06.04.2016р. Б. / Християнська Галичина, як лакмусовий папірець

У Хрестопоклінну Неділю Великого посту за юліанським календарем у багатьох містах і містечках Галичини пройшли багатотисячні Хресні Дороги. Здавалось би, нічого надзвичайного не трапилось. Відколи комуністичний режим впав, такі Хресні Дороги – звичайне явище для Галичини. Проте у актуальному українському контексті саме ці Хресні Дороги мають особливе значення.

Як виявилось, усі потуги різношерстої католикофобної публíки в Україні практично не принесли жодного відчутного результату, окрім очевидної консолідації католиків. Ці потуги католикофобів, українських і не зовсім, також продемонстрували, що насправді в українських суспільних реаліях католикофоб практично завжди є і українофобом та галичанофобом. Цікаво зазначити, що ця публіка, хоча частина її і живе на галицьких теренах, до Галичини і галичан ставиться з величезним презирством, яке межує з ненавистю. Звісно, закономірно виникає асоціація з московитськими окупантами, які десятиліттями спокійнесенько собі жили в Україні, люто ненавидячи все українське. Тут, звісно, християнам залишається одне – любити своїх ворогів. І саме з причини цієї любові свідчити їм про те, що без покаяння вони перебувають в реальній небезпеці опинитися поза Божою Любов’ю у вічності. Єдине, що з християнського погляду є тут проблемного, що частина цієї публíки вперто асоціює себе з УГКЦ або ж такі асоціації в людей виникають з причини їхнього місця праці.

Для самої ж Галичини багатотисячні Хресні Дороги стали черговий раз підтвердженням, що вона усе ще залишається частиною середньоєвропейського культурного простору і, бодай традиційно, християнською. У цьому її відмінність від решти України.

І саме завдяки тій відмінності, Галичина є практичним лакмусовим папірцем на перевірку справжніх намірів різноманітних вболівальників за толерантність, за права людини, європейську й унітаризовано-уніфіковану Україну і т.п. Події останнього часу показали, що так звані борці за толерантність, «права» ЛГБТ, ліволіберальні євроінегратори, українські долярові та євро патріоти, насправді, за першої ж можливості забувають, що таке толерантність, що таке фундаментальне право на свободу совісті, що таке повага до іншого, відмінного, що таке дійсно європейські цінності, збудовані на повазі до людини. Вочевидь для них усі, хто думає інакше, інакше вірить, інакше говорить, – не люди. А це і є справжнісінький нацизм, який заперечує людськість іншого, відмінного. І вся от ця різнобарвна, розмаїта, католикофобна публíка готова жертвувати всім, а особливо іншими, заради осягнення своєї фата-моргани гендерного, денаціоналізовано, антихристиянського «раю».  

Чи комусь подобається, чи не подобається той факт, що така сучасна Галичина, яка вона є зараз – це в першу чергу продукт клопіткої праці УГКЦ, особливо в ХІХ ст. й в першій половині ХХ ст., без греко-католицтва Галичина не є Галичиною. УГКЦ – конститутивна частина ідентичності галичан і тому десь на підсвідомому рівні напад на УГКЦ, на християнство, на християнські та консервативні цінності, галичани, сприймають як напад на власну ідентичність. Поки що занадто зарано для екзальтованих висловлювань на кшталт львівської екс-чиновниці про те, що християни мають звикати жити в меншині. Принаймні в Галичині це відбудеться ще не так скоро, якби хотілося «просвітленим» люциферіанським «світлом» і скріпленим ґрантами ліволіберальних західних фондів, новітнім «просвітителям».

Але нам, галицьким християнам, не варто розслаблятися і нічого не робити. На сьогоднішній момент, в умовах, коли злочинно корумпована влада в Україні заради задоволення своєї пажерливої жадоби самозбагачення і нічим не обмеженої влади штовхає найбільшу європейську країну до жахливої катастрофи, саме ми – християни, можемо, опираючись на 2000-літіній досвід Католицької Церкви, запропонувати суспільству альтернативу справедливішого й стабільнішого суспільства, відкритого до розвитку й підвищення добробуту кожного його члена.

Але, як це завжди в історії буває, ми цей історичний шанс, який нам дає Боже Провидіння, можемо дуже легко змарнувати. Здається, що саме цим, українські християни і займаються. Бог нам дав свобідну волю, яку Він повністю шанує. І тільки на нас лежить відповідальність за те, чи скористаємося ми шансом, який нам дає сьогодні Бог, чи ні.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя