22.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Субота  дванадцятого тижня

Євангеліє

Мт.20,29-34: «А коли почули, що Ісус переходить мимо, закричали, кажучи: “Господи,Сину Давидів, змилуйся над нами!“»

Дуже часто зі своїх дитячих чи юнацьких років ми звикли, що молитва – це промовляння чи відчитування тих чи інших текстів або, як ми кажемо, тих чи інших молитов. Ми досить рідко свідомі того, що молитва – це зустріч двох осіб: мене і Господа. І тому важливо розуміти, що  в молитві я зустрічаюся з Богом. І коли я промовляю до Бога, як до особи, це подібно до того, коли спілкуємося з кимось із ближніх.

 Але сьогоднішній епізод показує ще більшу річ: сліпці не тільки промовляли, а кричали, волали. Коли їх зупиняли, вони ще більше починали кричати, бо усвідомили, що потребують Божої допомоги. Сліпці «заробляли» собі на життя тим, що просили, але почувши, що йде Христос, Який може дати їм щось інше, боялися упустити свій шанс, тому кричали перед Богом у своїй потребі.

 Дуже важливо для нас так само не боятися, може, не лише "кричати" вголос, а волати всередині свого серця, і Бог завжди почує. Тож запитаймо себе коли ми молимося перед Богом: чи дійсно стоїмо перед Ним, як перед особою, і чи дійсно ми з усього "волання" і крику душі виражаємо Богові те, чого потребуємо? Євангеліє показує, що сліпці були почуті. Так само і ми, якщо заволаємо, то завжди будемо почуті Господом.

---

Апостол

1Кор.1,26–29: «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних»

 Погляньмо на наше життя. Скільки разів в різних обставинах і ситуаціях ми чуємось безсильними, слабкими і немічними. Апостол також каже про це, що дух сильний, а тіло немічне. Часто наше тіло, наша психофізична частина буття дає нам це почуття неможливості щось змінити в собі чи навколо себе. Але якщо пам’ятаємо, що ще перед нашим народженням Господь віддав своє життя за нас, бо вірив, що ми можемо зробити багато доброго і багато великого.

Тому не справа в тому, як ми почуваємось, а в тому, що в Бозі в якому все є можливо. Маємо все більше довіряти Богові. Бог вірить в нас, Він знає про наші здатності та спроможності. Лиш ми маємо все більше рости в цій довірі та покладатися на Господа. 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

21.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

П'ятниця дванадцятого тижня 

Євангеліє

Мр.2,18-22:  «Настане час, коли в них візьмуть жениха, й тоді вони поститимуть за тих днів»

 Кожен з нас має різноманітні прив’язання, ті чи інші речі, яким приділяє багато зусиль, часу. І маючи до того чи іншого прив’язання, ми стаємо певною мірою залежними від тих речей. Ми не раз кажемо про узалежнення від наркотиків, від алкоголю, від куріння. Коли признатись собі, то всі ми є рабами того чи іншого.

Піст є доброю нагодою, щоби людина пробувала ставати незалежною. Коли ми говоримо про піст у певні дні в році, коли в один день це можна їсти, а в інший день – це гріх, це для того, щоб людина навчилася плекати свою свободу, щоб ті чи інші страви не керували нею, щоби людина вміла бути свобідною, бо лише тоді може прийти до Бога.

Щоби віддати себе Богові, маємо бути вільними. І тому піст в церковній традиції є важливим саме для здобуття цієї свободи. Для нас піст у сутності це не лише питання їсти чи не їсти щось, але вміти відмовитися від тих чи інших речей, від яких відчуваємо залежність і без яких ми не можемо прожити. Саме тоді станемо свобідними й зможемо набагато легше і простіше зустрічатися з Господом.

---

Апостол

2Кор.7,10–16:  «Бо смуток задля Бога чинить спасенне каяття, якого жалувати не треба; а смуток цього світу  – смерть спричинює»

Що це є за смуток задля Бога і смуток, який чинить світ? Смуток задля Бога – це те, що когось кого ми любимо, дорогій для нас людині, ми образили і завдали біль. Це нас завжди засмучує, як ми могли так покривдити її, так відповісти на її любов до нас. Смуток задля світу це те, що людина засмучується, що не є кимось важним в цьому світі, або зазнає утисків, і це приносить їй знеохоту, часто паніку і депресію.

Завжди вміймо ці два смутки між собою розрізняти і розуміти, хоч вони зовні можуть виглядати одинакові, подібні, але коріння вони мають інакші. Тож завжди засмучуймось, коли ми причинили Богові кривду і образу. Але ніколи до серця не допускаймо той смуток, знеохоту, депресію, яка походить від світу. Бо пам’ятаймо, що Бог нас повсякчас любить і вірить в нас.

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

21.08.2015р. Б. / 27-28 cерпня відбудеться Успенська проща до Зарваниці (+програма)

27-28 серпня, на християнське свято Успення Пресвятої Богородиці, до Зарваниці прибудуть десятки тисяч паломників на щорічну Успенську прощу. Архиєпикоп і митрополит Василій Семенюк очолить богослужіння, під час яких молитимуться за мир в Україні.

Програма паломництва:

Четвер, 27 серпня
19.00 – Вечірня (каплиця біля парафіяльної церкви).
20.00 – Архиєрейська Свята Літургія (каплиця біля парафіяльної церкви).
22.00 – Похід зі свічками до чудотворного місця.
23.00 – Молебень до Богородиці (площа біля собору) та Панахида за героїв, які віддали життя за Україну (біля меморіалу Небесної сотні).
00.00 – Освячення води.
00.30 – Хресна дорога.

П’ятниця, 28 серпня
7.00 – Утреня (собор).
8.30 – Архиєрейська Свята Літургія (на подіумі біля собору).
10.30 – Свята Літургія (каплиця біля парафіяльної церкви).
11.00 – Свята Літургія (собор).
14.00 – Свята Літургія (храм Пресвятої Євхаристії).
17.00 - Вечірня

Джерело:   прес-служба Тернопільсько-Зборівської архиєпархії

20.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Четвер дванадцятого тижня 

Євангеліє

Мр.1,29-35:  «Вийшов і пішов на самоту й там молився»

У Євангелії розповідається як Христос, після зцілення тещі Симона та недужих і біснуватих, йде на молитву.

