14.05.2011р. Б. / Чи хоче українська молодь вінчатися в церкві?

Сучасна молодь цінує інститут сім'ї і шлюбу.

Такий висновок зробили експерти Інституту Горшеніна за підсумками річної програми міжнародних соціологічних досліджень «Студенти – образ майбутнього», проведеною в Україні, Росії, Польщі і Казахстані.

При цьому, як повідомили УНІАН в Інституті Горшеніна, кожен другий українець (50,8%) вважає нормою церковний і офіційно зареєстрований шлюб одночасно, в решті країн дослідження ж такий шлюб вважає за краще близько третини опитаних: Казахстан – 35,4%, Росія – 35,1%, Польща – 31,7%. Офіційно зареєстрованому шлюбу віддає перевагу половина молодих казахів (50,7%), майже половина росіян (45,3%), а також більше чверті українців (26,8%). У Польщі ж такий шлюб обирають 18,5% респондентів. При цьому майже третина молодих поляків (31,2%) обирає лише церковний шлюб, тоді як в інших країнах цьому варіанту віддає перевагу дуже невелика кількість опитаних (Україна – 5,6%, Росія – 4,2%, Казахстан – 3,2%).

Віддають перевагу цивільному шлюбу або є противниками шлюбу як такого менше 5% студентів кожної країни, що взяла участь у дослідженні.

Коментуючи результати дослідження, письменник і філософ Михайло ВЕЛЛЕР зазначив, що сучасній молоді зараз доводиться непросто. «На жаль, сьогодні старше покоління не може похвалитися тим, що залишає молоді в спадок непорушні традиції, високий рівень моралі, процвітаючу країну і світлу віру в майбутнє. Молоді сьогодні важко. Важко не стільки прогодуватися і купити штани, не стільки навіть знайти роботу, скільки усвідомити себе задоволеними в цьому світі і знайти якісь непорушні духовні цінності в ньому».

За його словами, ліберальна і ринкова ідеології дуже сильно зруйнували всю сьогоднішню культуру. «Здається, що можна все. Можна бути «гетеросексуалом» і «гомосексуалом», найголовніше при цьому, – не курити. Можна бути злодієм, найголовніше – щоб суд не назвав тебе злодієм. І тоді ти можеш високо тримати голову. Можна бути багатоженцем, можна торгувати живим товаром, можна займатися проституцією, і це називатиметься наданням сексуальних послуг населенню», - сказав він.

На думку письменника, сьогодні настав час повернення до так званих консервативних цінностей. «Сволота – завжди сволота, доблесть – завжди доблесть, вірність – завжди вірність, і щастя всіх – вище і дорожче, ніж щастя одного. Отже, молоді можна тільки побажати, по-перше, ніколи не втрачати віру в себе, по-друге, нічого не приймати на віру, а все перевіряти власним розумом, по-третє – у жодному разі не брати в спадок все, залишене батьками, але й не заперечувати все огульно теж у жодному разі. Адже життя поколінь полягає в тому, щоб прагнути взяти все краще в колишніх і відкинути все гірше, що вони намагаються нав'язати наступним поколінням», - вважає М.ВЕЛЛЕР.

Міжнародне соціологічне дослідження «Студенти – образ майбутнього» проводилося Інститутом Горшеніна з жовтня 2010 року по березень 2011 року. Всього згідно з випадковою вибіркою було опитано 5 155 студентів у 22 вищих навчальних закладах чотирьох країн: України, Росії, Польщі, Казахстану.

Джерело:

УНІАН

12.05.2011р. Б. / УГКЦ як народний трибун – єдиний порятунок для українства

Червонопрапорна провокація у Львові 9 травня цього року довела повне збанкрутіння українського політикуму. Держава вочевидь могла унеможливити це, але не схотіла. Так само і політичні партії, які обмежились незрозумілими заявами, судовими позовами, слабкою інформаційною кампанією. Дії націоналістів розцінювати інакше, як вмисне потурання провокаторам, важко, хоча до їхнього оправдання служить той факт, що на брутальні крики типу: «Хохлы - параша! Победа эта наша!» і «Смерть Галичине!» та тому подібні важко було не зреагувати. Інша справа, як усе це подали «українські» та московські ЗМІ. Але якби націоналісти дійсно хотіли зробити щось, щоб не дозволити провокацій у Львові, то могли би просто заблокувати дороги і не допустити червонопрапорного шабашу. Знахабнілим московським нацистам можна було дати цілком інакшу відповідь. Але… Як каже Леонід Макарович: «Маємо те що маємо». Маємо збанкрутілу політичну еліту, яка не є здатна захистити наш народ від банальних політичних провокаторів з боку українофобів. Про державу годі й говорити –від неї очікувати захисту – все одно, що в Сахарі чекати дощу, раз на 10 років, може, й випаде.

Нерозвинутість громадянського суспільства і втрачена за роки комуністичного терору здатність нашого народу до самоорганізації цю ситуацію роблять ще трагічнішою.

Відірваність інтелектуальної еліти від народного життя стає все більшою. Наші інтелектуали часто нездатні збагнути, як то народ може робити такі дурниці, якщо інтелектуали його попереджали. Збанкурутіле «високоморальне» «противсіхство» виразно засвідчило цей розрив.

Наш народ опинився у ситуації, коли він не спроможний захистити сам себе. Ренесанс совка загрожує цього разу самому його фізичному існуванню. Йому за всяку ціну потрібен трибун, який боронитиме його інтереси. І єдиним таким трибуном може стати лише УГКЦ.

