11.02.2012р. Б. / Владика Діонісій Ляхович про симпозіум «До зцілення й відновлення»

 

9 лютого 2012 р., у Римі завершився чотириденний симпозіум єпископів з усього світу, завданням якого було подати єпископам та духовним особам кваліфіковані засоби в боротьбі з сексуальними зловживаннями з боку декотрих представників духовенства. Симпозіум проходив в Папському Григоріанському університеті під назвою «До зцілення й відновлення». В ньому взяли участь представники 110 єпископатів з усього світу і 30 Чинів і Згромаджень.

 

Церква, як підкреслив кардинал Вільям Джозеф Левада, Префект Священної Конгрегації доктрини віри, має дати «скоординовану відповідь» на цей скандал, орієнтуючись на Папу Бенедикта XVI як приклад поведінки в складних ситуаціях. На Папу упродовж останніх років світові медіа нападали сильно і не раз, тож йому варто подякувати за стійкість. Він ще як префект Конгрегації віровчення підняв питання педофільських скандалів у 1990-х, коли справа вибухнула у США. «Саме кардинал Ратцінгер відіграв ключову роль у встановленні «нових норм для блага Церкви»»,- відзначив кардинал Левада.

 

Він також підкреслив, що симпозіум є доказом уваги Папи і всієї Церкви до «знайдення якнайкращого способу допомоги жертвам, захисту неповнолітніх і виховання священиків таким чином, щоб вони усвідомлювали це лихо і щоб воно було видалене зі священства».

Папа Бенедикт XVI скерував до учасників симпозіуму листа, вказавши: «Зцілення жертв має бути пріоритетною турботою християнської спільноти і має йти разом із глибоким оновленням Церкви на кожному щаблі». Святіший Отець заохочує до будь-яких старань, скерованих на забезпечення дітям і беззахисним дорослим церковного середовища, сприятливого для їхнього людського і духовного зростання. У Церкві треба створити культуру дієвого захисту й підтримки жертв, ось до чого Папа закликав учасників симпозіуму.

 

Враженнями від симпозіуму «До зцілення й відновлення» в інтерв'ю для Прес-служби УГКЦ в Італії поділився Преосвященний Владика Діонісій Ляхович, Апостольський Візитатор, який серед сотень ієрархів з усього світу на безпосереднє запрошення організаторів взяв участь у заході,.

 

Преосвященний Владико Діонісію, які Ваші враження від міжнародного симпозіуму «До зцілення й відновлення»?

Вражають насамперед масштаби цього зібрання. У симпозіумi, як відомо, взяли участь представники Конференцій єпископів з цілого світу, як також найкращі доповідачі: богослови, душпастирі, лікарі, психіатри, соціологи, разом із високими достойниками Апостольської Столиці. З боку усіх присутніх спостерігалося чітке бажання щодо реакції на проблему і застосування усіх можливих засобів, щоб створити справжню культуру захисту дітей, і саме ця широкомасштабна акція Церкви може стати прикладом для всього суспільства, адже схожі проблеми існують у різних сферах. Скандали і зло привело цілу Церкву до глибокого почуття покори і покаяння, одночасно до великого зусилля до зцілення ран і оновлення.

 

За відомостями Всесвітньої Психіатричної Асоціації перше місце серед країн, вражених “вірусом педофілії” займає Японія, на другому місці йдуть Франція та Бельгія, далі – США, Канада, Англія, скандинавські країни та Росія. Україна ж займає в цьому списку сорок дев’яте місце. Чи не може процес глобалізації, який швидкими темпами проходить і в нашому суспільстві, посприяти поширенню цього негативного явища в Україні і в Українській Церкві зокрема ?

 

Саме маємо нагоду, так би мовити, використати болючий досвід, який стався у різних країнах світу і не допустити таких скандалів в Україну. Щодо Церкви, то тут повинні бути ще більше підсилені превентивні засоби, починаючи від відповідного виховання у семінаріях, наголошуючи не тільки на психологічний та інтелектуальний аспекти, але зокрема поставити акцент на віру і духовність, готовність до боротьби проти зла, до зречення себе з любові до людей і до Церкви. Пріоритет духовного аспекту над інтелектуальним, як наголосила на Симпозіумі італійський професор богослов’я Михайлина Теначе (Michelina Tenace), є те, чим Східна духовність має прерогативу над Західною. Тому постійна підтримка саме духовного чинника може застерегти українське суспільство і Церкву від негативних впливів в умовах глобалізації світу.

 

Відомо, що на симпозіумі йшла мова про новоприйняті заходи Церкви щодо покарання винних, як їх можна коротко підсумувати, в чому вони полягають?

Саме на цю тему говорилося на кількох доповідях, зокрема з боку представників Священної Конгрегації доктрини віри, яка є безпосередньо відповідальною за покарання винних. Апостольська Столиця видала кілька документів, на основі яких єпископи мають діяти негайно, і якщо злочин є доведений, то Конгрегація доктрини віри позбавить винуватця духовного сану. Крім того у цій справі Церква наполягає, щоб діяти відкрито і у співпраці з цивільним судочинством, щоб розкрити правду в дусі любові до справедливості, одночасно ідучи на зустріч жертвам, роблячи все можливе, щоб зцілити їхні рани.

 

Говорячи власне про потерпілих, відомо, що багато з них відійшли від Церкви. Випадки педофілії серед духовних осіб завдали величезної образи як окремим жертвам, так і усій Церкві. Як Церква може повернути цих людей до віри?

Обов’язок Церкви – вислухати потерпілих і зрозуміти те, що вони вистраждали, на це наголосив під час симпозіуму кардинал Вільям Джозеф Левада, Префект Священної Конгрегації доктрини віри, підкреслюючи: «що ті, хто допустився зловживань, становлять невелику меншість. Однак ця меншість завдала величезної кривди і жертвам, і місії Церкви».

Справді Церква втратила великі фінансові ресурси, які могли б бути скеровані на євангелізаційні та соціальні цілі, а найгірше, що Церква втратила у багатьох людей довіру, що є великою перепоною у її євангелізаційній місії у світі. Тому віднова довіри вірних відбувається перш за все через покірне визнання вини, прохання пробачення, як це вже здійснив кілька разів Папи Іван Павло ІІ і Бенедикт ХVІ. Крім цього Церква робить надзвичайно велике зусилля, щоб створити центри захисту дітей. Такі центри є вже в Сполучених Штатах, і такий центр створений вже в Європі (в Ульмі, Німеччина), і який має вже партнерів в Південній Америці, в Африці і в Азії, і який готовий створити свої філії, у тих країнах, де цього буде потрібно.

 

Прес-служба УГКЦ в Італії

NB. З архівами матеріалів симпозіуму в англійській, італійській, іспанській та французькій мовах можна ознайомитися за цим лінком: http://thr.unigre.it/vescovi2012/it-it/home.aspx

Додаткову інформацію читайте тут:

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

10.02.2012р. Б. / Святослав Шевчук про зустріч єпископів УГКЦ та РКЦ

e-mail від Відправити Натисніть Ctrl+D щоб додати в закладки

Після завершення спільної зустрічі римо- та греко-католицьких єпископів, Глава УГКЦ Святослав Шевчук розповів в інтерв’ю про мету зустрічі та теми, які розглядались цього разу. 

 

«Згідно волі Святішого Отця Бенедикта XVI два рази в рік відбуваються спільні братні зустрічі нашого Синоду греко-католицьких Владик України з Конференцією Владик Римо-Католицької Церкви в Україні. Ці спільні зустрічі допомагають будувати єдність нашого Єпископату і Католицької Церкви в Україні, тому що тут беруть участь Єпископи з цілої України – нашого Синоду, Конференції і теж Владика Мілан із Закарпаття. Таким чином, ми даємо такі знаки єдності Католицької Церкви для нашого суспільства. На тих зустрічах ми теж розглядаємо різного роду питання душпастирського характеру, які десь наші Владики переживають, кожний у своїй дієцезії. Тому, що Україна є великою країною, великою державою, владики, приїжджаючи на такі зустрічі, привозять із собою різні питання душпастирські. Не тільки з Західної України чи з Закарпаття, але також з Центру, з Півдня, зі Східної України. Таким чином намагаємося якось ефективно душпастирювати і будувати Католицьку Церкву в Україні». 

Блаженніший Святослав також торкнувся найважливіших подій в житті католиків двох обрядів: 

«В цьому році є дві цікаві події. Одна торкається перш за все Римо-Католицької Церкви. Це 600-річчя перенесення осідку митрополита з Галича до Львова. А наша Греко-Католицька Церква буде відзначати 120-ту річницю з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого. І, можливо, це символічно, що вчора ми мали спільну Літургію Владик обох обрядів у латинській катедрі міста Львова, а сьогодні будемо мати спільну Літургію у соборі св. Юра і після того підемо помолитися за вічний упокій Йосифа Сліпого, нашого Патріарха, який спочиває в крипті собору св. Юра. 