Тяжко нам людським розумом усвідомити для чого Христові була молитва, бо ж Він перебував у сталій єдності з Отцем. Однак це справа тих, хто живе глибшим духовним життям це пізнавати і розуміти. Богослови можуть дискутувати на цю тему, а для нас це дуже важливий практичний приклад.

Життя постійно ставить перед нами різноманітні ситуації, труднощі, тож завжди маємо певні невдачі або успіхи. Бачимо, наскільки ми, люди, стаємо нездатними, неспроможними самотужки все подолати, дати собі раду. Молитва є місцем, де ми зустрічаємося з Богом, сповнюючись усім тим, що посідає Господь. Бо так, як ми з кимось маємо якусь справу, то стаємо подібні до нього, так і коли ми близькі до Бога, то уподібнюємося до Нього. Тому дуже важливою є молитва, зустріч з Господом, сповнення Божою силою для того, щоб прямувати життям.

Людина є дуже крихка, слабка і кожен з нас це бачить і пізнав на власному досвіді. Лише Божественною силою можемо йти по життю, а цю Божественну силу найбільше черпаємо в нашій молитві, в нашій зустрічі з Богом.

---

Апостол

2Кор.7,1–10:  «Велике довір’я маю до вас, вельми пишаюся вами»

У нашому людському житті дуже важливою є довіра, коли нам хтось довіряє, ми ніби сповнюємось силою і бажанням робити добро. Але ми часто в нашому житті не довіряємо людям, є дуже мало осіб, яких ми вважаємо повністю вартими довіри. Бачимо, що Господь через свою смерть і воскресіння повірив нам, помер за нас, коли ми ще були грішниками.

Ця довіра, яку має до нас Ісус, завжди нам дає це натхнення приходити до Бога. Так само в наших стосунках з  іншими людьми. Не біймося довіряти, не біймося, що нашою довірою хтось скористається. Бо навіть якщо й так, то знайдуться й ті, кого вона окрилить, будьмо певні, що наша довіра дасть іншим наснагу ставати кращими!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

19.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Середа дванадцятого тижня 

Євангеліє

Мр.1,23-28:  «Що нам, та й тобі, Ісусе Назарянине? Прийшов єси нас погубити!»

У цьому епізоді не можемо зауважити, що Христос хоче оздоровити цього чоловіка, не бачимо навіть, що Христос зацікавлюється ним. Тут є зворотній ефект: цей опанований нечистим духом сам дає про себе знати у присутності Христа. На цей епізод важливо подивитись, коли ми говоримо про євангелізацію, про катехизацію. У даному випадку Христос не голосив словами Доброї Новини - Євангеліє, але Він сам Своєю особою являв її.

Так само було зі святими, де вони з’являлися в Церкві, чи це були папи чи патріархи, єпископи, священики, монахи, миряни всюди вони «реформували Церкву», саме своім святим житям. Вони не щось особливо змінювали, але давали Богові діяти через себе.

Тому дуже важливо пам’ятати ці слова отців, які кажуть: «Здобудь мир і навколо тисячі спасуться, спасайся і навколо тебе тисячі спасуться». Найперше змінюючи себе, перемінюючи себе, стоячи близько Бога і даючи Богові перебувати в нас. Тоді вже сам Бог діє через нас.

Так само подібно як радіоактивний метал, який має в собі радіацію і випромінює її сам по собі, так і ми, коли посідаємо Бога, просто Його випромінюємо, промовляємо не тільки своїми словами, але й "передаємо" його спеціально нічого здавалось не роблячи.

Тому в Церкві завжди було і є важливим особисте навернення, особисте пізнання Христа. Тоді наше життя буде найкращим свідченням про Бога, найкращою місією, найкращою євангелізацією.

---

Апостол

2Кор.6,11–16:  «Яка бо спільність праведности з беззаконням?Що спільного між світлом та темрявою?»

Господь ставить категорично праведність на противагу беззаконню, світло проти темряви. Господь вказує, що не можемо жити і в добрі, і в злі, і з Ним, і проти Нього. Можемо жити або з Богом, або без Бога, або з правдою або без правди.

Тож погляньмо на наше життя і вміймо все більше іти за правдою, за істиною, за справедливістю. Ніколи не дозволяти собі за тих чи інших недоліків чи вад, тих чи інших оправдань. Бо не можемо двом панам служити. Маємо себе запитати, на чийому боці ми воюємо. Хай Бог дасть відвагу в тій рішучості слідувати за Богом.

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

18.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Вівторок дванадцятого тижня 

Євангеліє

Мр.1,16-22: «Ідіть за мною, я зроблю вас рибалками людей. І вмить, покинувши мережу, пішли слідом за Ним»

Цей випадок оповідає про Петра і про Андрія, про Якова та Івана, показуючи їхню рішучість, адже коли Бог їх покликав, вони відразу пішли, не задумуючись, як наголошує Євангеліє для перших двох апостолів і для наступних двох.

 Це дуже важливо – вслухатися в те, до чого нас Бог кличе в дану хвилю, даний момент нашого життя. Бо немає такої хвилі, щоб Бог нас не кликав, не потребував нас, не надіявся на нас. І тому дуже важливо завжди бути в Його розпорядженні.

 Треба вдивлятися в обставини нашого життя, бо саме через ці обставини Бог до нас промовляє, вказує, до чого Він нас кличе, яке завдання, яку місію хоче нам поручити. І коли ми пізнаємо, що Бог до нас промовляє, не маймо ніколи страху чи боязні робити ці кроки, але відважно слідуймо за Господом.

---

Апостол

2Кор.5,15–21:  «Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас»

Коли ми вдумаємось в ці слова, бачимо, яку відвагу мав апостол Павло говорити такі слова, що апостоли немов би посли від Христа, що сам Господь напоумлює через них свій народ. Апостоли мали свідомість, що Бог покликав їх, щоб вони звістували Царство Небесне, щоб вони свідчили про Бога кожній людині, яка постане на їхній життєвій дорозі.

