Святої мучениці Христини
Тропар, глас 4: Званням по-євангельски Христові
уневістившись, Христино славная, славу світу сього і похіть тлінну ні за
що ти мала, про тіло не дбаючи, муки перетерпіла єси мужньо, тому твоє
страждання похвалами почитаємо, мученице, Христові співіменна.
Кондак, глас 4: Світлою голубкою явилася єси, яка крила
має золоті, і до висоти Небесної злетіла єси, Христино чесна. Тому твоє
славне свято звершуємо, з вірою покланяючись гробові з мощами твоїми, з
якого щедро всім витікає зцілення Божественне, як душам так і тілам.
Свята Христина була дочкою поганина на ім’я Урван, що старостував у місті Тир в Тоскані (Італія).
Бог наділив її надзвичайними властивостями душі, великою лагідністю і покорою. Вона запізналася
з кількома дівицями християнками з кола своїх подруг, завдяки їм вона навернулася до Христової
віри і прийняла хрещення. Любов до Ісуса Христа заволоділа її серцем так, що вона в домі свого
батька розбила всі фігури золотих і срібних ідолів, а їх уламки роздала біднякам. Коли батько
довідався, що вона християнка, то не пожалів власної крови і поставив дочку перед судом, а сам,
як староста, був суддею.
Він велів бити її по обличчю, а свята лиш вголос молилася до Христа Спасителя. На запитання, чому
вона зневажила божків, – відповіла, що є лиш один Бог – Бог християнський, а божки, зроблені
руками, не гідні того, аби існувати. За це Урван наказав прив’язати її до колеса і запалити під
нею вогонь, потім шматувати її тіло залізом і поливати гарячою смолою, а Господь учинив так, що
ті муки не завдали жодної шкоди святій діві. Погани вельми здивувалися, а засліплений злобою
батько велів її кинути до в’язниці. Та кари Господньої він не уникнув – через кілька днів
мучитель помер.
На його місце став новий староста Діон. Він наказав завести Христину до божниці Аполона і змусити
її скласти жертву ідолам. Та щойно вона стала на порозі божниці і призвала Ім’я Христове, як
ідоли самі впали і розбилися в друзки. Святу дівицю знову жорстоко мучили, а потім кинули до
в’язниці, де вона пробула три місяці. Невдовзі наглою смертю помер Діон, а на його місце став
новий мучитель – Юліян. Той видумував найстрашніші муки, він казав обрізати святій діві груди,
припікати її тіло вогнем, а під кінець велів стріляти в неї стрілами. Сталося це близько 208 р.,
за імператора Септимія Севера, коли той пішов війною проти Британії. Пам’ять святої мучениці
Христини почитають як на Сході, так і на Заході. Святий Йосиф Піснеписець склав на її честь
прекрасний канон. У Царгороді її найбільше почитали в храмі, збудованому на її честь у нових
палатах, і в церкві святого мученика Трифона, поблизу церкви святої Ірини.
У той самий день
Святих мучеників Бориса і Гліба, у святому хрещенні Романа і Давида
Тропар, глас 2: Правдиві страстотерпці і істинні євангелія
Христового послухачі,* доброчесний Романе з незлобивим Давидом,* ви не
спротивилися ворогові – братові,* що вбивав ваші тіла, а душ не міг
діткнутися.* Нехай, отже, плаче злий властолюбець,* а ви, радіючи з
ангельськими ликами, стоячи перед Святою Тройцею,* моліться, щоб країна
рідних ваших благовгодна була* і щоб сини руські спаслися.
Кондак, глас 3: Засіяла днесь преславна пам’ять ваша,*
благородні страстотерпці Христові, Романе й Давиде,* що скликуєте нас на
прославу Христа, Бога нашого.* Тому, прибігаючи до ковчега ваших
мощів,* приймаємо дар оздоровлення вашими молитвами, святії,* бо ви є
божественні лікарі.
Чорна хмара нависла над Руською землею. Помер великий і святий князь верховний Володимир (пам’ять
його вшановуємо 28 липня), той, хто охрестив і просвітив святу Русь. З плачем і зойком збіглися
до Десятинної церкви натовп народу. Для них зайшло “красне сонечко”, як також зайшло воно і для
Руси, покрилося хмарою страшної, нечуваної і до нині прокляттям над нами навислої братовбивчої
боротьби.
