19.05.2012р. Б. / У Львові відзначать День пам'яті жертв політичних репресій. Програма

 

Відповідно до Указу Президента України від 21.05.2007 № 431/2007 «Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937-1938 років», на вихідних, 19-20 травня, у Львові відзначать День пам'яті жертв політичних репресій. Про це повідомила прес-служба Львівської міської ради.

 

Урочистості відбуватимуться на пл.Шашкевича, вул. С. Бандери, 1, вул. Судова, 7, вул. Городоцька, 20, пр. В.Чорновола, вул. Замарстинівська, 9, вул.Шевченка, 128.

 

У зв'язку з цим Львівська міська рада звертається з проханням до всіх закладів культури та громадського харчування в цей день утриматися від проведення розважальних заходів.

 

Програма з відзначення Дня пам’яті жертв політичних репресій

 

19 травня

Панахиди у храмах області за загиблими під час політичних репресій (відповідальний І.Держко).

 

20 травня

10.30  На визначеному місці біля пам’ятника Жертвам комуністичних злочинів (пл.Шашкевича) встановлено озвучення. Стоїть кошик квітів, розташований хор, вишикувана почесна варта Львівської округи НСОУ «Пласт»

11.10–11.30 Проведення екуменічної панахиди

11.30-11.55 Проведення віче

12.05-12.10 Покладання вінка до пам’ятної таблиці жертвам спецслужб тоталітарних режимів (вул. С. Бандери, 1)

12.30-12.40 Покладання вінка до приміщення колишньої тюрми на вул. Судовій

12.45-12.55 Покладання вінка до приміщення Львівського СІЗО(вул. Городоцька, 20)

13.05-13.15 Покладання вінка до пам’ятного знаку Жертвам голодомору та політичних репресій(пр. В.Чорновола)

13.30-13.40 Покладання вінка до Стіни пам’яті та скорботи

14.05 – 14.10 Покладання вінка до Меморіального комплексу жертвам замордованим у червні 1941 року у Львівських тюрмах НКВД

14.30-15.00  Відкриття пам’ятника Дітям невинно замордованих у тюрмах м.Львова в 1950-1951 рр. (поле №50 Янівського кладовища)

20.00-21.00  Концерт духовної музики на площі Ринок

Джерела: www.galinfo.com.ua

Воїни Христа Царя

17.05.2012р. Б. / Глава УГКЦ зустрівся із священиками Донецько-Харківського екзархату

 

16 травня, у рамках візиту до Донецько-Харківського екзархату, Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ, зустрівся із священиками Донецько-Харківського екзархату УГКЦ в приміщенні парафіяльного духовно-культурного центру, що біля катедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці  м. Донецька, - повідомив о. Сергій Паламарчук, прес-секретар Донецько-Харківського екзархату.

На початку зустрічі  Блаженніший Святослав  зосередив увагу присутніх на важливості Пастирського листа до духовенства, монашества і мирян Української Греко-Католицької Церкви «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». «Ми бачимо нашу Церкву в 2020 році крізь призму парафії, живої парафії. Заохочую всіх священнослужителів ще раз ретельно перечитати цей лист, бо саме парафія є місцем зустрічі і спілкування з Богом. Оскільки в УГКЦ є різні уявлення про парафію, я написав цей лист, щоб вказати конкретні елементи, які роблять її живою», - сказав він. Предстоятель також повідомив, що Синод Єпископів УГКЦ створив окрему групу експертів на чолі з  Владикою Кеном (Новаківським),  Єпархом Нью-Вестмінстерським (Канада), які стежитимуть за впровадженням в життя стратегії розвитку УГКЦ.

Крім того, Блаженніший Святослав наголосив на особливому вихованні семінаристів у місійному дусі. «Ми не хочемо робити сьогодні "аборти покликань"», –  сказав Блаженіший Святослав, коментуючи ситуацію, коли церковний провід на місцях вважає, що не потрібно готувати нових священиків для служіння, якщо в певній єпархії немає потреби в них. Він повідомив про те, що наступного року Синод Єпископів УГКЦ відбуватиметься у Києві, темою якого буде саме розвиток УГКЦ на Сході України. «Ми мусимо думати про планомірний розвиток УГКЦ в контексті Стратегії розвитку Церкви до 2020 року. Ми повинні мобілізувати всі ресурси, які маємо, щоб її виконати», - додав він.

Наприкінці промови Предстоятель УГКЦ наголосив на важливості перекладу нового Катехизму УГКЦ російською мовою. На його переконання, це покаже відкритість УГКЦ до російськомовних українців.

Після того священики мали можливість поставити запитання Главі УГКЦ, які стосувалися переважно теми священичого служіння на Сході УГКЦ. «Донецько-Харківський екзархат є найбільш розвинутим серед усіх екзархатів нашої Церкви. У цьому  екзархаті є колосальна перспектива», - відповів Блаженніший Святослав (Шевчук).

КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ

"...Предстоятель УГКЦ наголосив на важливості перекладу нового Катехизму УГКЦ російською мовою. На його переконання, це покаже відкритість УГКЦ до російськомовних українців..."   

 

Ти ба, звідки "вуха" ростуть? Тобто це ті "вуха", за якими криється лицемірство і брехня "вовків в овечих шкурах" по відношенню до московсько-язичних українців. І знову, комусь вигідно обдурити нас тим, що ПРАВДА і ЛЮБОВ мають різні джерела, а не ОДНЕ. Невже не розуміє блаженніший предстоятель тієї небезпеки, яка криється у його переконанні відносно "важливості перекладу нового Катехизму УГКЦ російською мовою"..? Чи того, що він нас, усіх московсько-язичних українців, вважає дебілами, які неспроможні читати і розуміти Правд Христової віри - українською мовою, мовою народу, серед якого ми виховані і живемо? Владико ви помиляєтеся! Ми все розуміємо, лише говорити не можемо, бо середовище, серед якого нам доводиться щоденно перебувати, не сприяє вивченню розмовної української мови...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід. 

17.05.2012р. Б. / Проповідь Глави УГКЦ у Донецьку

Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ, прибув до Донецька з нагоди десятиліття створення Донецько-Харківського екзархату.

У проповіді Глава УГКЦ подякував усім, хто розпочинав служіння в Донецьку. Він порівняв їх із тими, що «перші знайшли джерело животворної води, скуштували її - і з них почала струмувати вода життя вічного». Крім того, проповідник наголосив, що «за десять років є плід: розбудовано екзархальні структури, парафії є живими і розвиваються».

Джерела: CREDO / ugcc.tv

Воїни Христа Царя

16.05.2012р. Б. / Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ проводить набір студентів на перший курс денного відділення 2012/2013 н.р.

 

Інформація для вступників  на перший курс

Форма навчання - денний стаціонар.

Впродовж визначеного терміну в приймальну комісію Київської Трьохсвятительської  духовної семінарії УГКЦ необхідно подати такі документи:

1. Прохання встановленого зразка на ім'я отця-ректора;
2. Поручення від Правлячого єпископа.
3. Довідка про Хрещення та Миропомазання;

4. Рекомендація від отця-пароха, закрита в конверті (на конверті розбірливо підпис отця-пароха і печатка парохії);

5. Документ про повну середню або вищу освіту;
6. Свідоцтво про народження;
7. Автобіографія;
8. Медична довідка 086-У;
9. Амбулаторна карта;
10. Шість фотокарток розміром  3x4;
11. Ксерокопію паспорта та ідентифікаційного номера;
12. Довідка про склад сім'ї і місце проживання.

Примітка:

-  усі документи приймаються тільки особисто і в оригіналі;  
-  до семінарії приймаються виключно неодружені особи чоловічої статі віком від 17 до 30 років.

Щоб вступити до Київської духовної семінарії УГКЦ потрібно здати такі вступні іспити:

1. Диктант з української або російської мови (за вибором);
2. Тестування (з Літургіки, Катехизму та Святого Письма);
3. Співбесіда.

Прийом документів буде проводитися з 12 травня по 16 червня 2012 року (окрім неділі та свят).

Медична комісія – 16 червня.
Вступні іспити    – 26 червня.
День відкритих дверей – 12 травня.
Адреса духовної семінарії:
Провулок Боженка, 20, с. Княжичі, Броварський район, Київська область, 07455
тел.  067 804 32 22  о. Петро Жук (ректор),
096 263 34 58 о. Андрій Чорненко (віце-ректор)
E-мail: administrator@ktds.org.ua

Як нас знайти: Доїзд їз Києва до семінарії: Маршрутним таксі № 730 Київ-Княжичі, із вулиці Кіото (напроти БЛІЦ ІНФОРМУ), що на станції Метро ЛІСОВА. Їхати до зупинки «Княжий двір» села Княжичі.

Джерела: ktds.org.ua

Воїни Христа Царя

 16.05.2012р. Б. / «День відкритих дверей» в Київській Трьохсвятительській духовній семінарії

 

12 травня 2012р.Б. в Київській Трьохсвятительській духовній семінарії відбувся «День відкритих дверей», метою якого було ознайомити майбутніх вихованців із життям у семінарії. Розпочалася програма урочистою Божественною Літургією о 10 годині, яку попровадив семінарій ний хор. По закінченні Служби всі присутні мали спільний сніданок. Після цього отець-ректор провів абітурієнтам екскурсію територією Семінарії, розказав про майбутнє життя та перспективи, ознайомив абітурієнтів з певними моментами виховного та  формаційного життя КТДС. Згодом відбулася зустріч з єпископом-помічником Київської архиєпархії Преосвященнішим владикою Йосифом Міляном, на якій він звернувся до вступників із напутнім словом та наголосив на особливості покликання кожного із них. На завершення кожен зі вступників мав можливість особисто поговорити з Владикою. Цим днем також розпочався офіційний прийом документів до Київської семінарії.

Інформаційний центр КТДС

Джерело:  Воїни Христа Царя


 "Щоб вступити до Київської духовної семінарії УГКЦ потрібно здати такі вступні іспити:1. Диктант з української  мови або російського язика (за вибором)..."

"Дожилася Україна до самого краю, не так тії воріженьки злії, як свої розпинають..." ...а при цьому, ті церковні достойники, ще й лицемірно прикриваються святим Ім'ям Господа нашого, Ісуса Христа, в якому нема жодного лукавства, неправди і несправедливості... Вони - вовки хижі в овечих шкурах! Таких цурайтеся! Господи, врозуми їх мудрістю своєю, щоб не чинили зла разом з окупаційною владою проти України та основи її культури - мови. Дай їм мудрість і вміння розпізнавати між "толерантністю", яка походить від байдужості і, Твоєю толерантністю, яка походить від любові і милосердя!

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

КОМПЛЕКС УНІЯТИЗМУ

 

Життя УГКЦ без «вічного» спору, який тягнеться ще від ХІХ століття, – що було перше: курка чи яйце, – якось і не мислиться. «Вічна» дискусія між «латинниками» і «восточниками», яка у ХІХ столітті набрала форм боротьби між народовцями і москвофілами, а після виходу УГКЦ з підпілля між «васильянчиками» і «патріархальщиками» могла би виглядати смішною, недоречною і банальною, якби вона не було виразом комплексу галицької меншовартості. Саме цей комплекс і породжує явище галицького «уніятизму» – нездорового мавпування чужого.

І цей комплекс не є проблемою тільки греко-католиків, хоча в середовищі УГКЦ його найкраще видно, ним хворіють і римо-католики, і православні, і навіть протестанти. Це такий своєрідний комплекс «недо»: «недокатолики», «недоправославні», «недопротестанти», ба більше, «недоєвропейці», «недоукраїнці», «недополяки», «недорусскіє».

 

ІСТОРИЧНЕ КОРІННЯ «УНІЯТИЗМУ» НЕ В УНІЇ, А У «ВЕСНІ НАРОДІВ»

 

Любителі поскубати «униатов» часто власне Берестейську Унію 1596 р. виставляють, джерелом «уніятизму». Але історичні факти це виразно заперечують. Після Унії Київська Церква не страждала ніяким пошуком ідентичності – вона продовжила жити своїм нормальним життям, щоправда, встановлення православної єрархії гетьманом Сагайдачним спровокувало гостру боротьбу між православними та греко-католиками, але справи «уніятизму» аж ніяк не стосується.

 

Інші «любителі» Унії, особливо з середовища УГКЦ, люблять поширювати плітки, що начебто Замойський синод 1720 був джерелом «уніятизму». Але такі дурниці можуть траскати хіба що ті, хто ніколи не читав документів цього синоду. Синод просто навів порядок у тому безладді, яке Київська митрополія успадкувала з часів ще доунійних, коли було цілком невідомо «хто п’є, а хто платить». Синод Встановлює чіткі приписи обов’язків і прав митрополита, єпископів, парохів, монахів, монахинь, мирян, видає чіткі вказівки проти симонії та інших зловживань. Та й після цього синоду Церква не страждала «уніятизмом» як таким.

 

«Уніятизм» і вічний пошук ідентичності почав проникати в нашу Церкву саме в галицькому середовищі. Коли УГКЦ стала Церквою Галичини, власне тоді й почався цей дивовижний феномен.

 

Не слід шукати джерело того комплексу в психології галичан чи в расовій приналежності, як це полюбляють теперішні галичанофоби різних мастей, ані в глибині віків. Горді предки галичан – хорвати – довго не давалися ні під чиє панування, і тільки смерть в бою останнього галицького хорватського князя 993 р. зробила галицьку Хорватію залежною від Києва, але вже 1099 року перемогою над киянами на Рожному полі під гологірською Дуклею Галицьке князівство відзискало свою самостійність, і юридично Галицька держава припинила своє існування щойно 1918 року Актом Злуки з УНР.

 

Гордовита галицька шляхта навіть під час поділу Речі Посполитої 1772 сама фактично обрала Галицько-Волинським королем цісаря Святого Римського цісарства германської народності Йосипа Австрійського. І саме галицька шляхта виношувала плани, а на чолі з Митрополитом Київським Львом Шептицьким робила спроби при Віденському дворі, щоб відреставрувати Галицько-Волинську державу в кордонах часів короля Данила, як автономне королівство у складі Римської Імперії.

 

Тож ні галицька ментальність, ні глибина віків не вкажуть на корінь «уніятизму», його там годі шукати. Галичани завжди знали собі ціну. Аж до «просвіченого» ХІХ століття.

 

Комплекс «уніятизму» з історичної перспективи явище нове, воно не сягає глибше ХІХ століття. Австрійська «Весна народів» 1848–1849 рр. сколихнула і приспану Галичину. Галицькі русини і шляхта, і духовенство, і міщанство створили Головну Руську Раду. То був колосальний вибух національної свідомості.

 

Але… вже дуже скоро далося чути типово слов’янське «де двоє слов’ян – там троє ватажків». Бо то не тільки українці про себе так говорять – на власні вуха чув це і від поляків, і від хорватів, і від словенців, і від словаків. Напевно, і серед інших слов’янських народів та сама хвороба. Отож і наші галицькі русини посварилися між собою, дійшло аж до того, що тодішній Галицький митрополит, примас Галичини Михайло кардинал Левицький, хоча і сам був шляхетського роду, розгнівано заявив галицькій руській шляхті: «Ми нарід хлопів і попів, і шляхти нам не тре!». Так було розірвано столітні союз Церкви і шляхти в Галичині.

 

Помилка?

 

Так, саме трагічна помилка. Цим, зовсім цього, вочевидь, не усвідомлюючи, тодішній митрополит відкрив двері москвофільству, полонофільству і винародненню нашої шляхти. Саме так, не усвідомлюючи, бо занадто багато добра зробив цей митрополит для нашого народу.

 

Але, на превеликий жаль, саме він зробив те, що й кальвінізм на Правобережжі та Волині до нього, – позбавив свій власний народ провідної верстви. Розчарована шляхта побрела до польського табору, бо освіченість їй не дозволяла йти до табору московського. Але «попи і хлопи» дезорієнтовані втратою провідної верстви і міщанства, яке не хотіло ідентифікувати себе ні з одними, ні з другими, почали шукати «себе» серед інших народів – вдарившись в москвофільство та полонофільство.

 

Тут нема чому дивуватися. Тодішні «малі» народи Європи шукали своєї ідентичності у протистоянні з імперськими домаганнями сусідів. ХІХ століття – доба націоналізмів, що зароджувалися і набирали шовіністичного забарвлення.

 

Мадярський націоналізм виник, як вираз страху мадярів, що опинилися серед германо-слов’янського моря Австрійської імперії. Відчувши загрозу власній ідентичності – мадяри вдарились в націоналізм – нормальна реакція здорового національного організму на загрозу винароднення. Точнісінько так само австрійські німці, поляки, русини, хорвати, серби, італійці, чехи, словаки, румуни. Кожен знову хотів бути своїм ґаздою в своїй хаті.

 

Австрійські німці шукали собі союзників і серед неавстрійських німців, італійці так само, подібно і румуни, поляки. А от малі народи, як ото хорвати, словенці, русини, чехи, словаки почали шукати собі союзників серед собі подібних. Чехо-словацький союз вродив пізніше Чехословаччиною, якою словаки під чеською гегемонією ніколи не були задоволені. Хорватсько-сербський та словенсько-сербський союзи породили югославську примару, якою, окрім сербського гегемона, ніколи не були задоволені інші народи.

 

А що ж наші галицькі русини?

 

Галицькі русини усвідомлювали свою інакшість і від поляків, і від москалів, і від німців, і від білорусинів, і від мадярів, і від румунів. Але питання «хто ми?» стало для «новоствореної» нації «попів і хлопів» особливо гостро. Адже саме у цей час Церква і шляхта були основними зберігачами національної пам’яті у всіх практично без винятку середньоєвропейських народів. Руську шляхту з її «сарматизмом» галицькі русини втратили, тож Церква залишалася єдиною, здатною оберігати національну пам’ять. Тогочасне галицьке духовенство таки ще було не визначилося у собі, «що то значит русин бути». Надто мало було русинів у їхньому розумінні, тож потрібен був сильний родич, щоб протиставитися германізації. От одні своїми родичами обрали «русскій мір» – москвофільство, інші – поляків – полонофільство, а ще інші – українців – народовці.

 

Не маючи належної лігвістичної бази, лінгвістика тоді тільки зароджувалась, вони легко бачили у руській мові діалект російської, польської чи української. Але… не бачити, що галицькі русини таки різняться від поляків та москалів, міг тільки сліпий. Так само і від українців – ну, ще говірка подоляків і волинян подібна, подібні звичаї, але подібні і звичаї поляків… Ну, добре, ми – українці, але українці – були православні на той час…. От і почали себе галицькі русини почувати не як самодостатні автохтони – свій на своїй землі, а як зіпсованих «русскіх», «полякув», чи українців. От і почали вишукувати своїй Церкві «недоправослав’я» чи «недокатолицтва». От і з’явився в галичан комплекс «недо- щось там чи хтось там».

 

Перемогою в ХХ столітті в Галичині українства та польства галицьке суспільство розкололося. Але «нові» поляки та «нові» українці усе ж таки себе усе ще відчували «недоукраїнцями» чи «недополяками». Польсько-галицька війна після пропасті Австро-Угорщини той поділ закріпила і зацементувала. Але галицькі українство та польщизна так і не стали повноцінним самодостатнім явищем. От і виникла підсвідома потреба в галичан постійно іншим доводити, що вони таки найбільше правильні українці чи поляки. От і виникло ототожнення нації і обряду. І це залишилось до дня сьогоднішнього. Галицькі греко-католики дуже часто перше українці, а тоді вже католики. Галицькі римо-католики перш за все поляки, а тоді вже католики. І одні і другі своїм матичним народам постійно доводять: «Ми таки найправильніші ваші».

 

Це до певної міри відбилося і на церковному житті.

 

СУЧАСНИЙ ГАЛИЦЬКИЙ «УНІЯТИЗМ»

 

Може, комусь очі на лоба полізуть, але комплексом «уніятизму» в Галичині страждають перш за все православні усіх конфесій.

 

Так, в православ’ї в Галичині цей комплекс «уніятизму» виявляється в ідентифікації «ми – не уніати». Така негативна ідентифікація самому галицькому православ’ю, звісно, більше шкодить, як допомагає. Але, на жаль, і, скажу відверто, це тільки на мій особистий погляд, позитивна ідентифікація у православних полягає власне у постійному доказувані всім і всякому, що вони таки справжні православні. Хоча водночас і в УАПЦ, і в УПЦ КП і Божий Гріб на Велику П’ятницю лаштують, і «уніатські» молебні правлять і вервичку молять, і процесії на Пресвятої Євхаристії влаштовують. А постійне покликання на самодостатність українського православ’я не віддаляється аж занадто від фольклорної шараварщини.

 

Окремий випадок є УПЦ МП (РПЦ). У своєму прагненні відділитися від «бандерівського плебсу» ця конфесія в Галичині часами, але хронічно, має приступи поширення великодержавного московського шовінізму, вдаряючись більше в політику, аніж в духовність. Стараючись ідентифікувати себе як гнаний остаток колись панівної конфесії, вона постійно впадає у маразматичні жалі на «униатские преследования». По щирості сказати, галицька екзотика – московське православ’я на Короленка (вулиця, де розташований кафедральний собор митрополита Августина Маркевича), окрім кількох помпезних храмів для двох-трьох перестарілих бабусь на більше, виглядає, поки що не здатна. Вийти зі зачарованого кола галицького «уніятизму» і стати реальним рупором московської духовності цій конфесії очевидно не вдається.

 

У протестантських деномінаціях, для яких Галичина так і залишається малопридатним для діяльності тереном, також можна не озброєним оком помітити «уніятизм». Тут він виражається через відверту спробу перенести американський протестантизм з усіма його плюсами і мінусами на галицький ґрунт без найменшої реальної спроби адаптації цього американського протестантизму до галицьких реалій. Це часто перетворює галицький протестантизм мало не на карикатуру і є серйозною проблемою для самих протестантів так само, як і негативна самоідентифікація: «Ми не католики і не православні».

 

У РКЦ в Україні, здається, не відчувається потреба комусь доводити щось. Вона живе своїм самодостатнім життям. Але в Галичині – то справа інакша. Галицькі римо-католики у своїй більшості в реальності мало мають спільного з поляками – це переважно вихідці зі змішаних шлюбів або полонізовані галичани. Вони постійно мають потребу утвердження своєї польськості. Забуваючи при цьому, що вони не мусять нікому нічого доводити. Вони тут, і вони обрали собі певну ідентичність, а ідентичності не потрібно постійно комусь показувати та підтверджувати. Нею треба жити. Не варто страждати комплексом меншовартості. Потрібно реально бути католиком і жити свою католицьку віру у своєму обряді. І не варто забувати, що католик – перше за все католик, а тоді вже і все решта, в тому числі і поляк.

 

В УКГЦ картина дуже подібна, але сильніше виражена. Одна частина прагне довести невідомо кому, що вони таки східні, а інша частина прагне показати, так само не зрозуміло кому, що вони таки католики. І все це заправлене дивовижним пошуком «нашої ідентичності». Але в кінцевому результаті зводиться до пустих обрядових суперечок.

 

Галицький «уніятимзм» має своє конкретніше вираження у «галицькому мареві», такому собі дивакуватому месіянізмі – галичани дуже хочуть побудувати європейську Україну в Східній Україні, замість будувати її в себе. Так і ми, греко-католики, часто прагнучи об’єднати Київську Церкву, стараємося уподібнитися до московського Сходу аж на стільки, аби лишень не бути тими, ким ми насправді є – греко-католиками візантійсько-українського обряду.

 

ЯК НАМ, ГРЕКО-КАТОЛИКАМ, ПЕРЕМОГТИ «УНІЯТИЗМ»

 

Щоб подолати «уніятизм», не варто йому на зміну створити нові міфи, не варто шукати складних наукових рішень. Не варто шукати свою ідентичність у залах богословських факультетів, чи блукати у чужих краях. Насправді варто вивчити досвід УГКЦ в підпіллі. Адже якби наша Церква не мала власної ідентичності і внутрішньої сили, вона би не встоялась перед нальотом енкаведистського большевизму, так як не встоялась в Східній Україні свого часу УАПЦ.

 

Ми часто схильні ідеалізувати наших духовних велетнів минулого. Так стається і з мойсеївською постаттю Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Ми легко переоцінюємо його реальний вплив на УГКЦ, приписуючи саме йому те, що УКГЦ вистояла в підпіллі. Але не забуваймо одного простого історичного факту. Реальний вплив митрополита Андрея був обмежений лише до канонічних границь тодішньої Львівської Архиєпархії. Станіславська та Перемишльська єпархії були абсолютно автономними щодо Митрополита. І кожна з цих єпархій провадила свою церковну політику, яка не завжди була у фарватері політики Митрополита. Це ще більше стосується Ужгородської єпархії на Закарпатті.

 

А попри це стан «збереження» УГКЦ після комуністичних гонінь серйозно не відрізняється в Івано-Франківську і в Тернополі. Отож, «збереження» УКГЦ в підпіллі є не тільки і не стільки заслугою митрополита Шептицького.

 

УГКЦ вистояла з трьох причин: по-перше, це Церква, яка своєю єдністю з Вселенською Церквою є учасницею Христової обітниці, що ворота пекельні її не переможуть, по-друге – це Церква, велика частина вірних, якої має живу, практикуючу побожність, а не обрядовірність, і, по-третє, попри всі негаразди це – Церква – яка має вірний клир і монашество. І саме жива народна побожність стала тим феноменологічним моментом, на який УГКЦ змогла опертися у часи підпілля.