Однаковою мірою це стосується кожного з нас. Кожний, хто є охрещений в ім’я Пресвятої Тройці, хто миропомазаний, хто сповідається і причащається, теж є послом від Бога. І ми самі собою являємо, яким є християнство. Бо люди по нас пізнають, яким є наш Господь. Тож у будь-які життєві обставини і ситуації пам’ятаймо, що ми є посли від Господа! 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

18.08.2015р. Б. / До резиденції Президента Польщі повертається традиційна Літургія

Як інформує газета „Nasz Dziennik“, у каплиці палацу президента Польщі знову щодня правитимуть Святу Месу.

Цю інформацію підтвердив о. Збігнєв Карс – капелан президента Анжея Дуди. Сам капелан Карс бачив каплицю в президентському палаці лише одного разу – коли був у Варшаві на інавгурації нового президента. «Я знаю, що і для мене там знайдеться трохи роботи. Можу також повідомити, що під час мого перебування там до мене підійшов співробітник канцелярії президента і попросив мене відновити давню традицію служіння там щоденної Євхаристії. Я відповів: «Якщо буде така можливість – ми це зробимо». Отець Карс також поділився думкою, що для будь-якої віруючої людини важливе служіння священика, непохитне значення Святих таїнств та молитовне життя, проте сфера особистого життя новообраного на найвищий пост в державі Анжея Дуди стала тепер значно вужчою. «Саме тому він потребує каплиці й капелана», - додає духівник. – В наші дні, коли поляки бачать, що мають доброго президента, сильного чоловіка, віруючого, не безхребетного, такого, який має стійку позицію в питаннях моральності, який бажає бути президентом для всіх – в тому числі й невіруючих громадян держави – їм лишається лише радіти».

Джерела:   Католицький Медіа-Центр

Воїни Христа Царя

17.08.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Понеділок 12 тижня

Євангеліє

Мр.1.9-15:  «І голос ізлинув з неба: Ти єси Син мій любий, у тобі - моє уподобання»

Христос для нас є іконою Отця, являє Отця. Христос прийшов, щоб виконати місію Отця.

 У той же час кожен з нас, будучи створений на образ та подобу Божу, також є іконою, яка би мала являти Бога. Святі показують нам Бога, являють Бога, бо зуміли усвідомити собі, що їм вже дароване життя вічне і вони почали тим життям вічним жити, почали усвідомлювати ту велич, якою вони можуть жити, і велич Бога, Якого вони можуть являти.

Це дуже важливо для кожного з нас – бути свідомими величі в Бозі, свідомими своєї особливості, специфічності, неповторності покликання. Бути свідомими, що кожен з нас має свою місію, важливу і дуже поважну, дану Богом.

Часто в нас є пережиття меншовартості, неповноцінності, тому важливо усвідомити цю вартісність життя, яку ми отримали від Бога, вартісність того, що на нас Бог розраховує і дає нам спроможність робити багато великих речей, що ми бачимо на прикладі святих.

---

Апостол

2Кор.5,10–15:  «Щоб ті, що живуть, жили вже не для самих себе, а для того, хто за них умер і воскрес»

Ми завжди щось робимо для себе. Вчилися ходити і розмовляти для себе, вчились в школі, щоб в цьому житті щось досягнути і здобути, тепер працюємо з ранку до вечора, знову для себе, будуємо будинки, купуємо квартири, авто для власного комфорту. Чи часто в нас з’являється усвідомлення того, що Бог нас поставив саме на цьому місці, щоб ми служили для інших, що Бог чекає від нас цього.

Якби б всі люди були цього свідомі, що мають не лише для себе жити, але і для інших служити, а остаточно служити для Бога. Бо коли Бог нас поставив на якомусь місці, Він розраховує на нас, Він очікує щось від нас. Тож погляньмо самі на себе і погляньмо на обставини навколо себе. В який спосіб ми могли б послужити для Бога і для ближніх.

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

16.08.2015р. Б. / Коментар Євангелія на Неділю 11-ту після Зіслання Святого Духа

23 “Тому Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми. 24 Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що винен був десять тисяч талантів. 25 А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. 26 Тоді слуга, впавши йому в ноги, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі поверну. 27 І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той. 28 Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен. 29. Тож співслуга його впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі зверну. 30 Та той не хотів, а пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг. 31 Якже побачили товариші його, що сталося, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про все сподіяне. 32 Тоді його пан покликав його і сказав до нього: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. 33 Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? 34 І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. 35 Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого.” Матея 18,23-36

Притча про немилосердного позикодавця (Мт 18,23-35) завершує і підсумовує звернуті до учнів повчання Ісуса (гл. 18), темою яких є внутрішнє життя Церкви як закваски та передсмаку Божого Царства, тобто якими мають бути і чим повинні бути позначені стосунки у спільноті учнів. Саме тому ці повчання прийнято називати „церковною промовою”, що є четвертою з п’ятьох великих промов Ісуса в єв. Матея.

Ця промова Ісуса слідує за великим розділом 13,53 – 17,27, який відображає новий етап, певну зміну служіння Ісуса: неприйнятий на батьківщині (у Назареті: 13,53-58), після смерті Івана Хрестителя (14,3-12), серед зростаючої ворожнечі книжників та фарисеїв (глл. 15-16), Ісус віддаляється від натовпів та міст, і  починає навчати своїх учнів на самоті. Після заклику стерегтися фарисейської і садукейської закваски (16,5-15) та віровизнання Петрового (16,13-20), лунає пророцтво про церкву: „¹⁸ Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. ¹⁹ Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі.” Це предвіщення починає сповнюватись у подальшій розповіді, а саму 18 главу можна вважати певною кульмінацією виховання Церкви, промовою про її євангельську закваску: як стосунки в Церкві повинні бути відображенням Царства Небесного, нових стосунків (Союзу) з Богом і як вони віддзеркалюються у вічності.

Ці слова звернути як до учнів, яким довірено „в’язати і розв’язувати” (в. 18), так і до всіх християн, нагадуючи про нашу відповідальність один за одного.

Розпочинається ця промова із запитання учнів «Хто найбільший у Небеснім Царстві?» (в.1). Це запитання видає, що учні ще сприймають Ісуса як переможного царя і національного визволителя, і відповідно цього сприйняття уявляють Його царство, в єрархічній структурі якого вони мріють зайняти певне «більше» місце. На яких критеріях будується ця єрархія, що робить «більшім» у Царстві небеснім? Цим природнім, земним  уявам про велич та владу Ісус протиставить беззахисність, вразливість та залежність дитини: «Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (в.3). Тут йдеться не про дитячу невинність чи простоту, але про те, що дитина залежна від батьків, безпорадна, найменша у соціальній єрархії. Щоб увійти у Царство Небесне, треба «умалитись», стати «малим», уподібнюючись до Христа, котрий «⁶ існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, ⁷ а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини». А це вимагає радикальної переміни людини та цінностей, що визначають її життя, – навернення, проте:

Саме про таких «малих» йдеться у подальших віршах – застерігається від їх згіршення (про спокуси (6-9)) та говориться про велику любов та турботу Отця Небесного, який шукає заблуканих і радіє знайденому (про заблукану вівцю вв. 12-14). І цю любов і турботу учні покликані наслідувати (в.10: «Глядіть, щоб ви ніким з оцих малих не гордували…»). Зневажливе ставлення чи байдужість до слабких, бідних, беззахисних, менш успішних в житті та заблуканих є зневагою самого Бога («кажу бо вам, що ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця.»)

Слова про братерське напімнення (18,15-20) є продовженням та застосуванням притчі про заблукану вівцю (вв.12-14) у житті спільноти (слова «супроти тебе» в.15 є, ймовірно, пізнішим додатком і них не йдеться про особисті образи): як брата, що грішить, і тим віддаляє себе від спільноти, слід віднайти. Навіть виключення зі спільноти (в. 17: «коли ж не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар») не має бути покаранням, але має на меті виправлення брата та охорону спільноти від згіршення (спокус, вв.5-9). Учні мають таке право і відповідальність ( «Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі» в. 18, пор. (16,19)), і мають її сповнювати в дусі поваги, терпеливості та справедливості.

Церква є спільнотою (зібранням євр. Qahal, гр. Ekklêsia) Нового Завіту, досвідом нових стосунків з Богом, усиновленням в Христі Ісусі. отож «¹⁹ … Коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем Небесним; ²⁰ бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них.». Це стосується також і молитви за брата, що перебуває в грісі, але є також запевненням турботи, опіки та підтримки Небесним Отцем своїх дітей.

У віршах 21–35 вже йдеться про прощення особистих образ. Очевидно, що слід вибачати, але скільки? І хоча Петрове припущення про сім разів (зокрема, на тлі «справедливих» трьох разів) виглядає досить шляхетно, Господь вказує, що наше прощення не може бути обмежене підрахунками, що просто відкладають помсту, але бути безмежним та безумовним («до сімдесяти раз по сім», натяк на помсту за Ламеха (Бт 4,24). Ми не просто повинні терпіти до певного часу, але прощення повинно бути виявом любові, яка є неможливою без смирення. Притча про немилосердного позикодавця пояснює цю вимогу, пригадуючи нам про наші провини, про прощення яких ми щодня просимо: «Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим» (Мт 6,12). Наші стосунки з Богом, що прощає нам безмірно великі провини ((10 000 талантів = прибл. 60 -100 мільйонів денних заробітків), повинні відображатися на наших стосунках з ближніми (100 динаріїв сума заробітку за 100 днів праці).

Церковна промова (гл.18) перегукується з Блаженствами (5,3-12): так само розпочинається з вбогих духом, тихих та засмучених (=малих), але, водночас, завершення притчі про немилосердного позикодавця є певною антитезою до «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя».

²³  «Тому Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми.

 ²⁴ Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що винен був десять тисяч талантів. ²⁵ А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. ²⁶ Тоді слуга, впавши йому в ноги, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі поверну. ²⁷ І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той.

²⁸ Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен. ²⁹ Тож співслуга його впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі зверну. ³⁰ Та той не хотів, а пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг.

³¹ Якже побачили товариші його, що сталося, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про все сподіяне. ³² Тоді його пан покликав його і сказав до нього: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. ³³ Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? ³⁴ І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу.

³⁵ Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого.»

Структура уривку

в.23 Вступ. Цар, що хоче звести рахунки.

вв.24-27 Цар і слуга, якому прощається борг, що не можливо віддати

в.24 Неймовірно великий боржник (десять тисяч талантів)

в.25 реакція на борг: засуд (його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав)

в.26. прохання потерпіти і почекати

в.27 І змилосердився пан …, відпустив його й подарував йому борг той.

вв.28 -30 Прощений слуга, що не хоче простити свому співслузі меньший борг

в.28а Боржник, що винен 100 динаріїв

в.28б реакція на борг: почав його душити, вимагаючи борг

в.29. прохання потерпіти і почекати

в.30 Небажання потерпіти, кинув у вязницю аж поки не поверне борг

вв.31-34 Цар і прощений боржник, якого засуджено за брак милосердя

в.31 друзі все розповідають Цареві.

в.32 Цар кличе немилоседного боржника і нагадує йому про милосердя

в.33 Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?

в.34.Покарання: передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу

в.35 Висновок: Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого

Притча має свій вступ (в.23) та висновок (в.35), що увиразнює основну думку притчи, та складається з трьох сцен. Перші дві є симетричні між собою підкреслюючи контраст між милосердям Царя, що прощає неймовірно великий борг своєму слузі (вв. 24-27) та черствістю вже прщеного слугі, що відмовляє в прощені свому співслузі (вв. 28-30. Третя сцена, в якій знову зустрічаємось з Царем та немилосердним слугою, дзеркально симетрична першій і завершується засудом цього боржника.

²³  «Тому Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми. Під слугами царя (букв. рабами – δουλος) розуміються його наближені, його оточення, ймовірно, правителі провінцій. Царі могли дозволяти таким слугам мати певну вигоду при збиранні податків для царської скарбниці з певної території, проте вимагаючи з них встановленої відповідно неї суми податків.

