Преподобного отця Павла Тивейського
Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом, * і
чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Павле. * Постом,
чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши, * зціляєш недужих і
душі, що з вірою прибігають до Тебе. * Слава Тому, що дав Тобі кріпость,
* слава Тому, що вінчав Тебе, * слава Тому, що діє тобою всім зцілення.
Кондак, гл. 3: Як світило незахідне мисленного сонця,
зійшовшись нині восхвалімо у піснях, возсіяв єси сущим у темряві
нерозуміння, все возводячи до висоти божественної, Тив окрасо, Павле
преподобний, отців і постників осново непорушна.
Святий Павло народився в Нижній Тиваїді близько 228 р. Його
батьки були дуже багаті, але рано померли, так, що залишився він зі
сестрою, тоді вже заміжньою. Молодий Павло покінчав усякі школи і
славився великим знанням грецьких і єгипетських книг. І прийшов 249 рік,
коли в горішнім Єгипті, де лежить Тиваїда, за правління Деція і
Валеріяна почалося люте переслідування християн. Павло перебував тоді
більше в селі, де читав Святе Письмо та інші побожні книги, та часами
навідувався до сестри. Чоловік його сестри задумав загарбати весь
великий маєток Павла і хотів донести мучителям, що юнак є християнином.
Довідавшись про це, Павло полишив усе, що мав, а сам пішов за голосом
свого серця, котре вже давно прагнуло віддатися цілковито службі Божій, і
він пустився углиб пустелі. Юнак знайшов глибоку печеру, а в ній
джерело водиці, і, призвавши на поміч великих святих пустинножителів і
пророків Іллю та Йоана Хрестителя, замешкав в тій пустелі, невідомий
людям, а через це ще миліший Богу. їжею його були дактилі, що росли біля
печери, напоєм – вода, одежею – пальмове листя, а весь маєток – хрест,
знамено спасіння нашого, зроблений з двох уламків дерева. В пустелі він
осів близько 253 р. і прожив там 90 літ. Помер святий на 113 році життя.
З того часу, коли святий Павло юнаком зрікся світу, минуло
чимало, близько 100 літ. Жив у Тивейській пустелі старий
дев’яностолітній пустинножитель святий Антоній (пам’ять його вшановуємо
17 січня), якого вважали першим пустинножителем тих сторін. І прийшла
йому якось така думка: “Чи є ще чоловік, який би так, як я, жив на
самоті впродовж багатьох літ і лишень у церкві зустрічався з іншими
братами відлюдниками?” А вночі явився йому Господь і об’явив, що в
глибокій пустелі живе муж, подвиги якого перевищують життя всіх інших
слуг Божих, в пустелі живучих. Щойно надворі заясніло, як святий Антоній
пустився шукати того мужа. Два дні він ішов, шукаючи в молитві Божої
розради і вказівки. Третього дня побачив вовчицю, що шукала води, і,
пішовши слідом за нею, натрапив на темну печеру, в глибині якої
мерехтіло слабке світло. Та коли наблизився до печери, хтось каменем
засунув вхід. Тоді святий Антоній впав на коліна і став уголос просити:
“Відчини мені, слуго Бога живого, бо Він напевно об’явив тобі, хто я
такий і чому прийшов. Шукав я тебе — і знайшов, тому прошу тебе, впусти
мене; а якщо не впустиш, то вмру тут, біля порога, і ти поховаєш моє
тіло”.
Тоді вийшов до нього муж, старий літами, з довгою бородою.
Був то святий Павло, і вони поцілувалися, і назвали себе взаємно, з
об’явлення Божого на ім’я. Після спільної молитви, святий Павло запитав
Антонія: “Скажи мені, чи є ще такі засліплені, котрі покланяються
божкам? Хто є царем, бо я живу тут близько 90 літ і за весь цей час не
бачив жодного людського створіння”. Коли вони так розмовляли, прилетів
ворон і поклав перед святим Павлом цілий буханець хліба.
“Уже 60
літ минуло, – сказав слуга Божий, – як всенфдрий Отець небесний посилає
мені щодня по пів буханця хліба, сьогодні Він пам’ятав і про тебе, гостю
мій, і прислав нам цілий буханець”. Помолившись, вони розламали той
хліб, поблагословили Бога і стали їсти, а потім решту дня і цілу ніч
перебували в молитві.
Наступного дня святий Павло сказав так:
“Знав я, що ти є в пустелі, і не раз хотів разом з тобою служити Богу,
але Його воля була інакша. А тепер, коли надходить година моєї смерти,
Бог послав тебе, щоб ти поховав моє тіло і порох передав порохові!”
Гірко
заплакав святий Антоній, почувши ці слова, і попросив преподобного
Павла, щоб, за його молитвами, вони разом віддали душу в Божі руки. Та
преподобний сказав йому, що, згідно з волею небесною, святий Антоній має
ще жити, аби утвердити братію свою в усяких чеснотах, і попросив його,
щоб поспішив додому і приніс йому на похорон мантію (монаший плащ), яку
святий Антоній отримав від святого Атанасія, єпископа Олександрійського
(пам’ять його вшановуємо 18 січня). І радив йому поспішати, бо може вже
не застати його живим. Преподобний Павло так говорив до святого Антонія,
бо не хотів, щоб той, бачачи, його смерть, засмутився. Святий Антоній з
плачем поцілував руки і очі святого Павла і скорився його волі. Коли ж
свя-тий повернувся додому, і браття спитали його, де він так довго був,
так відповів їм: “Горе мені, грішному, бо негідний я називатися
пустинножителем! Бачив я Іллю, бачив Йоана в пустелі, і направду бачив я
Павла в раю”. І, б’ючися в груди, взяв плащ той і зразу ж вирушив до
святого Павла. На другий день дороги, близько 9 години ранку, святий
Антоній побачив, як ангели Божі несли в небо світлу душу преподобного
Павла. Упав святий старець на коліна, піском посипав голову свою і
заплакав: “Чому полишаєш мене, Павле, чому відходиш без останнього
цілування? Так пізно я пізнав тебе, а так скоро ти полишив мене!”
Коли
ж він прийшов до печери, побачив святого Павла навколішках з руками
піднесеними вгору. Однак було то лишень мертве тіло; душа його осягнула
вже вінець вічного блаженства. Обмив святий Антоній сльозами тіло
преподобного, загорнув плащем і виніс перед печеру, співаючи похоронні
псалми і молячись Богу. А коли роздумував, як поховати святе тіло, нараз
прибігли два леви, прилягли в ногах покійного, а потім, лапами виривши
гріб, підійшли до святого Антонія й стали лизати його руки і, за його
велінням, повернулися в пустелю. Поховав він тіло великого Божого
подвижника, побув ще одну ніч біля могили і повернувся додому. На
пам’ять узяв він одяг святого Павла, зроблений з пальмового листя.
Одягав його святий Антоній лишень два рази в рік – на Великдень і на
Зелені свята.
Смерть преподобного Павла припадає на 341 рік, хоч
це не відповідає рокам життя святого Антонія. Та не йдеться тут про
точне подання літ, а про користь для душ наших, яку маємо отримати,
читаючи про такі великі подвиги святого слуги Божого.
Житіє
преподобного Павла описав учитель Церкви святий Єронім (його пам’ять
вшановуємо 15 червня), і закінчив його так: “Поспитаю всіх, що мають
розкішні палати, багаті одежі, і розкошують усе життя, що маєте більше,
ніж той старець? Ви п’єте із золотих чарок, а він у потребі пригорщею
набирав води. Ви ходите в одежах, розшитих золотом, а він не мав і такої
одежі, яку має останній ваш слуга. Ви споживаєте усякі марципани, а він
жив на хлібі, що йому ворон носив. І живий був, як ви, і жив довше і в
ліпшому здоров’ї. Однак, з іншого боку, він мав більше від вас. Він в
одежі з листя пішов до неба, а ви в золоті – до пекла. Він одежі
Христової, тобто невинности, котру прийняв на хресті святому, не втратив
у своїй наготі, а ви, так багато зодягнені, обділені тією ласкою. Він, у
поросі похований, возстане у великий славі, а ви з гробами вашими
прикрашеними повстанете в неславі на вогонь вічний”. Так пише святий
учитель Церкви. Не один раз, а сто разів слова ті слід перечитати.
Місце,
де поховано тіло святого Павла, було у великому почитанні серед
пустинножителів Тиваїди. Мощі преподобного за правління імператора
Емануїла Комнина (1143-1180) було перенесено до Царгорода, до церкви
Пресвятої Богородиці. У 1240 р. їх перенесено у Венецію, а опісля – в
Угорщину, до міста Буди. Частина голови святого Павла зберігається в
Римі.
У той самий день
Преподобного отця нашого Йоана Кущника
Тропар, гл. 4: З дитинства гаряче Господа возлюбив ти,
світ покинува і всю красу світу і повчився кращому і збудував ти намет
перед воротами батьків твоїх і демонські полчища переміг ти,
всеблаженний, тому тебе, Йоане, Христос достойно прославив.
Кондак, гл. 2: Полюбив ти вбогість неокрадну, батьків
твоїх багатством погордив ти і євангеліє в руках тримаючи, послідував ти
Христові Богу, Йоане, молячись безперестанно за всіх нас.
У славному, за чудо світу уважанім місті Царгороді жив за часів
цісарства Теодосія Молодшого один його полководець на ім’я Свтропій, з
жінкою Теодорою і трьома синами, з яких два старші шукали слави у
військовій службі. Третій, 12-літній Йоан, відзначався великою охотою до
наук і своїми здібностями дивував усіх своїх учителів. Та був ще один
Учитель, якого Йоан полюбив понад усіх і науку Його підносив понад усіма
іншими. Учитель той був Ісус Христос, а наука Його – святе Євангеліє,
котре хлопець вивчив напам’ять. Родичі замовили для нього переписати
книгу святого Євангелія (книг друкованих тоді ще не було) і оправити в
золото і шкіру.
Сталося так, що через Царгород проходив до
Єрусалиму один з монахів монастиря “неусипаючих” у Витанії. Побачив його
Йоан і почув розповідь монаха, як то там, у монастирі, день і ніч
служиться церковне правило, і служба не припиняється ані на хвилину, а
монахи міняються, по черзі ідуть до церкви – тому-то монастир той
називається монастирем “неусипаючих”. Серце хлопця запалало такою
любов’ю до Спасителя і такою спрагою служити Йому, що монах, бачачи це,
пізнав Божу волю і, повертаючись до Єрусалиму, взяв з собою Йоана,
котрий потай залишив батьків і дім свій, бо знав, що інакше вони не
відпустили б його від себе.
Ігуменом монастиря “неусипаючих” був
тоді святий Маркел (його пам’ять вшановуємо 29 грудня). Святого
зворушили просьби хлопця і він постриг його в монахи. Невдовзі всі не
могли надивуватися святості життя молодого подвижника; до молитви він
завжди був перший, а постив так строго, що цілими днями, крім святого
причастя, до уст нічого не брав.
Та через кілька років диявол
почав його мучити тяжкими спокусами; малював йому перед очима багатство і
розкіш в домі його родичів і запалив його серце спрагою побачитися з
ними. Преподобний Йоан знав, що це спокуса; він подвоїв молитви та
умертвлення, а в кінці рішився, з дозволу святого Маркела, на новий
подвиг, який мав цілковито здолати диявола. Попрощавшись з браттями
монахами, взяв на себе одяг жебручого діда і пішов до Царгорода.
Побачивши вітцівський дім, упав на коліна і молився цілу ніч. Вранці він
виблагав у старшого над слугами свого батька, щоб дозволив йому сидіти в
кутку при брамі як жебручому дідові. Того ж дня побачив він своїх
родичів, які йшли до царської палати. Батько змилосердився над нуж-
дарем, що стояв при брамі його палати, і наказав приносити йому страву
зі свого столу, яку святий Йоан зразу ж роздавав бідним, а сам морив
себе постом так, що крізь шкіру було видно його кості.
Однак його
мати не могла дивитися на пройдисвіта, якого вважала за неробу і
ледаря. Її вразило страшне, знищене лице і смердюче лахміття, яке мав
він на собі; і вона наказала прогнати його від брами, в інший закуток,
але таки біля їх палати. Слуги поставили йому там маленьку кучку (намет)
на мешкання, звідси і називається цей святий “Кущник”, а з грецького
“Каливит”.
Так минали літа, аж прийшов час вічної заплати для
добровільного мученика, і Господь об’явив йому, що наближається година
його смерти. Тоді попросив св. Йоан, щоб властителька палати, а була то
його рідна мати, прийшла до його кучки. Для неї це була велика
прикрість, однак не хотіла відмовити в проханні вмираючого і пішла до
нього. А він подякував їй за все добро і сказав, що хоче їй залишити
пам’ятку про себе, та під клятвою попросив, щоб тіло його поховали в тій
самій кучці і в тій самій одежі, бо ліпшого похорону він не достойний. І
дав їй те Євангеліє, котре хлопцем дістав від родичів і котре завжди
носив зі собою. У палаті мати впізнала, що то за книга, сказала про це
мужеві й обоє, здивовані, поспішили до кучки, щоб спитати вмираючого,
звідки він має ту книгу. Тоді-то він сказав їм так: “Я син ваш Йоан, а
Євангеліє, яке ви мені дали, навчило мене любити Христа Спасителя понад
усе”. Заплакали родичі, припали до ніг сина, збіглися слуги і тисячі
вірних, а він, благословлячи Бога, в Його руки передав свою душу.
Поховали тіло, згідно з його волею, в кучці, а на тому місці поставлено
було величаву церкву. Пізніше його мощі було перенесено до Риму, а
голову його хрестоносці перенесли до міста Безансон у Франції. Помер св.
Йоан при кінці правління цісаря Теодосія Молодшого або на початку
правління імператора Маркіяна – після 450 року.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких
Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає".
Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело: ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
Немає коментарів:
Дописати коментар