 

Розуміючи силу народної побожності, комуністичний окупант старався її імітувати у своїй церкві. Тому не дивно, що РПЦ у часі комуністичного панування на галицьких землях заохочувала своїх священиків дотримуватися «униатских практик», що донині часто практикують священики УПЦ КП та УАПЦ в Галичині. І живість галицьких православних парохій вигідно їх відрізняє від заспаних православних парохій Сходу.

 

Цей позитивний вплив «латинізаторських» практик добре помітив ще митрополит Андрей Шептицький, згадати хоча б його послання про почитання Серця Христового. Позитивний вплив тодішніх «латинізаторських» практик на народну побожність і живість церковного життя досовєтської Галичини неможливо ігнорувати. Але це не значить, що зараз цей шлях є найплодоносніший для нашої Церкви.

 

Ми би мали перш за все зрозуміти одну важливу річ: якщо ми і далі будемо старатися уподібнитися до когось, то станемо просто нецікавими для світу і не зможемо провадити свою місію поширення Царства Божого серед нашого люду.  Видатний єврейський філософ Мартін Бубер гостро виступав проти спроб євреїв інтегруватися у європейські народи через асиміляцію. На його думку – це не було захистом від гонінь. Він був переконаний, що «світ чекає від євреїв, щоб вони були саме євреями. Свідками монотеїзму і єврейської ідентичності. Вливаючись в інші народи, євреї перестають бути самими собою, не здобуваючи в замін миру, якого вони прагнуть».

 

Так і ми, українські греко-католики, якщо перестанемо бути самі собою – втратимо свою місію, і сам смисл свого існування. Адже саме ми, греко-католики, покликані свідчити і римо-католикам, і православним, що стан Схизми не є нормальним, що це нонсенс в житті Церкви. І що єдність Церкви не є жодною мрією, а категоричним імперативом християнської совісті. Саме тому ми покликані бути самі собою.

 

Це не означає зациклитися на збереженні традицій. Збереження традицій – це справа музейників, етнографів і фольклористів. Ми маємо жити нашу традицію і дати їй можливість розвиватися. Якщо наша традиція не буде виразом живої віри і побожності, то вона перетвориться на музей історичного мотлоху, який буде цікавий хіба що науковцям. Живий розвиток народної побожності, освітлений правдивим світлом католицької ортодоксії, – єдиний вихід для нашої Церкви у час повального секуляризму і моральної деградації.

 

Ми мусимо усвідомити свою власну самодостатність, як члени великої родини – Вселенської Спільності Католицької Церкви, які, подібно до інших, мають свою власну культуру, традицію, побожність. І власне з позиції цієї самодостатності оцінювати наш власний досвід, досвід Церкви, яка витривала одне з найгірших переслідувань в історії християнства. А не старатись притлумити усе, що нас відрізняє від інших, чи бездумно по-мавп’ячому наслідувати інших.

 

З цієї позиції самодостатності маємо також оцінювати і досвід інших християн і перш за все наших братів одновірців – католиків інших обрядів, а тоді вже інших. І відповідно до потреби, пристосовуючи цей досвід, але не викривлюючи його і не перетворюючи його на монстра, а зберігши його суть, використати його на добро люду Божого. 

 

Щобільше, в самому нашому греко-католицькому середовищі збережено незмірно багато речей з нашої дохристиянської культурної спадщини, які все ще чекають свого переосмислення і християнської реінтерпритації, якщо це можливо, або відкинення, якщо вони є нездоровими.

 

Мусимо бути самі собою. І лише такі ми можемо реально бути свідками Христа та єдності Його Церкви.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Воїни Христа Царя

Молодіжний Фестиваль « ПОДИХ ЖИТТЯ» м.Тиврів (Вінницька область) 18-23 ЛИПНЯ 2012 р. Б.

 Ти живеш в шаленому темпі сучасного життя? Ти встигаєш переглянути пошту, натягти шкарпеток та відсьорбнути кави одночасно? Ти завжди в курсі того, що відбувається навколо? А чи ти знаєш, що діється поряд з тобою, у ТВОЄМУ СЕРЦІ? Може, час пригальмувати, зупинитися та озирнутися? Є одне місце, в якому час завмирає… 

 

Тут можна викинути зайве з голови, віднайти себе, а головне – почути голос Бога, який промовляє саме до тебе. Це місце – фестиваль «ПОДИХ ЖИТТЯ», що проходить у м.Тиврів (Вінницька область) 18-23 ЛИПНЯ 2012 р.

В тебе буде можливість знайти нових друзів, навчитися грати на барабані, співати, танцювати, а головне - відкрити для себе щось нове, переглянути свої стосунки з Богом і ближніми, отримати необхідні знання для побудови особистої молитви, для глибшого переживання Євхаристії.

Темою цьогорічного фестивалю буде: «Матерія – містерія і я»

ТЕМИ КОНФЕРЕНЦІЙ ТА СПІКЕРИ

«Матерія – моє тіло» – о. Аркадій Ціхля ОМІ

«Містерія – Тіло Христове» - о. Фелікс ДЕ ОМІ

«Посередник між Богом та людиною» - о. Ричард Шмидкі ОМІ

Учасником може стати будь-яка молода особа, яка має від 16 років до 35. Або молодші особи з відповідальною за них особою (священик, монах, монахиня).

