24.03.2012р. Б. / Роздуми над Євангелієм Четвертої неділі Великого Посту

 

Мр. 9, 17-31

17 І відказав йому один з народу: Учителю, привів я до тебе сина мого, що має німого духа, 18 і де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев'яніє. Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли. 19 Він же у відповідь каже їм: О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть но його до мене. 20 І привели його до нього. Скоро дух угледів його, притьмом того затряс, і повалившись той на землю, запінившися, почав качатися. 21 Спитав же його батька: Скільки часу, як це йому сталося? - З дитинства, - відповів той. 22 І часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Та якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним. 23 Ісус же каже йому: Щодо того - якщо можеш - то все можливо тому, хто вірує. 24 І вмить батько хлопчини викрикнув крізь сльози: Вірю, поможи моєму невірству! 25 Ісус же, бачивши, що збігається народ, погрозив нечистому духові, кажучи: Німий та глухий душе! Наказую тобі: Вийди з нього й не входь більше в нього. 26 І, закричавши та сильно його стрясши, вийшов з нього. І наче змертвів той, тож многі казали: Вмер він. 27 Але Ісус, узявши його за руку, підвів його, і той устав. 28 Коли ж увійшов у дім, то учні його питали його насамоті: Чому ми не могли його вигнати? 29. Він відповів їм: Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом. 30 Вийшовши звідти, проходили крізь Галилею, і він не хотів, щоб будь-хто знав. 31 Навчав бо своїх учнів і казав їм: Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб'ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне.

Євангельська перікопа про оздоровлення глухонімого розпочинається таким собі географічним повідомлення про Ісусову подорож: «І знову, покинувши країну Тирську, прийшов через Сидон над море Галилейське у межі околиць Десятимістя» (Мк. 7, 31).  Таке повідомлення євангелиста Марка виглядає дуже дивним. Ісус не повертається до країни Ізраїлевих синів, а заглиблюється у поганську територію, обходячи північне узбережжя Галилейського моря та повертаючись у Галилею зі Сходу. Щоправда, Він не залишає меж Землі Обіцяної Богом синам Ізраїлевим, але проходить через терени, які у цей час заселяли погани.

Його проходження поганськими краями неначе наперед звіщає, що світло Євангелія не має залишитися лише власністю Ізраїлю, воно має засяяти також і поганським народам. Уже наперед Ісус сповіщає, що усі люди покликані до спільності з Ним у Небесному Царстві. Вже заздалегідь Ісус говорить про універсальну місію Католицької Церкви, яку Він послав до всіх народів.

Ми ж , українські християни, часто уподібнюємося до ізраїльтян Ісусового часу, схиляючись до закритості у рамках власного етнокультурного та національного простору. Найбільше до чого ми часто прагнемо  – сповіщати Євангеліє своїм ближнім, ну, максимально – на Сході України. Якщо і є герої віри серед нас, готові сповіщати Євангеліє українцям, розсіяним у східній діаспорі – то це окремі приклади й максимальне досягнення нашого емісійного духу. Сповіщати Євангеліє московитським атеїстам чи далеким поганам – ну, це не для нас. Ми навіть не задумуємося над такою можливістю. І це не є хворобою виключно українських греко-католиків – це хвороба усіх українських християн. І на тлі цієї закритості поривання декого з українців сповіщати Євангелію «безбожному», але ситому Заходу виглядають направду смішним і мало прихованим бажанням жити у ліпшій економічній ситуації.

Більшість католицьких місій у світі, які активно звіщають Євангеліє поганським народам, потребують не лише наших молитов, але й наших матеріальних ресурсів, нашої заангажованості й присутності на теренах. Але ми про це навіть не роздумуємо. Нам навіть до голови не приходить, що можна брати хоч якусь участь у місії Церкви серед поган. Християни Заходу, обмежуючи себе в часі Великого Посту, часто зекономлені на цьому гроші жертвують на різні діла милосердя, але також і на католицькі місії у світі. Чому б і нам не задуматись принаймні над такою участю у місії церкви серед поган, можливо, це могло би бути одним з середників пробудження емісійного духу серед нас?

А що Церква добре розуміла і розуміє місійний натяк цього тексту свідчить і те, що випадок з глухонімим і Візантія, і Рим ввели до обрядів хрещення.

У візантійській хрестильній традиції перед уділенням властиво самого Таїства хрещення священик, помазуючи серед іншого і вуха оглашенного, каже: «На слухання віри і прийняття божественного Євангелія – нехай буде відкритий слух його (її)». Римська традиція тут є виразнішою. Уже охрещеному священик доторкаючись уст і вух, говорить: «Господь Ісус, який дав глухим слух, а німим мову, нехай уділить тобі, щоб ти міг (могла) приймати Його слово своїми вухами і визнавати віру на хвалу і славу Бога Отця. Амінь». Що більше, цей коротенький обряд у римських Ритуалах носить назву «Ефата».

Отже, якщо візантійська традиція лише натякає, то римська виразно вказує на євангелізаційний смисл цього оздоровлення, про яке говорить нам цього разу недільне Євангеліє.

Також саме оздоровлення глухонімого не відбувається привселюдно. Ісус відводить його в бік і там оздоровлює. Ісус уникає театральності й спектакулярності. Оздоровлення є таїнством, участь у якому не беруть маси. Маси лише бачать його плоди. До того ж, Ісус забороняє людям говорити про це. Він вочевидь прагне уникнути пустого сензаціоналізму, Його не цікавить екзальтована хвала мас. Тому перед тим, як прийняти когось за автентичного божого чудотворця, варто поглянути – чи прагне він відомості, популярності, слави. Не варто бігати за сенсаціями – там нема Бога.

Те, що робить Ісус – дає глухому слух, а німому мову – є ніщо інше, як здійснення пророцтв Ісаї, що сповіщає прихід месіанських часів: «Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки» (Іс. 35, 5–6), та: «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29, 18–19). Що більше, Сам Ісус ці знаки проголошує знаками приходу Месії: «Почувши у в'язниці про діла Христові, Іван послав його спитати через своїх учнів: “Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?” У відповідь на це Ісус сказав їм: “Ідіть і сповістіть Івана про те, що чуєте й бачите: Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина. Щасливий, хто через Мене не спотикнеться”» (Мт. 11, 2–6).

Саме ці знаки приходу месіанських часів є і знаками присутності Царства Божого у Церкві. Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина! Скільки ж чудесних знаків чинили і чинять святі Церкви, потверджуючи істинність її послання! І то не лише за свого туземного життя, але й після свого переходу у блаженну вічність!

Не раз і не два ставалися і стаються чудесні оздоровлення при уділенні Святих Таїнств?! Не один раз сталися чудесні знаки під час молитви священика чи мирянина?! Таких випадків є безліч!

Однак є і ті, що Ім’ям Ісусовим чинять чуда, але до Церкви не належать, а поширюють про Неї різні плюгаві вигадки і неправди. Але про таких вже сам Христос сказав, що місце їхнє у вогні невгасимому (див. Мт. 7, 21–23). Бо коли й вершать чудесні знаки, а перебувають у беззаконні, то не звіщають правдиво Добру Новину – автентичне Євангеліє, берегти яке Христос доручив Церкві, Яку Він заснував на св. апостолі Петрі (див. Мт. 16, 17–19).

Ми, католики, маємо унікальний привілей – належати до Церкви, що Її заснував сам Ісус Христос, належати до Церкви, Яка єдина з поміж християнських конфесій має усю повноту середників для осягнення спасіння. Чи вміємо ми це цінувати? Чому ж шукаємо розв’язання своїх проблем десь поза Христом і Його Церквою? Чому легковажимо своєю приналежністю до вибраного народу Божого?

Мусимо зробити щирий іспит власного сумління. Поглянути у своє серце, переоцінити своє життя. Мусимо у цих нелегких часах для нашого народу знайти у собі вірність Христу і Його Церкві, щоб з Божою допомогою стати на твердий фундамент автентичної Євангельської істини і так могти допомогти іншим та віднайти потрібний місійний жар. Лише через автентичне християнство ми отримаємо можливість реально допомогти собі й своєму народові та стати світлом для тих, що Христа ще не знають або Його не прийняли!

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело: Мандрівники Христа Царя

24.03.2012р. Б. / Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського на П’ятницю четвертого тижня Великого посту

 

Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського
на П’ятницю четвертого тижня Великого посту

Прип 6,3-20.

Мудрі слова із книги Приповідок закликають та навчають людину добра, а крім усього ще й перестерігають від ледачого способу життя. Автор радить не дрімати в житті, не сплющувати очей, але вирватися із цього стану, який немилосердно знущається над людиною. Він вказує на спійману сарну або на птицю, що попалася у сильце, які намагаються за усяку ціну звільнитися із обставин, які тримають їх у полоні. Одного разу у фільмі про природу показали левицю, яка спіймала сарну, причому взяла її в зуби так, що не прокусила до крові, лише обережно тримала зубами, щоб молода сарна не втекла. Обережність хижака спонукала її чинити таким способом, щоб лев не почув запаху крові й не прийшов першим з’їсти впольовану тварину, розігнавши молодих левенят. Зуби левиці служили строгим ошийником, щоб стримувати сарну. І - мить, коли сарна почула послаблення, вирвалася із кровожерних зубів й втекла. Мудрець вказує на стремління у природі до волі, незалежності й життя, бо цього бажає людині, щоб лінивство не окутало її та не призвело до жалюгідного стану.

