20.09.2014р. Б. / Нові та старі ідоли

     Якось п’ятирічний Сашко, син моїх добрих друзів, почувши розмову дорослих, запитав у батьків: «А що це таке радянська влада?». Тато не відразу зметикував як це доступно пояснити п’ятирічній дитині і сказав: «Краще, синку, не питай». Натомість мама знайшла, що відповісти. «Це як цар Навуходонор, — сказала вона. — Вони обманювали людей і примушували поклонятися їхнім бовванам».

Кращого пояснення годі було придумати. Адже хто такий цар Навуходоносор хлопчик знав. Дбаючи про те, щоб передати віру своїм дітям, його батьки щонеділі моляться разом із ними ранішньою молитвою Літургії Годин і тому пояснили йому фрагмент з Книги Даниїла (глава 3), який ще називають піснею трьох юнаків в печі і яким Церква молиться під час Утрені кожної неділі. Знав Сашко про трьох юнаків, котрі, залишаючись вірними Богу,  відмовились виконати царський наказ і вклонитись його статуї, за що і були кинуті в піч, але, завдяки тому, що Бог, здатний врятувати від будь-якої смерті, був з ними, вони вийшли з печі неушкодженими. 

            Дитина про яку йдеться — не єдина з католицьких родин, що знає цю біблійну історію. Але як би хотілось, щоб її знали і якомога більше дорослих, особливо тих, кому дано приймати рішення, які впливають на життя усього суспільства. Церква не дарма включила цей фрагмент Святого Писання в Утреню кожної неділі, урочистості і свята. Адже людина кожного дня стає перед вибором як вирішувати проблеми, що виникають перед нею: або покладаючись на Бога, або на ідолів цього світу. 

            Така дилема стояла перед кожним віруючим в радянські часи: або поклонитись бовванові, що стояв на центральній площі кожного міста чи селища, або, залишаючись вірним Богу, з надією на Нього увійти у вогняну піч. Були ті, хто, зрікаючись віри, вибирали перше, але були і ті, хто вибирали друге. Для когось з них цією піччю стало звільнення з роботи або виключення з навчального закладу, а для когось — ГУЛаг і психушки. Визволення від панування цього ідола почалось наприкінці 80-их років, його продовженням (нажаль — ще не завершенням), стали події початку нинішнього року, що їх журналісти влучно назвали «ленінопадом». 

            Але світ, вражений первородним гріхом, такий, що на зміну одним ідолам приходять інші, дуже часто — хитро замасковані під щось добре і гарне. І про це слід пам’ятати особливо тепер, коли наша країна, зробивши свій цивілізаційний вибір, йде шляхом євроінтеграції. Чи не станеться раптом так, що разом з усім позитивним, що Україна може отримати на цьому шляху, зближення з Євросоюзом, який — дивитимемось правді у вічі — знехтував християнським корінням європейської цивілізації, зможе відкрити двері таким «надбанням» секуляризації, як гендерна політика, вседозволеність у сексуальній сфері, легалізація одностатевих шлюбів, евтаназія, пропаганда споживацького способу життя, мета якого — отримання задоволення за будь-яку ціну і так далі в такому ж дусі, на що багата сучасна Європа і що спрямоване, передусім, проти першооснови суспільства — родини? 

            Готуюсь почути заперечення на кшталт: «Нині країна стоїть перед серйозними загрозами, треба шукати захисту і підтримки». Так, загрози справді серйозні, і шукати підтримки треба. Але ж не за будь-яку ціну. Не приймаючи некритично все, що нам може пропонуватися або, тим більше, нав’язуватися. Так, країни Європи  дійсно підтримала Україну у нинішній надзвичайно важкій ситуації  і ми повинні бути вдячними за цю підтримку. Але чи не могла ця підтримка бути наданою значно раніше? А до того ж — чи достатньо цієї підтримки, щоб усунути небезпеку, що загрожує нашій країні? На Сході України, начебто, досягнуто перемир’я (якщо нинішнє становище можна назвати справжнім перемир’ям), але про повне усунення усіх загроз говорити, нажаль, поки що не доводиться. А от пропозиція «євровартостей» вже надійшла. Україна ще не встигла ратифікувала договір про асоціацію з ЄС, а з боку окремих діячів Європарламенту вже пролунали прикриті словами про «демократизм» заклики не розпускати комуністичну фракцію у Верховній Раді і припинити процес щодо заборони КПУ. 

   Звичайно, я не засуджую європейський вибір України, не заперечую необхідності взаємовигідного співробітництва з країнами Європи. Вибір зроблено і дороги назад немає, до того ж, дякувати Богу, Європа, крім псевдовартостей, зберігла і багато вартостей справжніх, істинних. Але я за те, щоб, зближаючись з об’єднаною Європою,  Україна назавжди залишилась Україною, а наш народ і наше державне керівництво в цей важкий для нас час не перестали покладати свої надії на краще майбутнє передусім на Бога, Котрий любить нас, любить Україну і для Котрого не існує нічого неможливого, Котрий здатний врятувати нас з будь-якої «вогненної печі», а вже потім — на земні чинники, які, зрештою, не діють незалежно від волі Всевишнього. I дуже б хотілось, щоб євроінтеграція не стала для нас ідолом, вклонившись якому (тобто — прийнявши псевдовартості, здатні знищити первинний осередок суспільства – родину), ми почали б знищувати з середини наше суспільство,  яке ми — в тому числі і шляхом зближення з Євросоюзом — хочемо захистити від зовнішньої загрози. 

Джерело:   КРЕДО

19.09.2014р. Б. / Сестри Служебниці НДМ запрошують мирян на реколекції

У вирі життя так часто хочеться побути в тиші, послухати своє серце, почути відповідь на питання душі. Господь запрошує тебе, дорогий друже, до особистої зустрічі, де ти зможеш почути Його голос, перебувати в Його люблячій присутності, наповнитися миром і спокоєм, якого так бракує в нинішньому світі.

Тема:
"Боже Слово в житті християнина" - Фундамент для початківців
9-12 жовтня 2014 року

Чекаємо вас з адресою:
вул. Шевченка, 9
78400 м. Надвірна
Івано-Франківська обл.
(03475)  2-30-45
www.rekoldim.com         recoldim@gmail.com

Контактні телефони:
с. Емілія 067 736 94 45
с. Міріям 097 921 85 38

 Попередня реєстрація обов’язкова!

Джерело:   Воїни Христа Царя

19.09.2014р. Б. / Успіх суспільства завжди закорінений у сім’ї

Тільки дурень може думати, що створить ідеальне суспільство завдяки розширенню свободи окремих людей чи їхніх груп. Не вийде. Тому чим більше наші політики наголошують на свободі кожного індивіда, щоб іти за його власним баченням реальності, тим більше уряду потрібно буде контролювати громадський порядок, щоб не розвалилася система.

 

Однак як ліберали, так і консерватори Заходу схильні вбачати прогрес саме в індивідуалістичних термінах. Ліберали наголошують на праві бути вільними від перешкод до самореалізації, а консерватори — на правах власності. При цьому обидві сторони типово зосереджені на подоланні індивідуальних обмежень, як на ключі до соціального прогресу. 

Причина в тім, що людина не може діяти вільно, допоки не буде сформована морально. На жаль, популярні тепер соціальні, культурні та політичні тренди більше схильні усувати моральну формацію як перешкоду до самореалізації. А в результаті отримуємо суспільство без спільної мети, в якому поза ціллю економічного процвітання, кожен займається своїми справами, тобто суспільство, яке воює з собою.

" Людина не може діяти вільно, допоки не буде сформована морально. 

Наголос на усуненні всіх перешкод тільки видається найкоротшою стежкою до свободи. Насправді воно не працює. Навпаки, завжди потрібно обирати довгий шлях до свободи, шлях морального формування, котрий єдиний може зробити нас здатними обирати добро. У книзі Вихід (13,17) читаємо: «Як відпустив фараон людей, Бог не повів їх по дорозі до землі Филистимлянської, хоч вона і ближча». І причина подана у цьому ж вірші: «Бо, сказав собі Бог, народ розкається, як прийдеться йому воювати, та й захоче повернутися в Єгипет». 

Навпаки, Бог повів ізраїльтян на сорок років у пустелю, щоб вони розвинули чесноти, необхідні для свободи, щоб вони підняли свій погляд вище за «сісти навколо казанів з м'ясом та їсти хліба досхочу» (Вихід 16,3). Це і є довга дорога до свободи. І немає коротшої, бо ми невільники, якщо керуємося власними апетитами і пристрастями. Більше того, суспільство, яке складається з таких людей постійно ганяється за ілюзіями і розвалюється через хаос. Це реальність людського життя. 

Внутрішня свобода веде до суспільних цілей

 

Ось що потрібно собі чітко усвідомити. Правдива «соціальна» мета — це не перетворення суспільства, щоб воно служило моїм егоїстичним інтересам чи навіть сумі всіх егоїстичних інтересів. Через велику кількість теорій, які лежать в основі західного лібералізму, нас привчили думати про соціальне благо як таке, що автоматично виростає з необмеженої особистої свободи, неначе направлене різноманітними «невидимими руками». Тобто, розглядаємо ми ідеал консерваторів (повну ринкову свободу спекулювати як нам хочеться тим, чим володіємо) чи ідеал лібералів (універсальна освіта, в якій кожен гравець починає з однаковою кількістю фішок), за цим все одно стоятиме одна і та ж ідеологія: визволити індивіда від зовнішніх перешкод, щоб обробити і пристосувати утопію. 