Чому саме УГКЦ? Розрізнені протестантські віросповідання не мають належного авторитету в суспільстві, УПЦ МП є інструментом імперської політики Кремля, а УПЦ КП та УАПЦ ментально не в стані протиставитись державній антинародній політиці та й не мають такого досвіду. Чітко видно, що Римо-Католицька Церква в Україні є церквою меншості, й вона може допомогти УГКЦ у Її посланні народного трибуна, але не може це служіння очолити. Суспільство просто такого не прийме.

УГКЦ має величезний досвід, як вберегти народ навіть у часі підпілля. Шкода, що цей досвід так мало вивчений навіть у середині самої УГКЦ, досвід народного трибунства, якій пролягає через усю Її нелегку історію. Що більше, УГКЦ має не так віддалений приклад – діяльність Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького.

Варто перегорнути двотомне видання творів цього «українського Мойсея», щоб побачити, який колосальний об’єм народного життя перебував під його опікою. Школи, лічниці, банки, народна просвіта, сиротинці, підприємства, лісництва, різні народні товариства. Церква під його проводом стала для українства того часу своєрідною національною державою, яка керувалася не політичною доцільністю, а законами Христового Євангелія. Митрополит не лише дбав про туземне добро своїх вірних, але й про їхнє християнське життя, тому розгорнув широку програму воцерковлення формальних греко-католиків. Програма діяльності Слуги Божого митрополита Андрея не втратила своєї актуальності й в наш час.

Перед навалою московського імперського совка українство мусить змобілізуватися на платформі зовсім протилежній від криптобільшовизму. І такою платформою властиво є Євангеліє Христове. Католицизм, на відміну від більшості християнських віросповідань, не має однієї чітко встановленої духовності, він не асоціює себе з жодною політичною силою, його соціальна доктрина є чи не найсправедливішою реально можливою до використання. Конфліктогенні ідеології типу нацизму, фашизму, комунізму, соціалізму, расизму, ксенофобії, антисемітизму не лише засуджені Католицької Церквою, вони противляться самій суті католицизму. Високий рівень довіри до УКГЦ, який в тричі перевищує кількість Її вірних, є серйозним потенціалом, який надає змогу УГКЦ бути почутою усім суспільством.

Звісно, можна зауважити, що у часи митрополита Андрея УГКЦ була багатою, а, обдерта комуністичними окупантами, вона перетворилася на жебрачку. Але таке твердження не оправдовує бездіяльності. Діяльність УГКЦ, яка старається охопити якомога більше ланок народного життя, тому свідчення.

Але народне трибунство УГКЦ має бути переосмислене у новій реальності, тій реальності, коли саме фізичне існування українського народу стоїть під питанням. Загроза втрати Україною державності або її розколу, на жаль, перестала бути пустим фантомом. Совок усе більше втягує Україну в орбіту нової Московської імперії, до того ж, за згодою мовчазного потурання Заходу. Тільки консолідація українства на платформі УГКЦ може реально протиставитись цій загрозі. Ця консолідація не мусить бути прозелітизмом, бо у такому випадку це буде ще більшим розколом українства. Але некатолики, якщо бажають врятувати українство, могли би допомогти УКГЦ у вершенні народного трибунату. Потрібна клопітка мурашина праця на відбудові та розбудові інститутів народного життя і самоорганізації, зруйнованої московським тоталітаризмом. І ця праця вимагає від усього українства усвідомлення того, що совкова уніфікація, совкова виключність і нездоровий месіанізм є тими прикритими небезпеками, які, вкриваючись релігійними і національними шатами, спроможні зруйнувати українство зі середини. Православний нехай буде правдивим православним, протестант – протестантом, католик – католиком. Але загальна консолідація довкола Євангелія Христового і відповідна атмосфера толерантності є необхідними чинниками для порятунку народу в тій ситуації, яка є зараз. Це би був правдивий екуменізм на ділі. Наш народ необхідно реєвангелізувати – це буде найефективнішим засобом проти ренесансу совка. Зараз мусимо рятувати рідну хату, а вже потім можемо дискутувати, чи називати креденц креденцом чи буфетом, а канапу канапою чи диваном, і чи має креденц стояти на кухні чи у вітальні.

Вороги українства чітко розуміють усю загрозу, яку несе відродження УГКЦ Московській імперії, тому не вщухає антиуніятська істерика у підконтрольних їм ЗМІ і тому не зникають спроби Її компрометації, не перестають намагання Її розколу. І необхідно, щоб українство також побачило це. Інакше перспективи самого існування українського народу стають дуже туманними і непевними.

о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:
Мандрівники Христа Царя

VirtaPay

VirtaPay

КАТЕХИТИКА
КАТЕХИТИКА-2
КАТЕХИТИКА-3
ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЬОГО
ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЬОГО-2

11.05.2011р.Б. / Блаженніший Святослав про відносини з православними

Блаженніший Святослав Шевчук дав інтерв'ю для англомовної версії Радіо Ватикану. Пропонуємо Вашій увазі повний його текст:

У 41 рік він один з наймолодших голів Церков у світі. У березні цього року Святослав Шевчук був вибраний Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви, найбільшої Церкви Східного обряду в повній єдності зі Святим Престолом. Протягом десятиліть переслідувань репресивного радянського режиму Церква поширилась в діаспорі, особливо у Європі та північній і південній Америці, а сьогодні процвітає у своїй батьківщині знову, особливо у Західних областях України.