Декілька слів про «ПОДИХ ЖИТТЯ»:

Анастасія Сидорук

м.Тиврів

«Я БУЛА! Клас! Назва відповідає дійсності! Вражень - море! Один позитив! Я взагалі перший раз попала до католиків, мені все було нове! Як ви вмієте відпочивати і розважатись! Це просто не передати! Комарі? Болото? дощ? А це не входило в плани організаторів? Ну й даремно, ВСЕ КЛАСНО! А які молитви! Які люди! Які пісні і танці! я не можу навіть підібрати вдалих слів!»

Тому, сердечно ЗАПРОШУЄМО НА

ФЕСТИВАЛЬ «ПОДИХ ЖИТТЯ» 2012

18-23 липня чекаємо на Тебе в Тиврові! :)

В програмі – конференції, зустрічі в групах, концерти, вогнище, танці та багато іншого!
Слідкуйте за новинами!

УМОВИ УЧАСТІ ТА КОНТАКТИ:

http://www.molod.omi.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=288:-2012&catid=1:2009-05-07-11-29-24

14.05.2012р. Б. / Паломницький бум до Фатіми

 

Сотні тисяч людей прибули до Фатіми на святкування 95-ої річниці з’яви Божої Матері. Цьогоріч урочистість відбувалася під девізом «Ось я Господня слугиня», на чолі з кардиналом Джанфранко Равазі, головою Папської Ради з культури. У своїй проповіді італійський кардинал закликав вірян допомогти постраждалим під час нинішньої кризи. "Не біймося забруднити наші руки, допомагаючи тим, хто страждає на цій землі. Для чого нам потрібні чисті руки, якщо триматимемо їх в кишенях?"- риторично запитав єрарх. Раніше, під час спеціальної прес-конференції, кардинал Равазі наголосив на важливості святині, як місця сучасної культури, в якому є велика спадщина європейського християнства. Він також згадав про досягнення науки, значення яких порівняв з "новою граматикою" віри.

 

Святиню Божої Матері в Фатімі відвідують щораз більше паломників, цьогоріч їх понад 300 000. Адміністратор святині о. Кріштіану Сараіва наголосив, що зараз паломників більше, навіть ніж під час візиту Папи Бенедикта XVI ще два роки тому. Можливо, причиною цього зростання є той факт, що цього року свято припадає на вихідний, погода сприяє.

 

Натовпи вірян вразили не тільки тих, хто обслуговує святиню, а й правоохоронні органи. Паломники у Фатімі запалили рекордну кількість свічок. Тільки напередодні марійної урочистості  до 21.00 спалили 19 тонн свічок. Але виникали також і проблеми – невистачило місця у притулках для піших паломників. Святиня має 1700 таких місць, де крім даху над головою можна отримати скромну їжу і скористатися ванною. Зафіксували також небачену досі кількість приїжджих автомобілів. На з’їзді автомагістралі A1 у Фатімі утворилася гігантська пробка, тому що не вистачало парковок для такої кількості транспортних засобів. Цього року зареєстровано 90 піших груп з Португалії і 22 з інших країн.

За матеріалами: Radio Watykańskie

Джерело:  Воїни Христа Царя

13.05.2012р. Б. / Душпастирський візит Святішого Отця Бенедикта ХVІ до Ареццо, Ля Верни та Сансеполькро

 

У неділю 13 травня, вперше у 2012 році, Святіший Отець відвідує з душпастирським візитом одну з дієцезій Італії, а саме Ареццо-Кортона-Сансеполькро, що розташована в центральноіталійському регіоні Тоскана. Дієцезія була створена 1986 року внаслідок об’єднання в одну трьох окремих дієцезій. Найстаршою з них є дієцезія Ареццо, яке заснована ще у ІV сторіччі. Святий мученик Донато, що був другим з черги єпископом Ареццо, є одним із найбільш шанованих в історії християнства. Дієцезія Кортони була заснована 1325 року, а Сансеполькро – у 1515-1521 роках. Під час реорганізування італійських дієцезій вони були об’єднані. Саме в цій дієцезії знаходяться Ареццо, санктуарій Ля Верна та Сансеполькро – мета душпастирського візиту Папи.

 

До старовинного міста Ареццо, розташованого приблизно 185 кілометрів на північ від Риму, Вселенський Архиєрей прибув гелікоптером о 9-ій годині ранку, приземлившись на міському стадіоні. Його привітали архиєпископ Ріккардо Фонтана, прем’єр-міністр Італії Маріо Монті, інші представники церковної та державної влади.

 

Місцем Служби Божої, в якій взяли участь тисячі вірних не тільки з дієцезії, але й з усього регіону, став величезний парк ««Il Prato», розташований у центрі міста, недалеко від катедрального храму.

 

Після Служби Божої Бенедикт XVI відвідав катедральний собор, споруджений у ХVІ сторіччі, де помолився перед Пресвятою Євхаристією та у каплиці Матері Божої Утішення. Після обіду в єпископській резиденції разом з єпископатом Тоскани, та короткого відпочинку, перед від’їздом Святіший Отець зустрінеться з організаційним комітетом цього душпастирського візиту, та гелікоптером вирушить до францисканського санктуарію в Ля Верні.