Немає нічого безглуздішого. Справжня «соціальна» ціль — це та, яка слушна для socius, тобто для компаньйона і партнера, для зростання всіх компаньйонів і партнерів у більше суспільство, частиною якого є ми самі. Це ще один спосіб сказати, що соціальна мета завжди добивається спільного блага, і так вже трапилось, що це наріжний камінь як класичної політичної теорії, так і католицького суспільного навчання. Термін «спільне благо» є важливим, бо він одночасно зосереджений на тому, що спільне і на тому, що добре.

" Доки ми в першу чергу керуємося власними пристрастями, доти ми не здатні дбати про соціальне благо, яке є спільним для усіх. 

Тепер можна ввесь день доводити, де саме маємо знайти концепції добра, але щонайменше приймемо те, що не вийде досягти добра, затверджуючи егоїзм, як  загальну мету. Навіть за глибокої сучасної наївності, яка зосереджується на духовній слабкості людської природи, мало хто заперечить, що більшість із наших апетитів і пристрастей не мусять бути задоволені для того, щоб досягти благо (чи навіть бути «успішним»). Ми могли не погодитись, коли воно стосується нас самих, але не як загальний принцип. Ми постійно бачимо, що обмеження є необхідними для пристрастей інших людей. 

Це ж очевидно, доки ми в першу чергу керуємося власними пристрастями, доти ми не здатні дбати про соціальне благо, яке є спільним для усіх. Без дисциплінованості, яка включає деяку звичну безкорисність, нам дуже важко оцінити, які ж суспільні пріоритети собі поставити на будь-якому гармонійному і плідному шляху. 

Повертаючись до сім'ї

 

Вже зазначалось, що можна безкінечно дискутувати про найкращі ресурси для розуміння блага. Ліпше його взяти у тій чи іншій релігії, у філософії чи зі школи власних «граблів»? Я б хотів залишити цю дискусію на інший день. Однак, вже зараз можемо побачити, що перший будівельним блоком суспільного порядку мусить бути той, в якому ми вчимося панувати над прагненням власного блага заради добробуту всіх. 

Очевидно, що цим першим і найбільш універсальним блоком не може бути індивід. І так само очевидно, що це має бути сім'я. 

Навіть у божевільному суспільстві, яке керується ідеологією індивідуалізму, майже всі ми отримали основні норми моралі в сім'ї. Саме там ми вперше вчились прагнути спільної мети, поважати потреби інших і пересвідчуватись, що «спільне благо» не буде порушене, якщо ми підемо за власними бажаннями. Перше правило, яке ми вивчаємо в сім'ї чи у групі сімей, це вгамувати свої пристрасті і ділитись, що, в свою чергу, пом'якшує нашу вроджену слабкість до того, щоб все було по-нашому. Другим правилом є співпраця, а третім — підпорядкувати власні інтереси заради спільного блага, щоб насолодитись перевагами групи.

" Коли ми усвідомимо, що сім'я є будівельною одиницею суспільства, тоді відкриємо наскільки нерозумними стають спроби покращити суспільство через ідеологію і політику, яка зосереджується виключно на індивіді. 

Індивідуалістичне відхилення щодо самореалізації веде багато батьків до мінімізації основного морального виховання. Особливо у сім'ях з одною дитиною, хіба якщо батьки дуже обережні і не розпещують її. Ще гірше з цим у розбитих сім'ях, де у свідомості й серці дитини закарбовується перший урок, що мама чи тато знехтували спільним добром заради власного. Добре відомо, що дітей розлучених батьків мучать відчуття небезпеки, фрустрація, гнів і навіть моральна нестабільність. Тому згуртовані родини необхідні для економічного добробуту. 

Коли ми усвідомимо, що сім'я є будівельною одиницею суспільства, тоді відкриємо наскільки нерозумними стають спроби покращити суспільство через ідеологію і політику, яка зосереджується виключно на індивіді. Насправді, коли применшують важливість сім'ї, тоді ж і погрожують основоположній внутрішній свободі, яка одна забезпечує належне сприйняття і досягнення спільного блага. 

Це означає, що якісний суспільний лад завжди глибоко закорінений у нашу прокреаційну ідентичність, яка здійснюється у непорушному подружжі і стійкому сімейному житті. Це не один варіант із багатьох, бо виникає із того, що значить бути людиною. Просто так є. 

Др.Джеф Мірус, Catholic Culture
Переклад: Кічаєва Ольга, СREDO
Фото: www.noahslightfoundation.org

Джерело:   КРЕДО 

18.09.2014р. Б. / Папа Франциск про вселенську і апостольську Церкву

Повний текст катехези під час Загальної аудієнції з понтифіком у середу 17 вересня.

Дорогі брати і сестри,

Коли визнаємо нашу віру, то говоримо, що Церква є «вселенська» і «апостольська». Яке значення мають ці дві характерні риси Церкви? Яку вони мають вартість для християнських спільнот і для кожного з нас?

1.«Вселенська» означає загальна. Повне і зрозуміле визначення дає нам один з Отців Церкви, св. Кирил Єрусалимський, стверджуючи: «Церква завжди називається «загальною» бо поширилась по цілій землі, від одного краю до іншого, бо безперервно навчає нас усього, що людина має знати про речі видимі і невидимі» (Катехеза XVIII, 23).

Виразним знаком вселенськості Церкви є те, що вона говорить всіма мовами. А це плід П’ятидесятниці ( пор. Ді 2,1-13): бо це Святий Дух зробив здатними апостолів і цілу Церкву проголошувати всім, аж до країв землі Доброї Новини про спасіння і Божу любов.  Така Церква від моменту свого народження є вселенською, «симфонічною» і не може бути іншою як вселенською, налаштованою на євангелізацію і зустріч з усіма. Боже Слово сьогодні читається всіма мовами, всі мають Євангеліє рідною мовою для читання. Повертаюсь до того самого: завжди варто носити з собою маленьке Євангеліє, в кишені, в сумці і читати його фрагменти протягом дня. Це корисне для нас. Євангеліє проголошується всіма мовами, щоб Церква, перекази про Ісуса Христа, Відкупителя, були в цілому світі. Тому теж говоримо, що Церква є вселенською, бо є загальною.

2.Якщо Церква від моменту свого народження є вселенська, то це значить, що була народжена як та, «що вирушає в дорогу», місійна. Якби апостоли залишились у Горниці, не виходячи проповідувати Євангеліє, Церква була б лише Церквою того народу, того міста, Горниці. Але всі пішли у світ, від моменту народження Церкви, від моменту Зіслання Святого Духа. І тому Церква народилась як «вирушаючи в дорогу», місійна. Саме це виражаємо, коли називаємо її апостольською, бо Апостол це той, хто несе Добру Новину про воскресіння Христа.

Цей термін нам нагадує, що Церква збудована на фундаменті Апостолів і продовжуючи їх справу послана, щоб занести всім людям послання Євангелія, разом із знаками ніжності і сили Бога.  Бо це апостоли вийшли і створили нові Церкви, висвятили нових єпископів і то в цілому світі, невпинно. Сьогодні продовжуємо справу тієї групи апостолів, які отримали Святого Духа, а потім вийшли щоб проповідувати. Так само і це випливає з П’ятидесятниці: це по суті Святий Дух перемагає всілякий опір, спокусу закритися в собі, серед небагатьох обраних і вважати себе єдиними адресатами Божого благословення. Якщо це робить якась група християн – «Ми – вибрані, лише ми» - то врешті вмирає.

Спочатку помирають душею, а пізніше – тілом, бо не мають життя, не здатні до народження життя – інших людей, інших народів – не є апостольськими. Це саме Святий Дух веде нас на зустріч із братами, також тими – в кожному значенні – найбільш віддаленими, щоб могли з нами розділити любов, мир, радість, які Воскреслий Господь залишив нам як дар.

3.Що для наших спільнот і кожного з нас означає належність до вселенської і апостольської Церкви? Насамперед означає взяти собі до серця спасіння цілого людства, не бути байдужим або ворожим щодо долі багатьох наших братів, а бути відкритими і солідарними щодо них. Означає також відчуття повноти, доповнення, гармонії християнського життя, відкидання позиції упередження, односторонні, що закривають нас в собі самих.

Належність до апостольської Церкви означає свідомість, що наша віра закорінена в переказах і свідченні самих апостолів Ісуса. Це значить почуватися неустанно посланими у єдності з наступниками апостолів, щоб проголошувати з серцем переповненим радістю Христа і Його любові до цілого людства.

Тут хотів би пригадати героїчне життя багатьох місіонерів та місіонерок, які залишили свою Батьківщину, щоб проповідувати Євангеліє в інших країнах та на інших континентах. Один бразильський кардинал, який багато працював в Амазонії, колись мені сказав, що коли їде у якесь місце в Амазонії, в якесь місто, завжди йде на цвинтар, на могили тих місіонерів, апостолів: священиків, монахів, сестер, які прибули, щоб проголошувати Євангеліє. Він вважає, що вони всі можуть бути зараз канонізовані: залишили все, щоб проголошувати Ісуса. Дякуймо Богу, бо наша Церква має так багато місіонерів, мав їх так багато і потребує їх ще більше! Дякуймо Богу за це! Може серед багатьох присутніх тут хлопців і дівчат, хтось прагне стати місіонером. Це прекрасно: нести Євангеліє Ісуса. Нехай будуть мужні!

Просімо Бога, щоб відновив у нас дар Святого Духа, щоб кожна християнська спільнота і кожний охрещений був виразом святої матері Церкви, вселенської і апостольської. Дякую.

Джерело:     Воїни Христа Царя

17.09.2014р. Б. / VI Всеукраїнське військове паломництво до Зарваниці відбудеться з 19 по 21 вересня

VI Всеукраїнське військове паломництво до Зарваниці проходитиме під гаслом «Блаженні миротворці». Про це в коментарі сказав о. Любомир Яворський, військовий капелан.