Отож, я думаю, що такі спільні Літургії, спільні моління дають свідоцтво Євхаристійної єдності Католицької Церкви в Україні. Очевидно, це є той фундамент, на якому ми потім будуємо наше життя і служіння в наших єпархіях і дієцезіях.» 

Нагадаємо, 8 лютого у Львівській Митрополичій Вищій Духовній Семінарії латинського обряду відбулася перша в цьому році братня зустріч єпископів УГКЦ і РКЦ в Україні. В засіданнях взяли участь Апостольський Нунцій в Україні Архиєпископ Томас Едвард Ґалліксон та монсеньйор др. Кшиштоф Никєль з Конґреґації Доктрини віри із Ватикану.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:  КРЕДО 

09.02.2012р. Б. / Послання митрополита Василія Семенюка з нагоди 120-ї річниці від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого

 

Послання митрополита Василія Семенюка з нагоди 120-ї річниці від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого 

 

Слава Ісусу Христу!

17 лютого 2012 року Божого минає 120-та річниця з дня народження Ісповідника віри, великого духовного провідника українського народу Слуги Божого Патріарха Йосифа Сліпого. З цієї нагоди хочу привернути вашу увагу на значущості постаті Патріарха Йосифа для Української Церкви і народу та застановитися над витоками його християнського родинного виховання, що стало надійним фундаментом на все життя.

 

Блаженніший Патріарх, Кардинал Йосиф Сліпий - Глава Української Греко-Католицької Церкви (1944 по 1984 рр.), народився 17 лютого 1892 року у селі Заздрість на Тернопільщині. Початкову освіту здобув у народній школі рідного села. У 1911 закінчив з відзнакою Тернопільську Українську гімназію.

 

Богословські студії розпочав у Львівській Духовній Семінарії на свято Покрови 1911 року. А вже на початку 1912 року продовжував навчання в Інсбруці (Австрія). У 1916 році захистив докторську працю.

 

27 вересня 1917 року висвячений на священика. Після завершення габілітаційної праці в Інсбруку та магістерських курсів у Папському Григоріанському Університеті в Римі, у 1922 році повернувся до Львова та став професором догматики, а згодом у 1925 році ректором Львівської Духовної Семінарії та в 1928 році ректором Львівської Богословської Академії.

 

З 1930 року стає дійсним членом  наукового товариства імені Тараса  Шевченка, бере активну участь  у міжнародних конференція та конгресах. Автор цінних богословських, наукових праць.

 

З 1935 року крилошанин, архидиякон Митрополичої Капітули, нагороджений митрою. У 1939 році іменований Екзархом Великої України, отримує єпископську хіротонію та призначається  правонаступником Митрополита Андрея Шептицького.

 

З 1 листопада 1944 року, після смерті слуги Божого Андрея Шептицького став Митрополитом Української Греко-Католицької Церкви.

 

У ніч з 10 на 11 квітня 1945 року  був заарештований, вивезений у Київ і там засуджений на позбавлення волі.

 

Після 18-ти років ув’язнень та тортур у радянських тюрмах та таборах Сибіру, 27 січня 1963 року випущений на волю.

 

9 лютого 1963 стараннями Папи Івана ХХШ виїхав у вільний світ до Рима, де розпочинає активну та плідну діяльність на захист поневоленого українського народу перед світовою спільнотою. Згуртовує українців розкиданих по цілому світі. Відроджує українські релігійні, наукові та культурні установи у центрах проживання українців. Ревний прихильник Патріаршого устрою для Української Церкви.

 

10 жовтня 1963 року виступив з промовою на ІІ Ватиканському Соборі.

 

8 грудня 1963 року проголошує офіційне відкриття в Римі Українського Католицького Університету ім. Климента Папи.

 

23 грудня 1963 року іменований Папою Павлом VІ Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви з Патріаршими правами. У 1965 року  піднесений Папою Павлом VІ  до гідності Кардинала.

 

28 вересня 1969 року відбулося урочисте посвячення Собору Святої Софії в Римі, духовної святині українців зведену стараннями Патріарха Йосипа Сліпого.

 

7 вересня 1984 року перестало битися серце Блаженнішого Патріарха і Кардинала Йосипа Сліпого.

 

9 вересня 1992 року тіло Патріарха Йосифа згідно з Заповітом перепоховане у крипті Львівського архикатедрального собору святого Юра.

 

Блаженніший патріарх  Йосиф Сліпий  був і залишається  серед інших достойників українського народу - духовним провідником, ісповідником віри, незламним захисником людської гідності, визнаним богословом, науковцем, письменником світового значення. Усе своє життя, не втрачаючи надії навіть у найважчі часи для нашого народу, Блаженніший Патріарх Йосиф жертвував себе на вівтар служіння Богові та Україні.

 

У споминах уже на схилі літ, складаючи Заповіт, Патріарх Йосиф у ньому завдячує своїй родині за закладену основу християнських та загальнолюдських цінностей: «Народився я і був вихований в українській християнській, хліборобській, глибоковіруючій, родині. Вона передала мені і защіпила в мені віру в Христа і любов до Нього!... Батьки, християнська родина - це основа здорового суспільства народу, нації. Це запорука їх росту і сили!»

 

Цими словами Патріарх також звертає і нашу увагу на важливість у вихованні та формуванні особистості, християнської родини, домашньої атмосфери, де гармонійно поєднані повчання та передання особистого досвіду живої віри з наочним прикладом життя від батьків до дітей. Ніщо так не виховує дитину, як приклад батьків. У великому сімействі Сліпих панувала  гармонія, де діти щодня мали перед собою приклад батьків у вірі, молитві працелюбності посвяті суспільній українській справі, повазі до досвіду і традиції попередніх поколінь. Працьовита заможна родина не виховувала зверхніх паничів, які би дбали про збільшення власного достатку та зручностей, але повноцінних людей, свідомих патріотів, які вчилися розумно і з користю розпоряджатися також і матеріальними статками. Діти  мали приклади практичного втілення любові і посвяти Церкві та Українській справі, у них виховувалось природне відчуття приналежності до свого народу, бо саме ця родина була меценатом та фундатором будівництва церкви у Заздрості, а згодом також і початкової школи, сільської бібліотеки та інших починань.

 

Пригадуючи сьогодні нашого славного земляка Патріарха Йосифа, подивляючи подвиг його життя і служіння, маємо нагоду застановитись над станом наших родин, про те, як виховуються наші діти, чи мають приклад живої віри у родинній хаті?

 

Заохочую з нагоди 120-тої річниці від дня народження Слуги Божого Патріарха Йосифа Сліпого, впродовж 2012 року на усіх парафіях Тернопільсько-Зборівської Митрополії провести урочисті академії, організувати виховні заходи, читання Заповіту, дні духовної віднови з екскурсіями до музейного комплексу с. Заздрість, аби черпати приклад віри з життя та науки Патріарха, безцінної духовної спадщини нашого народу.

Благословення Господнє нехай перебуває з усіма вами!

+ ВАСИЛІЙ Семенюк
Архиєпископ і Митрополит Тернопільсько-Зборівський
Дано при Митрополичій Катедрі м. Тернополя
дня 31січня 2012 року Божого


Джерела: http://www.buchacheparchy.org.ua

Мандрівники Христа Царя

09.02.2012р. Б. / В УГКЦ досі чекають від Януковича відповіді

В Українській греко-католицькій церкві досі чекають відповіді від Президента Віктора ЯНУКОВИЧА на запитання, чому Українська держава мовчки спостерігає, як її продовжують покидати висококваліфіковані працівники: вчителі, медики та інженери.

 

Про це сказав Секретар Синоду єпископів УГКЦ Владика Богдан (ДЗЮРАХ) журналу українців у Італії "До світла".

 

«Ми донині чекаємо на відповідь від Президента, як і кілька мільйонів наших співвітчизників, значна кількість яких охоче повернулися б додому, якщо б держава запропонувала їм роботу, відповідну до їх кваліфікації, та заробітну платню, достатню для гідного утримання себе і своїх рідних», – зазначає єпископ.

 

Та, на жаль, переконаний він, держава все ще замало робить, щоб змінити цю ситуацію. За його словами, створюється враження, що комусь «навіть вигідна така ситуація, бо дозволяє без найменших затрат з боку уряду поповнювати державний бюджет за рахунок коштів, які заробітчани переказують або передають в Україну різними шляхами».

 

«Це, за статистикою, вражаюча цифра – близько 6 мільярдів доларів на рік (і це лише через офіційним шляхом!),– наголошує секретар Синоду. – Те, що ця цифра оплачена надто дорогою ціною: розбиті сім'ї, втрачені професійні навички, соціальне сирітство, схоже, цікавить не багатьох у владних кабінетах».

 

Утім, в УГКЦ, переконує єпископ Богдан, не перестають стукати «до умів і сердець можновладців і сподіваються, що держава все ж таки, врешті, обернеться обличчям до власних громадян, які перебувають за кордоном і потребують її захисту та підтримки», – завершив він.

 

Нагадаємо, під час торішнього засідання Синоду Єпископів УГКЦ у Бразилії члени Синоди написали листа Президентові України В.ЯНУКОВИЧУ, в якому запитували, чому Українська держава мовчки спостерігає, як її покидають висококваліфіковані працівники: вчителі, медики та інженери, – невже вони нам не потрібні вдома?

Джерела: УНІАН

Мандрівники Христа Царя

08.02.2012р. Б. / Послання Папи Бенедикта XVI на Великий Піст 2012

 

Послання Папи Бенедикта XVI на Великий Піст 2012

«Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24).

Браття і сестри!

Великий піст дає нам ще одну нагоду замислитися над серцем християнського життя – любов'ю. Адже це справді сприятливий час, щоб через Слово Боже і святі тайни ми відновили свій шлях віри, як особистий, так і спільнотний. Це шлях позначений молитвою, діленням, тишею і постом, час очікування пасхальної радості.

Цього року хочу запропонувати декілька думок у світлі короткого біблійного тексту, взятого з Послання до євреїв: «Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24). Це речення з уривку, у якому автор закликає надіятися на Ісуса Христа як первосвященика, який здобув для нас прощення та доступ до Бога. Плодом прийняття Христа є життя, основане за трьома богословськими чеснотами, що означає прийти до Господа «із щирим серцем у повноті віри» (Євр. 10, 22), непохитно тримати «визнання нашої надії» (Євр. 10, 23), стараючись разом із братами постійно «поступати з любов'ю і робити добрі діла» (Євр. 10, 24). Також для того, щоб підтримувати цю євангельську поведінку, важливо брати участь у літургійних та молитовних зустрічах спільноти, зважаючи на есхатологічну ціль – повне сопричастя у Бозі (Євр. 10, 25). Акцентую увагу на 24 стиху, який у кількох словах пропонує цінне і завжди актуальне повчання про три аспекти християнського життя: увагу до ближнього, взаємність і особисту святість.

1. «Проявімо увагу»: відповідальність щодо ближнього.

Першим елементом є запрошення звернути увагу: тут вжито грецьке слово катаноейн, яке означає добре спостерігати, бути уважним, дивитися з усвідомленням, зауважувати якусь дійсність. Ми читаємо про це в Євангелії, коли Ісус запрошує учнів «спостерігати» за птахами у небі, які хоч і не працюють важко, однак є об'єктом турботливого Божого Провидіння (пор. Лк. 12, 24), і «усвідомити» колоду в своєму оці перед тим, як дивитися на скалку в оці брата» (пор. Лк 6, 41). Чуємо про це також у іншому уривку того ж Послання до євреїв, де є запрошення «звернути увагу на Ісуса» (3, 1), апостола і верховного священика нашої віри. Отже, слово, яке відкриває наше звернення, запрошує затримати погляд на іншому, а передусім на Ісусові, і бути уважними одні до одних, не бути чужими, байдужими до долі братів.

Натомість часто стикаємося з протилежним почуттям – байдужістю, яка народжується з егоїзму, прикритого маскою пошани до «приватної сфери». Сьогодні також сильно звучить голос Господа, який кличе кожного з нас дбати про іншого. Сьогодні також Бог кличе нас бути «сторожами» наших братів (пор. Бут. 4, 9), встановлювати стосунки, характерними для яких є взаємна турбота, увага до добра іншого та до всього його добра.. Велика заповідь любові до ближнього вимагає і спонукує до усвідомлення відповідальності щодо тих, які, як і я, є створіннями та дітьми Божими: бути братами в людському вимірі, і в багатьох випадках також і вірі, – що мусить спонукати нас до того, щоб бачити в іншому правдивого іншого мене, якого безмежно любить Бог. Якщо ми розвиваємо цей погляд братерства, з нашого серця природно буде випливати солідарність, справедливість, а також співчуття. Слуга Божий папа Павло VI стверджував, що світ страждає сьогодні передусім від відсутності братерства: «Світ хворий. Його біль не так у розтраті ресурсів чи в захопленні цих ресурсів кимсь, як у браку братерства між людьми і народами» (Енц. Populorum progressio, 26 березня 1967, №66).

Бути уважним до іншого означає бажати добра йому чи їй у всіх аспектах – фізичних, моральних і духовних. Здається, що сучасна культура втратила відчуття добра і зла, тому потрібно акцентовано підтвердити, що добро існує і виграє, тому що Бог є «добрий і робить добро» (Пс. 119, 68). Добро – це те, що піднімає, захищає і сприяє життю, братерству і сопричастю. Бути відповідальним щодо ближнього означає бажати і робити добро іншому, бажаючи, щоб також і він відкрився на логіку добра. Цікавитися братом означає хотіти розплющити очі на його потребу. Святе Письмо застерігає від небезпеки затвердіння серця через своєрідну «духовну анестезію», яка робить людей сліпими до страждання інших. Євангелист Лука переказує дві притчі Ісуса, в котрих є приклади такої ситуації, яка може виникнути в серці людини. У притчі про доброго самарянина священик і левіт байдуже «проходять повз» нещасного, якого обікрали і побили розбійники (пор. Лк. 10, 30 – 32). У притчі про багача розповідається про чоловіка перенасиченого благами, який не помічає страждань бідного Лазаря, котрий помирає з голоду перед його дверима (пор. Лк. 16, 19). В обох випадках маємо справу з чимось протилежним до «вияву уваги», погляду любові і співчуття. Що ж є на перешкоді цьому людяному і турботливому погляду на брата? Інколи це матеріальне багатство і ситість, інколи пріоритетність власних інтересів і власних переживань. Ми не повинні бути ніколи нездатними «мати милосердя» до тих, які страждають, а серце ніколи не повинні надміру переповнювати наші справи і наші проблеми, роблячи нас глухими до крику бідного. Натомість саме покірність серця і особистий досвід страждання можуть стати джерелом внутрішнього пробудження до співчуття та емпатії: «Праведний знає справу бідних, а розбещений не має зрозуміння» (Прип. 29, 7). Так стає зрозумілим блаженство «тих, які плачуть» (МТ. 5, 4), тобто тих, які зможуть вийти із самих себе, щоб зворушитися болем інших. Зустріч з іншим та відкривання серця на його потреби є нагодою до спасіння та блаженства.

«Звернути увагу» на брата означає також турбуватися про його духовне благо. І тут я хочу пригадати аспект християнського життя, який на мою думку, призабули, – братнє виправлення для вічного спасіння. Сьогодні практично всі стали дуже чутливими до теми турботи і любові щодо фізичного і матеріального блага інших, але майже завжди мовчать про духовну відповідальність за братів. Так не було в ранній Церкві та у спільнотах зі справді зрілою вірою, де хвилювалися не тільки про тілесне здоров'я брата, а також про здоров'я його душі, скерованої до останнього призначення. У Святому Письмі читаємо: «Докоряй мудрому – він тебе полюбить. Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим. Навчи праведника, і він знання побільшить» (Прип. 9, 8 і наст.). Сам Христос наказує докоряти братові, який грішить (пор. Мт 18, 15). Дієслово, яке вживають, щоб передати братнє виправлення, – еленкейн, – те саме, яке вказує на пророчу місію властивого християнам викриття генерації, яка віддається злу (пор Еф. 5, 11). Традиція Церкви серед діл милосердя для душі називає також «Грішника навернути». Важливо відродити цей вимір християнської любові. Не можна мовчати на зло. Думаю тут про ставлення тих християн, які з людської поваги чи просто зі зручності пристосовуються до загальної ментальності замість того, щоб застерегти своїх братів від способу думання і дій, які є протилежними до істини, і не йдуть дорогою добра. Однак християнським докором не має керувати дух засудження чи звинувачення. Ним завжди керує любов і милосердя, він витікає зі справжнього піклування про благо брата. Апостол Павло стверджує: «Коли би хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (Гал. 6, 1). У нашому світі, просякнутому індивідуалізмом, необхідно знову відкрити важливість братнього виправлення, щоб разом іти до святості. Навіть «праведник впаде сім разів» (Прип. 24, 16), як каже Писання, бо всі ми є слабкі та недосконалі (пор 1 Ів. 8, 1). Отже, великим служінням є допомагати і дозволяти, щоб нам допомогли читати правдиво себе самих для покращення свого життя і доброго курсу шляхом Господнім. Завжди потрібний погляд, який любить і виправляє, який знає і впізнає, який розуміє і прощає (пор. Лк. 22, 61), бо так робив і робить Бог з кожним із нас.

2. «Одні одним»: дар взаємності.

Таке «сторожування» щодо інших контрастує з ментальністю, яка, обмеживши життя тільки до земного виміру, не бачить його в есхатологічній перспективі і приймає будь-який моральний вибір во ім'я індивідуальної спільноти. Таке суспільство, як теперішнє, може стати глухим як до фізичного страждання, так і до духовних і моральних вимог життя. Не так повинно бути у християнській спільноті! Апостол Павло запрошує шукати те, що спонукає до «миру та до взаємного збудування» (Рм. 14, 19), допомагаючи «ближньому на добро, для збудування» (Рм. 15, 2), не шукаючи власної користі, «лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор. 10, 33). Це взаємне виправлення і заохочення в дусі побожності і любові повинно бути частиною життя християнської спільноти.

Учні Господа, з'єднані з Христом через Євхаристію, живуть у спільноті, яка зв’язує їх одні з одними як членів одного тіла. Це означає, що інший мені належить, що його життя і його спасіння стосуються мого життя і мого спасіння. Торкаємось тут дуже глибокого елементу сопричастя: наше існування взаємозв'язане з існуванням інших, як у добрі, так у злі; як гріх, так і дія любові мають також суспільний вимір. У Церкві, містичному тілі Христа, справджується така взаємність: спільнота не перестає каятись і просити прощення за гріхи своїх синів, але також постійно радіє і ликує зі свідчень чеснот і любові, які в ній проявляються. «Різні члени нехай дбають однаково одні про одних» (1 Кор. 12, 25), – стверджує святий Павло, бажаючи, щоб ми були одним тілом. Любов до братів, виявом якої є милостиня, – типова великопосна практика поруч з молитвою і постом – закорінена у цій спільній приналежності. Навіть у конкретному переживанні щодо найбідніших кожен християнин може висловити свою участь в єдиному тілі, яким є Церква. Взаємна увага до інших – це також визнання добра, через яке Господь діє у них, і подяка з ними за чуда благодаті, які добрий і всемогутній Бог продовжує чинити в своїх дітях. Коли один християнин помічає в іншому діяння Святого Духа, то повинен тільки радіти щодо цього і возносити славу Отцеві Небесному (пор. Мт. 5, 16).

3. «Щоб заохочувати нас взаємно в любові і добрих ділах»: іти разом у святості.

Цей вислів із Послання до євреїв (Євр. 10, 24) спонукає нас бачити універсальний заклик до святості, постійний шлях у духовному житті, прагнути більших харизм і щораз вищої та пліднішої любові (пор. 1 Кор. 12, 31 – 13, 13). Ціллю взаємної уваги є взаємний стимул до реальної щораз більшої любові, «як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Прип. 4, 18), очікуючи на те, щоб жити незахідний день у Бозі. Час, даний у нашому житті, є цінним для того, щоб сповнити добрі діла в любові до Бога. Так сама Церква росте і розвивається, щоб досягти повної зрілості у Христі (пор. Еф. 4, 13). У такій динамічній перспективі зростання звучить звернення, яке спонукає нас взаємно осягати повноту любові і добрих діл.

На жаль, завжди є небезпека спокуси бути літеплими, придушувати Духа, відмовлятися «торгувати талантами», які були нам подаровані для добра нашого та інших (пор. Мт. 25, 25 і наст.). Ми всі отримали духовне і матеріальне багатство для сповнення божественного плану, для добра Церкви і для особистого спасіння (пор. Лк. 12, 21; 1 Тм. 6, 18). Духовні наставники пригадують, що той, хто в житті віри не йде вперед, той іде назад. Дорогі брати і сестри, приймімо завжди актуальне запрошення прагнути до «високої мірки християнського життя» (папа Іван Павло ІІ, Апост. лист «Novo Millenio ineunte», 6 січня 2001, № 31). Мудрість Церкви щодо визнавання і проголошення блаженними і святими деяких зразкових християн є також у тому, щоб викликати в інших бажання наслідувати їхні чесноти. Святий Павло закликає: «Пошаною один одного випереджайте» (Рм. 12, 10).

Перед світом, який вимагає від християн відновленого свідчення любові і вірності Господу, нехай всі відчують невідкладну потребу почати змагатися у любові, у служінні і в добрих ділах (пор. Євр. 6, 10). Цей заклик є особливо сильним у святому часі приготування до Пасхи.

З побажанням святого і плідного Великого посту, поручаю вас заступництву Пресвятої Діви Марії і від серця уділяю всім апостольське благословення.

                                   З Ватикану, 3 листопада 2011 р. Б.


Переклад Прес-служби УГКЦ в Італії

Мандрівники Христа Царя

08.02.2012р. Б. / 20-та річниця встановлення дипломатичних стосунків між Україною та Апостольською Столицею

 

8 лютого 2012 р. виповнюється 20 років з дня встановлення дипломатичних стосунків між Україною та Апостольською Столицею.

«Упродовж століть Римські Вселенські Архиєреї з надзвичайною турботою ставилися до України, насамперед у зв'язку з тим, що там понад тисячу років існують християнські громади, які дали багатьох душпастирів і святих, що є надзвичайними плодами віри. Тому після успішного встановлення дипломатичних стосунків між цим Апостольським Престолом та Україною, Нам здається дуже слушним заснувати в ній Апостольську Нунціатуру заради того, щоб краще сприяти духовному благу Христових вірних, що проживають в Україні», – йдеться у Папському Бреве блаженного Папи Івана Павла ІІ, яким 8 лютого 1992 року засновано Апостольську Нунціатуру в Україні.

Першим Апостольським Нунцієм в Україні став Його Високопреосвященство архиєпископ Антоніо Франко, який був призначений 28 березня 1992 року, а 19 серпня того ж року він вручив Вірчі Грамоти. Його наступником від 30 травня 1999 року призначено архиєпископа Миколу Етеровича, який вручив Вірчі Грамоти 31 серпня того ж року. А від 22 квітня 2004 року Апостольським Нунцієм в Україні був Архиєпископ Іван Юркович, який прослужив в Україні майже сім років, до того, як 19 лютого 2011 р. Святіший Отець Бенедикт ХVІ призначив його Апостольським Нунцієм у Російській Федерації. Тепер представником Папи та Апостольської Столиці в Києві є Високопреосвященний Томас Едвард Ґалліксон, який був призначений на це служіння 21 травня 2011 р., а Вірчі Грамоти вручив 16 листопада 2011 р.

Після встановлення дипломатичних стосунків контакти України з Ватиканом здійснювалися через Посольство України в Італії. Лише 9 вересня 1998 року Послом України при Апостольській Столиці за сумісництвом була призначена Посол України в Швейцарській Конфедерації Ніна Климівна Ковальська, яка виконувала цю місію до 19 червня 2003 року, а від 5 березня 2004 року до 14 червня 2006 р. Надзвичайним і Повноважним Послом України у Ватикані був Григорій Фокович Хоружий. 11 грудня 2006 р. Президент України призначив Надзвичайним і Повноважним Послом України у Ватикані Іжевську Тетяну Іванівну, яка 30 березня 2007 р. вручила Вірчі Грамоти на руки Святішого Отця Бенедикта XVI.

Джерела: Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

07.02.2012р. Б. / Гарячий січень 2012-го: Москва починає змагання за «окончательное решение украинского церковного вопроса»

 

Українці вже звикли до багатоконфесійності власної нації. Але до цього ніяк не звикнуть у Москві. Запроваджену в Росії практику монополії РПЦ на релігійну сферу для Москви бажано було б розповсюдити і на Україну. В ідеалі наша країна виглядає в уяві російських політтехнологів від влади світської та церковної як невід’ємна частина русского міра, як православна країна із невеликими вкрапленнями кількох гетто: католицького, греко-католицького та протестантського. У січні 2012-го росіяни в черговий раз спробували досягти початку «стратегічного перелому» у «геополітичному змаганні» за Україну. Дивно, але саме таку лексику використовують в РПЦ спіч-райтер патріарха та голова комісії зі зв’язків з державою о. Всеволод Чаплін. Спробуємо ж знайти логіку у їхній великій війні, яка відбувається переважно в уяві кремлівських мрійників, але може мати цілком реальні жертви. Головною із яких намічено зробити саме Україну.

Католики та греко-католики

Одне із стратегічних завдань – домовитися із Римом про маргіналізацію впливу католиків та греко-католиків на українське суспільство. Очевидно, що зробити із України другу Білорусь чи нову Малоросію вдасться лише умови пасивності католицьких та греко-католицьких вірних. Саме серед них багато людей європейського та демократичного вибору. Саме серед них багато патріотів. Згода на тихе автономне існування в умовах нового Радянського союзу (Євразійського) – ось що потрібно Москві від католицької України.

Москву непокоїть зростання впливу та розквіт авторитету УГКЦ в усьому українському суспільстві. Зрозуміло, що сама УГКЦ часто збивається зі шляху морального та християнського лідерства, наміченого за правління кардинала Гузара. І сам Блаженніший Любомир, і новий Патріарх Святослав значно збавили темп проповіді та євангелізації українського суспільства, зайнялися вихованням самих греко-католицьких парафій. Але в РПЦ чітко усвідомлюють, що саме від УГКЦ можна очікувати серйозних кроків з розбудови Християнської України. Патріарх Святослав в одному із перших інтерв’ю назвав єдиною правильною відповіддю на «Русскій світ» розбудову Українського світу. Цієї розбудови все ще немає, але саме від УГКЦ в Москві очікують відповідних ініціатив.
Спроби загнати УГКЦ в гетто, домовитися про розділ України між Римом та Москвою – це мрія патріарха Кирила. Єдине слабке місце в цій стратегії – це те, що українці та Рим мають значний досвід відповідних компромісів. Що більше поступатися Москві, то більше вона хоче. Відсутність УГКЦ за межами Галичини, повна свобода дій для Московської патріархії в самій Галичині, перерозподіл храмів. А що потім? Потім Москва знову і знову вигадуватиме все нові забаганки. Але заради чого поступатися?

Хіба РПЦ готова до конструктивного діалогу із Римом? Богословські співбесідування останніх років про примат довели: в середовищі православних є принципове розділення між поміркованими та екстремістами. І серед екстремістів на сьогодні залишилися лише РПЦ. Всі православні церкви згодні на визнання примату Риму в межах еклезіології спілкування та в рамках повноважень, передбачених вселенськими соборами. Лише Москва займає особливу позицію, не визнаючи ніяких фактичних повноважень, які б наповнювали смислом примат чи то Риму, чи то Константинополя.

У деяких головах зародилася думка: може Москва визнає примат, якщо Рим їй подарує УГКЦ? Адже не може така поважна церква, як МП, нехтувати теологією примату в еклезіології, вихолощуючи з неї будь-який зміст. На жаль, ситуація саме така, що Москву не задовольнять ніякі кроки. І тому Риму залишається брати під захист УГКЦ як католиків східного обряду, інтенсифікувати переговори з усіма іншими православними церквами, залишивши Москву сам на сам із її новим старообрядницьким духом бунту проти вселенської мудрості Церкви та традицій першого тисячоліття.

Крім того, чи потрібні зустрічі Папи та патріарха Московського. Останній традиційно набиває собі ціну. Але чи має взагалі така зустріч хоч якесь значення? Із Константинопольським патріархом Варфоломієм патріарх Кирило мав зустрічі, досяг кулуарних домовленостей, але вже через кілька кроків всі карти було сплутано і Москва знову зайняла «особливу позицію», відмовившись від пошуку компромісу. Очевидно, що інші православні церкви у сучасній суперечці за владу у вселенському православ’ї схожі на дітей, які борються за пусті титули та паперові іграшки часів середньовіччя. У результаті – і Москва, і Константинополь, і Рим втрачають дорогоцінний час, не повертаються до Церкви першого тисячоліття, не набувають нової форми, здатної витримати історичні виклики тисячоліття третього. В результаті – нова євангелізація Європи та світу залишається більше справою окремих зусиль, а не ділом всієї Вселенської Церкви в її первинній єдності.

Пропозиції патріарха відновити діалог в межах чотиристоронньої комісії взагалі виглядають дивними. Що заважає говорити з усіма? Усі відкриті до діалогу, навіть УГКЦ бажає і зустрічей, і змістовних розмов. Досвід минулої комісії, під час якої Москва не визнавала ані прав на катедральні собори, збудовані греко-католиками, ані незаконності собору 1946 року, доводить, що такі комісії ні до чого. Весь світ є відкритим майданчиком для діалогу. Якщо РПЦ не визнає очевидних речей: як-то прав греко-католиків залишатися собою, незаконності собору 1946 року – то які можуть бути розмови про можливість закритих перемовин у різних комісіях? Невже УГКЦ може в цих комісіях висікти саму себе, відмовитися від того народу, який є у неї в Західній Україні та взагалі скрізь у світі? Невже Московська патріархія може всерйоз вимагати якихось храмів від УГКЦ на території, де народ тотально прихильний до УГКЦ, УПЦ КП чи УАПЦ. У Західній Україні вірні Московського патріархату – це носії сектантської свідомості, якою їх заражають в Почаєві. Жодної можливості розповсюдити цей світогляд на весь народ чи його значну частину немає – для такого висновку достатньо знати хоч трошки із області релігійної психології.
Отже, Москва загнала себе саму в глухий кут фактичної ізоляції в Україні, в глухий кут фактичної ізоляції в світовому православ’ї, в глухий кут фактичної ізоляції в переговорах із Римом. Якщо Москва дійсно бажає переговорів про врегулювання якихось проблем у Західній Україні, то вона мала б створити елементарні передумови для таких переговорів – визнавши незаконність собору 1946 року.

Якщо ж такий крок неможливий, то треба досягати компромісу в конкретних перемовинах із Римом та УГКЦ, які завжди відкриті до такого діалогу. Заяви ж про минулі біди залишити в архівах разом із надіями на «геополітичні перемоги» в Україні.  Інакше всі ці заяви виглядають лише як створення ситуацій, в результаті яких можливе повернення до релігійних воєн початку 1990-х. Звісно, що багатьом хотілося нестабільності в Україні – але навіщо це самим українцям? Православних в Галичині сьогодні значно більше, ніж було 1939 року, їхні права надійно захищені, і всі вони живуть в мирі із УГКЦ, однаково вороже ставлячись до Москви. Ну а незначна кількість сектантів, відомих як «вірні московського патріархату», мають власну Лавру в тій самій Галичині, користуються повагою місцевого релігійного населення, і утиски цієї меншості – плід розбурханої уяви продажних писак.

Переформатування УПЦ

Минулого року відзначали ювілей – 75-ліття Блаженнішого митрополита Володимира (Сабодана). Надзвичайно проникливий дослідник із Львова Андрій Юраш поставив головне питання, яке турбує в січні 2012-го вже всіх: для кого зберіг та розвинув як УПЦ митрополит Володимир?

Цей розвиток дався непросто. Треба було бути всім для всіх. Якби 1992 року УПЦ очолив такий русофіл як сьогоднішні митрополит Агафангел Одеський, митрополит Павло Чорнобильський, митрополит Іларіон Донецький, архієпископ Іонафан Туличинський то кількість її громад коливалася між 2 і 3 тисячами. Але її очолив українофіл митрополит Володимир, плодом діяльності якого є церква із 11 тисячами громад. Але кому дістанеться все це?

Очевидно, що на цей спадок претендує лише одна особа – сам патріарх Кирил. Саме він хоче стати єдиним предстоятелем для вірних УПЦ. Навіть якщо наступний митрополит формально існуватиме в Києві, головним завжди буде сам патріарх Кирил.

Але чи готові українці терпіти проповідь русского світу? Чи готові вони прийняти російські традиції державності та громадського життя? Російські традиції державно-церковних відносин? Російську мову та культуру як засіб міжнаціонального спілкування в Україні? Традиції та цінності російського православ’я?

Мало того, що все це вони мають прийняти згідно із численними програмними заявами патріарха про Русскій світ. Українці ще мають терпіти дикі висловлювання та вчинки Чапліних та Фролових, Саввіних та Єлецьких. Усі ці численні наближенні до патріарха вже успішно викликають відразу у російського народу, і тому було б дивно, якби українці мирилися із всіма цими «професійними православними», які давно втратили здатність відрізняти добро від зла, а правду від брехні.

Маючи підтримку в Москві від самого патріарха, митрополити-русофіли Агафангел, Іларіон та Павло захопили всю повноту влади в УПЦ. Митрополита Володимира визнано недієздатним, хоча він говорить та служить, причащається та спілкується із відвідувачами. Звісно, він все це може сьогодні робити лише пошепки, але ж його здоровий глузд не викликав ні у кого сумнівів – крім власного Синоду та патріарха Московського.

За сьогоднішню ситуацію кожен несе власну міру відповідальності. Сам митрополит винен у тому, що практично всі русофіли УПЦ стали постійними членами Синоду. Що більшість єпископату УПЦ відтіснили сьогодні від прийняття рішень. Що він сам став жертвою зради русофілів, які клялися у власній лояльності.

Отже, сам будівничий УПЦ ніколи не був «бійцем», а лише «миротворцем». Тому не дивно, що він терпів біля себе занадто багато різних людей, які виявилися вірними зовсім не йому, а московському господарю. Останній перед кожним накреслив величезні перспективи, приманюючи міражами та спокусами. Всі вони ще розчаруються у цьому кремлівському фокуснику, але поки що вірять патріарху.

А покинутий митрополит може лише жаліти, що був занадто терплячим та толерантним до Москви, намагався не починати війни за власну церкву. А тепер – пізно, і поле битви залишено мародерам. І навіть самої битви і не було.
В усьому цьому – великий урок для українців. Русифікація політикуму, русифікація інформаційного простору, русифікація експертного середовища, русифікація українського православ’я. Усе це прості речі, які українці дозволили із собою зробити.

У перспективі – повна або майже повна влада Москви та русофілів над УПЦ, яка ще минулого року була де-факто самостійною церквою.

Налагодження співпраці УПЦ із УГКЦ відбувалося лише в рамках ініціатив Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. Але і ця форма співробітництва в межах відстоювання перед державою спільних інтересів у майбутньому буде поставлена під загрозу. Якщо Москва повністю опанує УПЦ, то для УГКЦ приготована роль втілення космічного зла. А саме УГКЦ має бути символом експансії Заходу на «ісконно православние теріторіі». Звинувачення латинян у прозелетізмі знято з порядку денного, натомість УГКЦ представляється вже сьогодні як єдиний камінь спотикання. Чому так? Відповідь проста: саме Україна не вписується в ту реанімовану імперію, яка спиться кремлівським мрійникам. І одна із підвалин українськості України останні кілька століть – саме УГКЦ. Зменшення впливу УГКЦ через всякого роду умови та договори (які сама Москва, звісно, ж не збирається виконувати) – це завдання мінімум. Спроба приєднати УГКЦ до Галицької митрополії Константинопольського патріархату – це завдання максимум.

Про останній план, який вже років 15 обговорюють в РПЦ, багато хто знає, але всі мовчать. Суть його проста. Оскільки залучити до Московської патріархії православних Галичини не вдасться, то існує думка подарувати їх Константинополю. Разом із проблемою УГКЦ, звісно ж. Розмови про Галицьку митрополію як ціну за проведення Всеправославного собору, визнання особливої роль РПЦ в сучасному світі ведуться давно.

Такої митрополії бояться лише українці. Адже таке церковне розмежування двох канонічних територій могло б стати приводом для розділення України уздовж природного цивілізаційного кордону. З одного боку – три галицькі області, з іншого – вся Україна (із Закарпаттям включно).

В результаті світове зло європейськості та українства було б локалізоване в трьох галицьких областях, а весь інший простір був би по праву віднесений до Русского світу. Єдине що завадить такому розвитку подій – це непоступливість Константинопольського патріархату. Адже зовсім неясно що саме можна отримати крім головного болю, взявши собі Галицьку митрополію. Православні цієї області схильні до самостійницького способу життя, де кожен деканат має власну специфіку. Вирішити проблему УГКЦ Вселенський патріарх так само не зможе, як і Московський. Ну і останнє, але головне: навіщо брати сьогодні Галичину, якщо завтра вся Україна може прийти до Вселенського престолу Константинопольського патріарха? Саме на цей сценарій розвитку подій, наприклад,  після смерті патріарха Філарета розраховують в Стамбульському кварталі Фанар, де проживає та служить Константинопольський патріарх.

Отже, легко прогнозувати у майбутньому нові виклики для УГКЦ,  до яких вона готова лише частково. Події кінця 1980-х і початку 1990-х показали здатність цієї Церкви до мобілізації значних сил вірних для вирішення локальних завдань. І лише найближче десятиліття покаже, чи здатна ця Церква реалізовувати довготривалі стратегії власного розвитку та відігравати значну роль в кризовий для держави та народу період. Так чи інакше, Церкві потрібний новий Шептицький, який би повів за собою як Церкву, так і українство. Залишається надіятися, що сьогоднішнє керівництво УГКЦ виявиться на висоті історичної відповідальності, продовживши славні традиції минулого.

Хрестовий похід проти «сектантів»

Вже 400 років протестантизм існує в Україні. Останні 100 років стали часом інтенсивного розвитку протестантизму на наших землях. Україна між тим була базовою територією для протестантизму на всьому обширі СНД.
Протестанти не представляють серйозної загрози РПЦ сьогодні, але є значним подразником для православних. Протестантські церкви мають значні успіхи в соціальній роботі, і на цьому заробили значний суспільний авторитет. Православні ж все частіше і частіше стикаються із претензіями щодо відсутності користі для суспільства від їхніх громад. Проповіді священиків у церкві та школі мало впливають на загальний рівень моральності суспільства. А власне соціальної активності від православних практично не помітно на фоні активності протестантів. Знищити авторитет протестантів – це найперше завдання для РПЦ. У всіх регіонах Росії РПЦ, особливо при новому патріархові, проводять активну антисектантську кампанію. Вона включає в себе такі заходи: 1) антисектантська істерія в ЗМІ (при цьому у сектанти записуються всі протестанти); 2) вплив на місцеву владу із вимогою розривати контракти про оренду приміщень, закривати освітні та виховні програми біляцерковних протестантських організацій; 3) розгортання кампанії про загрозу протестантизму для національної безпеки; 4) організація перепон для зарубіжної допомоги місцевим протестантам.

Цей досвід патріарх Кирило хоче застосувати в Україні. Митрополія УПЦ МП не виявила жодного бажання провести такого роду політику антисектантської істерії в Україні. І тому патріархія та її кремлівські союзники організували відповідні кроки напряму. Кампанія в ЗМІ сконцентрувалася навколо кількох прикладів небезпечної діяльності протестантів. У жодній із цих ситуацій якоїсь особливої вини «сектантів» доведено не було, але демонізація їхнього образу все одно досягла небачених для України масштабів. Можна очікувати і застосування власне впливу влади, різноманітних гонінь на протестантизм через місцеві органи влади та силовий блок. Якщо раніше випадки відмови протестантам від місцевої влади були одиничними (відомим став прецедент в Смілі), то в найближчому майбутньому можна очікувати системних проблем такого порядку.

Москва не враховує лише одного фактору. Українські протестанти можуть самостійно організувати свій Майдан. Адже сотні тисяч можна зібрати не лише на стадіонах, але і на площах. І такого роду події можуть стати початком кінця сьогоднішньої української влади.

Згалом всі плани Москви мають одне слабке місце. Те що є потрібним для РПЦ, може бути небезпечним для центральної влади в Україні. Окремі олігархи догоджають Росії та РПЦ, роздмухуючи антисектантську кампанію.
Але хто відповідатиме, якщо всі ці сектанти – до яких зараховано всіх протестантів (особливо чомусь звичайних баптистів!), і навіть вірних УПЦ КП (!) – вийдуть на площі для відстоювання власного права на релігійну свободу.
Дійсно, у цього народу заьрали все, крім свободи світогляду, однією із складових якої є право на вільний релігіє-вибір. Забирати цю свободу, особливо із використанням неправдивої інформації та викривлення фактів – це виклик для всього суспільства, який може стати тією соломинкою, яка і переломить спину сьогоднішньому режиму. Адже можна купити політикум, залякати підприємців, але що можна зробити із релігійними людьми? Їх не зламала вся репресивна і пропагандистська машина Радянського Союзу. А що більше, їх не знищить сьогоднішня влада. Навпаки, це вони можуть її змести із всіх посад.

Християни і так мають багато претензій до існуючої влади в Україні. Адже ця влада не забезпечує навіть виконання елементарних норм суспільного життя. Позаминулого року вже були прецеденти демонстрацій протестантів з протестами проти системи покровительства розповсюджувачам наркотиків в Україні. Дійсно, чи є життя християн та їх дітей захищеним від безпосередніх небезпек? Ні, життю, здоров’ю та майну християн та всіх українців існують загрози з усіх боків, у тому числі з боку носіїв влади.

Отже, кампанія проти протестантів здатна лише об’єднати та мобілізувати їх самих. Зворотнє завдання ж є просто нездійсненим в українських умовах. Це в Росії теоретично можливо номінальних православних об’єднати та мобілізувати проти спільного ворога – «сектантів», «Заходу», «світової закуліси». І то практично здійснити таке завдання не вдалося вирішити навіть в часи імператора Миколи II, коли в ролі втілення світового зла намагалися представити євреїв. Сьогодні, через століття після невдачі минулих спроб мобілізувати «російський світ» у боротьбі проти «бездуховного світу», мобілізувати народ за допомогою образу спільного ворога теж неможливо. Всі такі мобілізації швидко закінчуються або внутрішніми кризами ідентичності, або руйнівними бурями в російському суспільстві.

Так, всі події січня є частиною реалізації великого плану приборкання України, її переформатування в частину «русского світу». Класичні схеми із пошуком «чужого» та мобілізацією «своїх». Повернення контролю над головною церковною організацією України. Геополітичні війни в церковній площині.

