1.Текст.
Для кращого розуміння аргументації Павла, слід прочитати
уривок Гал 1,11–19 аж до 24-го вірша включно, оскільки саме там
закінчується думка Павла.
11. Звістую вам, брати, що Євангелія, яку я вам проповідував, не є
за людською мірою; 12. бож я її не прийняв, ані навчився від людини,
лише – через об'явлення Ісуса Христа. 13. Ви чули про мою
поведінку колись у юдействі, про те, як я несамовито гонив Божу Церкву
та руйнував її. 14. Я перевищував у юдействі багатьох ровесників з мого
роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків. 15. Та коли
той, хто вибрав мене вже від утроби матері моєї і покликав своєю
благодаттю, 16. зволив об'явити в мені Сина свого, щоб я проповідував
його між поганами, то я негайно, ні з ким не радившись, 17. ані не
подавшися в Єрусалим до тих, що були апостолами передо мною, пішов в
Арабію, а потім знову повернувся в Дамаск. 18. По трьох роках по тому
пішов я у Єрусалим відвідати Кифу і перебув у нього п'ятнадцять день.
19. А іншого з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього. 20.
Те, що пишу вам, то ось перед Богом, що не обманюю. 21. Потім пішов у
сторони сирійські та кілікійські; 22. на обличчя ж мене не знали Церкви
Юдеї, що у Христі. 23. Вони лиш чули, що той, хто колись гонив нас, тепер проповідує ту віру, яку колись руйнував, 24. і прославляли заради мене Бога.
2. Особливості послання до Галатів.[i]
Адресати
Галатія розташована в Малій Азії (Анатолія, сучасна
Туреччина). В III ст. до Хр. цю територію заселили галли. В 25 р. після
своєї смерті Амінтас, останній цар Галатії, заповів своє царство
Римській імперії. Римляни перетворили її в провінцію, додавши й інші
регіони до півдня країни (Пісідію, Ісаврію, Фригію й частину Лікаонії).
Поняття «Галатія» може використовуватися у двох значеннях: етнічному й
політичному. Звідси виникає неясність: кому було адресовано Павлове
послання? Стосовно цього є дві теорії, у кожної з яких у науковому світі
є гарячі прихильники.
1) «Північно-галатійська»: адресати – нащадки галлів у пн. ч.
провінції. Якщо вона вірна, то неясно, коли саме Павло здійснював місії
на цій території.
2) «Південногалатійська»: адресати – жителі пд. ч. провінції. Павло
здійснював місії на цій території під час першої місійної подорожі разом
з Варнавою (Дії 13–14). Мінус цієї теорії полягає в тому, що немає
свідчень, що жителі цих територій, які перебували за межами етнічної
Галатії, також іменувалися «галатами».
Причина написання
Приводом до написання листа стали тривожні звістки, котрі
отримав Павло: галати почали відпадати від благовісті про достатність
віри в Ісуса Христа й схилялися до позиції деяких «юдействуючих»
агітаторів: «Щоб догодити Богові мало вірити в Ісуса Христа, – потрібно
ще й дотримуватися Закону Мойсея; перш ніж одержати право називатися
християнином, поганин повинен обрізатися, дотримуватися суботи й інших
юдейських свят, споживати тільки кошерну їжу й дотримуватися всіх
обрядових заповідей Старого Завіту».
Позиція Павла була інакшою: спасіння тільки вірою.
Юдействуючі говорили про спасіння вірою й ділами, під котрими розуміли
не етичні вчинки, але головно дотримуванням різних приписів Закону
Мойсея. Однак зі свого гіркого досвіду Павло знав: спасіння є вільним даром Бога віруючим в Христа, а не щось таке, що можна заробити шляхом дотримання правил.
