16.04.2014р. Б. / Ти мертвий. Ну і як почуваєшся?

Для когось, хто все життя старався догодити Богові, щось таке могло видатися найгіршим кошмаром. Цілий фундамент життя розпався на шматки, а все, що він так ревно намагався осягнути, втратило цінність.

 

Пам’ятаю, коли я був підлітком, якось під час спільного обіду батьки сказали, що тато полишає свою дотеперішню працю. Спочатку мені це не видалося нічим особливим, але мірою розвитку обговорення ставало ясним, що ми будемо змушені переїхати до іншого місця, де тато зможе піти на іншу роботу. Я усвідомив усі наслідки, пов’язані з цим: я буду змушений перебратися і жити далеко від своїх друзів, буду змушений покинути команду, в якій так любив грати. Я почувся розбитим. 

Коли Павло з Тарса зустрів воскреслого Ісуса, то можу уявити, що він теж почувся розбитим: він пізнав «ефект доміно» — почергових наслідків того, що починалося від пізнання Ісуса. 

Пізнання Бога через Ісуса

 

Павло завжди усвідомлював, що Бог сотворив нас, аби ми Його пізнали, а ми, люди, маємо тенденцію або вважати це природним і належним нам, або взагалі від Нього відвертаємося. Наприклад, розповідаючи про історію свого народу (євреїв), він написав, що коли вони пізнали Бога, то не віддали Йому честі як Богові й не доклали старань, аби зберегти знання про Бога (пор. Рим 1, 21. 28). 

Однак коли Павло зрозумів, що Бог в усій  повноті об’явився в Ісусі, то він також одразу зрозумів, що, власне, пізнання Ісуса є шляхом пізнання Бога. Зрештою, це ж саме колись сказав сам Ісус. Він представив «вічне життя» не в категоріях тривалості життя, а в якості стосунків: життя вічне полягає в тому, щоб усі пізнали Тебе, єдиного істинного Бога, і Того, кого Ти послав, — Ісуса Христа (див. Йн 17, 3). Тому не дивує факт, що Павло, залишаючись християнином, міг говорити про безцінний дар пізнання Ісуса Христа (пор. Флп 3, 8). 

Так, справді, Ісус сказав, що єдиною дорогою пізнання Бога був Він сам: Я — дорога, істина і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене (див. Йн 14, 6). Також і Павло дійшов до цієї істини: тільки один є Бог, і один є посередник поміж Богом і людьми, чоловік, Ісус Христос (див. 1 Тим 2, 5). 

Із цього впливає важливий факт: якщо ми хочемо пізнати Бога, то можемо до цього дійти виключно через Ісуса. 

Ми за природою своєю відлучені від Бога

 

Більшість із нас вважають, що ми взагалі-то цілком пристойні люди. Переважно дотримуємося законів місцевості, в якій живемо (а принаймні не робимо нічого, що могло би бути небезпечним для інших); важко працюємо, заробляємо гроші, сплачуємо податки і навіть даємо на тацю в храмі; наші друзі нас люблять; ми робимо все, щоб бути милими для тих, хто стає на нашому шляху. Оцінюючи себе, ми навіть робимо крок далі: нам видається, що як ми про себе добре думаємо, то так само й Бог нас бачить. Ті з нас, хто має якийсь базис релігійного життя, також вважають, що перед Богом це додатковий плюсик в карму. Павло перед пам’ятною зустріччю, яка змінила все його життя, так само думав про себе. Без фальшивої скромності писав: якщо хтось вважає, що може покладатися на тіло, то я — тим більше. Так, на багатьох із нас він би позирав із погордою, бо ми пасивні, а при тому переконані, що подобаємося Богові. Ба більше, він вважав, що більше від інших має право почуватися близьким Богові, бо якщо йдеться про праведність, базовану на Законі, то йому ні в чому дорікнути не можна. Але ще раз потрібно підкреслити, що воскресіння Ісуса і наслідки цього повністю змінили спосіб мислення Павла. Далі в тому самому листі він написав: заради Нього я відкидаю все і все вважаю за сміття. Прагну тільки пізнати Христа, не шукаючи власної праведності, що походить із Закону, а тієї що народжується через віру в Христа і походить від Бога завдяки вірі (див. Флп 3, 4-9). Для когось, хто ціле життя старався сподобатися Богові, щось таке могло здаватися найгіршим кошмаром. Весь фундамент його життя розвалився на шматки, а все, чого він так ревно намагався осягнути, втратило цінність. 