Він вказує на мурашку і пригадує, що у неї немає наглядачів, ані жодних вождів, лише вона сама робить собі заготівлю кормів, хоч би на невигідний зимовий період. З одного боку виглядає смішним, що розумну людину направляється до такої мізерної мурашки, від якої людині потрібно вчитися мудрого життя, ніби переймати якісь чесноти.? З іншого боку – справедливо, навіть, від комах можна навчитися способу дії та уміння передбачати, щоб забезпечити себе від голоду та холоду. Мудрець, посилаючи людину до мурашки, ніби вказує їй на святу Церкву, щоб від неї навчатися діл світла та чинення добра в житті (пор. св. Ів. Золот., Гл 6 Прип). Звичайно, що ця комашка дуже мала за своїми розмірами і зовсім не посідає жодного значення перед людиною, однак, своєю любов’ю до праці може служити добрим прикладом, щоб людині гідно влаштовувати своє життя, оминаючи лінощі. Можливо, така мурашка  і не доїдає літом, бо готує собі корм на зиму, тяжко працює, за те взимку вона забезпечена необхідним, бо ніде  було б їй знайти навіть, якогось зеренця. Відомо, що добро елементарно можна втратити, а згодом й злидні легко прийдуть, коли особа віддасться сонливості та дріманню; замість того, щоб діяти й вміло працювати, набуваючи для себе скарб у майбутньому. Мудрець говорить про розбещену та безбожну людину, яку з’їдають різного роду люті лиха, з якими вона дружить й уступає їм місце у своєму серці. Він вказує на горді очі та на не правдомовний язик, лихі задуми серця, кроваві руки й поспішні ноги до злої дороги, теж, на сіяння поміж братами чвар… Особа, що піддається зовнішньому та внутрішньому негативному впливові може дуже легко погубити себе, коли не буде опиратися цьому духовному та моральному злу. Зло стримиться  увійти в людину ніби вода у діряву каструлю, кинуту на воду. А діри гордині, зухвальства, обмов, кровавих ран тощо, необхідно позамощувати відповідним матеріалом, щоб оберегти від настирливих шкідливих для душі вод. Потрібно берегти себе від нечестивого життя та наперекір усякому злу зберігати Заповіді Господні й практикувати християнські чесноти. Жорстоке випробовування, у свою чергу, на людину без заперечення прийде: «Бо дні ті будуть таким лихом, якого не було від початку світу, що його створив Бог, аж по нині, і ніколи більш не буде» (Мр 13,19). Наш Спаситель показав нам спосіб, який ми повинні застосовувати в нашому житті, щоб покласти зло під ноги, а саме: постійно молитися, підносячи серця до Бога; бути простими й покірними, терпеливими й сором’язливими; лагідними й милосердними, чисті серцем й миротворцями… Словом, у його школі навчатися усього цього, щоб прийняти його любе ярмо та  нести разом з ним його легкий духовний тягар (пор. Мт 11,30).

+ Ігор
Архиєпископ і митрополит Львівський УГКЦ
Архикатедральний Собор Святого Юра,  23 березня 2012 р.Б.

Джерела: www.ugcc.lviv.ua

Мандрівники Христа Царя

23.03.2012р. Б. / Наша Церква є глобальною і готова ділитися своєю спадщиною в тих культурах, де вона сьогодні перебуває

 

23 березня 2011 року виборчий Синод Єпископів УГКЦ обрав нового Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, а через два дні цей вибір підтвердив Святіший Отець Бенедикт XVI, а ще через два дні новий Глава УГКЦ був урочисто інтронізований. Ним став наймолодший серед єрархів, тогочасний Апостольський Адміністратор української греко-католицької єпархії в Аргентині владика Святослав Шевчук.

 

З нагоди річниці предстоятельского служіння Блаженніший Святослав в інтерв’ю для Радіо Ватикану розповів про Церкву, яку очолює, про її труднощі та сподівання, про “пробудження вірних” та душпастирство молоді. Користаючи з нагоди, Глава Української Греко-Католицької Церкви склав великодні побажання для слухачів Радіо Ватикан. З ним спілкувався о. Тимотей Коцур, ЧСВВ:

 

– Блаженніший Владико, рік тому ми Вас тут вітали, коли Ви приїхали після свого обрання з першим візитом до Апостольської Столиці, щоби засвідчити сопричастя зі Святішим Отцем, отримати від нього напуття, благословення. А як у своєму служінні відчуваєте підтримку Святішого Отця і Вселенської Церкви?

 

Очевидно, що мій теперішній візит до Святішого Отця, можливо, з якогось такого Божого Провидіння співпав з цією річницею. Це не було навмисне заплановано, але, можливо, навіть через ті співпадіння, Господь Бог нам дає якийсь знак, хоче нам щось показати. Можливо, навіть показати важливість для нашої Церкви того живого сопричастя з наслідником Апостола Петра. На відміну від попереднього візиту, який був візитом ввічливості, цей візит був радше робочим візитом, де я хотів представити Святішому Отцеві динаміку розвитку нашої Церкви, а відтак, разом з ним проаналізувати ті обставини, в яких сьогодні наша Церква живе, розвивається і звіщає слово Христового Євангелія. Протягом цілої історії Апостольський Престіл і Споричастя з наслідником святого Апостола Петра було надійною підпорою, а, навіть, часом і обороною нашої Церкви в різні найтяжчі періоди, коли наша Церква була наражена на небезпеку знищення. Тоді Святіший Отець в особливий спосіб обороняв нашу Церкву.

 

Протягом цього доволі незначного, маленького періоду, тому що один рік – це досить малий період часу, ми мали дуже багато нагод спілкування з Апостольською Столицею, з тими співпрацівниками Святішого Отця, які відповідають за певні окремі напрямні діяльності Церкви. І навіть під час цього візиту, перед тим, як мати аудієнцію у Святішого Отця, я відвідав цілу низку різних Декастерій – підрозділів Ватиканської Курії. Наприклад, відвідав я Генеральний Секретаріат Синоду Єпископів, тому що ми тепер готуємося до чергової сесії, присвяченої новій євангелізації. Я представив архиєпископові Миколі Етеровичу відповіді на певні питання, які були розіслані усім Єпископським Конференціям світу щодо діяльності Церкви в напрямку євангелізації. Я привіз відповіді на ці питання. Так само я мав зустріч у Конгрегації для Східних Церков, в Конгрегації Католицької Освіти, Папській Раді у справах єдності між християнами, Папській Раді у справах суспільної комунікації. До речі, ми в травні очікуємо візит архиєпископа Челлі до України, і ми узгоджували навіть певні дати його приїзду до нас. Особливо мені було цікаво відвідати Папську Раду у справах культури і мати зустріч з кардиналом Равазі. Ми говорили про цей такий цікавий проект «Cortile del Gentili» (притвор язичників), який є проектом суспільного діалогу на основі культурної спадщини тієї чи іншої країни, того чи іншого народу, але говорячи про християнські цінності, які в тій культурі виражаються. Лише перелік цих відвідин може бути свідченням тієї підтримки і того такого живого, діяльного сопричастя в окремих справах, які ми тепер розвиваємо.

 

– Своє служіння рік тому Ви розпочали під таким гаслом, продовжуючи думку Церкви, лінію свого попередника, як «святість об’єднаного Божого люду». І, можливо, оцю єдність була нагода відчути під час Ваших візитів, адже цей рік був дуже насичений відвідинами. Вас зустрічали вірні в усіх єпархіях і екзархатах в Україні, в різних країнах Європи, також в Північній, Південній Америці. Які Ваші враження від цих зустрічей? Якою Ви побачили Церкву в різних місцях світу? Коли свого Главу побачать вірні Української Греко-Католицької Церкви в Азії і в Австралії?

 

Це було перше питання, над яким ми роздумували під час зустрічей з Святішим Отцем. Очевидно, що, відвідуючи різні культури, різні країни, в яких живе одна і та сама Українська Церква, я побачив глобальну Церкву. Тобто ми вже не є якоюсь локальною церковною інституцією, яка думає тільки про одну якусь маленьку частинку світу, чи відчуває життя Церкви лише в якійсь одній маленькій країні. Ми сьогодні живемо в цілому світі. Кругом, де є наші вірні. Я говорив Святішому Отцеві про те, що ми намагаємося тепер бути відкритими до християнізації тих культур, в яких сьогодні живе наша Церква. Говорив про глобальну Українську Греко-Католицьку Церкву, яка ділиться своєю спадщиною в тих культурах, в тих країнах, де вона сьогодні перебуває.

 

Очевидно, що за такий короткий час я не міг всіх відвідати. Цей рік, наприклад, для нашої Церкви буде Роком Канади. Минулого року я не зміг туди приїхати. Ми будемо святкувати 100-річчя приїзду першого українського єпископа до Канади, а відтак, навіть наш Синод у вересні місяці буде відбуватися в Канаді. Також, сподіваюся, що зможу відвідати і Австралію. І вже маю запрошення приїхати до Казахстану для того, щоби побачити, як там живуть наші вірні. А коли мова йде про наших греко-католиків в Росії, то про це була окрема розмова зі Святішим Отцем. Я представив йому, яка ситуація в Сибірі і на Далекому Сході, яка ситуація в Європейській частині, а відтак, ми разом думали, яким чином можна відповісти на душпастирські потреби нашої Церкви там, де вона ще не має своїх структур, але має своїх людей.

 

– Таким елементом різних зустрічей, про які також багато говориться, є зустрічі з молоддю. Чого саме Церква очікує від молоді й що хоче і може запропонувати молодим християнам?

 

Я, може, поверну це питання в інший ракурс: «Що молодь очікує від Церкви?» Мені дуже цікаво і важливо з нашою молоддю зустрічатися, оскільки це є надзвичайний потенціал нашої Церкви. Просто я відчуваю і бачу, що молодь потребує Церкви. Чому? Тому що ми живемо сьогодні в дуже бурхливому світі, який подібний до буремного моря, де все перевертається, всі цінності летять шкереберть. А молодь тільки починає свій життєвий шлях і шукає якогось твердого шляху, на який дійсно можна опертися, щоб не загубитися, не втонути в такому буремному морі, але якось будувати своє майбутнє. Отож, молодь сьогодні очікує від Церкви справді орієнтиру і незмінних вічних вартостей, на які можна опертися і будувати своє життя. Я ще перебуваю під враженням зустрічі з молоддю в Тернополі. Це якраз була Перша Неділя Великого Посту, Неділя Православ’я, коли Церква втішається правдивою православною вірою Католицької Церкви. І ця молодь була зацікавлена надзвичайно тими правдами віри, але треба було їх подати в молодіжний спосіб. Я намагався це зробити.

 

– У житті Української Греко-Католицької Церкви в минулому році було стільки подій, яких, може, настільки значущих, помітних, не було протягом кількох останніх років. Видання Катехизму, Патріарший Собор, утворення нових Митрополій і, зрештою, обрання нового Глави Церкви. Про це багато говорилося, багато писалося, були різні коментарі, але не завжди найважливішими є тільки ті речі, про які пишеться. Можливо, щось ще було такого в житті Церкви протягом цього року, на що Ви хотіли би звернути увагу?

 

Бачите, те, що Ви згадали, це були певні дари, які наша Церква отримала від Господа Бога. Це ті дари, про які ми просили, молилися, навіть працювали. Скажімо, Катехизм нашої Церкви – це підсумок десятилітньої праці. Я цей Катехизм під час аудієнції особисто вручив Святішому Отцеві. Він з великим зацікавленням прийняв його в руки, розглянув майже кожну ікону, яка там була поміщена, і підкреслив, що це надзвичайно важливий інструмент для того, щоби ця стратегія, той душпастирський план – «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом» – ми змогли зреалізувати. Я теж подякував Святішому Отцеві за три нові Митрополії, які ми створили у Західній Україні, бо такого не було від початку існування нашої Церкви, яка перед їхнім створенням віддзеркалювала ту структуру, яку мала за часів Київської Русі. Як відомо, наша Церква розвинулася, сьогодні є набагато ширшою і розвиненішою, ніж у той час.

 

Що такого було цікавого, яке не можна висловити в таких якихось видимих чи емпіричних знаках, це є те, що у нашій Церкві, можливо під впливом згаданий подій, якось відбувається таке пробудження наших вірних. Дуже знаменним є те, що, наприклад, в контексті того мого побуту в Римі, в Хрестопоклінну Неділю у Львові на Хресну дорогу вийшло близько тридцяти тисяч людей. Так само при всіх моїх візитах кількість людей, які сходилися на Божественні Літургії, нараховувалася тисячами. Тож відбувається певне пробудження, якась активізація наших людей, які, з одного боку, справді шукають допомоги у Церкви для того, щоби зорієнтуватися в тих мінливих обставинах життя, в якому ми живемо. Але, з іншого боку, це всі ті фактори: і ті, що ми назвали разом з Вами, і факт зацікавлення наших людей своїм духовним життям. Це є ознакою дії Святого Духа у Церкві, який збуджує серця і відкриває їх до того невидимого світу, веде їх до відчуття вічності.

 

А чи можете також сказати про якісь такі найближчі події важливі, яких очкує Церква, кроки в її подальшому розвитку, розбудові?

 

Найперше, ми намагатимемося справді бути Христовою Церквою, тобто живим Тілом Воплоченого Божого Слова і хочемо втілювати Боже Слово, Євангеліє, у нашому житті. Ми знаємо, що цей рік для українського суспільства буде непростим роком, бо це рік парламентських виборів. Ми намагатимемося бути свідками здорових християнських основ для громадянського суспільства. Для того, щоби справді, з одного боку, не будучи втягнутим в політичну боротьбу, не стаючи по боці жодної політичної партії, все ж таки, могти виховувати оце громадянське сумління наших людей, для того, щоби ми разом брали відповідальність за наше суспільство, за наше майбутнє. І це, можливо, одна з таких дуже важливих напрямних, які ми цього року будемо здійснювати.

 

Важлива подія – це наш Синод, який буде відбуватися в Канаді. Основною темою цього Синоду буде місце і роль служіння мирян у Церкві. Як відомо, миряни складають найбільшу частину церковного тіла. Отож, ми хочемо особливо звернутися до наших мирян, до наших віруючих, щоби вони були активними, свідомими і живими членами своєї Церкви. Так, як це було за часів переслідуваної Церкви. В той час завдяки мирянам, християнським родинам ми змогли передавати віру майбутнім поколінням. Властиво, я перейняв християнську віру в родині. І саме миряни були тими, хто вибороли право на існування для своєї Церкви в найбільш жорстокіших часах її існування в Радянському Союзі, а відтак, в період його розпаду. Отож, таким найважливішим зверненням, наголосом нашої Церкви в тому році буде звернення до мирян. Це співпадає з Роком Віри, який проголошує Святіший Отець.

 

Наступна, дуже цікава подія буде відбуватися в Римі в жовтні місяці. 14 жовтня, на свято Покрови за старим стилем, ми будемо благословляти відновлений, відреставрований собор св. Софії в Римі. І хочемо в цей спосіб відсвяткувати 120-річчя з дня народження Слуги Божого Патріярха Йосифа Сліпого. Для того, щоби, з одного боку, могли втішатися тими дарами, які залишила нам ця славна постать, а, з іншого – могли, знову ж таки, перейняти дух того незламного мужа віри. Для того, щоби та християнська віра для кожного мирянина була наче стержнем, основою його життя.

 

Наближається до завершення період Великого Посту і наближаються Великодні свята. Просимо при цій нагоді скласти побажання для наших слухачів з нагоди Христового Воскресіння.

 

Свято Христового Воскресіння, Пасха Господня – це є найбільше свято у нашому літургійному році. Читаємо в наших літургійних текстах, що це є празник празників і торжество усіх торжеств. Чому? Тому що Воскреслий Христос є для нас свідченням того, що Його сила, сила Воскреслого, вона є найсильніша. Вона перемагає все: всяке зло, всякі негаразди. Все те, що, до певної міри, пригнітає людину, відбирає в неї життєві сили і охоту до життя, може бути подолано у світлі Христового Воскресіння. І тому, свято Воскресіння Господнього є тою силою і надією кожного християнина.

 

Я хочу щиро привітати усіх слухачів Ватиканського Радіо з тим великим святом. Хочу, з одного боку, просити, щоби ми всі до нього гідно приготувалися, а відтак, справді глибоко його пережили. І тоді сила Воскреслого Христа стане нашою силою. Силою нашої Церкви, яка воскресла після свого знищення і сьогодні перебуває в періоді розвитку і розбудови, також силою кожного нашого християнина, кожного вірного нашої Церкви, силою християнської спільноти і суспільства, яка справді відкриває нам двері у наше майбутнє. Нехай Воскреслий Христос, Його небесна радість, мир, надія і любов запанує в усіх серцях слухачів Ватиканського Радіо і у серцях кожного сина і доньки нашої Української Греко-Католицької Церкви.

 

Від імені колег, від імені наших слухачів, від себе особисто складаю подяку за можливість цієї розмови, за оці побажання і просимо Вашого благословення.

 

Благословення Господнє на вас, з того благодаттю і чоловіколюбієм завжди, нині і повсякчас і навіки вічні. Амінь.

Джерела: Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

23.03.2012р. Б. / Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського на середу 4-го тижня Великого Посту

 

Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського
на середу, четвертого тижня Великого Посту

Іс 43, 9-13; Мудр 3,1-9; Мудр 5,15-6,3.

У цей вечір нашими моліннями оспівуємо 40 святих мучеників, які віддали своє життя з любові до Христа, відмовляючись покланятися поганським божкам. Історія цієї розповіді стосується міста Севасти, що у Малій Вірменії, де стояв військовий полк. Полковником був поганин Агриколай, який розпорядився проголосити наказ Ликінія, про поклоніння божкам. Сорок молодих отаманів заявили, що вони - християни й кланятися ідолам не будуть. Їх кинули у в’язницю, ті, молилися і співали побожних пісень, а Господь, з’явившись їм, обіцяв поміч. На суд, жорстокий Агриколай, спровадив князя Лизія, який видумав страшну кару для воїнів: поставити їх серед зими на морозі в озеро у проруби. А поряд розмістилися міські купання, у яких було тепло, щоб тим більше спокушувати відважних мучеників. Це було неймовірне терпіння, бо їх ні тіла синіли на морозі, корчилися, тряслися, холод проникав крізь кості, тепло ховалося всередину, зникало і так святі замерзали від морозу та переохолодження. Молитва й співи праведників стихали від великого холоду. Один не витримав, покинув проруб, зайшов до порогу приміщення з теплим купанням і впав неживим. Коли сторож побачив порожнє місце, над яким яснів вінець та ангелів, що накладали вінки, роздягнувся й став у воду, щоб свідчити віру в Христа. По-різному написали про цих мучеників святий Григорій Ниссійський та св. Василій Великий: перший написав, що мученики три дні та три ночі були у воді; другий – одну, лише ніч, але вони разом прославляли їхню вірність Господу. Мабуть, такі умови не сприяли довшому пробуванні на морозі у воді, правдоподібно, вистарчала ніч. Вранці їх добивали молотом, потім спалили на вогні. Кості закинули у воду, щоб не знайти, але святі явилися єпископові Петрові й показали місце, де знаходилися їхні мощі. Їх мощі похоронили так, як належиться кожному доброму християнинові.

 

Подивляємо терпеливість святих, їхню відвагу, мужність та безстрашність, які не піддалися спокусі диявола, що заманливо пропонував приємну теплоту купання та життя. Їхнє свідоцтво віри гідне наслідування та спонукує до постійного покладання своєї надії на  Бога. Звичайно, це – великий привілей від Господа, щоб померти смертю мучеників з любові до нього. Ці праведники, що стояли у воді, були підготовані далеко наперед своїм бездоганним життям, щоб удостоїтися високого геройського звання й закінчити життя мученицькою смертю. Самої відваги й твердження бути готовим на мученицьку смерть не вистарчає, до цього потрібна довга підготовка щоденного вірного життя з Богом. Ці світичі були добрими, простими, покірними християнами, які боялися гріха, боялися образити свого Господа навіть найменшою плямою невірності йому. Вони свідчили велику любов до ближнього, бо добре пам’ятали, що не називається любов’ю те, коли хтось «любить словом або язиком», тому що необхідно «любити ділом і правдою» (пор. 1Ів 3,18). Так навчає той, хто спочивав на грудях самого Господа й хто чув удари любові Божого серця. Це - святий, улюблений учень Христа написав для усього людства: «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1Ів 4,20). Це – мірка, яку ми повинні використовувати й приміряти до себе, живучи у спільноті й часто запитувати себе: чи я дійсно люблю кожного свого брата й сестру, щиро й відверто, так, якби мені станути перед Богом та свідчити про цю любов? Від цих слів не зуміє ніхто викрутитися й виправдатися, бо Господь проникає нас до глибини душі та нашого серця й наші найпотаємніші думки перед ним не становлять жодної таємниці. Часом, полюбити щиро ближнього – велике мучеництво. Святий І. Золотоустий пише про мучеників наступне: «Вони так кипіли любов’ю до Бога, що  могли без  гоніння  прикрасити себе вінцем мучеництва, без битви поставити трофей, без війни отримати перемогу, без боротьби отримати нагороду…» (св. Ів. Золот., «Похвальна бесіда» про свв. мчч. Ювентина і Максима, п.1).  Ми усі живемо у спільноті, тим більше у духовній семінарії, де осіб багато й небезпека випробовувань завжди оптимальна. Зустрічаємося щоденно з різними поглядами, різними судженнями, протилежними твердженнями, якимись незгодами. А диявол постійно підсуває нам різні підозри на наших ближніх, показує, що краще піти й грітися в теплій кімнаті, ніж стояти в ополонці та мерзнути у ній на смерть у льодовій воді. Він пропонує людині не мучитися своїми лукавими думками, словами чи вчинками, а дати їм волю й заплутувати себе у його наставлені сильця та сіті. Затягувати собі сильніше зашморг на шиї. Людина може себе спокійно погубити навіть тоді, коли їй видається, що вона близька до Господа, так, як це вчинив апостол Юда. Був близько до Спасителя та його учнів, разом ходив з усіма ними, а не позбувався захланності на гроші та великого самолюбства. Юда заздрив Марії, коли ця виявляла свою любов до Сина Божого, намастивши його ноги та, розтерши їх своїм волоссям. Він вважав більшою користю те, щоб продати чуже миро й мати гроші у кишені, прикриваючись опікою про бідних (пор. Ів 12,3-5). Не можна любити Бога, чинячи кривду своєму ближньому, бо в такий спосіб вчиняється несправедливість «одному із братів найменших». В час Великого посту особливо заглядаймо у наше серце й ретельно перевіряймо, щоб у ньому не знаходилося нічого неприхильного проти наших найменших братів. Семінарія – добре місце очищення й  лікування нашого серця та нашої душі від усякої скверні, яка нівечить нашу душу. У цій духовній школі ми повинні приготуватися до різних випробовувань, які будуть траплятися у нашому життєвому шляху. Свята Тереза від Дитяти Ісус, боролася із собою, щоб не дати місця невдоволенню й неприязні у своєму серці до певної сестри, якої, навіть, шарудіння одежі викликало у неї негативне ставлення. Молилася й поборювала себе, чинила добрі вчинки тій сестрі, а Господь винагородив святу Терезу перемогою. Така особа, очевидно, була б готовою стати у льодову воду й не зламатися у любові до Бога.

 

Молімося до святих мучеників севастійських, щоб викинути із нашого серця будь-яких божків, а все більше ставатись правдивими поклонниками нашого Бога. Бо кожна звичка спочатку - чужа, а згодом стає нашою часткою, яку трудно віддирати від себе без болю. Закличмо молитовним зверненням Утрені до святих мучеників: «Нині стоячи перед Христом з побожною сміливістю, і там будучи осяяними світлом Божества, сорок славних мучеників, просвітіть трисяйною зорею тих, хто прославляє вас, і моляться щиро за нас!» (Утреня свв. 40 мчч., у Севастійському озері замучених, п.9, ірм.).

+ Ігор
Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ
Львівська духовна Семінарія Святого Духа, 21 березня 2012р.Б.


Джерела: www.ugcc.lviv.ua

Мандрівники Христа Царя

22.03.2012р. Б. / 120-річчя Патріарха Йосифа Сліпого відзначать на державному рівні

 

Верховна Рада постановила відзначити на державному рівні 120-річчя від дня народження Патріарха Української греко-католицької церкви Йосифа Сліпого (Йосипа Коберницького-Дичковського).

 

Як передає кореспондент УНІАН, за ухвалення відповідної постанови проголосував 361 народний депутат з 412, зареєстрованих в сесійній залі.

 

Заходи з відзначення 120-річчя Патріарха Йосифа Сліпого відбуватимуться протягом всього поточного року.

 

Парламент рекомендував Кабінету міністрів України утворити оргкомітет та розробити і затвердити план заходів з відзначення на державному рівні 120-річчя Патріарха Й.Сліпого.

 

Крім того, ВР рекомендувала органам влади сприяти виданню праць Патріарха Й.Сліпого; організувати проведення у Києві науково-практичної конференції на тему: «Роль Патріарха Йосипа Сліпого в державотворенні України та формуванні національної ідентичності українського народу»; ініціювати питання щодо здійснення заходів зі збереження та реставрації об’єктів, пов’язаних з його діяльністю.

 

Національному банку України ВР рекомендувала випустити пам’ятні монети із серії «Видатні діячі України» із зображенням Й.Сліпого, а “Укрпошті” - видати серію поштових конвертів та здійснити випуск та спецпогашення марок з його портретом.

 

Довідка УНІАН. Й.Сліпий народився 17 лютого 1892 року у с. Заздрість Теребовлянського району на Тернопільщині.

 

30 вересня 1917 року митрополит Андрей Шептицький висвятив Й.Сліпого на священика, після чого той продовжив навчання в Інсбрукському католицькому університеті (Австрія), де здобув ступінь доктора богослов’я. Потім навчався у Римі.

 

У 1925 році митрополит А.Шептицький призначив Й.Сліпого ректором Львівської духовної семінарії, що в 1929 році була реорганізована у Богословську академію. 1 листопада 1944 після смерті А.Шептицького митрополитом Галицьким стає архієпископ Й.Сліпий.

 

11 квітня 1945 р. його арештували. Після річного слідства в київській тюрмі КДБ військовий трибунал засудив Й.Спілого до 8 років табірних робіт. Й.Сліпому приписали контрреволюційну діяльність, шпигунство на користь Ватикану, вороже ставлення до СРСР. Відсидівши один строк, митрополит Й.Сліпий був засуджений ще до трьох. У 1953 році його відправлено на 5 років до Сибіру. У 1957 р. засуджений на 4 роки каторжних робіт. Колегія Верховного суду УРСР 27 вересня 1962 р. ухвалила “визнати Й.Сліпого особливо небезпечним рецидивістом та визначити йому для відбування покарання у виправно-трудових колоніях особливого режиму”.

 

Під тиском світової громадськості та завдяки зусиллям Ватикану Верховна Рада СРСР своєю постановою від 12 січня 1963 року звільнила митрополита з ув’язнення з умовою “безповоротного вигнання з батьківщини”.

 

9 лютого 1963 р. Й.Сліпий прибув до Риму, де прожив і пропрацював 21 рік.

 

Помер Й.Сліпий 7 вересня 1984 року в Римі. Похований в криті Собору Св. Софії, а через 8 років після смерті, згідно з його заповітом, 29 вересня 1992 року домовину з тілом покійного перевезли до Львова і поховали в крипті Собору Св. Юра поруч з А.Шептицьким.

Джерела: УНІАН-релігії

Мандрівники Христа Царя

 "...за ухвалення відповідної постанови проголосував 361 народний депутат з 412, зареєстрованих в сесійній залі..."

Я дякую Всевишньому за те, 

що мене били в тюрмах і на волі!

Дякую Йому за те, що мене били,

а не величали раби!

Партріарх Йосип Сліпий

...І ось тепер, ми з вами бачимо, як ці "раби" будуть відзначати 120-річчя Патріарха на державному рівні. Держави, яка носить горду назву - Україна, але є мачухою для всіх українців, бо керують нею чужинці за своєю волею, а ми у великій нужді терпимо покарання за наші гріхи. Господи, ми уклінно просимо Тебе, - змилуйся над нами, бо таке "відзначення" може легко перетворитися у блюзнірство над пам'яттю блаженного Патріарха Йосипа.

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

21.03.2012р. Б. / Гріх християнського ідолопоклонства, або І бог на власний образ і подобу

 

Саме словосполучення «християнське ідолопоклонство» на перший погляд виглядає, як оксиморон «кипучий лід», – повним абсурдом. На жаль, цей повний абсурд є реальністю життя чималої кількості християн. Це не є зовсім очевидне ідолопоклоніння, а прихована тонесеньким шаром побожності реальність. І властиво в цьому її велика небезпека – відразу не побачиш.

Здавалося б, християнство, як найвища форма єдинобожжя, мало би бути серйозним фільтром для таких реалій. Але насправді відбувається дещо інше. Є один напівжартівливий, а напівсерйозний вислів: «Бог створив людину на Свій образ і подобу, а вона йому відімстила тим самим – створила собі бога на свій образ і подобу». Дійсно, люди дуже і дуже схильні створювати собі свого, приватного бога, хоча і використовувати при цьому християнську термінологію. Ще Іван Франко помітив цю здатність у нашому народі: «І яка, врешті, подібність між сильними концепціями християнської догматики і релігійними віруваннями нашого люду з його наївним дуалізмом, що однаково відноситься до Бога і до чорта, з його чортами, що сидять у болоті і зводять п’яних людей на бездоріжжя, і яких може висміяти та обдурити мало що спритний селянин?» [1]  Тобто: концепція Бога у більшості людей Франкового часу в Галичині не відповідала християнській концепції Бога.

Ну добре, а може, це змінилося від того часу, може, це було явищем питомим для тої далекої епохи? І зрештою, яке це відношення має до ідолопоклонства? Ну було/є неправильне уявлення про Бога, а хіба це ідолопоклонство?

Щоб відповісти на питання про те, чи змінилося щось з Франкового часу, жителеві села варто послухати своїх односельчан, а жителеві міста – своїх сусідів. Варто спровокувати розмову, поспостерігати за народним життям, щоб відкрити і побачити, що тотальна непрокатехизованість нашого народу і вірність народним забобонам принесли свої отруйні плоди. Народ собі малює Бога так, як йому це подобається.

Інша річ, яке має відношення неправильне уявлення про Бога до ідолопоклонства?

Тут мусимо опертися на слово, яке нам Бог об’явив – на Святе Письмо, на Біблію.

Коли розпалося старе Ізраїльске царство на двоє, на Юдею й Ізраїль, тоді з політичних мотивів ізраїльський цар Єровоам І побудував для ізраїльтян дві святині: одну в Дані, а другу в Бетелі. І поставив там золотих тельців. А що не хотів Єровоам запроваджувати в Ізраїлі якогось незнаного культу нового бога, а лише зреформувати ягвізм, свідчить нам і сама Біблія: «Досить вам підніматися у Єрусалим! Ось, Ізраїлю твій Бог, Який тебе вивів із землі єгипетської» (1 Цар. 28b). Якби Єровоам хотів увести культ якогось інакшого бога, то хіба б не повстав Ізраїль? Якби Єровоам відкинув Ягву, то хіба просив би Божого чоловіка, щоб заступався за ним перед Ягвеом (див. 1 Цар 13, 6)? Якби Єровоам відкинув Ягву, то хіба посилав би свою дружину за порадою до пророка Божого Ахії (див. 1 Цар. 14, 2–3)? Очевидно, що Єровоам залишився ягвістом, почитателем Єдиного. Але з уст чоловіка Божого чуємо засудження культу в Бетелі (див. 1 Цар. 13, 2–5), а Божим знаком було те, що жертовник тріснув і вугілля від спаленої жертви розсипалось по землі (див. 1 Цар. 13, 5). У всіх народів і в усіх часах такий випадок був знаком того, що божество відмовилось приймати жертву. Вже у самому старті бетельського святилища Бог показує – Мені це не миле, я не приймаю тут жертви. До того ж, наказ чоловікові Божому з Юдеї, який пророкував проти бетельського жертовника, Бог заборонив будь-що їсти чи пити в Ізраїльському царстві (див. 1 Цар. 13, 7 – 9). Такого не можна було чинити пророку в землі оскверненій. Актом Єровоама земля північного Ізраїлю була осквернена! Бо Єровоамів вчинок був побудженням до гріха (див. 1 Цар. 12, 30). Якого гріха? Чому Біблія оцінює ізраїльських царів перш за все через гріх Єровоамів?

Гріх Єровоама нічим не відрізняється від гріха Арона й ізраїльтян під Хоривом (Вих. 32, 1–6). І тут Арон, як і Єровоам, представляючи золоте теля ізраїльтянам каже: «Ось, Бог твій, Ізраїлю, який вивів тебе з землі єгипетської» (Вих. 32, 4с), а свято на честь теляти Арон називає святом на честь Ягве (див. Вих. 32, 5). І в цьому випадку Бог виявляє своє невдоволення вчинком Свого народу (див. Вих. 32, 7–10). Що більше, цей вчинок Біблія трактує як акт ідолопоклонства (див. Вих. 32, 25).

Тут не йдеться про відступлення від поклоніння Єдиному Богові, а про неправильність цього поклоніння, яке випливало з неправильності уявлень про Нього. Адже якщо нема правдивого знання про Бога, то і нема правдивого культу. І хоча те, чому покланяються, ще називається Божим Іменем – правдивим Богом воно не є. Такий культ стає культом когось інакшого, але не культом Бога. У такому випадку Бога підміняють іншою сутністю. Що більше, культ різних богів у подобі бика був дуже поширений у всьому Близькому Сході. І це було нагодою до гріха для Ізраїльтян – бетелський та данський тельці легко могли бути ідентифіковані, як ханаанські ваали. Легко було ізраїльтянам почати уявляти собі Ягву подібним до ханаанського Ваала. Тому-то й Бог через пророка Ахію каже Єровоаму, що він запровадив культ нових богів (див. 1 Цар. 14, 9).

Єровоамове опредмечення Бога, зведення Його до образу бика – це прямий шлях до перетворення Бога на предмет, яким можна маніпулювати, якого можна використовувати для власних цілей. А це вже – магія. Це вже повна деградація релігії. А Бога у такому випадку зводять до ідола, до мертвого бога, яким можна користуватися для задоволення власних бажань.

Саме проти таких зловживань і спрямований Божий наказ: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидять мене…» (Вих. 20, 4–5), та повторення цього ж таки наказу: «Не робитимеш собі ніякого тесаного боввана, подобини того, що на небі вгорі, ані того, що на землі внизу, ні того, що у водах під землею. Не падатимеш ниць перед ними й не служитимеш їм, бо я – Господь, Бог твій, ревнивий Бог, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління, тих, що ненавидять мене…» (Втор. 5, 8–9).

Тут включено дві речі – не зводь Бога до предмету та не служи, тобто не покланяйся жодним зображенням.
Те, що наш переклад окреслює «не падатимеш ниць» і «не служитимеш їм», є досить віддаленим перекладом гебрейських слів. Перше з цих слів, що перекладене «не падатимеш ниць», походить від кореня, який означає «виникнути, встати, піднятися, нехай буде відоме, нехай буде дане». А стоїть у такій породі дієслів старогебрейської мови, що означає дію, яка спрямована на осягнення власних інтересів, або дію, звернену на себе, чи дію вдавання чогось. Тобто те, що перекладено у цьому випадку як поклоніння, падання ниць перед божеством, можемо перекласти не лише «не падатимеш ниць», але також і «не поклонятимешся їм, як Богу».

А «не служитимеш їм» походить від кореня, що означає «тяжко працювати, бути рабом» та стоїть у породі, яка означає дію побудження від чогось/когось, дозволу на дію від когось, надання об’єкту якихось якостей. Тобто можемо це слово у цьому випадку перекласти, як «не даватимеш, щоб вони тебе побуджували до рабського їм служіння».

Отже, бачимо, що тут немає заборони зображати Бога, як би це хотіли бачити у цьому випадку неопротестантські деномінації. Тут все ж йдеться про заборону спроб інструменталізації Бога. Тим більше, що старі народи уявляли собі, що маючи чиєсь зображення – маєш і магічну владу над цією особою. Доречно згадати, що магія вуду саме на такому уявленні й ґрунтується.

Але також тут йдеться і про заборону бути слугою будь-кому чи будь чому, окрім Бога, та заборону віддавати Божеську честь будь-кому, окрім як Богові, що більше, перекладено на наш індоєвропейський менталітет – заборону уявляти собі Бога, як щось, що Богом не є.

Що це саме так, нам підтверджує і старогрецький переклад (мається на увазі Септуагінта) гебрейського тексту цих місць, який Божу заборону не зводить до роботи над предметами, а до надання цим предметам божественних атрибутів.

І саме у цьому дусі Церква трактує почитання ікон та зображень Бога, ангелів і святих.

Критикуючи єпископа Серене з Марселю за знищення зображень святих, св. папа Григорій І Великий (Двоєслов) у 600 році каже: «Нам доповіли, що ти розбив зображення святих, оправдовуючи це тим, що їм не можна покланятися. І ми підтверджуюмо, що їм не можна поклонятися, але ти не вчинив добре… Бо що є для писемних текст – це для неписемних зображення… Не забороняй, отже, якщо хтось хоче робити зображення святих, але на всякий спосіб уникай будь-якого поклоніння зображенням.» (DH 477) [2]  Про те, що Церква не навчає поклонінню іконам, а лише їх використовує, щоб допомогти нам пригадати того, хто там зображений, писав Папа Григорій ІІ візантійському цісарю-іконоборцю Леву ІІІ десь між 726 і 730 роками(див. DH 581). Допускаючи і підтверджуючи почитання зображень Бога, ангелів, святих, Церква на ІІ Нікейському соборі разом з св. Василієм Великим, цитуючи цього Отця Церкви, зазначає, що віддаючи шану зображенню, віддаємо шану і прамоделі (див. DH 601). Але Церква наголошує, що навіть зображенням Бога не можна віддавати поклоніння, бо поклоніння напряму належить тільки Богові (див. DH 601).

Отож, не ікони, фігури чи образи ображають Бога. І не їх Він розглядає, як предмети ідолопоклонства, звісно, лишень під умовою, що їм не віддають поклоніння, котре лише Богові належить. А неправдиве розуміння Бога – рівнозначне до ідолопоклонства.

А скільки людей з поміж нас, християн України, прагне отримати правдиве пізнання Бога? Скільки ж то християн в Україні задовольняються різними карикатурними уявленнями про Бога, поклоняючись насправді своїй заблудлій фантазії?

Чи прагнемо ми бодай почати виходити з цього стану?

Погляньмо у те уявлення про Бога, яке має багато вірних: старий бородатий дід, який сидить на небесній хмаринці, де Його нічого не обходить. Він собі насолоджується співом ангелів і святих. Він, так би мовити, на пенсії. Лише коли хтось вже дійсно щось вчудить – тоді Він такого карає. Або ще гнітючіша картина. Бог, такий собі садист, тільки і чекає, аби нас покарати за якийсь переступ. Його головне завдання – бути строгим, але справедливим суддею, карати винних, встановлювати справедливість, підтримувати порядок.

Та й про Ісуса не менш цікаве уявлення. Він колись Утілився від Вседіви Марії, жив на землі, творив чуда, був добрим, помагав людям, помер, воскрес і втік на Небо, прийде час, і Він повернеться на землю і грішників люто покарає. Про Духа Святого взагалі ніякого уявлення – максимально – голуб, який літає.

Щоправда, можна щось вициганити від Марії або якогось святого. Але для того, треба їх якось підкупити: поставити свічку в церкві, відбути якесь тяжке паломництво, якщо проблема, яку треба вирішити тяжка. Або щось ще вигадати.
Час від часу якийсь святий чи ангел може вскочити на допомогу, якщо йому цього, звісно, заманеться.

А взагалі-то, тільки чорт може дати багатство і здоров’я, вирішити проблеми пиятики, сімейного неспокою. Тому «нормальний» шлях пересічного українського християнина у випадку проблем – ворожка, бабка, ворожбит, характерник, екстрасенс чи хтось з цього загону. Дарма, що кожен свідомо чи підсвідомо знає, що за тим стоїть чорт. «Якось потім буде. Отримаю то, шо мені треба, і піду скажу на сповіді священику. І справа вирішена. Бог простить», – роздуми таких клієнтів.

От такий пантеон пересічного українця, який себе називає християнином. Це більше має спільного з грецькими чи слов’янськими богами, аніж з Богом Біблії і Церкви і з ангелами Божими і святими. Правдивим уявленням про Бога, про Церкву, про Таїнства тут і не пахне. Тут під тонесенькою кірочкою християнства приховане таке поганство, яке, напевно, ханаанцям навіть і не снилося.

Таке викривлене поганське уявлення про Бога породжує масу забобонів, забобонних звичаїв та практик.
У нас в народі ціла система «побожних» забобонів з таким розгалуженням, правилами, обрядами, таким хаосом і одночасною систематизацією, що етнографу цілого життя замало, щоб це усе описати. Тільки українське весілля та похорон до сьогоднішнього дня є справжньою антологією для того, хто хоче вивчити народне поганство. А де вже все решта! І навіть серйозні науковці використовують вивчення наших народних традицій і обрядових пісень для серйозних, науково обґрунтованих реконструкцій народного слов’янського поганства.

Знаємо зі Святого Письма, з науки Церкви, з творів святих, що за поганством стоять сили пекла. То може вже досить давати їм панувати у нашому Краї? Може, вже нарешті прийшов  той час, щоб через клопітку католицьку просвіту, через молитву і жертовність  допомогти нашому люду відректися забобонів, прийняти істину про християнського Бога, допомогти йому нарешті вирватися з його поганської та совєтської спадщини? Адже якщо Бога так засмучує неправдиве бачення Його з боку Його народу, що Він аж у своїй справедливості мусить допустити кару, то чи маю я любов до себе, не перебуваючи у правдивому богопізнанні; чи люблю я своїх ближніх, свій народ, якщо мене не болить його доля, можливо, зумовлена гріхом «побожного» ідолопоклонства – викривленого бачення Бога.

Час Великого Посту – досконалий час, щоб самого себе спитати: яке моє знання про Бога, чи воно правильне, біблійне, католицьке; що роблю я особисто, щоб допомогти своєму народу спізнати правдивого Бога до кінця, вирватися з пут забобонів і викривленого бачення Бога, ангелів, святих, Церкви, Таїнств?

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

21.03.2012р. Б. / Отець Ігор Бойко: Через репродуктивні технології люди втратили розуміння дитини як дару

 

Українські біл-борди та інтернет рясніють закликами: «Стань сурогатною матір’ю». І все ніби непогано – який злочин у тому, щоб допомогти жінкам народити дитину?  Однак, у цій рекламі та блиску, діти перетворюються на «річ», яку можна замовити і яку навіть можуть народити замість вас. Україна перетворюється на «Мекку сурогатного материнства» – жінки з усього світу ідуть на чималі жертви та витрати, щоб українки виносили омріяне для них чадо. Однак існує інший бік сурогатного материнства і штучного запліднення. Про це та про можливості реалізувати власне батьківське покликання ми говоримо з керівником Школи біоетики УКУ, членом-кореспондентом Папської академії Pro Vita, деканом філософсько-богословського факульету УКУ о. д-ром Ігорем БОЙКОМ.

Зараз в Україні, зокрема у Львові, все частіше можна побачити рекламні заклики – «Стань сурогатною матір’ю». У чому полягає суть сурогатного материнства? І до чого власне закликає українських жінок така реклама?

Без сумніву Україна перетворюється на «Мекку сурогатного материнства». Якщо у багатьох європейських країнах, і у світі загалом, сурогатне материнство заборонено законодавством, то в Україні це явище доволі популярне: жінкам за немалі гроші пропонують вдатися до технології штучного запліднення або ж сурогатного материнства.

Часто сурогатне материнство представляють як певний метод лікування безпліддя. Я з цим абсолютно не погоджуюсь, бо вважаю, що лікують безпліддя при умові встановлення фізіологічних показників безпліддя у чоловіка чи жінки в подружжі. При цьому лікарі намагаються вирішити цю проблему і роблять усе можливе, щоб допомогти подружній парі мати власну дитину, при цьому не маніпулюючи людським життям. Натомість, сурогатне материнство, штучне запліднення в пробірці – це маніпуляція людським життям. Існують випадки, коли сурогатна мати не хоче віддавати дитину або ж замовники відмовляються від дитини, бо передумали. Часто, при використанні таких технологій, лікарі створюють зайві ембріони, це породжує багато моральних та етичних питань.

Медики виправдовуються, мовляв, вдаються до таких методів з гуманних причин: жінка не може народити свою дитину і вони хочуть їй допомогти. Однак, якщо над цим замислитися – наскільки легко для жінки іти свідомо на цю процедуру. У лоно сурогатної матері поміщають людський ембріон, для якого беруть сім’я та яйцеклітину від інших чоловіка та жінки. Мати і психологічно, і фізіологічно прив’язується до цієї дитини, її організм готується до того, щоб народити, а відтак опікуватися нею – це природно. Однак сурогатна мама підсвідомо розуміє, що за 9 місяців має цю дитину віддати комусь, а це, очевидно, непросто, і тому уже в лоні дитина отримує психологічну травму. А після народження дитина матиме двох матерів – біологічну, яка дала свій генетичний матеріал, та маму, що її виносила, народила та віддала за гроші.

А з іншого боку – це непоганий бізнес. Якщо почитати пропозиції, якими кишить інтернет, то можемо побачити, що за сурогатним материнством стоять гроші, і немалі. Послуги сурогатної матері у «прайсах» окремих клінік стартують від 130 тис. гривень і вище. Питання, чи це дійсно бажання допомогти комусь, чи радше заробити, на перший погляд, легкі, однак такі брудні гроші? Люди, які мають проблеми з безпліддям, у відчаї готові іти на цей крок і віддавати все, аби мати свою дитину за будь-яку ціну.

А чому Європа забороняє сурогатне материнство?

Бо така практика порушує право дитини народитись в сім’ї, порушує єдність подружньої пари, вірність подругів, нерозривність шлюбу. Адже сурогатними матерями стають жінки, які мають уже одну чи двоє власних дітей. І ця жінка повинна, зраджуючи свого чоловіка, (по-іншому це годі назвати), народити ще для когось – це гріх. У лоно жінки переносять або чоловіче сім’я, або ембріон. Це породжує низку психологічних, емоційних та етичних проблем як для жінки, так і для її чоловіка. А як пояснити своїм дітям, що мама вагітна, але мусить цю дитину віддати за гроші? Тому я вважаю, що практика зачинати життя за гроші, виношувати цю дитину за гроші з метою віддати і забути про неї є неприйнятною.

У Німеччині за сурогатне материнство можна сісти на три роки. У Італії за намагання рекламувати комерціалізацію гамет, ембріонів чи організувати сурогатне материнство, можна понести покарання від 3 місяців до 2 років позбавлення волі, окрім цього заплатити штраф від 600 тис. євро до 1 млн. євро.

Не заважаючи на це, в Італії існують певні веб-сайти італійською мовою, де пропонують послуги сурогатних матерів з України, і де замовники за каталогом можуть обрати українську жінку (блондинку, брюнетку, шотенку... віком до 25 років), яка виносить їхню дитину. Є лише дві умови: за українським законом треба, щоб замовники були подружньою парою, а жінка – стерильною. Італійські журналісти відкрили цілу схему такої торгівлі дітьми. Журналіст, за посередництвом італійського поліцейського, домовлявся про народження своєї майбутньої дитини в Україні. Не заважаючи на те, що чоловік представився самотнім (що суперечить навіть українському законодавству) за 35 тис. євро йому запропонували пакет «VIP-послуг», за яким обіцяли організовувати фіктивний шлюб. Українська фірма, яка займається таким бізнесом, також мала виготовити фіктивні документи для майбутньої дитини, і допомогти з її вивезенням в Італію. За найскромнішими підрахунками журналістів, за рік лише на італійках, завдяки такому бізнесу, можна заробити близько 480 тис. євро. Найцікавіше, що італійці, які вдаються до послуг сурогатної матері в Україні, за законодавством Італії, мали би нести кримінальну відповідальність, тому посередники та й самі батьки-замовники дуже уважні.

У 2009 році Україна мало не стала єдиною у світі державою, яка хотіла узаконити «професію сурогатної матері». Нардеп Володимир Каплієнко вніс законопроект на розгляд парламенту «Про сурогатне материнство», за яким сурогатне материнство мали фінансувати з держбюджету. На щастя, це питання зупинилось.

Отче, а чому, на вашу думку, люди йдуть на такі ризики?

Я розумію бажання кожної подружньої пари реалізувати дар батьківства. І це природно – хотіти мати дитину. Але Церква акцентує, що дитину треба сприймати як дар любові, яка має народитися у подружжі і з подружжя, де є чоловік і жінка. Сьогодні з розвитком технологій, дитину починають сприймати як об’єкт, який можна замовити: ось вам перелік сурогатних матерів, для вашого чада навіть можна обрати бажані характеристики (колір очей, волосся тощо), якщо ж ще у лоні матері у дитини виявлять дефекти, то вчасно зроблять аборт. Таким чином, не шанується гідність, цінність, достоїнство людської особи. Навіть, якщо технологічно це можливо, чи маємо право ми це робити? Сьогодні відбувається підміна понять – не можна допомагати, одночасно знищуючи людське життя

Яке місце у цьому складному процесі займає дитина?

Питання, що таке дитина? Чи вона є правом батьків, чи дитина – це дар, який ти маєш прийняти, любити, опікуватися. Мені здається, що з розвитком репродуктивних технологій, який відбувся за останні роки, втрачається розуміння дитини, як дару.

Я часто спілкуюся з жінками, які просять пояснити, чому не можна застосовувати ті чи інші технології. І часто жінки розповідають, що уже після першої консультації з лікарем, їм радять вдатися до штучного запліднення у пробірці. На мою думку, клініки репродуктивних технологій мають більше звертати увагу на лікування безпліддя у чоловіка чи жінки, і допомогти їм у природний спосіб зачинати дітей, проводити інформативні лекції та говорити про ризики безплідності та про причини, які можуть привести до таких наслідків. Натомість, медики іноді навіть не намагаються знайти причини безпліддя, не то щоб лікувати його.

Чимало жінок проливають сльози через те, що лікарі радять використовувати сім’я від чоловіка-донора, тому що розуміють, що це подружня зрада! А майже кожна із них брала шлюб і присягала подружню вірність. Чоловіки також нелегко це сприймають. Власне з цього починаються конфлікти та непорозуміння, виникає насильство та жорстокість. А як спокійно спати матері, яка знає, що у клініці заморожені її 4-5-6-7... ембріонів? Я мав нагоду спілкуватися з такими жінками і це не просто, адже жінка розуміє, що це її діти-сироти ще при житті. І не відомо чи вона наважиться народити їх. Чи можуть лікарі так легко радити іти на аморальні вчинки?

Мені здається, що сьогодні втрачається усвідомлення цінності людського життя. Зокрема, у момент його зачаття та розвитку на ранніх стадіях. Є випадки, коли батьки, щоб підстрахуватися користуються послугами двох сурогатних матерів – створюються ембріони і пересаджуються у лоно двох жінок. Це стає свого роду лотереєю – у кого вдасться? А якщо вдасться в обох, то доведеться від однієї дитини відмовитися. А що робити другій сурогатній матері – судитися з батьками-замовниками і доводити їхнє генетичне батьківство? У таких випадках дитину сприймають не як дар, який треба вміти прийняти, любити, опікуватися, а як певну річ, що можна замовити і мати. Однак питання для чого? Я розумію біль та розчарування батьків, які зіткнулися з проблемою безпліддя. Але постає питання, чи сурогатне материнство – це єдиний вихід?

Сьогодні все більше подружніх пар вдаються до методів штучного запліднення. Церква засуджує таку практику. Чому?

Церква засуджує певні технології штучного запліднення у випадку, коли зачаття відбувається поза материнським лоном, а зачата дитина не є плодом тілесного, духовного, цілісного єднання чоловіка і жінки у подружньому акті. Церква також не схвалює практики штучного запліднення, коли створюються зайві ембріони, а потім їх знищують або експериментують над ними. Такі технології, зокрема екстракорпоральне запліднення (поза материнським лоном) несуть велику небезпеку знищення людського життя на ранніх етапах його розвитку.

З 1978 року, коли народилась перша дитини«з пробірки», на світ з’явилося уже 4, 3 млн. таких дітей. Але статистика свідчить, що 120 млн. дітей було знищено. Ці технології не оправдовують себе, бо ризик, який вони несуть у собі, є дуже великим. Церква не може погоджуватися на щасливу долю подружні пар, ціною людських жертв. Тому у нашому суспільстві сьогодні відбувається підміна понять – адже не можна лікувати, одночасно знищуючи людське життя.

Які альтернативи пропонує сьогодні сучасна медицина?

Це лікування безпліддя, застосування інтракорпорального методу (зачаття в середині жіночого оргазіму). Церква схвалює методи, коли зачаття відбувається у материнському лоні, а лікар при цьому – виконує допоміжну та лікувальну функцію, щоб статевий акт завершився зачаттям дитини.

Також нещодавно під час XVIII Генеральної Асамблеї Папській Академії Pro Vіta професор з Інституту Папи Павла VI (США) (де вивчають репродукцію людини) представив новий метод Напротехнології (Natural Procreation Technology), який дозволяє спостерігати за природними циклами жінки, лікувати безпліддя, допомагає завагітніти, але при цьому не створювати і не знищувати людське життя. До того ж, ця практика є набагато дешевшою у порівнянні до ЗУП і ПЕ (заплідення у пробірці і перенесення ембріона). Сьогоді у Львові вже є лікарі, які також допомагають подружнім парам мати дитину, застосовуючи такий метод зачаття.

Ще одна альтернатива – це усиновлення. У світі є багато дітей, які потребують батьківської опіки. Якщо ви хочете ділитися подружньою любов’ю, то можна усиновити дитину чи ж стати прийомними батьками. Адже з цими дітьми вже вчинили несправедливо – хтось їх залишив, відмовився від них. Вони потребують сімей, котрі були б гостинними і повними любові. У Вас немає дітей, а у них батьків – у кожного може з’явитися шанс та надія!

Що ви порадите сім’ям, які з тих чи інших причин не можуть мати дітей?

Мені здається, головне не робити з цього невирішену проблему і не закриватися в собі, не концентрувати свою увагу на тому, щоб будь-якою ціну мати дитину. До цього треба прагнути (шукати усі можливі шляхи лікування безпліддя), але не зациклюватися, адже це може призвести до сімейної кризи.

Я раджу пробувати різні методи лікування. Однак, якщо після кількох спроб (які не суперечать етичним міркування), допомоги та лікування завагітніти не вдалось – завжди є вихід. Це усиновлення, ділення свою любов’ю з дітьми-сиротами, опіка над багатодітними сім’ями, це зрештою служіння для тих людей, які потребують нашого тепла, уваги та любові. Навчіться ділитися своєю материнською та батьківською любов’ю, з тими хто цього потребує, відкрийте двері вашого серця і вашого будинку для дитини, щоб опікуватися та любити її. Адже дитина – це дар, який треба вміти прийняти, а не річ – яку треба за будь-яку ціну мати.

Розмовляла Вероніка Саврук


Джерела: УНІАН

Мандрівники Христа Царя

20.03.2012р. Б. / Папа про умови зцілення і спасіння

 

«Щоб бути зціленим, кожен повинен визнати, що є недужим; кожен повинен визнати свій гріх, аби Боже прощення, вже подароване на хресті, могло здійснитися в його серці та житті», – на це звернув увагу Папа Бенедикт XVI, промовляючи перед молитвою «Ангел Господній» у неділю, 18 березня. 

 

Святіший Отець зазначив, що великопосний шлях до Пасхи – це шлях з Ісусом через «пустелю», тобто час на те, щоб більше прислухатися до Божого слова та викривати спокуси, «що промовляють у нас всередині». На обрію цього шляху вимальовується хрест. Ісус знає, що він є вершиною його місії. В Євангелії від святого Йоана читаємо, як Спаситель говорить про Себе: «Тож так, як Мойсей змія підняв у пустині, так треба Синові Чоловічому бути піднесеним, щоб кожен, хто вірує у нього, жив життям вічним» (Йн 3,14-15). Папа пояснив, що ці слова стосуються події зі Старого Завіту, коли на Ізральський народ у пустелі напали отруйні гадюки, від укусів яких багато людей померло. Тоді Бог наказав Мойсеєві зробити мідяного змія та поставити на жердину, а кожен, хто на нього поглянув, був вилікуваний. «Також Ісус, – додав Бенедикт XVI, – буде піднесений на хресті для того, щоб кожен, хто в небезпеці смерті задля гріха, був спасенний, звернувшись до Нього, померлого за нас».

Святий Августин, слова якого навів Святіший Отець, цю подію прокоментував, зазначаючи, що лікар, наскільки це від нього залежить, приходить, щоб врятувати людину, і якщо хтось не дотримується його приписів, той сам себе руйнує. «Спаситель прийшов у світ. І якщо ти не хочеш бути Ним спасенний, то сам себе засуджуєш», – сказав Бенедикт XVI, цитуючи згаданого Отця Церкви, та додав: «Отож, якщо такою безмежною є милосердна любов Бога, Який дійшов до того, що віддав свого Єдиного Сина як викуп за наше життя, великою є також наша відповідальність». Адже, як навчав святий Августин: «Бог засуджує твої гріхи, і якщо також і ти їх засуджуєш, то єднаєшся з Богом». 

Папа зазначив, що іноді людина більше любить темряву, бо прив’язана до своїх гріхів. «Але лише відкриваючись на світло, лише щиро сповідуючи свої провини перед Богом, можна знайти справжній мир і справжню радість», – додав він, пригадуючи про важливість Святої Тайни покаяння, зокрема, під час Великого Посту. 

«Дорогі друзі, завтра відзначатимемо урочисте свято святого Йосифа. Від щирого серця дякую всім, які згадуватимуть про мене у своїх молитвах у день моїх іменин», – сказав на завершення Бенедикт XVI, особливо прохаючи молитися за його Апостольський візит до Мексики й на Кубу, який розпочнеться наступної п’ятниці. 

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:  КРЕДО 

20.03.2012р. Б. / Провал православної реформації

 

Для того щоб зрозуміти процеси, які нині відбуваються в УПЦ МП, потрібно знати, що відбувається в Російській православній церкві загалом. Бо Київська митрополія, незважаючи на її автономний чи залежний статус, перебуває у юрисдикції РПЦ.

Насправді причини конфлікту набагато глибші, аніж підкилимна боротьба за владу на київській кафедрі. Консервативна частина РПЦ намагається зупинити процес православної реформації, який розпочався з Києва.

 

Чи хоче УПЦ МП автокефалії?