Менше ніж за місяць після його вибору Синодом Української Греко-Католицької Церкви, Архиєпископ Шевчук здійснив подорож до Риму для того, щоб зустрітись з Папою Бенедиктом XVI і повернувся сюди знову для подальшого обговорення важких питань про примирення з більшістю Православних Церков у його країні.

З Блаженнішим Святославом розмовляла Філіппа Хітченс.

Блаженніший Святослав Шевчук: Головним викликом ситуації Церкви в Україні є поділ серед православних. Дуже важко формувати якісь стосунки, бо якщо ми будемо розвивати співпрацю з однією групою, то решта будуть почувати себе проігнорованими чи відкиненими. Для нас дуже важливо, щоб в Україні існувала спеціальна організація, яку ми називаємо Всеукраїнська Рада Церков і Релігійних Організацій. Кожна релігійна громада, яка була зареєстрована державою, приєдналась до цієї Ради. Це створює певний вид можливості співпрацювати, принаймні розмовляти, і разом зустрічатись з державними авторитетами, розвивати наші взаємні стосунки.

Філіппа Хітченс: Така форма співпраці між різними групами. Яку реакцію Ви мали від різних груп на ваше обрання?

Досі - позитивні реакції. Перш за все, для мене великим дарунком Бога було те, що на мою інавгурацію прийшли представники всіх церков: єпископ Московської Православної Церкви в Україні, голова і єпископ Української Православної Церкви Київського Патріархату, і також єпископ Української автокефальної Церкви. Це вперше за українську історію останніх часів всі поділені православні зібрались разом. Вони б ніколи не зустрілись разом в інших місцях. Але вони приєднались до урочистості, яка для нашої Церкви була такої важливою.

То ви вже мали можливість втілити в життя цей заклик до єдності, який є вашим пріоритетним завданням?

-Так, наша церква має спеціальне завдання: бути мостом між поділеними спільнотами, не лише між католиками і некатоликами, а і навіть, як у цьому випадку, між православними, створити простір, де вони можуть зустріти не лише нас, але і зустрітись між собою.

Ви сказали, що хочете зустрітись з патріархом Кірілом в Москві, щоб пробувати проштовхнути процес цього примирення між православними і між католиками і православними також. Чи ви мали якусь реакцію, наскільки це можливо?

Я маніфестував свою відкритість , але досі я не одержав жодної відповіді. Нещодавно Патріарх Кіріл відвідав Україну, у пам'ять про 25-ту річницю Чорнобильської Трагедії, але він не зробив жодного знаку, не виявив бажання зустрітись з нашими представниками , з ким-небудь з нашої Церкви. Але ми і надалі відкриті.

Отже, ви і надалі чекаєте. Ви контактуєте з його представником Митрополитом Володимиром. Чи ви мали контакт з ним?

Особисто ще ні. Можливо після того, як я повернусь на Україну за декілька днів. Ми організуємо зустріч. Він запросив мене до нього на візит. Я намагатимусь організувати цю зустріч. Я думаю, я сподіваюсь, що ми можемо не лише говорити, але і співпрацювати.

Чи є великою наразі співпраця між різними групами?

Не дуже велика. Не дуже.

Ви багато говорили про потребу очищення пам’яті і пробачення як перші основні кроки до примирення. Чи це не занадто легка справа для вас як молодої людини говорити про ці речі? Ви заледве були підлітком під кінець радянського режиму, в той час як інші десятиліттями страждали під тиском?

Так, це правда, але мені було 20 років, коли комунізм впав. І я добре пам’ятаю цю напруженість між православними і греко-католиками у Західних областях України. Але цієї напруженості більше не існує. І я добре знаю ті рани, які наші люди і далі носять з цього часу. Їх багато. Тому я говорю не лише від себе, але від імені тих спільнот, які були зранені в тому часі. І я розумію цей, як би краще сказати – не страх, але біль православної спільноти, і російських православних, які постійно звинувачують греко-католиків в тому, що вони знищили три їхні єпархії у Західних областях України. Це не легке питання. Але думаю, що перш за все для того, щоб бути здатним заторкнути це питання, ми повинні бути відкриті і готові пробачити одне одного.

Чи Ви маєте якісь практичні ідеї , способи, яким чином ви хочете просувати цей проект примирення?

Перш за все, ми збираємо специфічну інформацію про ті церкви, які православні можуть мати претензії і скільки спільнот вони зараз мають у Західних областях України. Які саме стосунки ми маємо між нашими спільнотами на базовому, локальному рівні. Щоб ми мали ясну статистику про те, з якими церквами ми збираємось мати справу в майбутньому. Щоб ми могли зробити наше власне розслідування. Тоді ми можемо вивчати і обговорювати реальну ситуацію. Не фантастичні цифри, але реальні факти і назви сіл, де можуть існувати якісь напруження. Лише після цього ми можемо бути добре приготовані до того,щоб зустрітись з православними і дослідити конкретні церкви і конкретні справи.

Папа Іван Павло ІІ відвідав Україну у 2001 році. Перш за все хочу запитати, чи може Ви сам маєте певні сильні спогади про цю подорож?

Так, звичайно. Бо в цей час я був на посаді ректора Львівської Духової Семінарії. Наша семінарія готувала цей візит. Я був відповідальним за Літургійну частину цього візиту , і протягом Літургії прислуговував Святішому Отцю і нашим єпископам.

Велика можливість!