Для Росії вигідним є будь-які результати цих подій. Адже вона виграє, якщо утвердиться русскій світ хоч на якомусь із трьох напрямків церковно-політичного «штурму та натиску». Але вона і виграє, якщо наслідком сьогоднішній дій стане дестабілізація в Україні. Це зайвий раз дозволить говорити про невдалу країну. Тому патріарх Кирило не боїться дестабілізації в Україні та навіть розвалу УПЦ: бо це відповідає інтересам Кремля не менше, ніж повне торжество РПЦ в нашій країні.

Залишається лише спитати президента як гаранта Конституції та збереження української державності: чи розуміє він, що гра йде проти України? І чи усвідомлює, що гра стала загрожувати і йому особисто? І таке саме питання можна поставити кожному українському християнинові, кожному громадянинові цієї держави.

На жаль, ні державні та церковні достойники, ні звичайні християни та громадяни не бачать сучасних загроз в їхньому комплексі. Чомусь панує уявлення про те, що вся ця машина, створена патріархом Кирилом для останньої геополітичної війни РПЦ, розвалиться сама собою. Може, і розвалиться, а, може, і ні. І навіть якщо розвалиться – чи не завалить разом з цим і Україну?

Україна переживає критичний час у власні історії, особливо духовно-релігійній. У ці часи кризи потрібно було б об’єднати зусилля всіх українських християн, початком для чого може стати ініціатива першого грудня. Лише спільні зусилля всього громадянського суспільства України, всіх християн, які не бажають бути обдуреними та втягнутими в авантюри російських шовіністів із МП – можуть спасти як церкви, так і Україну.

 









Юрій Чорноморець спеціально для "Католицького Оглядача"


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

07.02.2012р. Б. / «Коли ми хочемо пізнати ціну нашим ділам, не слід дивитися на інших грішників, а потрібно споглядати очима нашого Бога», − Блаженніший Святослав (Шевчук)

 

У неділю Митаря і фарисея, 5 лютого 2012 року, Блаженніший Святослав (Шевчук) відслужив Божественну Літургію в монастирі Святої Софії Премудрості Божої Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії, що в Києві, де напередодні він освятив престол для монастирської каплиці.

Говорячи про спорудження нового престолу, Глава УГКЦ у проповіді звернув увагу вірних на те, що жертовник, в якому щодня приносять безкровну жертву, є особливим місцем, де збирається Церква. «Жертовник у літургійній і духовній традиції нашої Церкви є джерелом освячення, місцем переміни хліба і вина на Тіло і Кров Ісуса Христа. Навіть тоді, коли хтось почувається грішним, повинен молитися із покаянням та надією, і тоді з цього жертовнику випливе жива вода життя, яка омиє вас і наповнить небесною святістю», − сказав Блаженніший Святослав.

Проповідник наголосив на тому, що неділя Митаря і фарисея є кроком, який наближає нас до Тріоді пісної. Першоієрарх Церкви запропонував вірним поміркувати над постатями фарисея і митаря, зокрема зосередитися на їхній молитві у храмі. «Очевидно, що Церква прихильніше ставиться до позиції митаря. Бо ж фарисей, стоячи перед Божим обличчям, не бачив Бога і не порівнював себе із Господньою святістю і досконалістю, а помітивши того, хто стояв позаду, порівнював себе з ним. Він почувався щасливим, бо вважався більш праведним. Натомість митар, стоячии ззаду, бачив святе Боже обличчя і ,як каже євангелист Лука, не смів очей звести до неба», − роздумував Предстоятель УГКЦ.

«Ми повинні зрозуміти, що лише людськими силами не осягнемо святості. Коли хочемо пізнати ціну нашим ділам, не слід дивитися на інших грішників, а потрібно споглядати очима нашого Бога», − завершив Блаженніший Святослав (Шевчук).

Департамент інформації УГКЦ

06.02.2012р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (29 січня - 4 лютого)

Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук),  здійснивши освячення хреста як символу пам‘яті нащадків про подвиг, який звершили Герої Крут, біля храму Святого Миколи Чудотворця на Аскольдовій могилі, вирушив до парафії Миколи Доброго, що на Подолі.

У храмі Пресвятої Євхаристії, що у Львові відбувся заключний гала-концерт ХІІІ різдвяного фестивалю Велика коляда. Гала-концерт, став заключним апогеєм Великої коляди, яка тривала з 7 по 29 січня. Цьогоріч в репертуарі учасників фестивалю було обов’язкове виконання колядок, щедрівок, віншувань та інших різдвяних творів мальовничої Гуцульщини.

Громада УГКЦ північно-італійського міста Модена відзначила десяту річницю від дня її утворення. З цієї нагоди на запрошення капелана громади о. Тараса Галавая українську громаду відвідав місцевий Архієпископ Антоніо Ланфранкі і Апостолський візитатор для українців греко-католиків в Італії та Іспанії Владика Діонісій (Ляхович).

Днями Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ, провів відкриту лекцію "Етика чесноти і східне християнство" в Інституті Томи Аквінського у Києві. На початку відбулася латинська Меса, яку відслужив Високопреосвященний Архиєпископ Томас Едвард Галліксон, Апостольський нунцій в Україні, у співслужінні з Предстоятелем УГКЦ та римо- і греко-католицьким духовенством, - повідомляє сайт Київської Трьохсвятительської духовної семінарії.

30 січня близько 30 мирянських лідерів від 17 мирянський організацій Тернопільсько-Зборівської архиєпархії зустрілися у приміщенні архиєпархіального управління. Учасники зустрічі обговорили план заходів на 2012 рік, який УГКЦ проголосила Роком мирянина.

31 січня Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав перебував у місті Радомишль Житомирської області. Супроводжував Блаженнішого єпископ-помічник Київської Архиєпархії Преосвященійший владика Йосиф (Мілян).

Глава УГКЦ взяв участь у ювілеї 600-ліття перенесення осідку Львівської Архідієцезії , яке відбулося 1 лютого 2012 у Львівській архікатедрі.

Також цього дня у новому приміщенні для Патріарших структур УГКЦ на території Свято-Юрського комплексу у Львові відбулося засіданні голів єпархіальних Комісій УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я.

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) 2 лютого відслужив Божественну Літургію в Українському католицькому університеті: «Я сьогодні з вами, щоб випросити у Бога всіх благословень на новий навчальний семестр», – сказав Патріарх.

А з благословення Преосвященного Владики Тараса Сеньківа, Апостольського Адміністратора Стрийської єпархії УГКЦ, та сприяння Катехитичної комісії Стрийської єпархії УГКЦ, у приміщенні Стрийського міського будинку культури відбулась презентація Катехизму УГКЦ «Христос – наша Пасха».

3 лютого у Сараєво завершилася 23-я Міжнароднаконференція головних військових капеланів країн НАТО, де Україну представляв Департамент Патріаршої Курії Української Греко-Католицької Церкви у справах душпастирства силових структур України в особі керівника Департаменту Владики Михаїла (Колтуна) та його заступника – о. Любомира Яворського. У конференції взяли участь 63 учасники з 27 країн світу.

А також:

Високопреосвященний архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський Кир Василій Семенюк затвердив програму заходів приурочених 120-ій річниці від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого, які відкривають ювілейний 2012 рік у Тернопільсько-Зборівській митрополії. Організатором виступає управління Тернопільсько-Зборівської архиєпархії та фундація «Справа Патріарха Йосифа».

З ініціативи Пасторально-місійного відділу УГКЦ 12 лютого 2012 р. в Івано-Франківську вчергове відбудеться щомісячна зустріч мігрантів та їхніх родин.

У 2011 році Український Католицький Університет та Львівська бізнес-школа УКУ (LvBS) створили унікальний майданчик та започаткувати активний діалог щодо взаємодії бізнесу та суспільства через серію зустрічей у рамках дискусійного клубу «Бізнес Credo». Найближча зустрічі клубу: 16 лютого з Блаженнішим Любомиром Гузаром на тему: «Бути багатим - благо чи тягар?»

З 13 квітня по 13 травня 2012 року в найстарішому місті Німеччини - Трір - відбуватиметься особлива подія – Проща до святого Хітону. Паломницький центр спільно з Молодіжною комісією Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ щиро запрошують усіх вирушити в паломництво до Тріру під гаслом «і злучи те, що роз’єднане».

Відео:
СКЕЛЯ ТВ. Події за січень 2012
СКЕЛЯ ТВ - 600-річчя перенесення столиці Львівської Архідієцезії РКЦ з Галича до Львова
Проповідь Патріарха Святослава в каплиці ФБФ


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

05.02.2012р. Б. / «Священик – як лікар, його мають ним визнати», - отець Онуфрій Репецький

 

Василіянин, отець Онуфрій Репецький, упродовж 18 років служив на Сході України. Священик-місіонер розповідає про своє служіння там, про те, як зрозумів, що не любить себе, людей і Бога. Як став справжнім отцем і витягнув із секти 30 людей.

 

- Отче, Ви упродовж тривалого часу служили на Сході України. Яке життя священика там?

 

Служив на Харківщині упродовж 18 років. Першим моментом, який показав мені Боже провидіння, коли приїхав у Харків, – був будиночок на п’ятнадцять квадратних метрів без ліжка. Я звернувся у Римо-Католицьку Церкву, і вони дали мені солдатське двохповерхове ліжко із залізними пруттями. Ми жили у цій кімнаті удвох із співбратом: там їли, спали, відправляли богослужіння. Це було початковим процесом мого формування як священика.

 

- Як миряни сприймали Вашу присутність?

 

Спершу люди цікавитись, хто я такий. Коли дізнались, що я греко-католицький священик (вони нас називають уніатами), то почали звертатись із требами. Якось сусідка покликала і сказала: «Якщо ви батюшка, то похороніть нам нашого батька».  Я прийшов у хату і перше, що справило враження, – це звучання музики духового оркестру. Запитую: «Як будемо хоронити, хто перший: я, чи ви?». Відповідають: «Как вы скажете, батюшка, так и будет». Кажу їм: «Перше я відправлю, а тоді ви грайте». Це було таким моїм першим досвідом праці з людьми цієї місцини. По тому ці люди стали першими моїми прихожанами і допомогли в катехизації.

 

- Що нового Ви відкрили для себе там?

 

Я почав ходити у школи, в інститути, туди, де мене пускали і де це тільки було можливим. Звичайно, були і ті, котрі мене не сприймали, але були й ті, котрі відчиняли двері. Я мав зустрічі, невеликі лекції. Людей треба було шукати, бо вихідців із Західної України не було. Усі були місцевими. Спершу люди якось тягнулися: я збирав їх, починав говорити, але через деякий час вони зникали. Це мене мучило, і я постійно думав: «Господи, що я роблю не так» – і просив у Нього допомоги.

 

- Як вдавалося виправляти цю ситуацію? Що Ви робили?

 

Я почав читати багато літератури. На східних теренах література є специфічною: це російські книги та різноманітна «жовта література». З неї я і почав, щоб якомога глибше ввійти в ментальність цих людей, зрозуміти їхні традиції, розуміння Бога. Почав працювати. Потім усвідомив, що всі мої проповіді і лекції нічого не дадуть, поки сам не почну над собою працювати. Під час цієї праці побачив свою бездуховну, але зате релігійну теоретичність. Я почав ставити собі маленькі завдання і намагався досягати якихось результатів.

 

- Якими були ці завдання?

 

Першим моїм завданням було полюбити самого себе. Неможливо полюбити людину, якщо не полюбив самого себе. Я не знав, як це робити правильно, відтак починав шукати літературу у цьому напрямі. Що означає полюбити самого себе? Для мене сьогодні, як для людини близько з 20-річним досвідом священства, це має величезне значення. Передусім треба полюбити себе як душу, як серце. Бо хто любить серце, той любить і Бога в серці. «Блаженні чисті серцем – вони Бога побачать». Тому я почав працювати над тим, щоб відділити почуття від відносин. Ми всі любимо себе не як душу, не як храм Божий, а як відносини. Як нас оцінять – так ми себе і любимо, як до нас поставляться – так ми себе і починаємо сприймати.

 

- Чи це створювало перешкоди у спілкуванні з людьми?

 

Коли люди до мене приходили, я завжди спотикався через їхнє ставлення до мене. Думав: вони мене не чують, не розуміють. Я ніколи не задав питання: Чи я їх розумію? Чи чую їх я як священик, як батько, як наставник? Мені доводилося з кожною людиною працювати дуже довго. Якщо вона виходила з Церкви розчарованою, засмученою – я йшов до неї додому і там ми годинами сиділи і спілкувалися. Я мав внутрішнє завдання: привести цю особу до Бога. Наприклад, дві жінки не могли поділити одну кімнату. Я йшов до тієї, котра є більш емоційною, або від якої залежить спільнота. Це була щоденна війна за кожну душу зокрема упродовж тривалого часу.

 

- Як Вам в таких умовах вдавалося зберігати рівновагу духу?

 

Диявол також взявся і за мою душу. Передусім це прив’язаність людей до тебе через відкритість, молодість. Одна особа мене запитувала: «Батюшка, зачем вы пошли в монахи. Вы могли иметь семью?». Часто проблемою молодого священика є рани з дитинства, якась недолюбленість у сім’ї. А тут ти наштовхуєшся на те, що тебе раптом полюбили. Починає з’являтися гординя, висока самооцінка. Ця боротьба із самим собою, щоб стати добрим, сильним, терпеливим  священиком триває весь час. Мені для цього, щоб це хоча б зрозуміти, потрібно було 17 років. Я усвідомив увесь парадокс ситуації: усіх навертав, а сам не був наверненим. Передусім потрібно стати людиною. Бачити не прихожан, а бачити людину в церкві з її слабкостями, немочами. Це можливо тільки тоді, коли ти себе як людину приймеш і на цій основі «людини» будеш будувати священство. Це дуже важливо.

 

- Люди на Сході не дуже, або й зовсім не знають дороги до храму. Що Ви робили у цьому напрямі?

 

Я почав ходити  по сектах. В одну із них мене запросили дати лекцію по Літургіці. «Але який з мене літургіст?», – запитував я себе. Проте двоє осіб прийшло до мене в храм і, дякувати Богові, там залишились. Ще була така течія «Рейд», куди я приходив і викладав. З цієї течії у наш храм прийшло 30 осіб. Скажу відкрито, що на сьогодні я ще не вважаю себе достатньо сформованим священиком. Священик, як і лікар, стає ним не тому, що має диплом, а тому, що люди його визнали лікарем. Поки люди не визнають тебе батьком – ти батьком не станеш. Ти будеш виконавцем літургійних обов’язків, традицій, а людина хоче знайти сповідника, батька, того, хто вислухав би, допоміг, відповів їй як наставник. На Сході ідеться не про конфесійність, вони хочуть знайти особистість священика як батька, з котрим можна поговорити в будь-який час, хоч уночі. Не може бути постава священика такою: Службу відправив – двері церкви зачинив. Люди прийшли у храм, бо відчули увагу до себе, нехай спершу з боку священика, котрий поговорив з ними, і їм стало трохи легше. Коли вони бачать у священикові людину терпеливу, стриману, того, хто вислухає, – відповідають взаємністю.

 

- Як Ви можете уже тепер, з висоти досвіду, оцінити ці зустрічі, які, вочевидь, не були «простим горішком» вашого життя?

 

Мушу визнати, що на початку я був терпеливим, бо мені потрібно було якось притягнути людей. Я їх не любив – я їх ловив, але і це Бог використав на добро. Я з цього виріс у батька. Тому хочу сказати, що я, як інструмент, не стільки людей привів до Бога, скільки через людей Бог мене привів до себе. Через їхнє до мене ставлення, через те, що вони примушували мене працювати над собою. Мати не тільки виховує дітей, але більше – діти виховують батьків, і батьки через дітей стають батьками. Так і священик стає батьком через прихожан, якщо насправді він починає любити і цінувати кожну душу, котра приходить у храм. Тому для мене ніколи не було течії, чи секти. Для мене була людина, і вона залишається людиною. Для мене вартість людини найбільше цінна сьогодні тому, що я полюбив себе як людину. Чим більше моя душа спокійніша – тим більше вона сильніша, мудріша, терпеливіша. У мирі я стаю батьком, у мирі я стаю людиною, у мирі я стаю наставником. Відтак почав цей мир дарувати людям, навчати їх цього внутрішнього миру.

 

- Як можна навчити внутрішнього миру?

 

Ну, передусім, я завжди керувався приказкою: «Не бійся бути дурним – завжди будеш мудрим». Не ситуація є проблемою, не відносини. Проблемою внутрішнього миру є ставлення до ситуації. Агресія, заздрість, злоба, страх, неприйняття тебе людьми – це проблема миру. Тому я почав триматись більше за Бога. Я не знав, як любити Бога, але сказав собі, що Бог є в мені. Я почав шукати Його в собі, зрозумів, що поки не знайду миру – доти не знайду Бога. Поки не знайду спокою, радості – я не знайду Бога. Це моя практика. Коли в мене є мир, радість, то тоді, де б я не служив, хоч у великому храмі, хоч в одній кімнатці, хоч у підвалі, – я буду служити у Бозі і через Бога. Не від місця залежить святість, не від кількості людей є ця святість, а від любові до Бога, до ближнього через себе самого.

- Дякую.

Розмовляла Іванна Рижан




Джерела: palomnyk.at.ua

Мандрівники Христа Царя