За останній місяць з’явилася численна кількість сюжетів та публікацій, присвячених протистоянням в УПЦ Московського патріархату. Переважна більшість з них однотипні і базуються на тезах: в Київській метрополії діє дві конкуруючі групи – "москвофілів" та "автокефалістів"; одна з них тяжіє до Москви, інша вимагає розширення автономії в управлінні.

 

Конфлікт загрожує перерости в черговий розкол. Тобто якщо йти за цією логікою далі, виходить, що частина УПЦ МП включно з митрополитом Володимиром (Сабоданом), готова відокремитися від РПЦ.

 

Жоден з експертів чомусь не відзначив, що протягом цілого місяця "періоду напіврозпаду УПЦ" жодного виразного коментаря не зробив патріарх Кирил (Гундяєв). Так, ніби "розколи" і боротьба з ними, – це щось буденне і повсякденне для російського православ’я.

 

І це при тому, що самі учасники конфлікту (або їхні прихильники) активно використовували "розкольницьку" риторику у суперечці.

 

Насправді ті, хто роблять з митрополита Володимира "розкольника", грішать проти істини. У 1992 році нинішній глава УПЦ і був переведений на київську кафедру, щоб не дозволити створення в Україні Помісної православної церкви.

 

Можна припустити, що за 20 років Володимир радикально змінив свою думку і ось тепер, прикутий до інвалідного візка, вирішив очолити рух "подалі від Москви".

 

Факти свідчать про інше. За останні два десятки років свого служіння глава УПЦ не обмовився про можливість зміни статусу УПЦ. Навпаки, будь-які спроби представників УПЦ Київського патріархату налагодити конструктивний діалог щодо можливості об’єднання в єдину Українську церкву, відкидалися.

 

Позиція Київської митрополії була і залишається жорсткою: УПЦ МП не визнає ні канонічності Київського патріархату, ні його обрядів, вимагаючи від керівників КП покаяння і саморозпуску. За що митрополит Володимир отримував подяки як від патріарха Олексія ІІ (Рідігера), так і від Кирила (Гундяєва).

 

Криза місіонерства

Формулювання "огуда Святого Духа", яке 21 лютого 2012 року було застосоване Синодом УПЦ стосовно головного "бунтівника", секретаря митрополита Володимира Олександра (Драбинка), з позиції церковної догматики є "смертним гріхом". Наступний крок – проголошення анафеми (відлучення від Церкви).

 

Що ж так налякало одесько-донецьке "політбюро" у складі синоду УПЦ в особі 35-річного отця Олександра? Наївно припускати, що секретар митрополита міг стати причиною розколу. Та й скільки єпископів його підтримували – один-два з понад шістдесяти?

 

І що він міг би зробити: створити ще одну православну деномінацію в Україні? Отримати автокефалію? Це виглядає смішно, хоча б з позиції того, що багатомільйонна УПЦ КП вже 20 років марно добивається такого визнання від інших православних церков.

 

"Самостійництво", у якому звинувачують певну частину кліру УПЦ МП, пов’язане не з їхніми спробами вибороти автокефалію. Це значно ширший рух всередині Російської православної церкви, спрямований на її реформування.

 

Сьогодні наявний незаперечний факт: РПЦ втратила місіонерський потенціал. Їй нема куди далі ні поширюватися, ні розвиватися.

 

Останній здобуток стався у 2007 році за патріарха Олексія ІІ, коли відбулося об’єднання РПЦ з РПЦ закордонною. І це на фоні значних втрат позицій в силу різних причин у Середній Азії, на Кавказі, в Україні, Прибалтиці, Центрально-Східній Європі і самій Росії (Татарстан, Башкирія).

 

Пропонувалося кілька шляхів популяризації російського православ’я.

 

Перший. Його раціональна адогматизація і лібералізація проповіді, загальнодоступність для всіх, передусім для молоді. Щось на кшталт протестантизму в малюнках.

 

Цю місію активно педалює протодиякон Андрій Кураєв. Це йому належать фрази: "Братишка, Христос воскресе!", "Если вы будете любить друг друга, то однажды вы сможете поговорить с Виктором Цоем. Лет через сто, сидя на облаке и свесив ножки…" тощо.

 

Другий шлях – прорабсько-архітектурний. Щоб збільшити кількість віруючих, потрібно побудувати більше церков. Цю позицію лобіює патріарх РПЦ Кирил, наприклад, підтримавши ідею будівництва у Москві 200 нових храмів.

 

Але те, що це тупиковий шлях, розумів ще Олексій ІІ, який у грудні 2003 року констатував, що у порівнянні з православним ренесансом 90-х відбувається падіння практичної релігійності: церкви в запустінні, і чим більше буде церков, тим менше до них ходитиме людей.

 

Логіка покійного патріарха зрозуміла: збільшення храмів збільшує лише кількість священнослужителів, а не парафіян.

 

Нарешті, третій шлях – провести оновлення усього церковного життя та устрою: демократизувати управління і модернізувати богослужіння. Саме тут і ховаються основні причини новітнього конфлікту так званих "автокефалістів" і "москвофілів" з УПЦ.

 

Церква для людей проти Церкви "сама-в-собі"

Вже сто років в РПЦ точиться суперечка про те, чи потрібне реформування богослужбової мови і церковного уставу. Хвилі "обновленства" накочувалися у 1906 році, 1917-1918 роках, першій половині 90-х років минулого століття, б’ють у церковний причал і сьогодні.

 

Сучасні молоді реформатори з УПЦ МП намагаються донести елементарну думку до ревнителів середньовічного московського православ’я: основною перепоною для залучення віруючих є проведення церковних служб малозрозумілою церковнослов’янською мовою.

 

Про що у 1995 році не без іронії писав архієпископ РПЦ Михайло (Мудьюґин), пропонуючи рядовому російському віруючому перекласти фразу: "Яко еще и молитва Моя во благоволении их, пожерта быша при камени судии их. Услышатся глаголи мои яко возмогоша, яко толща земли проседеся на земли, расточишася кости их при аде" (Пс 140:5-7).

 

Досвід УПЦ Київського патріархату та українських греко-католиків, реформи Римо-католицької церкви після ІІ Ватиканського собору у 60-х роках ХХ століття продемонстрували, що зрозумілість церковної служби сприяють залученню народу до активного релігійного життя.

 

Можливо, хтось не знає, що нинішній російський патріарх Кирил був духовним учнем митрополита часів СРСР Никодима Ротова (1929-1978). Сам єпископ Никодим належав до партії "реформаторів" і намагався зробити богослужбові тексти більш зрозумілими для віруючих. Він власноруч їх переклав російською мовою.

 

Ротов шукав точки дотику з католиками, переклав російською "Духовні вправи" Ігнатія Лойоли, засновника ордену єзуїтів, і як кажуть, постійно займався духовністю єзуїтів.

 

Але для патерналістської Росії будь-які реформістські ідеї виглядають ворожими, на відміну від тієї ж України, де існує більша релігійна свобода.

 

Як би це парадоксально не звучало (особливо з української точки зору), але в Росії багато хто на Кирила дивиться як на "анти-православного" патріарха, справжнє духовне чадо єпископа Никодима, звинувачуючи його у прихильності церковному лібералізму та "екуменічному" поступі.

 

Справа у тому, що в РПЦ існує потужний реакційний рух справжнього мракобісся, що знаходить своїх прихильників як серед російського, так і серед українського єпископату.

 

Це ті, хто вірять в масонсько-сатанинську силу персональних ідентифікаційних кодів, паспортів, Євросоюзу та США. Ось як відгукувався про Кирила позбавлений сану колишній чукотський архієрей Диомід (Дзюбан), противник "штрих-кодів": "Хороший еретик– это либо искренне покаявшийся, либо мертвый".

 

Тим-то і можна пояснити мовчання патріарха РПЦ з приводу ситуації в Київській митрополії. Бо і одеський Агафангел (Саввін), і донецький Іларіон (Шукало) є, як кажуть, представниками цього опортуністського православного руху з загостреним і болісним неприйняттям всього "інославного".

 

Мовчазний вибір Кирила на користь останніх показав його слабким керівником, який вирішив поступитися нагальними реформами для виживання Церкви на користь її стагнації.

 

Тріщини "Русского мира"

Еволюція у поглядах митрополита Володимира (Сабодана) помітна у тому сенсі, що за час перебування на київській кафедрі він зрозумів необхідність введення у ширший вжиток у церковному житті народних мов – української, російської.

 

Звичайно, до Кирила це доносять як "гріх" проти "Русского мира", де все має бути уніфіковане під "церковнослов’янський" стандарт.

 

Причому вкрай непереконливі аргументи звучать від поборників "далекої сивини", які захищають церковнослов’янську богослужбову мову: тому що це красиво, тому що це утаємничено, тому що відсутні належні переклади текстів російською та українською.

 

Воюючи за сумнівну естетику і церковнослов’янський магізм, його прихильників не обходить той факт, що, за даними соціологів, в Росії всього 1% (!) громадян будуть сумлінно дотримуватися Великого посту. В Україні – третина віруючих.

 

В Молдові все більше людей починають переходити до парафій Румунської православної церкви, бо служби там проводяться румунською (молдавською) мовою, яку розуміють всі, окрім "етнічних росіян".

 

Проти "московського" стандарту нещодавно збунтувалися священики Болгарської православної церкви у Софії, попросивши болгарського патріарха Максима позбавити парафію святого Миколая російського ігумена, який проводить "московизацію" церковного життя. Перше, що зробив російський засланець, – скасував читання Євангелія болгарською мовою.

 

Це лише одиничні, але яскраві факти безперспективності просування ідей "Русского мира" поза межами Росії. Протистояння в УПЦ МП засвідчило, що вже самі клірики опираються "руському обмирщенню".

 

На жаль, історія нічому не вчить консерваторів з РПЦ, які вже кілька разів за трохи більше як 400 років її існування доводили російське православ’я майже до повного знищення.

Ярослав Коцюба, для УП
Фото Михайла Маркова


Джерела: www.pravda.com.ua

Мандрівники Христа Царя