Чудова можливість! Також я готував зібрання для зустрічі Папи в часі Літургії. Це було дуже емоційно, бо нас зібралось більше мільйона осіб для греко-католицької Літургії того дня.

Яку , на Вашу думку, спадщину, він залишив у Вашій країні?

Перш за все, він знищив певні упередження щодо самого папи, щодо Католицької Церкви . Він показав доброту і автентичність євангельського проголошення , євангельської місії Церкви. Ці персональні контакти і досі добре пам’ятають.

Його великим бажанням було побачити кінець схизми, він дуже хотів, щоб ці двоє легень , Східна і Західна, знову могли разом дихати . Але він не міг це здійснити. Яка надія існує тепер , на Вашу думку, щодо можливості примирення?

Я б сказав, що надія завжди існує (сміється - ред.). Тепер, напевне, українське суспільство знає набагато більше про Католицьку Церкву, навіть про греко-католиків, ніж це було десять років тому. Бо багато людей і досі живуть з тими категоріями, які їм залишила радянська пропаганда. В ті часи Католицька Церква і особа Папи представлялась ворогом українського народу. Крок за кроком українське суспільство заново відкрило, що це не ворог, але великий авторитет, моральний авторитет не лише для католиків, але для всіх громадян України.

Дякую за розмову Святославу Шевчуку, Патріарху Української Греко-Католицької Церкви.

За матеріалами: Vatican Radio

Джерела:

Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

Цей текст було виправлено мною, негідним р. Б. Леонідом, бо я вважаю, що переклад з англійської мови був неточним чи навмисне кимось перекрученим, оскільки містив у собі неприпустимі вислови, які буцім-то вживав під час інтерв'ю наш Патріарх, як то: Західна Україна?! (ніби в нас вже не унітарна Держава Україна); Українська Православна Церква (а не Московська Православна Церква в Україні, що де-факто в ній є - українського, хіба тільки назва); та інші технічні чи граматичні помилки...

...ми повинні бути відкриті і готові пробачити одне одного...

Отже, починаємо зі свого боку і в односторонньому порядку, від нині і на далі пробачатись перед російським "казьонним православієм":

Ой, пробачте любі, у Христі Ісусі, москалі, що ви нас не донищили в пень і нас ще, з волі Божої, трохи залишилось в Україні та поза Україною сущих...

Пробачте нас також за те, що ми, паскудні нахаби, щойно вилізши з підпілля, почали відновлювати свої парафії та повертати Церкви...

Пробачте нас і за те, що ми намагаємось бути "мостом" для усіх вас, нез'єдинених з Вселенською Христовою Церквою, та пошматованих дияволом між собою "православних схизматиків"....

Пробачте нас... пробачте будьласка... пробачте...
Катехит парафії Преображення Господнього р. Б. Леонід.

P.S. Усі бажаючі пробачатись можуть додавати свої тексти пробачень у коментарях тут:

10.05.2011р. Б. / Російське православ’я у дзеркалі Перемоги і Октября

З нагоди візиту Патріарха РПЦ Кіріла до Харкова

«Тише, тише, господа!

Господин Искариотов,

Патриот из патриотов,

Направляется сюда!».

(про патріарха Кіріла з російського православного сайту)

Харківські журналісти жваво обговорювали заходи влади до приїзду глави РПЦ в «першу столицю» 8 травня. Багато міркувань викликало, як же буде розгорнуто сцену на т.зв. найбільшій в Європі площі: канонічно зі сходу – лицем до вождя світового пролетаріату, чи з єретичного заходу – спиною до Ілліча. Але як на мене, обидві позиції щодо пам’ятника Леніну від «патріарха путінського типу» Кирила Гундяєва, якого називають в російській пресі «кремлівським міністром по спасєнію душ» і «амбітним місіонером — міліардером в рясі» будуть виправдані і глибоко символічні. На тлі брендової в ідеологічній парадигмі «Русского міра» «Перемоги» можна поговорити і про історичну роль РПЦ у встановленні диктатури пролетаріату, і про плідну співпрацю РПЦ з НКВД-КПСС-ФСБ, як вона плавно переростала на передовий загін партії влади «єдиноросів» по всій території колишнього Совєтського Союзу. Головна інтрига: чи встигнуть «законопослушні» Кернес з Добкіним до цієї «вікопомної» зустрічі задрапірувати площу у переможні червоні кольори. Не можна ж, щоби «першостолична» зустріч головного московського батюшки проходила без Молотів і Серпів! Бо це ж для нього головні інструменти самоаналізу!

Так от. Це насправді дуже цікаве питання: про спільне червоне єство — російського православ’я і большевицької ідеології. Достатньо погортати праці хрестоматійних російських істориків Татіщева, Карамзіна, Ключевського, Соловйова і перед тобою відкривається таке, що волосся стає дибки: історія РПЦ в усій «красі», просякнута кров’ю, тортурами і терором. «Спокусливою єрессю антихристиянства під розтерзаними ризами російського православ’я» назвав РПЦ російський мислитель І.Ільїн, трансформовану в «ідеальне зло Леніна» і «реальне зло Сталіна» за Н. Бердяєвим, із сьогоднішньою її фазою в Росії – «православним більшовизмом». Служінням «ідеалу Содомському», «будовою вежі Вавілонської» називав прот. Г.Флоровський Москву Третього Риму і Москву Третього Інтернаціоналу – дві прірви. Про перетворення червоного фашизму у новий націоналістичний мілітантний фашизм, євразійський за виразом лиця і православний в дусі побутового сповідництва; однопартійний, з обов’язковою для всіх громадян історіософією, з азійським презирством до особистості, із запеклим запереченням всякої свободи в ім’я титанічного месіанізму однієї шостої світу, під відновленим іменем «святої Росії» писав Ф.Степун.

Яскравою ілюстрацією оцінок РПЦ визначними російськими філософами може служити сьогодні факт, що саме з Московської патріархії сьогодні лунають пропозиції відносно причислення до ліку святих найжорстокіших масових серійних вбивць «святої Росії» — Івана Грозного, Лєніна, Сталіна і його підлеглого Жукова, які не по коліна, а по горло в крові своїх співвітчизників. «Так і хочеться нарешті вигукнути (стосовно Сталіна): "Святый праведный Иосифе, моли Бога о нас", писав у московській газеті «Завтра» священик РПЦ Димитрій Дудко. І це абсолютно несуперечлива картина, враховуючи той факт, що Іосіф Джуґашвілі був ініціатором відновлення РПЦ в 1943 році і на його честь співалися по церквах здравиці, а по смерті «вождя народів» 9 квітня 1953 року перед панахидою патріарх московський і всієї Русі Алєксій сказав буквально наступне: «Великого Вождя нашего народа, Иосифа Виссарионовича Сталина, не стало. Упразднилась сила великая, НРАВСТВЕННАЯ, общественная: сила, в которой народ наш ощущал собственную силу, которою он руководился в своих созидательных трудах и предприятиях, которою он утешался в течение многих лет. Нет области, куда бы не проникал глубокий взор великого Вождя. Люди науки изумлялись его глубокой научной осведомленности в самых разнообразных областях, его гениальным научным обобщениям; военные — его военному гению; люди самого различного труда неизменно получали от него мощную поддержку и ценные указания. Как человек гениальный, он в каждом деле открывал то, что было невидимо и недоступно для обыкновенного ума. Мы же, собравшись для молитвы о нем, не можем пройти молчанием его всегда благожелательного, участливого отношения к нашим церковным нуждам....».

Тож Московська патріархія сьогодні існує абсолютно в тому ж вигляді, як вона була сформована за часів Сталіна, Хрущова і Брєжнєва: випестуване комуністами і гепеушниками червонопопівство під маскою благообразного православ’я. Це ілюструється, до речі, заявами патріарха Кіріла під час його минулих приїздів до Києва, приміром про те, що не можна прирівнювати сталінізм до фашизму, Сталіна до Гітлера, оскільки російський народ поніс у війні великі жертви. Ці тотожні з путінськими патріарші заяви влучно коментує російська правозахисниця Валерія Новодворська «Для любого христианина недопустимо дозировать добро и зло, делить зло на домашнее красное лучшее и на чужое черное худшее — полное кощунство. Христианство очень догматическое учение. Не может христианин проповедовать, что злодейство допустимо и ему есть какое-то оправдание».

Те ж, що червонопопівська Московська патріархія очолює ритуали поклоніння символічним ідолам: «невідомому солдату», «родіні-матері», «вічному вогню» у дні «перемоги» Червоної армії над Гітлером та християнськими народами Європи, поклоняючись зірці-пентаграмі (символу сатани й антихриста) і пекельному вогню, який виривається з неї, засвідчує, що МП практикує і підтримує радянський ідолопоклонницький культ. Ця підтримка совєтських міфологем суголосна виключно агресивному характерові РПЦ, який проявляється у підтримці насильства. РПЦ схвалює війни, вбивства, освячує ядерні боєголовки. Під керівництвом православних священиків РПЦ і під гаслами «захисту християнства на Русі» періодично в Росії, а особливо в Москві, відбуваються криваві побоїща.

Напевно, жодний західний церковний лідер від Папи Римського до Біллі Грема не ризикнув би сьогодні, після Другої світової війни сказати, як це зробив Кіріл, військовому льотчику, якого замучила совість через бомбардування Афганістану: «Військовий несе відповідальність тільки за виконання наказу. Присяга і клятва звільняє його від етичних питань. І церква має йому помогти в цьому». Напевно, в цей момент червоного батюшку в Ґундяєві заступило його справжнє «Я» офіцера КҐБ, агента впливу Міхайлова, про якого згадував на сторінках «Комсомольської правди» інший колишній агент КҐБ архімандрит Августин (Ґундяєв починав як настоятель женевської парафії МП і доніс на старшого священика): «А женевский протоиерей-секретарь, заложивший о. протопресвитера, до сих мелькает по «ящику» и учит нас с экрана патриотизму... «Тише, тише, господа! // Господин Искариотов, // Патриот из патриотов, // Направляется сюда!».

«Яким би огидним не був більшовизм, але можна уявити собі дещо огидніше – більшовизм в ім’я Христа, — ніби передбачаючи майбутнє Росії початку ХХІ століття, писав відомий російський мислитель першої половини ХХ століття Г. Федотов. – Методи ГПУ на службі церкви були б у тисячу разів бридкішими тих же методів на службі у безбожжя.» І чи не тими ж гепеушними методами: тиском, інтригами, травлею інакодумців та іновірців, підкилимними провокуваннями міжконфесійної ворожнечі на тлі гламурних виступів перед маніпульованою юрбою впроваджує чорносотенний патріарх кремлівську неоокупаційну ідею «Русского міра» під час свого чергового наїзду в Україну?! І може в цьому також є свій глибинний підтекст, що здійснює він цей «наїзд» на психіку своїх харківських фанів саме на площі, яка не одне десятиліття носила ім’я засновника ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ Дзержинського!

Традиційно у своїх виступах перед широкою аудиторією, Кіріл, виконуючи традиційну для РПЦ «охранительну» функцію, підтримує офіційну олігархічну владу, називаючи обурення в людей існуючим тоталітаризмом гріхом заздрощів і злоби. На той же гріх вказується журналістам, коли вони питають про годинники на священичих руках за десятки тисяч доларів, і про його нестримну любов до розкішних авто, в тому числі до «Ауді» останньої моделі, «MW X5», «Мерседесів» і «Лімузинів», «Ленд Крузера» тощо. Ті ж журналісти, які дозволяють собі запитати Кіріла про його первісне накопичення капіталу у вигляді не обкладеної, через належність до церкви, податками торгівлю тютюном і горілкою, іменуються не інакше, як «юдами». З цього незалежні російські Інтернет-видання роблять висновок, що єдиним Богом для сьогоднішньої РПЦ є Гроші.

Патріарх Кіріл вже досить давно зарекомендував себе як прибічник злиття світської і церковної влад – небезпечної тенденції, яка загрожує відняти в людей основні свободи і оформити РПЦ в тоталітарний інститут придушення прав і свобод людини і громадянина.

Між іншим, Н.Бєрдяєв так описав цю концепцію принципового монізму в сенсі відносин між Церквою і державою: «…держава розуміється як функція і орган Церкви і держава отримує всеохоплююче значення. Принциповий дуалізм двох порядків – Церкви і держави, Царства Божого і царства кесаря, який залишиться до кінця світу, не визнається, стирається. Це одна з вічних спокус, яка чигає на християнський світ, і на її підставі з’являються утопії, які приймають різноманітні форми – від теократії папської та імператорської до комунізму і євразійства. Євразійці називають це не теократією, а ідеократією. Ідеократія – це панування відібраної правлячої касти, яка претендує бути носієм істинної комуністичної ідеології.» Саме виходячи з тяглости православно-цивілізаційної євразійської моделі Орда-Московія-Російська імперія-Совдепія-Русскій мір (Євразія) і реалізується сьогодні російська геополітична стратегія, сутність якої прекрасно передав російський поет ХІХ століття А.Толстой:

«И время придет,

Уступит наш хан христианам,

И снова подымется русский народ,

И землю единый из вас соберет,

Но сам же над ней станет ханом!»

Тобто Московія, яка вийшла з Орди і яка увібрала в себе ідею східної деспотії і язичницького обожнення вождя, убравшись згодом, в силу політичних причин, у візантійську обрядовість, ніколи не змінювала своєї сутності: ні в добу опричнини Івана Грозного, ні за часів «Всеп’яніших соборів» Петра Першого, ні за доби торжества «Православія, Самодержавія, Народності» династії Романових, ні в часи червоного терору Лєніна-Сталіна, ні сьогодні, коли вона настирно тягне до своїх обіймів нашу країну, а Україна, між тим, ментально, психологічно, з притаманним їй індивідуалізмом, кодексом приватності, множинною дискретністю і соборноправною церковною свідомістю абсолютно інородна і чужа цій східно-деспотичній моделі розвитку. Та як зазначає один із теперішніх ідеологів євразійської доктрини С.Пихтін: «Современному русскому сознанию... должна быть чужда философия мирного сосуществования, ...политическая стратегия по возрождению России не может быть ничем иным, как реализацией политики империализма. Признания заслуживает лишь такой мир, который является результатом, продолжением и подтверждением русской победы».

Чи не цей, власне, месидж про «русскую Побєду» доносить сьогодні до вірних УПЦ МП Харкова патріарх Кіріл?

Ольга РІЗНИЧЕНКО,

літературознавець, м. Харків

Джерела:

РІСУ

Мандрівники Христа Царя

10.05.2011р. Б. / Літургію російського патріарха у Харкові відвідали менше людей, ніж очікували

Харків – Візит глави Російської православної церкви Кирила до Харкова не дав ефекту, на який сподівалися представники російського православ’я. Так вважають деякі релігієзнавці. На літургію, яку Кирило відправив на головній харківській площі, зібралося вдесятеро менше людей, ніж очікували – не допомогла навіть реклама, розвішана по всьому місту.

Близько десяти тисяч людей зібралися на урочисту літургію, яку відправив Московський патріарх Кирило у Харкові. Це вдесятеро менше, аніж очікували.

Богослужіння відбулося на майдані Свободи, поруч із пам’ятником Леніну, який спочатку вирішили сховати під непрозорою тканиною, а потім, через протести комуністів, залишили як є. Сцену, на якій правили службу, прикрасили банерами з зображеннями ікон.

Уже сьогодні на цьому ж помості пройдуть урочистості до Дня перемоги. Вінки до меморіалу Слави в Лісопарку російський патріарх поклав іще в неділю. Після хвилини мовчання глава РПЦ закликав не зазіхати на пам’ять про війну «шкідливими вигадками, убогими, карикатурними та образливими нападками».

Патріарх Кирило пробув у Харкові два дні. Він приїхав, щоб привітати з 90-річчям митрополита Харківського та Богодухівського УПЦ (МП) Никодима, якому він вручив церковний орден преподобного Серафима Саровського I ступеня.