²⁴ Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що винен був десять тисяч талантів.

Хоча збір податків викликав спротив з боку народу (пор. Мт 22,16нн), це не звільняло збирачів податків від обовязку внести в царську скарбницю встановлену суму, яку він був винен цареві. Ймовірно, саме про такий борг йдеться, проте відразу тодішних слухачів вразив його розмір –  10 тисяч талантів! Талант срібла дорівнював 6 тисячам  драхм або динаріїв, тоді як драхма або динарій – це денний заробіток звичайного працівника у Палестині. 10 тисяч талантів, отож, мали б відповідати близько 60 млн. денних заробітків (за іншими підрахунками — 100 млн.). Для порівняння: юдейський історик Йосиф Флафій повідомляє, що Архелай сплачував зі свого царства (Юдея,Самарія, Ідумея) 600 талантів, а Ірода Антипа (Галилея та Перея) – 200 талантів в рік, тож 10 000 талантів слід розуміти як образ безмірно великого боргу, який і не можливо віддати. Водночас ця сума вказує на ще більше невичерпне багатство – як такий борг можна було не помітити та не збідніти!

В юдаїзмі гріхи часто сприймались як борги перед Богом (як власне і в Отче Наш Мт 6,12: «Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим[1]»). Дуже важливий аспект: гріх – це провина не стільки в тому, було зроблене не так супроти когось, але найперше в тому, що мало бути зроблене, проте було занедбане; власне, гріх – як борг, що полягає у занедбаних обовязках чи у браці милосердя та співчуття. Равіни казали, що судного дня Бог буде судити своїх вірних не потому, скільки вони зробили зла, але по тому, скільки вони не зробили добрих діл, які вони мали або могли створити (пор. розповідь про Страшний Суд в Мт 25,31-46: „усе, що ви зробили … те, чого ви не зробили”).

²⁵ А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати.

А що не мав той чим віддати: В Євангелії згадується про те, що вартніше за всі скарби світу – „Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?” (Мт 16,26).

Всі піддані царя, незалежно від їх статусу, вважались його рабами. За язичницькими законами того часу (у юдеїв вони були дещо м’якішими[2]), що не враховували жодних пом’якшуючих обставин, за несплату боргу в рабство забирали членів родини. Для порівняння: середня ціна раба в той час складала від 500 до 2 тис динаріїв, тож навіть продаж всієї родини цього боржника та його самого не змогла ь компенсувати цареві і тисячної частки його втрат.

Гріхи, що непомітно накопичуються та зростають як борг, який від певного моменту вже і не можливо контролювати, приводять людини до втрати свободи, вона перестає належати сама собі, а її рабство та неміч щораз то більше стають безнадійними. Це стан людини після гріхопадіння: закон був даний на порятунок від гріха, проте він став причиною спотикання, осуду за переступ, і, як наслідок, ще більшого рабства гріхові: „⁷ Що ж скажемо? Що закон – гріх? Борони, Боже! Але я не знав гріха, як тільки через закон: бож я не знав би пожадливості, коли б закон не наказав: «Не пожадай!» ⁸ Гріх же, взявши привід від заповіді, підняв у мені всяку пожадливість, бо без закону гріх – мертвий. ⁹ І я колись жив без закону. Та коли прийшла заповідь, гріх ожив,¹⁰ а я умер; так то заповідь, що мала б бути мені на життя, стала мені на смерть. ¹¹ Бо гріх, узявши привід від заповіді, звів мене і вбив нею. ¹² Все ж таки закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра. ¹³ Значить, те, що добре, принесло мені смерть? Ніколи! Але гріх, щоб показати себе, що він гріх, послуговуючись добром, завдав мені смерть, щоб гріх, завдяки заповіді, виявив свою надмірно грішну силу. ¹⁴ Адже знаємо, що закон духовий, а я тілесний, запроданий під гріх.¹⁵ Бо, що роблю, не розумію: я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю. ¹⁶ Коли ж роблю те, чого не хочу, то я згоджуюсь із законом, що він добрий. ¹⁷ Тепер же то не я те чиню, а гріх, що живе в мені. ¹⁸ Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то – ні; ¹⁹ бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. ²⁰ Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені. ²¹ Отож знаходжу (такий) закон, що, коли я хочу робити добро, зло мені накидається; ²² мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, ²³ але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах. ²⁴ Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерти? ²⁵ Дяка хай буде Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!» (Рм 7,7-25).

²⁶ Тоді слуга, впавши йому в ноги, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі поверну. ²⁷ І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той. 

В словах слуги можна побачити його сліпу гордість, оскільки він обіцяє повернути те, що сплатити не можливо. Проте, хоча слуга просить тільки терпіння та відстрочки, що його й так би не врятували та хиба ще більше ускладнили його становище,  одержує ж він повне прощення, що є виявом милосердя: „²⁰ бо ніхто не оправдається перед ним ділами закону: законом бо гріх пізнається. ²¹ Тепер же без закону з’явилася Божа справедливість, засвідчена законом і пророками; ²² справедливість Божа через віру в Ісуса Христа для всіх, хто вірує, бо нема різниці. ²³ Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, ²⁴ і оправдуються даром його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі: ²⁵ якого видав Бог як жертву примирення, в його крові, через віру, щоби виявити свою справедливість відпущенням гріхів колишніх” (Рм 3,20-25).

Для багатьох віруючих протиріччям, що його не можливо розв’язати, є запитання: Бог є справедливий чи милосердний? В цьому уривку Мт та послання апостола Павла цей парадокс розривається: Справедливість Бога, який знає наші борги і нашу неміч їх віддати, виявляється у Його прощенні, що є знаком його милосердя. Цей великий борг, що повністю дарується, стає виявом безмежної щедрості та благості Царя.

²⁸ Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен. ²⁹ Тож співслуга його впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі зверну. ³⁰ Та той не хотів, а пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг.

Вийшовши: Слово вказує, що попередня подія відбувалась в палатах царя та за його присутності, про якого швидко забув прощений боржник, випадково зустрівши свого співтовариша. Сто динаріїв було середнім заробітком за сто днів праці, тобто сумою, яку можна було відробити та компенсувати. на тлі 10 тис. талантів, до того ж дарованих, вона все ж була мала бути майже непомітною.

„Ось якою великою є різниця між гріхами проти Бога та гріхами проти чоловіка! Настільки ж великою, як між десятьма тисячами талантів та сотнею динаріїв, і навіть ще більшою. Причина цього полягає як різниця між особами, так і безперестанному повторенні гріхів. Перед очима людськими ми стримуємось і стараємось не грішити, але на Бога, хоча Він на нас щоденно дивиться, ми не вважаємо, не стидаємось, – навпаки, і робимо все, і говоримо про все без страху. І не тільки від цього залежить важкість гріхів, але ще й від тих благодіянь та честі, котрими ми пошановані від Бога” (свт. Іван Златоустий).

Слова співслуги майже дослівно повторюють слова позикодавця, проте з протилежним наслідком: останній прохаючи потерпіти одержав прощення, першому ж відмовляється у можливості відробити борг.

Поведінка немилосердного позикодавця разюче відрізняється від милосердної поведінки царя, до того ж позначена гнів та жорстокістю (заходився душити його), викликаними жадібністю та грошолюбством. Саме гордість, в чому б вона не виявлялась – в грошолюбстві, гніві, самолюбстві, – не дозволяє нам вибачити, дарувати нашим ближнім провин чи образ, навіть коли вони нас про це просять, тоді як легко знаходимо виправдання для своїх значно більших переступів.

„Отож … згадавши про безліч талантів, стараймося хоча б тому прощати ближньому нечисленні та неважкі образи. Ми повинні дати звіт за виконання приписаних нам заповідей, але ми не в змозі виконати усього, щоб ми не робили. Тому Бог і дав нам легкий та зручний засіб для повної спати усіх наших боргів –тобто забуття образ” (свт. Іван Златоустий).

³¹ Як же побачили товариші його, що сталося, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про все сподіяне.

Перебуваючи у в’язниці людина не могла заробити і отож сплатити боргу, хиба що за допомогою друзів та близьких. Вони і пішли шукати справедливості у царя.

³² Тоді його пан покликав його і сказав до нього: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. ³³ Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?

Чи не слід було…: Наші стосунки з Богом повинні відображатися на стосунках з ближніми і навпаки: прощення та відпущення наших провин повинно відзеркалюватись у співчутті, терпеливості, готовності простити нашого ближнього.  „А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили.” (Мт 25,40).

Отож, вимога Спасителя подвійна: щоб ми відчували свої гріхи, та щоб прощали іншим. Відчувати свої гріхи потрібно для того, щоб зручніше було прощати їх іншим (оскільки той, що роздумує про свої гріхи, буває вирозумілішим до інших). Прощати ж іншим ми повинні не словами тільки, але від чистого серця. Не будемо, отож, обертати проти самих себе меча своїм злопам’ятством. Чим і чи в такій же мірі завдасть тобі зла той, що образив тебе, скільки сам ти собі завдаєш, живлячи у собі гнів та підпадаючи за це Божого осуду? … Якщо ж будеш ображатись та обурюватись, то сам постраждаєш – не від нього, але від себе самого” (свт. Іван Златоустий).

³⁴ І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. ³⁵ Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого.»

За юдейськими законами катування були заборонені, проте вони були поширені серед язичників, а також застосовувалися за Ірода. Велич боргу немилосердного слуги робила його становище безнадійним.

Боже милосердя та дар прощення є не відкличними, проте людина, яка не вміє вибачати, не зможе також і їх прийняти і сама замикає себе у в’язниці свого враженого самолюбства, будучи катована своїми ж образами.

„Слухайте, лихварі, безжалісні та жорстокі! Ви жорстокі не для інших, але для самих себе. Коли носиш злобу, знай, що носиш її сам до себе, а не до іншого, себе самого обтяжуєш гріхами, а не ближнього….

Якщо благодіяння не зробило тебе кращим, то залишається виправляти тебе покаранням. Хоча благодіяння і дари Божі незмінні, проте злоба так посилилась, що порушила і цей закон”. (свт. Іван Златоустий).

---

[1] Так в перекладі Хоменка, проте в літургійному перекладі читаємо „провини наші”.

[2] Наприклад, якщо хтось був винен грошима чи іншим, його майно могло були частково забране або описане, проте завжди залишалась частка, необхідна для прожитку та для праці, якою міг відробити борг.

Джерело:   ПАТРІАРША КАТЕХИТИЧНА КОМІСІЯ

16.08.2015р. Б. / Коментар Апостола на 11-ту Неділю після Зіслання Святого Духа (1 Кор 9, 2-12)

2 Коли іншим я не апостол, то бодай вам, бо ви, у Господі, є достовірним доказом мого апостольства. 3 Ось моя оборона перед тими, що мене судять. 4 Хіба ми не маємо права їсти й пити? 5 Хіба ми не маємо права водити (з собою) сестру-жінку, як інші апостоли, брати Господні, і Кифа? 6 Чи може один я і Варнава не маємо права не працювати? 7 Хто колись власним коштом ходив у похід? Хто садить виноградник, і не їсть із нього плоду? Хто пасе стадо, і не живиться молоком від стада? 8 Хіба я говорю тільки як людина? Хіба й закон не каже цього? 9 Таж у законі Мойсея написано: «Не зав’язуй рота волові, як молотить.» Чи Бог турбується про волів? 10 Чи, може, ради нас говорить? Бож ради нас написано, що, хто оре, мусить орати в надії, і хто молотить, -молотить теж у надії, що матиме щось із того. 11 Коли ж ми сіяли у вас духовне, то чи велика річ, коли пожнем ваше тілесне? 12 І коли інші мають це право над вами, чому радше не ми? Однак, ми не користуємося цим правом, а ввесь час терпимо, щоб не робити ніякої перешкоди Євангелії Христовій.

 1.        Контекст уривка

Уривок 1 Кор 9,2-12 знаходиться у другій частині Послання до коринтян (1 Кор 7,1 – 15,58).

Друга частина листа присвячена запитанням, що виникали у спільноті і передавалися до роз’яснення безпосередньо апостолові Павлові як засновникові. Перша частини листа була написана на підставі інформації, отриманої апостолом Павлом від людей Хлої (1Кор 1,11). Друга частина листа розпочинається словами «А відносно того, що ви мені писали …(1Кор 7,1). У ній Павло даєвідповіді на ті запитання, що вже накопичилися. Уривок, що читається на літургії, не відповідає закінченню теми, яку Павло висвітлює у девʼятій главі листа, і, тим самим, представляє два запитання:

-          Чи є Павло апостолом?

-        Чи можна людині, яка служить для спільноти, користати із матеріальних благ спільноти?

 2.        Коментар

²Коли іншим я не апостол, то бодай вам, бо ви, у Господі, є достовірним доказом мого апостольства.

Із початком дев’ятої глави апостол Павло розпочинає відповідати на запитання, що стосується його особисто, а радше його статусу апостола. Тому він з першого вірша ставить низку запитань. Всі вони розпочинаються із заперечної частки не οὐ (у). У грецькій мові така конструкція речення передбачає, що той, хто поставив запитання, очікує позитивної відповіді. Тобто, Павло, ставлячи запитанням в такий спосіб, вже дає зрозуміти, що він очікує від коринтян позитивної відповіді: «Так, ти – вільний; так, ти – апостол; так, ти бачив Ісуса, Господа нашого».

У другому ж вірші Павло чітко розрізняє спільноту Коринта як таку та всіх «інших», що тимчасово перебували у спільноті і вносили сумніви стосовно його апостольства. Він немов би хоче сказати їм: «Ті, хто приходили до вас і говорили вам, що я ніякий не апостол, це є ті інші, чужі вам, але є ви, для яких я є апостолом, адже ви самі є відбитком, печаттю мого апостольства».

Що розуміємо під терміном апостол?

У церковному мовленні, особливо в екуменічних відносинах, цей термін має досить чіткі риси, на відміну від вжитку його у позацерковній літературі, де терміном апостол можуть характеризувати будь-якого запеклого прихильника якоїсь певної ідеї.

У католицькій церкві  під терміном апостол можна розуміти як більш загальне поняття, так і конкретно визначене. Деколи ним окреслюється кожного християнина для виявлення обовʼязку бути апостолом і проповідувати Євангеліє. Проте, більш частіше цей термін вживається для окреслення служіння єпископів та папи як наслідників у неперервній лінії дванадцяти учнів-апостолів, що їх вибрав Ісус як авторитетних зберігачів та тлумачів первинної апостольської традиції, та поставив Петра верховодити між ними.

В час написання текстів Нового завіту у грецькомовному світі використовувалося дієслово ἀποστέλλω (апостелло) із загальним значенням посилати. Воно відрізнялося від синоніма πέμπω (пемпо). Між ними розумілася відмінність: перше дієслово ἀποστέλλω (апостелло) виявляло також і відносини, що утворювалися між тим, хто посилав, і тим, хто був посланий, і тим самим отримував повноваження бути представником того, хто його послав; друге ж πέμπω (пемпо) лише виявляло сам акт як такий – бути посланим.

Термінἀπόστολος (апостолос) зустрічався досить рідко, він вживався вже в іменниковій формі переважно у морському грецькомовному середовищі для окреслення човна або флотилії, що посилалися, або навіть і командира чи колонізаторів. Геродот перший раз поєднує цей термін з іменником оповісник (керікс), вказуючи на окрему людину із повноваженнями посланого представника.

У Йосифа Флавія ἀπόστολος (апостолос) апостол зустрічається тільки один раз, коли він описує групу-делегацію юдеїв, що після смерті Ірода Великого прямувала з Єрусалима до Рима для виголошення промови на захист прав юдеїв, щоб вони могли вільно жити згідно їхніх законів.

У Септуагінті близько 700 разів дієсловом ἀποστέλλω (апостелло) перекладено єврейське дієслово шалаг, яке вибрали на противагу до πέμπω (пемпо), тому що єврейський відповідникшалаг  виявляє не лишень власне посилання від себе, але вказує також і на доручення, місію, чи повноваження особи.

Ісус є названий апостолом (Євр 3, 1), бо він про себе говорив, що його послав Отець.

Учні Ісусові є апостолами, бо він їх посилав відповідно до того, як Отець послав його самого: «Як послав єси мене у світ, так послав і я їх у світ» Ів 17,18.

Ісус прийшов у світ, щоб чинити волю Отця. Так і ті, кого він послав, чинять волю Ісуса, а тим самим, і волю Отця небесного.

Ті ж, хто приймає посланого, приймає також і того, хто його послав (Мк 9,37). Так і слова, що їх проповідує апостол, сприймаються як слова того, хто його послав. Тому апостол Павло чітко підкреслює: «… дякуємо Богові безперестанку за те, що ви, ледве почувши від нас слово Боже, прийняли його не як слово людське, а як воно є насправді – як Боже слово, що й діє у вас віруючих» (Сол 2,13).

³Ось моя оборона перед тими, що мене судять.

Цим віршем Павло хоче поставити остаточну крапку стосовно сумнівів його апостольства. Адже всі ті, що спробували його судити, прийшли до спільноти у Коринті вже після того, як вона була сформована Павлом, і він працював з нею 18 місяців. Тепер сама спільнота зі свого особистого досвіду здатна дати відповідь про Павла як апостола Ісуса Христа, якого він їм проповідував (1Кор 1,22; 2, 2), в імʼя якого вони були охрещені (1Кор 1,11-18), і якого Павло поклав як основу для Церкви у Коринті (1Кор 3,11).

⁴Хіба ми не маємо права їсти й пити? ⁵ Хіба ми не маємо права водити (з собою) сестру-жінку, як інші апостоли, брати Господні, і Кифа? ⁶ Чи може один я і Варнава не маємо права не працювати?

 Четвертим віршем Павло розпочинає давати відповіді стосовно прав, які мали апостоли-проповідники у первинній Церкві. Павло, вживаючи займенник першої особи множини,  говорить про права людей, до числа яких включає і себе,і Варнаву.Мова йдепро прово їсти і пити за рахунок спільноти, право мати біля себе жінку-християнку, яка могла б поменшувати матеріальні проблеми. Павло ставить у приклад такої практики інших апостолів, братів Господа (про них згадується у Мк 6,3) і Кифу як провідника серед усіх них, якого коринтяни знали особисто, бо він проповідував у Коринті (1Кор 1,12; 3,22). Вже із життя Ісуса з Назарета знаємо, бо про це описують євангелисти, що його супроводжували жінки, його учениці, які служили йому і допомагали зі своїх маєтків (Лк 8,1-4). У перекладах пʼятого вірша виявляється подвійне розуміння грецького варіанта (віруюча жінка/дружина-християнка). У будь-якому випадку, одружені апостоли, у тому числі Кифа (Петро), звичайно брали зі собою своїх дружин.

Серед співпрацівниць Павла були також жінки, які проповідували (Ді 18,26; Флп 4,2), а також і ті, якідопомагали матеріально зі своїх маєтків, надаючи свої будинки для життя проповідникам та для діяльності спільноти (Ді 16,14-15. 40; Рм 16,15; Флм 1-2).

Проте, перебуваючи в Коринті, Павло відмовлявся від користування цим правом.

Із текстів Нового завіту невідомо, як коринтянимогли знати Варнаву. Павло та Варнава були разом в часі першої місійної подорожі, після чого вони розійшлися: Варнава з Марком відплили до Кіпру, а Павло із Силою пішли у Сирію та Киликію (Ді 15,39-41). Очевидно, що картина діяльності проповідників є набагато складнішою, ніж та, що представлена у Діяннях апостолів та в іншихтекстах Нового завіту. Але якщо Павло ставить Варнаву у приклад, то очевидно, що він мав би бути відомий спільноті.

 ⁷Хто колись власним коштом ходив у похід? Хто садить виноградник, і не їсть із нього плоду? Хто пасе стадо, і не живиться молоком від стада? ⁸ Хіба я говорю тільки як людина? Хіба й закон не каже цього? ⁹ Таж у законі Мойсея написано: «Не зав’язуй рота волові, як молотить.» Чи Бог турбується про волів?

 Павло пише у спосіб жорсткої критики.  Він наводить для кращого розуміння три приклади, взяті із життєвого простору того часу: солдат, виноградар, пастух. Для описаннязарплати солдата Павло використовує технічний термін плата за гріх, тобто плата за вбивство людей, адже саме в цьому полягає «ремесло» солдата.

До звичайного природного розуміння, яке формується із життєвого досвіду, Павло додає ще й авторитет Закону (Втор 25,4).  Для нього це було самозрозумілим: людина, яка витрачає час для будування спільноти, має матеріальні потреби, як і будь-яка інша людина.  Тому, продовжуючи цю думку, у першому листі до ТимотеяПавло наголошує: «Пресвітери, що добре головують, гідні подвійної пошани, перед усім ті, що працюють словом та навчанням. Бо писання говорить: “Не завʼязуй рота волові, що молотить”» (1Тм 5,17-18).

Поставивши риторичне запитання: «Хіба за волів Бог турбується?», Павло не зупиняється, але сам же ж і відповідає.

 ¹⁰ Чи, може, ради нас говорить? Бож ради нас написано, що, хто оре, мусить орати в надії, і хто молотить, -молотить теж у надії, що матиме щось із того. ¹¹ Коли ж ми сіяли у вас духовне, то чи велика річ, коли пожнем ваше тілесне?

  Павло не завжди відмовлявся користатися цим правом. Спільнота у Коринті про це знала, адже він перебував вісімнадцять місяців у місті Коринт. Про це він пригадує коринтянам, виділяючи працю для них як особливу: «Коли я був у вас і терпів нестачу, я не був тягарем нікому, бо мені в моїй нестачі допомагали брати, що прийшли з Македонії» (2Кор 11,9). Інший приклад Павло наводить у листі до Филипʼян: «Бо й у Солунь ви раз і вдруге висилали були мені на потреби» (Флп 4,16).

¹²І коли інші мають це право над вами, чому радше не ми? Однак, ми не користуємося цим правом, а ввесь час терпимо, щоб не робити ніякої перешкоди Євангелії Христовій.

Чому ж Павло відкидав це право, коли стосувалося спільноти у Коринті. Незрозумілим є його пояснення: аби перешкоди якої Христовій Євангелії ми не вчинили. Чи як він підкреслює, що не хотів бути для них тягарем (2Кор 12,12-15).  Звідси ж і видно, що причиною є батьківське ставлення до спільноти, адже батьки збирають для дітей, а не діти для батьків. Проте таке судження стає дивним для інших спільнот, що їх також заснував Павло, але вони утримували його. Мабуть, Павло як батько по-особливому бачив свою дитину-спільноту міста Коринт у співставленні із іншими дітьми-спільнотами інших міст. Він мабуть відчував, що будь-яка потреба матеріального від них могла б стати перешкодою між ним та спільнотою.

Друга причина розкрита трохи далі у 1Кор 9,15-18. Відмовляючись від матеріальної підтримки, він отримує нагоду «хвалитися» тим, що проповідує Євангеліє без огляду на матеріальне забезпечення. Адже для нього проповідування є на першому місці, саме задля цього він добровільно став рабом Євангелія. Проповідуючи безкорисливо коринтянам, він хоче в особливий спосіб підкреслити те, що Божа ласка є для всіх, є безкорисливою. Павло, в якійсь мірі, ламає стереотип: автентичний апостол – це той, що приймає утримання спільноти. Будучи апостолом для коринтян, він для них проповідує, але не приймає жодної матеріальної допомоги.

Думаю, що першочерговою причиною було викорінити надуживання матеріальним забезпеченням.

 о. Євген Станішевський

Джерело:   ПАТРІАРША КАТЕХИТИЧНА КОМІСІЯ