VI Паломництво триватиме з 19 по 21 вересня. Першого дня очікується на приїзд учасників, а вже наступного, об 11.30, відбудеться зустріч усіх учасників паломництва біля парафіяльної церкви Пресвятої Тройці перед сценою. І одразу о 12.00 – відкриття Паломництва. Того ж дня (початок о 21.30) – Панахида за загиблими військовослужбовцями та правоохоронцями. Останнього дня (початок о 09.00)–Архиєрейська Божественна Літургія.

Зазвичай у військовому паломництві брало участь близько двох тисяч військових. За словами о. Любомира, цього року, мабуть, військових буде менше, натомість очікується участь родин військових, волонтерів та всіх небайдужих людей.

«Очікуємо на участь різних людей. Це буде паломництво не лише військових, а і їхніх родин, волонтерів, які допомагають військовим, котрі щомиті готові віддати своє життя», – сказав капелан.

«Ми проситимемо Бога про підтримку, про припинення цієї жорстокої несправедливої війни. Молитимемося, щоб Господь відвернув від нас це лихо», – підкреслив священнослужитель.

Для учасників паломництва підготували спеціальні значки у формі козацького хреста, у жовто-блакитному кольорі, у середині зі складеними в молитві долонями.

З більш детальною програмою VI Всеукраїнського військового паломництва можна ознайомитися тут.

Пригадуємо, що Блаженніший Святослав закликав усіх небайдужих єднатися з військовими в молитві за мир і спокій в Україні та світі, яка проходитиме в Зарваниці.

Джерело:  Департамент інформації УГКЦ

16.09.2014р. Б. / Синодальне послання до вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі про суспільно-політичну ситуацію в Україні напередодні виборів до Верховної Ради

 …Не лякайся й не падай духом, 

бо Господь, Бог твій, з тобою, куди б ти не подався 

(Книга Ісуса Навина 1, 9).

Дорогі в Христі!

Уже близько року весь наш народ перебуває в паломництві до справжньої свободи. Пройшовши визвольний досвід Революції гідності, ми спільно переносимо трагічний військовий конфлікт, анексію Криму й агресію з боку сусідньої держави на Cході України, переживаємо складну економічну кризу, постійно стоїмо перед викликами в політичній сфері. Як ми можемо мати певність, що Бог є з нами?

Під проводом Мойсея народ Ізраїлю 40 років здійснював своє паломництво, свій перехід – від рабства до свободи, від смерті до життя, з дому неволі до Обіцяної Землі. Скільки непевності і страху було серед народу, який відважився піти за покликом Божим; скільки непевності мав сам Мойсей, якому Господь доручив стати провідником у цьому переході! Всевишній дав Мойсеєві знаки Своєї підтримки та присутності – здатність молитися і чути Бога; Ковчег Завіту, в якому були скрижалі Заповідей, котрі навчали правди і справедливості; розквітлий жезл Аарона, що свідчив про Божу пастирську опіку над вибраним народом. Ми знаємо, що народ Ізраїлю здійснив перехід і посів Обіцяну Землю.

Ця історія зі Старого Завіту є не просто нагадуванням, а пророцтвом, знаком, обіцянкою і для нас, що Бог є з нами. Він перевів ізраїльтян через пустелю і тепер супроводжує нашу Церкву та український народ через усі сьогоднішні випробування, допомагає нам долати страх і непевність. У нас також є знаки Божої підтримки: молитва Майдану, що помножувала сили; Богом дана земля, яка годує і підтримує життя; Божі заповіді, що навчають; мучеництво праведників і героїв, які свідчили в далекому та близькому минулому і свідчать також сьогодні про силу духу нашого народу та очищують його своєю жертвою. Хоч якими є горе, страх і відчай, ми знаємо, що Господь – з нами.

Наше паломництво – це час випробувань, але водночас і нагода для консолідації, об’єднання. У нашому церковному гімні ми молимо: «Боже, нам єдність подай». Саме зараз ми бачимо неймовірну потугу об’єднаних зусиль: у праці волонтерів, у мобілізації населення, у щедрих пожертвах на потреби армії, у допомозі вимушеним переселенцям із Криму і Сходу. Усе це – діла милосердя, і саме вони стягають на нас благословення Неба. Нас має єднати не лише горе, небезпека, страх, а й розуміння спільної долі і спільного майбутнього.

Закликаємо всіх і надалі витривало крокувати дорогою правди та свободи, щодня будувати наше майбутнє ревною молитвою, солідарністю зі стражденними і потребуючими, підтримкою всіх ініціатив, державних і громадських, скерованих на захист нашої Батьківщини та утвердження в нашому народі Божого спасенного Закону. Ми схиляємо свої голови перед усіма героями, які віддали своє життя за волю і незалежність нашої держави, за гідність кожного українця, кожного європейця. Висловлюємо щирі співчуття їхнім родинам, як рівно ж близьким і рідним усіх загиблих під час військових дій на Сході України. Скеровуємо особливі слова визнання до всіх, які сьогодні з подиву гідною самопожертвою стоять на фронті нашої спільної свободи, і дякуємо тим, хто своєю великодушністю та особистою жертвою свідчить про Божі істини в час війни й великих моральних викликів.

