було наукове життя, виховання майбутніх священиків, - «Я все це мушу залишити і відкрити цілком нову сторінку своєї особистої історії». Вона, в розумінні Святослава Шевчука, повинна базуватися на:
1. навчанні – донесенні людям Божого Слова, однак не лише теоретично, а передусім через власний приклад – «Життя єпископа повинно бути отим святилищем, в якому живе правда – Христос»;
2. служінні – єпископ «повинен себе принести в жертву за народ», інакше його служіння втрачає свою сутність;
3. керівництві – воно пов'язане із Таїнством Христа. Єпископ повинен бути мудрим управителем. Його «судочинство власне випливає із Таїнства Животворящого Хреста Господнього – коли Христос був розіп'ятий на хресті, світові настав суд. І такого типу єпископська влада випливає із крові, яка була на хресті Христом проллята».
Ці характеристики уособлювали для Владики справжнє єпископське служіння, приклад якого показав Ісус Христос, вбачав у них жертвоприношення. Таким чином, особа, яка приймає єпископську хіротонію, добровільно приносить себе в жертву за людей. Вибір же на Главу Церкви ставить черговий виклик.
Єпископське служіння. При єпископській хіротонії Блаженніший Любомир (Гузар) порівняв процес вибору нового єпископа, важливість його згоди із подією Благовіщення – саме на це свято у 2009 році в Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові відбулася Архиєрейська хіротонія Святослава Шевчука. «Отець Святослав сказав мені, що якщо така Божа воля, то він її радо приймає», – говорив у проповіді Блаженніший Любомир (послухати проповідь Блаженнішого Любомира).
Папа Венедикт XVI: «Поступай достойно, возлюблений сину, перебуваючи у братньому зв'язку із дбайливим Пастирем єпархіального престолу Покрова Пречистої Богородиці для українців візантійського обряду в Буенос-Айресі та ревним сповненням довіреного Тобі служіння всіх надихаючи; найперше ж – май завжди перед очима Бога, побожно дбаючи на повсякчас, щоби Він був світильником перед ногами в Тебе і світлом на стежках Твоїх (Пс. 119, 105). Благодать Святого Духа й заступництво Пречистої Діви Марії нехай завжди сповнюють Тебе радістю та укріплюють Тебе».
З 20 по 30 квітня 2009 року Владика Святослав (Шевчук) у складі групи єпископів Єпископської Конференції Аргентини здійснив візит до Ватикану під назвою «Ad limina Apostolorum», що у перекладі з латинської означає «До гробів святих апостолів». Після його єпископської хіротонії це була перша зустріч новопоставленого архиєрея із Святішим Отцем, на якій Владика Святослав мав нагоду подякувати Вселенському Архиєрею за благословення рішення Синоду Єпископів УГКЦ про призначення його на Єпископа нашої Церкви. «Це є, перш за все, духовна подія, на якій є можливість відчути сопричастя зі Святішим Отцем», - ділився згодом Владика Святослав.
Погодившись стати Главою Української Греко-Католицької Церкви, Святослав Шевчук під керівництвом Святого Духа провадитиме Церкву.
За матеріалами: ugcc.org.ua, lds.lviv.ua, stryi.ugcc.org.ua
Джерела:
ДИВЕНСВІТ
Найперше хочу висловити від імені Синоду наших Владик, які тут присутні, щиру подяку родині, яка дала Церкві і народові такого мужа віри, який зміг гідно до останнього свого дихання винести ярмо Христове. Нехай таких людей буде більше в нашому народі, і тоді наша Церква у всьому світі буде сяяти світлом Христової святості. Хочу ще подякувати цій єпархії, яка дала Україні такого Владику.
Я пригадую в ці дні, як на інтронізації Владики Юліяна як першого єпарха стрийського Владика Митрополит Іван говорив про те, що Перемиська ведмедиця породила трьох ведмежат. Мова йшла про нові єпархії, які були створені на території давньої Перемиської єпархії. А ми сьогодні бачимо, що вона ще породила такого великого мужа, який цю єпархію зміг направду утвердити і сам лягає як наріжний камінь у її фундамент.
Сьогодні вся Христова Східна Церква обходить одну із задушних субот в часі Великого Посту, коли здійснюємо вселенське упоминання усопших. Так само сьогодні згідно програми виборчого Синоду наших Владик була передбачена заупокійна літургія, де ми мали молитися і молилися сьогодні за всіх спочилих Єпископів нашої Церкви. Але в останніх днях Господь нас дивує своїми ділами, і так сталося, що ми сьогодні відпроваджуємо синодально нашого співбрата по єпископстві від цього земного Синоду наших Владик до Синоду Небесного, там, де сьогодні перед Господнім Престолом стоїть Митрополит Андрей Шептицький, Патріярх Йосип та інші великі мужі і апостоли нашої Церкви.
Дорогий Владико Юліян, будь нашим посланцем до цього Синоду і разом з ним молись за нас усіх грішних,які тут сьогодні з тобою прощаються. Святителю Юліян, моли Бога за нас грішних! Амінь.
26 березня 2011 р.Б.
м. Стрий
Джерела:
світлина з сайту Стрийської єпархії УГКЦ