Урочистості на честь ювіляра відбувалися в театрі опери та балету. За день до цього суд заборонив Партії регіонів та ВО «Свобода» влаштовувати під його стінами будь-які вуличні акції. Щоправда, свободівці театралізовану виставу-протест таки провели, але у саду імені Шевченка і нечисленну.

Про «розділене» українське православ’я

Звертаючись із промовою до харківського митрополита та вірян, які приїхали на літургію навіть із районів області, Московський патріарх багато говорив про історію православ’я. Згадав і про поділ в український церкві.

«Я хотів би щиро подякувати Вам… за землю українську, за православ´я українське, на жаль, іще розділене, але яке по суті перебуває під вашим омофором», – сказав він митрополитові.

«Тому що й ті, хто помиляється, й ті, хто поза спілкуванням, усі є дітьми української православної церкви і вірять, що з часом Господь поєднає розділене і збере розточене, щоб із усією силою проявилося духовне життя українського народу і щоб на цю силу могло спиратися і суспільство, і держава», – сказав глава РПЦ.

Спроба зміцнити позиції

Експерти з релігії пов’язують український «вояж» Московського патріарха з його наміром зміцнити свої позиції. Щоправда, поки, на думку релігієзнавця Ігоря Розсохи, ефект від цього візиту «дорівнює нулю».

«Із погляду політики патріарх Кирило намагається привчити, що він тут чимось розпоряджається. Як на мене, в цьому є великі негативні нюанси. Що трохи дратує, це те, що його всіляко зустрічали лайт-бокси. Але їх намагалися робити підкреслено політкоректними, і про Никодима, і про Володимира, і про Кирила на рівних. Я не знаю, чи можна собі уявити лайт-бокси, присвячені іншим релігіям в Україні», – сказав Ігор Розсоха.

Джерела, наближені до організаторів візиту Московського патріарха, тим часом не виключають можливості візиту глави РПЦ і до Львова.

Попереднього разу він відвідував Україну щойно наприкінці квітня, на роковини Чорнобиля.

Юлія Журавльова

Джерела:

Радіо Свобода

Мандрівники Христа Царя

09.05.2011р. Б. / НАВІЩО УКРАЇНІ ВИВІШУВАТИ ПРАПОРИ «КРАЇНИ ЛЮДОЖЕРІВ»? (відео)

На справжній суспільно-політичний подвиг спромігся канал «1+1», який показав історико-публіцистичний фільм «Радянська історія». Фільм, який гостро критикує та викриває радянський комуністичний тоталітаризм і показує його глибоку сутнісну спорідненість із нацизмом і фашизмом. Дивно, як тільки «група 233», що проголосувала у Верховній Раді за вивішування на адміністративних будівлях червоних більшовицьких прапорів і заперечень рішень Євросоюзу та ОБСЄ про тотожність фашизму і комунізму, злочинів нацизму і сталінізму, не заборонила цього показу. Коли в Україні владою насаджується сталінізм і совєтизм, такі фільми починаєш сприймати як ковток свіжого повітря, як промінь світла в мороку.

Автори фільму показали істотні збіги ідеології комунізму з ідеологією інших різновидів тоталітаризму, зокрема, процитували надзвичайно показові фрагменти статті Ф. Енгельса в «Новій рейнській газеті» в січні 1849 року, де йшлося про те, що цілим рядом етносів Європи є «расове сміття», наприклад: баски, серби, бретонці, шотландці та інші. На думку ще одного основоположника марксизму-ленінізму, ці народи відстали в своєму розвитку і не зможуть сприйняти ідеї комунізму, внаслідок чого вони повинні бути «принесені в жертву революції».

«Радянська історія» продемонструвала, що те, що в комуністів називалося «контрреволюційною нацією», то у нацистів проходило як «неповноцінна раса». Видне місце у фільмі займає трагічна доля України, про яку сказано: «Людство не знало ефективнішої системи знищення людей, аніж та, яку було реалізовано в Україні взимку 1933 року».

Нинішня влада доводить, що жодного голодного геноциду не було. Однак уже давно обнародувані повідомлення, які в 1930-х роках консул Італії в Харкові передавав до свого МЗС: «За тиждень було створено службу з відлову кинутих дітей... Опівночі їх відвезли вантажівками до товарного вокзалу... тут перебував медичний персонал, який проводив сортування. Тих, хто ще не опух із голоду і міг вижити, відправляли в бараки на Голодній Горі або в комори, де на соломі помирали ще 8000 душ, здебільшого діти. Слабких відправляли в товарних поїздах за місто і залишали вмирати далеко від людей. Після прибуття вагонів усіх небіжчиків вивантажували в заздалегідь викопані великі рови. Щоночі в Харкові збирають по 250 трупів, померлих з голоду або від тифу. Помічено, що більшість із них не мають печінки, з якої готують пиріжки і торгують ними на базарі» (Чорна книга комунізму. — М., 2001).

Як пише російський історик Марк Солонін: «Товариш Сталін вивіз на експорт із голодуючої країни 17,3 млн. центнерів зерна 1932-го і 16,8 млн. центнерів зерна 1933 року.

Того ж року, коли в Харкові пекли пиріжки з людською плоттю, із СРСР на експорт було відправлено 47 тис. тонн м’ясо-молочних продуктів, 54 тис. тонн риби; країна людоїдів експортувала борошно, цукор, ковбаси, соняшник...»

Але мають рацію товариші комуністи, не все так погано було під прапором Леніна — Сталіна. У декого залишилися й цілком приємні спогади про ту епоху. Ось, наприклад, враження дружини сина на той час уже опального колишнього члена Політбюро товариша Каменєва: «Вийшла я заміж у червні 1929 року. Казкове життя, казкова...квартира на Манежній площі, напроти Кремля. Шість кімнат... Я їздила по обіди. Везли в термосах — не вистигало, це ж близько від Кремля, а машині нашій — скрізь зелене світло. Обіди були смачні, кухарі чудові, дев’ятеро людей були ситі цими обідами на двох. До обідів завжди подавалося півкіло масла й півкіло чорної ікри... Разом з обідом можна було взяти гастрономію, солодощі, спиртне... Горілка червона, жовта, біла. У карафках... Чудові відбивні». У фільмі «Радянська історія» розповідалося, як уже після «великої перемоги» в таборах ГУЛАГу над в’язнями проводилися жахливі медичні експерименти в дусі нацистського нелюда з Освенціма доктора Менгеле... І ось тепер прапори цієї держави, цього режиму, прапори Голодомору і ГУЛАГу зобов’язали нас вивішувати ті 233 суб’єкти, що натискували на кнопки у Верховній Раді.

Радує лише, що, як категорично заявив шеф МЗС Костянтин Грищенко, на посольствах України за кордоном ніяких більшовицьких прапорів не буде. Добре, що він розуміє, що ці прапори означають дипломатичною мовою символів. А означає це — втрату державного суверенітету.

Ігор Лосєв

«День»

д/ф "Совьєцька історія"

Джерела:

БАНДЕРІВЕЦЬ

09.05.2011р. Б. / Найбільший документальний фільм про Івана Павла ІІ (+трейлер)

Про життя папи Івана Павла ІІ було знято багато документальних фільмів. Однак поляки зняли найбільший за всю історію фільм про нього «Іван Павло ІІ: Я шукав Вас». У фільмі зображені подорожі Івана Павла ІІ до 13-ти країн, а також люди, життя яких змінилось завдяки блаженному папі.

Творцям фільму вдалося отримати доступ до ексклюзивних архівних матеріалів з Ватикану, а також приватних джерел папи.

Розповідає Міхал Єдинак, продюсер фільму:

«Я був відповідальним за відновлення і відтворення, особливо матеріалів з Ватикану. Ми двічі ходили до Сикстинської каплиці, в апостольський палац папи, у Ватиканські архіви, кілька разів до базиліки Ватикану. Я також здійснював дослідження архівів для того, щоб відібрати кадри для фільму. Це зайняло близько року, оскільки в архівах телебачення Ватикану є 14 тисяч плівок.»

Продюсери фільму розповідають, що за перший місяць показу фільму в Польщі його переглянуло понад 300 тисяч осіб.

Навіть Папа Бенедикт XVI приватно оглядав фільм у своїй резиденції у Ватикані.

Розповідає Міхал Єдинак, продюсер фільму:

«Папа сказав, що понад усе йому сподобався цей фільм тим, що серед інших 150-ти документальних фільмів про Івана Павла ІІ, цей фільм багато пояснює скільки всього зробив папа».

У фільмі також є ексклюзивні інтерв’ю із релігійними та світовими лідерами, як наприклад Далай-лама чи колишній президент Польщі Лех Валенса. Всі вони заявили, що блаженний Іван Павло ІІ був відзначальним в поширенні миру та покращенні стосунків між релігіями.

Проект зі створення цього фільму перетворився на найбільшу постановку, присвячену Іванові Павлові ІІ, папі-рекордсмену.

Трейлер до фільму

За матеріалами Romereports.com

Джерела:

Romereports

Мандрівники Христа Царя

08.05.2011р. Б. / Щиро вітаємо усіх матерів з нинішнім святом!

Як казав у своєму навчанні блаженний Іван Павло ІІ, на обличчі кожної матері можна побачити ніжність, проникливість, щедрість Пречистої Діви Марії, Божої Матері. Шануючи свою матір, ми, одночасно, шануємо й Ту, що ставши Матір’ю Христа, стала Матір’ю кожного з нас.

Тому бажаємо вам, любі матері, щоб ці риси ніколи не зникали з ваших лиць.

Нехай на вашому серці завжди буде радість, спокій та любов. І нехай ваші діти дивляться на вас такими очима, як Ісус дивився на Свою Матір!

"Католицький Оглядач"

Дорогі матері!

Прийміть сердечні вітання з прекрасним святом – Днем матері.

Це свято особливе, сповнене щирого почуття любові, глибокої вдячності і безмежної шани до жінки-матері.

Шанобливе та поважне ставлення до жінки-матері, її високий авторитет у сім'ї і суспільстві за всіх часів були притаманні українському народові, а материнська любов була і є надійною, могутньою силою, опорою духовності, інтелекту та звершень.

Саме образ матері, тепло та ласка для кожної людини назавжди залишаються найдорожчими святинями, що втілюють моральні чесноти, самовідданість, уособлюють незрадливість і самопожертву, символізують життя, родинне тепло, затишок і всеперемагаючу любов.

Ми низько вклоняємося, і славимо Вас, дорогі матері. На вашій любові, мудрості, терпінні, душевній щирості тримається світ.

Доземний Вам уклін і щира дяка за материнську працю, за відданість, розуміння та надійну підтримку.

Від усього серця бажаємо Вам міцного здоров'я, благополуччя, щастя та добра на многії і благії літа!

Джерела:

Мандрівники Христа Царя

КАТЕХИТИКА