Криза була настільки серйозна, що Павло дуже незвичайно починає лист:
він не дякує Богові на поч. листа й не хвалить адресатів (саме так
найчастіше він починав усі свої листи), але відразу переходить до
енергійного захисту свого апостольського авторитету й правильності свого
навчання (1,1–2,21); центральну частину послання займає доктрина про
оправдання тільки вірою (3,1–4,31); щоб хтось не подумав, що така позиція допускає байдужність до моральних питань, Павло завершує лист практичними висновками (5,1–6,18).
Спасіння вірою
Сьогодні триває дискусія про те, що саме мав на увазі Павло коли писав «про віру Ісуса Христа»
(πίστις Ἰησοῦ Χριστοῦ: Гал 2, 16; 2, 20; 3, 22). Цей грецький вислів
можна перекласти двояко. Тому сучасні богослови перекладають вислів «віра Ісуса Христа», як:
- суб'єктивний генетив (так думає багато сучасних богословів; на цю тему добре прочитати статті R. Hays) – це т. зв. христологічна інтерпретація,
котра передбачає, що ми спасаємося не просто нашою власною вірою, але і
вірою Ісуса Христа, котрий був вірний та послушний Богові Отцеві аж до
хресної смерті (грецький термін πίστις можна перекладати не тільки як віра, але і як вірність).
Тут йдеться про вірність Ісуса Божому задумові, котра принесла
оправдання. Цю вірність Ісус демонструє впродовж цілого свого життя, а
зокрема в часі спокус у пустелі, в Гетсиманії та добровільно приймаючи
розп'яття (пор. розповіді євангелистів про розп'яття та напр. Євр 5, 8).
- об'єктивний генетив (серед відомих богословів так вважають напр. F. F. Bruce та J. Dunn) – це т. зв. антропологічна інтерпретація, котра наголошує, що важливою є віра в Ісуса Христа.
Беручи до уваги вище наведену аргументацію стосовно
христологічної інтерпретації, можна глибше розуміти спасенне діло Христа
про котре пише Павло: «Вже не я живу, але живе в мені Христос. А що тепер живу в тілі, то живу вірою Сина Божого,
який полюбив мене і видав себе за мене» (Гал 2, 20). Ціль цих слів –
підкреслити участь Христа в формуванні життя Павла. Трохи далі Павло
знову каже: «щоб те, що було обіцяно, могло бути дано через вірність Ісуса Христа (тобто його смерть на хресті за нас, як в 2, 20) віруючим» (Гал 3, 22).
Цей вірш з Гал 3, 22 відповідає Рим 1, 17 (ἐκ πίστεως εἰς πίστιν) [традиційний переклад «з віри в віру», глибше та зрозуміліше можна перекласти, як з «вірності до віри», тобто від Божої вірності
людям продовж історії спасіння (мається на увазі також і
відповідальність Бога за своє створіння), включно з вірністю Ісуса
Отцеві, до нашої відповіді віри на цей великий дар спасіння] та
Рим 3, 22 (διὰ πίστεως Ἰησοῦ Χριστοῦ εἰς πάντας τοὺς πιστεύοντας)
[«через вірність Ісуса Христа для всіх віруючих»].
«Християни оправдуються тією вірою сутність котрої бере
свій початок в жертовному послусі Ісуса; тією вірою, яка спочатку була
Його, а тепер стала їхньою» (Williams). «Ось що означає говорити, що
праведність Божа відкривається з віри у віру. В жодному разі це не
можна розуміти так ніби християни спасаються своєю геркулесівською вірою
чи вірністю (як колись думав Лютер – о. Ю.). Навпаки основний акцент христологічної інтерпретації πίστις Ἰησοῦ Χριστοῦ
полягає в тому, що ми спасаємося якраз вірністю Ісуса, а не нашою
власною свідомою поведінкою чи конфесійною ортодоксією» (Hays).
Підсумовуючи це питання, відзначимо, що важливо вміти поєднати розуміння обох підходів: ми спасаємося завдяки благодаті Воскреслого Христа (котрий був вірний Богові аж до хресної смерті), однак важливою і потрібною є також і наша віра, завдяки котрій приймаємо дар спасіння.
Послання до Галатів називають великим маніфестом
християнської свободи. Воно викладає справжню роль Закону Мойсея і його
відношення до волі Божої, відкритої в Ісусі Христі. Основна думка:
християнське життя засноване на благодаті Божій, а не просто на добрих
справах людини (грецькі язичницькі вірування вчили, що ми можемо
осягнути спасіння власними силами; наші добрі вчинки, однак, можливі
завдяки Божій благодаті та нашій співпраці з нею). Декларація принципів,
що червоною лінією проходить через ці шість коротких глав, зробила
християнство з юдейської секти світовою релігією.
План послання
Історична ч. (Гал 1–2): Павло розповідає про своє навернення і покликання як апостола.
Доктринальна ч. (Гал 3–4): апостол доводить, що правильні відносини між людиною й Богом установлює віра, а не Закон Мойсея.
Паренетична ч.(Гал 5–6): Павло застерігає проти
зловживання його навчанням. Християнську свободу не можна
використовувати для задоволення плотських похотей.
Важливі вірші послання
Основна думка послання: оправдання вірою / свобода від
приписів закону Мойсея (йдеться не про етичні закони, а про обрізання,
святкування Суботи чи кошерну їжу наприклад). Ціль такого життя чудово
представлена в Гал 5 (13. Ви бо, брати, покликані до
свободи; аби тільки свобода ваша не стала приводом до тілесности; але
любов'ю служіть один одному…16. Духом ходіте, і тіла пожадливостей не
будете чинити…22–23. А плід Духа: любов, радість, мир,
довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, 23. тихість, здержливість.
На тих то нема закону). Все це стає можливим через благодать, котру дарує Христос. В Гал 2, 20–21 Павло стверджує: «Живу
вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в
Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене. 21. Я не відкидаю
Божої благодаті: бо коли законом оправдання, то тоді Христос умер
даремно». В Гал 5, 1 Павло наголошує, що «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову».
3. Коментар до тексту Гал 1, 11–24.
Свого часу, краще розуміння листів апостола Павла, я
отримав завдяки творам, котрі вийшли з під пера Томаcа Райта. Думаю, що
серед його численних праць, саме серія популярних коментарів на Новий
Завіт є одним з найкращих інструментів для глибшого розуміння багатства
НЗ (головно для початківців). Нижче подаю без змін думки цього великого
богослова на текст Павла котрий нас цікавить.[ii]
Джон Генрі Ньюмен був однією з найвидатніших постатей в
Англії XIX століття. Видатний мислитель і письменник, натхненний
проповідник з глибоко чутливою душею, котрий залишив Англіканську церкву
і приєднався до Католицької в 1845 році. На схилі своєї діяльності,
котра змушувала його друзів дивуватися з того, що сталося з колишнім
талантом, він був обраний кардиналом.
Багато англійських протестантів так і не змогли пробачити
Ньюмену крок, котрий вони розцінили як зраду. Зокрема, один з них,
священик Англіканської церкви і письменник-романіст Чарльз Кінгслі,
звинуватив Ньюмена в двозначності і нехтуванні істиною. Ньюмен,
виведений з терпіння подібними звинуваченнями, відповів на них у книзі,
яка незабаром стала класикою християнської думки XIX століття: Apologia pro Vita Sua
(1864). Він розповів історію свого життя, від моменту народження і аж
до переходу в лоно Католицької Церкви. Глибина та ясність цієї розповіді
справили на читачів сильне враження. Навіть ті люди, які не
погоджувалися з позицією котру зайняв Ньюмен, вже не сумнівалися в його
щирості і в тому, що його рішення породжене пристрасним прагненням до
істини, але аж ніяк не зневагою до неї.
В певному сенсі, Павло перебував, в подібній ситуації.
Його противники говорили, що він перекроїв Євангеліє на свій лад, щоб
воно подобалося народові. Напевно, вони думали, що Павло не говорить
язичникам про необхідність обрізання виключно тому, що ним рухає бажання
сподобатися людям, продати їм Євангеліє «задешево». Більшості з нас
приємно, коли ми подобаємося людям; прагнучи цього ефекту, багато хто
готовий говорити те, що люди хочуть почути.
Перші дев'ять віршів послання показують, що така манера
поведінки чужа Павлові. Десятий вірш підтверджує це. Схоже, що ці
дев'ять віршів спеціально були написані у відповідній тональності, щоб
після них Павло міг перевести подих і з усмішкою запитати: «Отже, ви
думали, що я чекаю схвалення людей? Так ви думали?» І слідом за
Деметрієм з шекспірівського «Сну в літню ніч» Павло тут міг би сказати
сам собі: «Славно рикнув, Лев!» «Після цього він цілком міг пом'якшити
тон: «Чи потрібно ще переконувати вас у тому, що я не шукаю схвалення
людей?» – Але ні, він каже: «Це не моя справа. Я раб Христа, і лише одне
це є важливе».
Потім Павло розповідає про те, як він сам дізнався про
Добру новину і чим для нього обернулося знайомство з Євангелієм. Подібно
до того, як Ньюмен розповів історію свого життя, щоб змусити замовкнути
злорік, Павло пояснює, звідки він взявся, як зустрів воскреслого Ісуса і
який вплив справило на нього одкровення Ісуса.
Павло виріс в середовищі, де були свої зразки для
наслідування і свої герої. Задовго до того, як з'явилися футбольні зірки
і рок-музиканти, такі єврейські хлопчики, як Павло, із захопленням
слухали розповіді про юдейських героїв далекого минулого, захоплювалися
пророками і мучениками, котрі жили і безстрашно вмирали за свого Бога і
Закон. Павло особливо відзначає свою крайню відданість традиції предків.
Трепетне ставлення до традиції супроводжувалося застосуванням Закону
Мойсея до повсякденного життя. Коротше кажучи, Павло був фарисеєм, і то
одним з найбільш строгих. Безумовно, головним зразком для наслідування у
таких людей був пророк Ілля.
Ілля був запальною людиною. Він прикликав з неба вогонь,
котрий знищив солдат, які прийшли схопити його. Також він прикликав
вогонь з неба під час свого протистояння з жерцями Ваала. Його боялися
всі ті, котрі шукали компромісу між поклонінням Богові Ізраїлю та
ідолопоклонством. Ілля – ось відмінний приклад для юнака на зразок Савла
з Тарсу. І Савло дійсно прагнув наслідувати його. Він нищив церкви, що,
на жаль, намагаються повторити сьогодні деякі ревнителі віри, зокрема в
деяких країнах Африки та Азії. Він бачив себе в ролі Іллі, коли очищав
Ізраїль від оман, пов'язаних з особистістю Ісуса з Назарета. Останній
ніяк не міг бути Месією, оскільки його розіп'яли. Йому не можна
поклонятися, оскільки навіть справжній Месія не має божественної
природи.
Але потім – і тут його розповідь про себе ще більш
починає скидатися на розповідь про старозавітного пророка – Павло був
зупинений на своєму шляху, подібно як і сам Ілля. Ілля, засмучений і
пригнічений, відправився до гори Синаю, щоб знову зустрітися з Богом в
тихому шепоті, землетрусі, вітрі та вогні. І, схоже, що Савло з Тарсу,
теж вирушив на гору Синай (він пише про Аравію, де розташована ця гора),
швидше за все для такої ж особистої зустрічі-боротьби з Богом, якому
він поклонявся. Цей Бог, на жах і здивування Савла, відкрив йому свого
Сина і зробив це для того, щоб Савло, юдей до мозку кісток, міг
розповісти язичницьким народам, що Бог Ізраїля любить їх настільки ж
сильно, наскільки і свій улюблений Ізраїль, У кого навчився іронізувати
Павло? Чи не в самого Бога?