Святий Володимир залишив 11 синів і дванадцятого братанича Святополка, сина убитого Ярополка.
Серед його синів були двоє: Борис, в хрещенні названий Роман, і Гліб, в хрещенні названий Давид.
Борис княжив у Ростові, а Гліб – у Муромі. Обоє вони так ревно дбали про святу віру, так вірно
служили Богові, і при цьому були справедливими і боговгодними князями, що святістю життя,
відданого цілковито молитві і добрим ділам, возсіяли вони, за словами літописця Нестора, як дві
ясні зірки серед братів своїх. Бориса було призначено спадкоємцем великокняжого престолу в
Києві. Перед смертю св. Володимира Борис пішов походом на печенігів (1015 р.) і розбив їх ущент,
а повертаючись додому, став табором при ріці Алті, і тут дійшла його вістка про смерть батька.
Гарячими сльозами залився св. князь; це ж помер найліпший батько, той, який навчав їх тільки
добра, якого так любив увесь народ, а волю якого сини повинні шанувати як щось найсвятіше. А
водночас прийшли й інші тривожні вісті. Щойно помер святий Володимир, як Святополк, князь
Турівський, що на той час був у Києві, силою захопив великий княжий престол, потоптав волю свого
найліпшого опікуна і добродія, переманив на свій бік частину продажних бояр і задумав наступний
злочин – убити всіх синів Володимира і стати на Русі самодержавним володарем.
Бояри радили Борисові, щоб чимскоріше ішов з дружиною на Київ, прогнав напасника і сів на своєму
престолі, таж за ним стоїть весь народ, який поможе йому провчити зухвалого Святополка. Але
святий Борис не хотів братовбивчої війни, не хотів руською кров’ю залити домовину свого батька;
він відпустив своє військо, а сам вирішив іти до Ростова. Та не так думав Святополк, який
підіслав новоявлених юдів-іскаріотів, бояр Вишгородських (Вишгород – місто поблизу Києва), що
звалися Пушта, Талець, Єлович і Ляшко, щоб убили святого Бориса.
Вірні слуги перестерігали князя, що Святополк зазіхає на його життя, та святий Борис віддався
волі небесного Отця і молив Його, щоб удостоїв його, якщо на те Його воля, постраждати за
правду.
Настала ніч, поснули вірні слуги князя. Але він сам не спить. Своїм звичаєм припав на коліна і
молиться, довго молить за щастя Руси, за добро князів, за благо цілого народу, щоб він був
сильний вірою, великий єдністю, багатий правдою, миролюбний, згідний, і щоби на честь інших
народів заробив собі шляхетністю духа, ревністю у вірі й трудом задля власного блага.
Коли ж уже стало світати, князь бив земні поклони і став читати утреню. А там, за шатром, убивці
слухали кожне слова, чули, як князь святий читав слова псалма:
“О Господи, як багато моїх ворогів, багато їх повстало проти мене.
Багато тих, що мені кажуть: «Нема йому спасіння в Бозі!»
Але Ти, Господи, щит мій навколо мене, Ти моя слава, підносиш голову мою вгору.
Я голосно візвав до Господа, і Він вислухав мене з гори святої своєї.
Я ліг собі й заснув, і пробудився, – бо Господь мене зберігає.
Я не боюся безлічі людей, що навколо мене обсіли.
Встань, Господи, спаси мене, мій Боже! По щелепах вдарив ти всіх ворогів моїх, розторощив зуби
злих.
У Господа спасіння; на Твій народ – Твоє благословення” (Пс. 3).
Закінчивши молитву, князь положився до сну. Тоді вдерлися до шатра вбивці і списом убили святого
Бориса. Припав до тіла убитого вірний слуга Юрій, але його також вбили і відтяли голову, щоб
легше було зняти з шиї його дорогий ланцюг, подарунок святого князя. Ще живого, святого Бориса
обгорнули полотном зі шатра, кинули на віз, та тут два варяги, послані на поміч катам, добили
вмираючого мечем. Так постраждав мученицькою смертю святий князь Борис, сталося це 24 липня (6
серпня) 1015 р. Тіло його потай поховали в церкві святого Василія у Вишгороді.