 

Монастирський комплекс розташований неподалік містечка К’юзі-делла-Верна. 1213 року місцевий граф Орландо Катані, вислухавши проповідь святого Франциска з Асижу, вирішив подарувати йому зарослу лісом гору, щоб він міг усамітнюватись на молитві. Саме тут 1224 року, коли святий Франциск благав у Господа благодаті, щоб брати якнайповнішу участь у стражданнях Христових, на його тілі відтворились рани Христа.

 

У санктуарії в Ля Верні Вселенський Архиєрей зустрінеться з численними спільнотами Братів Менших Францисканців, Сестер Кларисок з регіону Тоскани та черниць з К’юзі-делла-Верна, до яких Бенедикт XVI звернеться з промовою.

 

Останнім етапом душпастирського візиту Бенедикта ХVІ будуть відвідини міста Сансеполькро, де він здійснить приватний візит до співкатедрального собору, що має понад тисячорічну історію і де зберігається дерев’яна статуя розп’ятого Христа, одна з найстаровинніших у світі, яка була вирізьблена на переломі VІІІ-ІХ сторіч. Потім, на центральні площі міста, Святіший Отець зустрінеться з місцевою громадою, до якої звернеться з промовою. Варто згадати, що у місцевостях, які у неділю відвідує Папа, працює кілька сотень українців.

 

«Уся Церква послана у світ, щоб нести Євангеліє та спасіння». Проповідь Папи Бенедикта ХVІ під час Служби Божої в італійському місті Ареццо 13 травня 2012 р.

 

На початку проповіді, висловивши свою радість з приводу спільної Євхаристійної молитви з мешканцями Ареццо та привітавши присутніх на цій молитві, Святіший Отець зазначив, що в минулому Церква в Ареццо була збагачена та оживотворена християнською вірою дуже почитаних святих, серед яких, зокрема, святий Донато, покровитель міста Ареццо. Папа пригадав, що святий Донато був відважним проповідником Божого слова, євангелізатором, який намагався вивільнити людей, для яких був поставлений єпископом, від поганських звичаїв та заохотити їх віднайти у Божому слові силу для утвердження людської гідності кожної особи і правдивого сенсу людського життя. Серед інших почитаних святих та блаженних, місцеві мешканці віддають велику пошану Папі Григорієві Х, який похований у місцевому катедральному храмі. Цей блаженний Папа жив у складних для Церкви часах реформи, коли на Ліонському Соборі робились спроби привернути церковну єдність, коли починався дипломатичний діалог із представниками Китаю.

 

Далі Вселенський Архиєрей прокоментував біблійні читання, які вірні мали можливість почути під час Служби Божої. Спершу він зупинився над читанням про те, як святий Петро, перебуваючи у домі Корнилія, хрестив поган, які прийняли Добру Новину про Ісуса та щиро у Нього увірували. Папа наголосив, що цей уривок вказує на універсальність християнського вчення та Христової Церкви: «Жест святого Петра стає відображенням відкритості Церкви на усе людство».

 

«Я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід, а й щоб усе, про що б ви тільки попросили в Отця в Моє ім'я, дав вам». Коментуючи цей євангельський уривок, Бенедикт ХVІ зазначив, що ці слова в особливий спосіб скеровані до апостолів, однак, у ширшому значені, вони також звернені до кожного учня Ісуса Христа. «Ціла Церква послана у світ, щоб нести Євангеліє та спасіння. Але ініціатива завжди походить від Бога, Який кличе до різноманітних служінь, щоб кожен виконував доручене завдання для спільного добра. Покликані до священства, до богопосвяченого життя, до життя у подружжі, до праці у світі, усі повинні великодушно відповісти Господеві».

 

Продовжуючи, Папа Бенедикт ХVІ наголосив, що він свідомий усіх старань, які місцева церковна спільнота докладає у сприянні християнському життю. «Серед скарбів вашої традиції є гордість з приводу християнської ідентичності, засвідчена багатьма знаками та вкоріненими набожностями, такими, як набожність до Матері Божої Утішення». Святіший Отець пригадав також великих особистостей доби Відродження, народжених в Ареццо та околицях, життя і діяльність яких була спрямована на утвердження християнських цінностей.

 

Підсумовуючи прочитані біблійні уривки, Вселенський Архиєрей підкреслив, що Боже слово заохочує нас «жити у Божій любові до усіх». Він підкреслив, що мешканці цих земель славляться своєю гостинністю, солідарністю, чутливість до бідних та слабких і пошаною до кожного. «Бути солідарним з бідними означає визнавати план Бога-Творця, Який вчинив з усіх нас одну родину», – підкреслив Папа, додаючи, що свідчення іншим Божої любові є пов’язаним також із охороною життя, від його зачаття до природної смерті.

 

«Дорогі брати та сестри! Продовжуйте служити Богові і людині згідно із навчанням Ісуса, яскравим прикладом ваших святих та традиції вашого народу. У цьому завданні нехай вас супроводжує і підтримує материнська опіка Матері Божої Утішення, так сильно вами любленої та почитаної», – цими словами закінчив свою проповідь Папа Бенедикт ХVІ.

Джерела: Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя