ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 25 червня 2016 р.

25.06.2016р. Б. / Преподобного Онуфрія Великого та Преподобного Петра Атонського

Преподобного отця нашого Онуфрія Великого
 
Тропар, глас 1: Бажанням духовним дістався ти на пустиню, богомудрий Онуфріє і якби без тіла на ній через многі літа боровся невсипущо, наслідував пророків Ілію і Хрестителя та з руки ангельської споживав Божі тайни, тепер ураз із ними веселишся в світлі святої Тройці. Моли, щоби спаслися ми, які твою память почитають. 

Кондак, глас 3: Блеском пресвятого Духа просвітився ти, богомудрий, лишив марноти життя і дістався на пустиню, праведний отче, і врадував того, що над усіми Бога і Сотворителя. Задля того тебе прославляє, Блаженний, Христос, великий давець дарів. 

Житіє святого Онуфрія описав пустельник Пафнутій Єгипетський. Він вирушив далеко в пустелю в тій надії, що, може, зустріне там якогось слугу Божого, попросить про молитви і благословення та побачить, як то живуть інші самітники, як вони спасаються. Через кілька днів у нього не залишилося хліба, він дуже підупав у силі. А коли став думати про смерть, враз побачив дуже старого мужа, волосся і борода якого сягали аж до землі. Преподобний Пафнутій злякався, та старець привітав його Іменем Христа Спасителя. Тоді Пафнутій припав йому до ніг, і вони разом молилися, а потім святий Онуфрій, а це був він, розповів Пафнутію про своє життя. 

Ще малим, 10-літнім, хлопцем він пішов з монастиря єрмополитської пустелі в Тиваїді, де виховувався. А пішов тому, що часто чув розповіді монахів про подвиги в пустелі святого пророка Іллі і про життя святого Йоана Хрестителя. І його дитяче серце запалало спрагою служити Богові на самоті. З монастиря він пішов потай, однак біля воріт на нього чекав світлий юнак, ангел хоронитель, який завів його на сім миль (за іншого джерелами – на шістдесят сім) у найглибшу пущу, до якоїсь печери. Тут ангел його залишив. У печері жив старенький пустельник; він прийняв хлопця і залишив його біля себе: навчив, як жити на самоті і як боротися зі спокусами. А коли побачив, що в молодому тілі преподобного Онуфрія є велика душа, відвів його в найдальшу і найдикішу пустелю, до окремої печери, пробув там з ним тридцять днів і повернувся назад, на своє місце. Кожного року, однак, він навідував Онуфрія. Та одного разу старий пустельник, після спільної молитви, віддав Богові свого духа – і преподобний Онуфрій залишився сам, на довгих сімдесят років. 

І почалося життя, повне боротьби з ворогом нашого спасіння – з дияволом – і спокусами, що він підсував, і повне нечуваної строгости, постів, молитви, голоду, холоду, спеки та інших труднощів. Та Бог не покинув святого пустинножителя; біля його печери виросла пальма, овочі якої були йому поживою, і витікало джерело студеної водиці. Кожної суботи і неділі ангел Божий приносив Онуфрієві святе причастя – і впродовж цих двох днів його уста були сповнені дивною солодкістю, а душа незвичайною радістю. Згодом Бог, через свого ангела, посилав святому щоденно хліб насущний. 

Закінчивши свою розповідь, преподобний Онуфрій повів Пафнутія до своєї печери і тут обидва стали молитися. Наступного дня Пафнутій побачив, що лице святого дуже змінилося, і той сказав йому: “Бог послав тебе сюди, щоб ти поховав моє тіло. А коли це зробиш, повертайся до людей і скажи їм, що Господь усім, хто принесе будь-яку жертву в мою пам’ять, дасть силу побороти спокуси, чесно жити і спастися. А хто не може принести жодної жертви, ані подати вбогому милостині, нехай благочестиво на честь Пресвятої Тройці відмовить тричі «Отче наш» і «Вірую»”. Потім він поблагословив святого Пафнутія, дав йому багато спасенних наук, а далі, припавши на коліна, став голосно молитися і закінчив свою молитву словами: “Господи, в руки Твої передаю душу мою!” В ту хвилю ясність небесна освітила його тіло, почувся ангельській спів, і душа його вознеслася до неба. 

Заплакав Пафнутій і, роздерши на собі одяг, вкрив ним мощі святого та поховав поблизу печери у гробі, який, мабуть, чудом знайшовся готовий, і накрив могилу каменем. А коли закінчив роботу, печера, в якій жив преподобний Онуфрій, завалилася сама собою, пальма всохла, а джерело висохло. З цього Пафнутій зрозумів, що не відповідає Божій волі йому залишатися тут. Він повернувся до монастиря у Скиті, де розповів про життя преподобного Онуфрія. 

Смерть цього великого пустинножителя, в пам’ять якого посвячено багато монастирів святого Василія Великого, припадає на 370 р. До житія преподобного Онуфрія долучилося багато легенд, тобто оповідань, які виникли дуже давно, проте не конче є вірогідними. 

Так, згідно з одним із тих оповідань, преподобний Онуфрій був сином царя Персії Нарзеса (цар з таким іменем правив у Персії в 293-303 рр.). Нарзес наказав, за підшептом чорта, кинути маленького Онуфрія, щойно народженого, у вогонь, але дитині нічого не сталося. Тоді Божий ангел велів відвезти дитину до монастиря, поблизу Єрмополя, де дитя те росло. До третього року життя годувала його лань. Хлопчик завжди ставав у церкві перед іконою Пречистої, що тримала на руках Ісуса Дитятка. Малий Онуфрій, коли монах-економ давав йому хліба, йшов до церкви, ставав перед іконою і казав: “Ти, маленький Ісусе, не маєш хліба, поділімося двоє!” – і Дитятко Ісус простягало руку і брало хліб. Це побачили монахи. Коли Онуфрій прийшов знову просити хліба, вони сказали йому, щоби йшов по хліб до Того, з ким він завжди ділиться. Святий Онуфрій став перед іконою, попросив Ісуса, і Він дав йому прекрасний і великий коровай білого хліба. Ми не мусимо вірити в це передання, але який в ньому гарний зміст. Христос не покине того, хто про Нього пам’ятає, Він сторицею винагородить те, що ми зробимо для Нього або для одного з наших ближніх. Однак про любов до ближнього світ забуває дедалі більше і більше. 

У той самий день
Преподобного отця нашого Петра Атонського
 
У в’язниці міста Самара, що над рікою Євфратом, у тяжкій сарацинській неволі довгі літа страждав грек на ім’я Петро. Ще 667 р. потрапив він у полон, і ось так минали його літа з кайданами на руках. Однак він не впадав у розпуку, сильна була його віра, він не раз роздумував, чи не кара це за те, що не пішов за голосом свого серця і не вступив ще до війни у монастир. Петро щирим серцем день і ніч молився до святого Миколая Чудотворця, славив його словами: “Радуйся, Миколає, великий Чудотворче”, – та зі сльозами просив у нього допомоги. 

І ось однієї ночі явився йому святий Миколай і сказав, щоб він також просив допомоги у святого Симеона Богоприємця, – тоді молитва його буде вислухана. Через кілька днів обидва ці святі явилися Петру і сказали, щоб решту життя він цілковито посвятив служінню Богові. Святий Симеон діткнувся його кайданів і вони впали, а святий Миколай вивів його з в’язниці. Петро став вільний. Однак додому він уже не вертався, а вирушив у дорогу, просто до Риму, щоб там поклонитися мощам святих Верховних апостолів і прийняти монаший постриг. Бог щасливо привів його до мети, і преподобний Петро прийняв чернечу рясу; тоді він вирішив повернутися до Греції. 

Вже на кораблі він привернув увагу всіх мореплавців великою святістю свого життя. Тут преподобний побачив у сні Пречисту Діву і святого Миколая. Пресвята Богородиця сповістила йому, що на одній горі, яка заходить глибоко в море, він буде спасатися. Коли корабель прибув на острів Крит, святий Петро своїми молитвами оздоровив одну родину, що лежала в тяжкій хворобі. Потім корабель пустився в дорогу далі, та одного дня зупинився посеред моря і вже не рушав з місця. Подивився святий Петро, а перед ним врізається в Егейське море македонський півострів з високою горою Атон (згодом її назвуть Свята гора). Пізнав преподобний Божу волю, сказав причалити до берега, і поселився в печері на цілком пустій горі. Святий прожив тут усе своє життя. Було це 681 р. 

Ворог нашого спасіння не давав спокою святому самітнику. Нападав на нього з цілою зграєю злих духів, прибирав вигляд світлого ангела, намагався заволодіти душею преподобного Петра, підкидаючи йому зерна гордости, – та все намарно. Святий просив допомоги в Пречистої Діви, молився до святого Миколая і поборов диявола. Пізніше Бог годував його манною небесною, а слуга Божий дні і ночі перебував на молитві, просив Господа про прощення своїх гріхів і про мир для Його Церкви. Так минуло 52 роки. Одного разу до Святої гори причалив стрілець і побачив чоловіка, геть усього зарослого волоссям. Він злякався і хотів утекти. Але святий Петро, а був це він, лагідно покликав його до себе і, поблагословивши, розповів йому про своє життя. Стрілець став ревно просити, щоб преподобний Петро дозволив йому залишитися з ним, однак той порадив стрільцю повернутися додому і впродовж року молитися за пізнання Божої волі. А коли після року такої молитви він буде мати щиру волю прийняти пустельне життя, тоді нехай продасть свій маєток і, роздавши гроші вбогим, прийде на цю гору. 

Минув рік і стрілець прибув разом з двома монахами і своїм братом, який багато страждав від злого духа. Та коли вони прийшли до печери преподобного Петра, побачили лишень бездушне тіло святого, його душа вже вознеслася до неба по небесну нагороду. Тіло перевезли до одного з монастирів, і численні чуда прославили святі мощі. Так, брат того стрільця був звільнений від злого духа. Помер преподобний Петро 734 р., на горі Атон він прожив 53 роки. У 969 р. його мощі перенесено було до Фотоками, в Тракії. 

Так преподобний Петро став первоначальником монашого життя на горі Атон, де невдовзі вже було понад 300 монастирів і 5000 монахів, і де до нині зберігається правило “неусипаючих монахів”. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

Немає коментарів:

Дописати коментар