Заявляємо про нашу близькість до родин поранених, позбавлених даху над головою та наражених на різноманітні небезпеки. Запевняємо їм молитовну підтримку та закликаємо всіх священиків посилювати пастирську солідарність з усіма потерпілими. Заохочуємо всіх вірних УГКЦ і людей доброї волі в Україні та в міжнародній спільноті до посиленої спільної праці задля зменшення страждань та зцілення духовних і тілесних ран українців. Закликаємо всіх, хто нас почує, до конкретних євангельських діл милосердя. Ми не приречені обставинами, ми можемо і повинні діяти!

Перед нами – вибори до Верховної Ради України. В час стрімкого переходу, ці вибори виявляються чи не найскладнішими й найважливішими в історії нашої держави. Тому нині нам потрібна єдність – об’єднання не навколо політичних фігур, а навколо спільного розуміння нашого майбутнього. Минула зима всім нам показала, наскільки необхідний нам чесний і незалежний парламент, наскільки важливим є вибір кожного депутата і яка величезна ціна їхньої нечесності та помилки.

Сьогодні наш політичний устрій залежить від нас, бо Господь Бог, Джерело всієї влади, доручив її народові. Тому наша відповідальність – привести до влади чесних і мудрих політиків. Можливо, кожен зокрема не має надто великого впливу на політиків чи ситуацію, але, будьмо певні, навіть один голос, один чесний вибір, може бути вирішальним на локальному рівні і сприяти спільному правильному рішенню в масштабах всієї країни. Не перекладаймо відповідальності на інших, робімо свій вибір мудро і чесно.

У такий непевний час легко спокуситися на улесливі гасла популістів, які породжують паніку та спонукають до порожнього критиканства. Критика доцільна, якщо її метою є спільне благо. Конструктивна критика сприяє єдності, тоді як критиканство і політиканство – від неї віддаляють. Не вірмо тим, хто обіцяє блискавичне вирішення всіх проблем. Україні потрібні глибинні і послідовні реформи у дуже багатьох сферах, як це виявили політична та економічна криза, а тим більше війна. Для реформ ми потребуємо мудрості і мужності політиків та єднання народу, адже реформи, напевно, будуть болісними та довготривалими. Слід без зволікань починати їх впроваджувати. Український народ, після Майдану, справедливо очікує реформ, навіть їх вимагає.

Важливо, - як вже було сказано, - що причини з’ясовано: усі ми бачимо, як кровоточить у нас виразка корупції, грошолюбства, подвійної моралі та безкарності у зловживанні владою. Це, передусім, духовні болячки, а тому в духові знаходьмо і ліки від них.

Звертаємося до політиків – чинних і тих, що будуть обраними. Ви приходите до влади в неймовірно складний час. Зараз не пора втішатися здобутими благами – це час жертовності. Довірена вам влада передбачає насамперед відповідальність перед людьми, які вам довірилися. Нехай завжди буде перед вами жертва Небесної сотні Майдану, а тепер уже й тисяч загиблих українських воїнів і мирних мешканців Сходу. Нехай це стане мірилом для кожного вашого рішення.

Ми довірилися Богові і пішли паломницьким шляхом гідності та свободи. Це - довге паломництво й далеко не кожен стане свідком його щасливого завершення. Мойсей, обраний Богом, і той не побачив. І Патріарх Йосиф, який виводив нас із дому неволі, також не діждав. Бачив тільки Митрополит Андрей, та й то лише в дарованій йому передсмертній візії. Не побачать уже й Герої Небесної сотні. Але всі, тут згадані, мають одну спільну рису: вони – вели і йшли до кінця, передаючи естафету нам. Будьмо ж вірні їхньому провідництву!

Перед нами багато непевності: ми не знаємо, якою ця дорога буде і скільки вимагатиме жертв, скільки воїнів світла буде потрібно, щоб вивести нас із пітьми. На багато питань ми не маємо відповіді. Ніхто не має. Відповідь має лише Господь, Який каже: «Не бійтеся! Ідіть! Я буду з вами!» У цьому ми можемо бути певними. Тому йдімо разом із Богом!

Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду Єпископів УГКЦ

† СВЯТОСЛАВ

Дано у Львові-Брюховичах,
дня 13 вересня 2014 року Божого,
в празник Положення чесного пояса Пресвятої Богородиці

---

Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної Божественної Літургії в неділю, 21 вересня, у день празника Різдва Пресвятої Богородиці

Джерела:   Департамент інформації УГКЦ

КІРІОС

15.09.2014р. Б. / Папа Франциск молився за мир разом з українськими капеланами

13 вересня Папа Франциск разом із представниками країн-учасниць Першої світової війни молився за жертв, що полягли століття тому, захищаючи свої держави. Україну представляв Департамент Патріаршої курії Української Греко-Католицької Церкви у справах душпастирства силових структур України, а саме заступник керівника Департаменту о. Любомир Яворський.

У своїй проповіді Папа Франциск говорив про те, як важливо не залишатися байдужим у сьогоднішній ситуації, коли наш брат - держави, в яких відбуваються воєнні дії, потерпає від насилля. Свою проповідь Папа пов'язав з Євангелієм дня, в якому йшлося про вбивство Каїном Авеля. "На запитання Бога, де його брат, Каїн відповідає: "Чи ж я сторож брата свого", - каже Папа Франциск. Святіший Отець закликав кожного не бути байдужим, бо це, за словами Папи, лише сприяє злу.

По завершенні Літургії Папа Франциск вручив представникам по лампаді, яку кожен із них запалить у своїй країні, молячись за мир.

"Ми запалимо цю лампаду на VI Всеукраїнському паломництва до Зарваниці, - каже о. Любомир. - Молитва мотивує нас дбати про мир, боронитися від загрози зовнішньої та від загрози байдужості в нашому серці", - підкреслив священик.

Джерело:   Воїни Христа Царя

15.09.2014р. Б. / Акафіст Всецариці (video)

Акафіст Всецариці. Жидичинський Свято-Миколаївський чоловічий монастир (Жидичин, Ківерцівський район Волинської області). Зображення: ікона "Україна".

Akathist (praise hymn) to All-Queen (Virgin Mary). Chant from Zhydychyn monastery of St. Nicholas (Ukrainian Orthodox Church of Kyiv Patriarchate) in Zhydychyn, Kivertsi district, Volhyn region, Ukraine. Photo: Icon "Ukraine

Джерело:    КІРІОС

14.09.2014р. Б. / Багатьом би не завадило «зійти з неба»

Роздуми над Словом Божим на свято Воздвиження Всечесного Хреста

  Піднятися на небо можливо тільки тому, хто зійшов із неба. Такою людиною був Ісус Христос, і тільки Він Один, ніхто не був на небі, щоби з нього спуститися. Хоча…

Грецьке слово «уранон» (небо) означало також грецького бога неба — Ураноса. В язичницьких віруваннях багатьох народів, які в той час зусібіч оточували Ізраїль, вважалося, що небо — це «місце постійного проживання» богів. Відповідно, зійти з неба також може означати зректися себе, коли у своєму егоїзмі я не бачу нікого, крім себе, коли стаю шанувальником "бога" Я. З іншого боку, ми можемо бути поневолені різними речами цього світу, настільки важливими для нас, що вони стають ідолами, «богами». Побачити правду про своє поневолення ідолами й відмовитися від цього — це також «зішестя з неба». 

У понятті «зійти» наявний принциповий момент: сходження згори донизу. Тобто упокорення. Господь відкриває небо покірним, тим, хто добровільно «спустився з висот». Книга Буття, описуючи горе Якова, коли сини принесли закривавлену одіж улюбленого сина, Йосипа, передає його страждання словами: «Зійду в шеол…» Тобто це страждання, смерть, що для віруючої людини є порогом воскресіння. Люди, які переживають смерть у перспективі воскресіння, отримують Небо. 

Порівнюючи себе зі змієм Старого Завіту, Ісус натякає на свою смерть. Саме хрест був інструментом, який «підніс»Ісуса, наблизив Його до неба. І це продовження відкриває нову межув розумінні того неба, в яке сходить Спаситель. Піднятися в небо може той, хто «по дорозі» піднявся на Хрест. Чи прагну я такого неба, якщо для цього треба пройти через хрест? 

А чому Мойсей, тобто Бог, який йому велить, вибирає саме такий шлях спасіння — змія? Щоб урятуватися від змій на землі, треба подивитися на змія в небі. Дуже софістично, особливо, якщо додати, що диявол прийшов до Єви в образі змія і був проклятий Богом. Чому Господь обирає змія, чому Ісус порівнює себе із таким, м’яко кажучи, неоднозначним персонажем? 

Я не знаю, є лише припущення: 

- Вдивляючись у змія, який є початком мого гріха, я стаю ближчим до правди, а значить — визволення. 

- Коли Ісус співвідносить себе зі змієм, Він натякає: Його милосердя таке велике, а прощення — таке незбагненне, що Він готовий його дати навіть самому дияволу, змію. 

- Цим Ісус показує, що добро і зло ззовні можуть виглядати дуже подібно, навіть однаково(пригадайте притчу про кукіль), і тому наш вибір має сягати набагато глибше зовнішнього, поверхневого.

Може, у вас є якісь інші здогадки? 

І насамкінець. Бог у книзі Чисел, описуючи змія-рятівника, каже так: «Зроби собі вогненну гадюку й повісь її на стовпі, а як укусить когось гадюка, то він погляне на неї й зостанеться живий». Бог не обіцяє віруючим (тим, хто по слову Бога дивитиметься на змія) комфортного безпроблемного життя. Їх також будуть жалити змії, їм також буде боліти, у них на шкірі залишатимуться шрами. Все, що обіцяє Бог, — це «тільки» життя. Вони не помруть. Чи достатньо тобі цього, щоби послухати Бога? 

Джерело:   КРЕДО

14.09.2014р. Б. / «Попелясте середовище», або Як інтерпретація стає злочином

Комп’ютер обробляє певний набір інформації і видає відповідь на конкретні запити. Якщо попросити цього розумника перекласти з російської на українську мову словосполучення «Пепельная Среда» – машина зробить із цього «Попелясте середовище». Отже, машина не така розумна, щоб адекватно витлумачити людське життя: її не можна навчити емоцій, вона не знає, що таке прагнення, воля, розуміння того, навіщо й кому потрібно тлумачення; а саме цими якостями й відзначається людська інтерпретація.

 

Хоча насправді й людина часто тлумачить своє життя досить вузько, на кшталт «попелястого середовища» – коли розглядає навколишній світ крізь призму стереотипів, без надії на майбутнє. Така інтерпретація призводить не лише до легких непорозумінь, а й до грандіозних людських трагедій. Це щось на кшталт нашої теми – «Не свідчи неправдиво проти ближнього свого». Отже, погляньмо разом. 

У вимірі подружжя та родини

 

Люди, які становлять родину, є «епіцентром» нашої інтерпретації. Тобто про цих людей ми знаємо (як нам здається) більше за інших. Конфліктів із ними також маємо найбільше. Із ними ми можемо самі перетворитися на «попелясте середовище», трактуючи одне одного як безнадійно невиправних та ставлячи один на одному клеймо виразних негативних якостей. Наприклад, про дитину кажемо так: «Дуже слабенька, не впорається», – певним чином знеохочуючи її до кроків уперед. Потрібно пам’ятати, що дитина через брак досвіду страждає від таких слів, тому що не може правильно інтерпретувати певних речей. Якщо мати спересердя скаже: «Віддам тебе чужим людям», «Ти не мій син», – то дитя буде свято вірити, що так воно і є… І таким чином ми травмуємо дітей, даючи фальшиве свідчення, часто паралізуючи не лише їхній розвиток на початку життя, а й позбавляючи надії. 

У вимірі навколишнього суспільства

 

Щодо суспільства, то зараз, як ніколи, ми спостерігаємо – а часто-густо й самі долучаємося – до свідчення неправди як у політичному, так і в екзистенційному вимірі. Свою руку докладає тут і «авторитетна» «Вікіпедія», і будь-яке ЗМІ чи політична партія, які інтерпретують ті чи інші дії у кращому разі згідно зі своїм (вузьким) досвідом, у гіршому – згідно з замовною ідеологією. Разючим прикладом інтерпретації нинішніх подій в Україні є стаття «експерта» (кого конкретно – неважливо, бо ім’я їм легіон) під умовною назвою «Ментальні віруси». Автор прямо називає «вірусом» життя у правді. «Проти нас постала Імперія брехні. Вона виготовляє та експортує брехню. Потрібно розуміти те, що ментальні віруси відрізняються від природної мозкової флори тим, що вони є професійно виготовленою біологічною зброєю. І вона працює. Наприклад, Радянський Союз був знищений власне в результаті мозкової епідемії, застосування ментальної біологічної зброї до позбавленого імунітету населення СРСР». Як бачимо, сатана відверто паплюжить правду. 

У вимірі християнської спільноти

 

У наші часи, коли Церква переповнена різними видами спільнот, нагальною проблемою стала різна інтерпретація самого християнства. Тобто люди, поділені всередині Церкви, по-різному тлумачать навіть найвищі цінності. Для прикладу візьмімо слово «любов». Поставмо кожен собі питання: «У чому має виявлятися любов?» – а потім поділімося думками з братом чи сестрою. А ще краще взяти різні вікові та соціальні групи. Ой, чого ми лиш не почуємо! Багато-багато солодких слів, багато повчань, напучувань, віршів та цитат із Біблії. Слова, звісно, не попіл, та ми – не втілюючи їх у життя – перетворюємо їх у ніщо. Власне, у цей трагічний час християни мають показати не лише своєю досвідченістю й розумністю, а і втіленням у життя слів нашого Спасителя. Але от як може виглядати «втілення»: з’явилася новина, що терористи знищили протестантський молитовний будинок на території Донецька. Коментарі всіх «глибоко віруючих» були позначені пафосом, а одна віруюча написала: «Слава Богу!!!! Слава Богу!!! Що все це безумство Господь починає знищувати!!! Слава Богу!!!» (пунктуацію оригіналу збережено. – Прим. «КВ»). Скажіть мені, що це, як не бездумне, безсердечне «попелясте середовище»? 

Ірина Островська, "Католицький Вісник", № 17/ 2014

Джерело:   КРЕДО