Та на цьому не закінчилася каїнова злоба Святополка. Він послав до князя Гліба листа, щоб той
приїжджав до Києва, бо святий Володимир, батько його, дуже хворий, і кличе його до себе. Гліб,
слухняний кожному наказові батька, пустився в дорогу, а біля Смоленська сів на човен, щоб рікою
Смядиною дістатися до Дніпра. Тут наздогнала його вістка від брата Ярослава, що Володимир, їх
батько, помер, і що Святополк убив Бориса. Припав на молитву святий Гліб, сльозами освятив
пам’ять батька і брата-мученика, й просив у Господа, щоб і йому подав щасливої смерти, бо вже
знав князь Гліб, що не врятуватися йому від руки Святополка. І справді, вбивці не дали на себе
чекати. Князь, бачачи, що йому не здолати супостатів, і не бажаючи кровопролиття, наказав своїй
дружині, яка хотіла його боронити, щоби спасалась сама, а сам посеред молитви помер від ножа
власного кухаря, якого до вбивства приневолив ватажок убивців Горясір. Сталося це 5 (18) вересня
1015 р. Тіло святого Гліба залишили в лісі, на березі ріки, і прикрили хмизом. На тому місці
люди бачили вогненний стовп, було чути ангельські співи, та ніхто не знав, що означають ці чуда.
Аж якось мисливці знайшли святе тіло, що не розклалося, дали знати до Смоленська і тоді мощі
святого було перенесено до того міста і поховано у церкві.
Як Святополк окаянний убив ще третього князя Святослава, як почалася через це війна, як Ярослав
покарав братовбивцю і як Святополк, тиняючись світом (цілком як Каїн), загинув десь у пущі між
Чехією і Польщею – все це належить до історії, яку кожен вірний син своєї вітчизни повинен
знати. Коли князь Ярослав сів на Київський престол, він з великими почестями переніс мощі
святого Гліба до Києва, де їх поклали поряд з гробом святого Бориса. Як пише літописець Нестор,
мощі святих князів “подають цілительні дари всім, хто приходить до них з вірою: криві – ходять,
сліпі – бачать, хворі – стають здоровими, в’язні виходять на свободу – святі князі є
заступниками Руської землі”.
Коли згоріла церква святого Василія, князь Ярослав наказав побудувати нову церкву. При її
освяченні митрополит Йоан I (1008-1033) відкрив домовини святих князів і тіла їх знайдено цілі,
не зіпсовані, а церкву наповнив чудесний аромат. Тоді 24 липня (6 серпня) став днем поминання і
почитання святих Бориса і Гліба. За сина Ярослава, Ізяслава, в їх честь було побудовано нову
церкву і туди, при великому здвизі народу і в присутності багатьох князів, перенесли мощі
святих, і знову церква наповнилася предивним ароматом. Відбувалося це за митрополита Георгія І.
При перенесенні був присутній також преподобний Теодосій Печерський. Відтоді 2 (15) травня став
днем почитання святих Бориса і Гліба. У цей день 1072 р. відбулося перше перенесення мощей
святих. Друге перенесення до великої кам’яної церкви, яку звів князь Чернігова Олег, відбулося
також 2 (15) травня 1115 р. На цьому перенесенні був присутній великий і славний князь Києва
Володимир Мономах.
Князь Володимир Мономах, коли відчув, що наближається година його смерти, виїхав з Києва (1125
р.) поклонитися тому місцю, де помер мученицькою смертю князь святий Борис, і там у церкві,
зведеній на березі ріки Алти, віддав Богу свого духа. Його тіло згодом перевезли до Києва.
Бог прославив мощі святих Бориса і Гліба багатьма чудами. Пам’ять їх на Русі завжди свята. А їх
молитви нехай подадуть нещасливому і невільному народові нашому повернутися до давньої святости,
а через святість і до давньої слави.
__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня
впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
Джерело: ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР
Немає коментарів:
Дописати коментар