Конкретно кажучи, Павло усвідомив, що якщо він дуже хоче догодити Богові, то повинен «сподобатися» Ісусові — а це було точною протилежністю тому, що він намагався робити досі, коли перебирався з місця на місце, аби переслідувати сповідників Христа. Отож нічого дивного, що кількома роками пізніше він написав про себе, що є першим серед грішників (див. 1 Тим 1, 15). 

«Гріх» — це слово, часто використовуване християнами, але що воно точно означає? Чимало хто гадає, ніби гріх становить щось «погане, але приємне»: акт, неправильність якого ми інтуїтивно відчуваємо, але він несе з собою стільки приємності, що ми не можемо від нього втриматися. Однак коли Ісус говорить про гріх, то розуміє його в інакший спосіб. Коренем гріха, згідно з Ісусом, є те, що люди не увірували в Нього (див. Йн 16, 9). Отже, гріх насамперед не є порушенням одного з Божих моральних принципів або вдаванням, що ці принципи не зобов’язують. Гріх це «зранення Божого серця» через факт ігнорування Бога. Якщо ми насправді віримо в Ісуса, то зрозуміємо, що моральні принципи, яких Він навчав, служать нашому благу (в такий само спосіб, як мама велить своїй дитині не гратися біля розжареної плити), і стараємося жити згідно з ними. Якщо ми так не чинимо, то це однозначний сигнал, що по суті ми не віримо в Ісуса.

Чимало хто гадає, ніби гріх становить щось «погане, але приємне»: акт, неправильність якого ми інтуїтивно відчуваємо, але він несе з собою стільки приємності, що ми не можемо від нього втриматися. Однак коли Ісус говорить про гріх, то розуміє його в інакший спосіб.

 

Хтось колись сказав, що «серцем людських проблем є проблема серця людини». Ісус із цим би погодився, оскільки якщо ми не віримо в Нього, то в підсумку не приймаємо стилю життя, який Він нам пропонує. Як сам це сказав: що виходить із людини, те її заплямовує. Із глибини людського серця походять погані думки, розпуста, крадіжки, вбивства, перелюб, хтивість, брехливість, підступ, розгнузданість, заздрість, блюзнірство, пиха, глупота. Отож нічого дивного, що наслідком такого спротиву Богові, зарівно у життєвій позиції, як і в учинках, є те, що ми залишаємося відділені від Нього, сепаровані: все це зло виходить назовні і плямить людину (пор. Мк 7, 20-23). 

Отож наші гріхи відділяють нас від Бога, а карою за гріх є смерть (див. Рим 6, 23). На перший погляд, це видається страшним, але подібно як зрада проти якогось народу і загарбання його земель тягнуть за собою прагнення покарати агресорів, так і зрада Бога через відкинення Його і Його влади над нами тягне за собою кару. Павло знав, що доки не попросить про вибачення і доки не настане примирення, всі гріхи домагатимуться покарання: у такому стані ми залишаємося відділеними від Бога, і такий стан триватиме навіть по смерті (пор. 2 Сол 1, 8-9).

Ми духовно мертві

 

Як я вже згадував, наше суспільство переживає період відродження зацікавленості духовними речами. І в кожній книгарні є відділ або принаймні полиця, призначена для «релігії та духовності»; натомість усе, позначене як «розум, тіло і дух», стає виробництвом, що швидко розвивається. Все це ставить перед кожним сотні можливостей, і стільки само на цьому полі можна зустріти думок. Але якщо існує Бог, який дав нам себе пізнати, то основоположне питання — це не «яку з духовностей вибрати?», а «як у них відшукати Бога?».

 

Відповідь на це питання дивовижна, а випливає вона з підсумування попереднього уривка тексту, що ми відділилися від Бога. З нами подібно як зі св. Павлом, який звик вважати, що життя, яке він провадив, подобається Богові, хоча насправді було навпаки: він перебував в опозиції і ранив Бога; в кінцевому підсумку дійшов висновку, що він духовно мертвий. Через багато років після того, як він це пережив, Павло написав до інших християн: так і ви були померлі через ваші переступи й гріхи, яких колись допустилися (пор. Еф 2, 1). 

Слова про те, що ми духовно мертві, звучать дуже понуро, зокрема для тих, хто (як ми визначили) вже має певний духовний досвід. Однак хоч такий досвід може скерувати людину на духовну глибінь, то ми все одно мусимо вміти розрізнити те, що насправді єднає людину з Богом, від того, що провадить виключно до наслідків природи психічної. Так і Павло до свого навернення мав певний досвід духовного життя (через молитву, роздуми та участь у храмовому культі), однак пізніше усвідомив, що все це не мало жодного стосунку до його зв’язку з Богом. Духовно він був мертвий. 

Новий висновок, до якого дійшов Павло, точно відображає те, про що говорив Ісус. Звертаючись до одного чоловіка, який сам себе вважав дуже релігійним, Ісус сказав, що жодна людина не може узріти Царства Божого, якщо не народиться заново. Потім Ісус пояснив, що Йому не йдеться про те, аби люди ще раз народжувалися у фізичному сенсі — бо ж це неможливо. Натомість обов’язково, щоби кожен народився з Духа (див. Йн 3, 3. 8). Іншими словами — аби настало духовне нове народження, або інакше: щоби в них відродився дух. 

Ісус тут був однозначний, а Павло з Ним погоджувався: якщо хтось духовно не народився, то він духовно мертвий. 

Ну і як ти з усім цим почуваєшся?

Слова про те, що ми духовно мертві, звучать дуже понуро, зокрема для тих, хто вже має певний духовний досвід. Однак хоч такий досвід може скерувати людину на духовну глибінь, то ми все одно мусимо вміти розрізнити те, що насправді єднає людину з Богом, від того, що провадить виключно до наслідків природи психічної. Так і Павло до свого навернення мав певний досвід духовного життя (через молитву, роздуми та участь у храмовому культі), однак пізніше усвідомив, що все це не мало жодного стосунку до його зв’язку з Богом. Духовно він був мертвий.

 

«Сейсмічний» досвід

 

Розповідаючи історію зустрічі Павла з Ісусом, я написав, що вона була для Павлового розуму як справжній землетрус. Очевидним результатом землетрусу є руїни, розвал, але з часом усе можна відбудувати. Однак чимало землетрусів залишають руйнування, які даються взнаки набагато пізніше: змінюється формування території. Ріки змінюють русла. З’являються нові узвишшя та озера. Ці зміни мають тривалий характер. 

Павлова зустріч із воскреслим Ісусом, яка змінила все його життя, мала шерег очевидних наслідків:

- він усвідомив, що Ісус був не поганою людиною, а Богом у людському тілі;

- він усвідомив, що Ісус не був мертвий і не лежав у гробі, але що Він живий і сидить у Небесах як цар;

- він також усвідомив, що все попереднє життя помилявся в своїй оцінці Ісуса. Одного дня Ісус повернеться і судитиме його, виходячи з того, який стосунок Павло до Нього має.

Також можна сказати, що «формування території» Павлового розуму повністю змінилося:

- він зрозумів, що аби пізнати Бога, треба це здійснити через Ісуса, а не шляхом дотримання визначених правил;

- зрозумів, що його попередні зусилля догодити Богові були безплідні, а він сам, замість стати досконалою людиною, став найгіршим із грішників;

- зрозумів, що був духовно мертвий.

Ці наслідки воскресіння Ісуса виявилися неймовірно глибокими і збагачувальними — не тільки для самого Павла, а й для кожного з нас. Той Ісус, який постав із гробу, тепер має вплив на форму вічного життя для нас усіх, але не тільки: також і на наше нинішнє життя й на те, чи пізнаємо Бога. 

Це очевидне, що сумно бути названим «людиною, яка духовно мертва». Однак досвід Павла має напоювати нас оптимізмом. Бо ж коли він нарешті зустріч Ісуса, той не почав його судити ані мститися. Зовсім навпаки! Павло пізнав любов таку велику, що йому було дароване прощення, а його життя змінилося на 180 градусів. Як він сам це визначив: я колись був блюзніром, переслідувачем і гнобителем. Однак я спізнав милосердя, оскільки коли не вірував, то не відав, що чиню. А благодать Господа нашого щедро принесла в мені плід віри і любові у Христа Ісуса (пор. 1 Тим 1, 13-14). Павло припинив переслідувати християн, став переконувати людей, аби вони ставали сповідниками Христа; він перестав прагнути замикати церкви і сам став їх засновувати. 

«Сейсмічний» досвід Павла безсумнівно був для нього чимось болісним, як емоційно, так і фізично. Однак він став чимось позитивним. Павло не міг «народитися наново», доки не відчув, що є духовно мертвим. Однак усвідомивши, яку велику помилку він зробив, Павло отримав у дар від Ісуса нове життя. І вже не був мертвий, але ожив. Бог, багатий милосердям, завдяки великій своїй любові, якою обдарував нас, мертвих через наші переступи, повернув нас до життя з Христом (пор. Еф 2, 4-5). 

Як саме Ісус може зробити так, щоб ми жили? Аби відповісти на це питання, ми маємо перевести стрілки годинника на 36 годин, рахуючи від великоднього ранку, і придивитися до того, що сталося у Велику П’ятницю пополудні…

 
Даніель Кларк, deon.pl

Джерело:   КРЕДО