Всі ми різні, і, як казали колись пуритани, «Бог не
розбиває всі серця однаковим чином». Але в житті кожного християнина час
від часу виникає необхідність ось так потай зустрітися з Богом в
особистій зустрічі. І також вкрай важливо, щоб християнські провідники
правдиво розповідали свою власну історію життя. У випадку Павла його
історія тісно була пов'язана з Божим Одкровенням Ісуса, справжнього
Месії, розп'ятого і воскреслого Господа усього світу. Особистість Павла,
його покликання і життя були відзначені печаткою євангельського
послання. Воістину, він – справжній апостол.
Кілька років тому в Англії на великих рекламних щитах
можна було прочитати дивне оголошення: «Вона така. А ви?» Звичайно, мета
такої реклами – викликати зацікавлення. Коли кілька тижнів потому стало
відомо, про що насправді йдеться, всі вже думали про цю загадку. Йшлося
про нову газету Independent. Ця реклама виглядала дешевим трюком, але,
тим не менш, спрацювала, оскільки я все ще пам'ятаю про неї, а сама
газета продовжує процвітати. Цікаво, що вона стала четвертою
найпопулярнішою газетою в Англії, приєднавшись до «великої трійки»: The
Times, Telegraph і Guardian. Мені важко сказати, чи дійсно вона
незалежна (або була незалежною) від впливу різних політичних партій і
сил у британському суспільному житті. Але було щось чарівне, щось свіже в
самій ідеї появи на громадській арені нового незалежного голосу.
Неважко припустити, що три інші газети побачили в цьому загрозу для
себе. Чиїх читачів переманить до себе нова газета?
Підводячи підсумки цієї частини послання апостола Павла,
ми можемо уявити, що він говорить: «Я такий. А ви?» Ті, котрі після
Павла прийшли до Галатії сіяти сумніви і суперечки, заявляли, що Павло –
просто пішак серед християн Юдеї, особливо ж серед апостолів. Вони
говорили, що Павло – наймолодший з усієї християнської команди
мандрівних проповідників. Більше того, він не дуже-то і надійний! Він
спотворив послання, передане йому «старшими» апостолами, щоб не євреям
було простіше прийняти його. А тому, продовжували ці сіячі розбрату,
краще слухайте нас. Ми точно знаємо, що думають апостоли з Юдеї,
начальники, ті, хто особисто був знайомий з Ісусом. Ми вам розповімо.
Павло відповів детальним описом свого першого візиту в Єрусалим,
котрий мав місце після його навернення. Сенс усієї розповіді можна
звести до одного слова: НЕЗАЛЕЖНИЙ. Він не йде, щоб сісти біля ніг
Петра, Якова та Івана – Великої Трійки серед апостолів Юдеї. Він не
проходив навчання під їх керівництвом і не працював спільно з ними в
маленьких церквах. Павло розмовляв з Петром (він використовує арамейське
ім'я «Кифа», котре, як і грецьке «Петро», означає «скеля»), і, дійсно,
залишався у нього два тижні. Павло зустрічався з Яковом, братом
Господнім, який в цей період, як ми знаємо з інших джерел, був близький
до того, щоб очолити християнський рух (мається на увазі християн в
Єрусалимі), хоча за життя Ісуса не входив до числа віруючих. І, тим не
менш, Павло не був учнем Петра або Якова. Вони не призначали його бути
апостолом другого рангу під їх керівництвом. Він був ... незалежним.
Суть вищесказаного для галатійських християн, які першими
почули від Павла Благу звістку, тепер стала ясна: «Павло – той, хто він
є. А хто ми?» Чи незалежні галати від апостолів юдеї? Чи незалежні
вони, врешті-решт, від самого Павла?
Звичайно, тут Павло чітко означує свою позицію: він
переконаний, що в своєму звіщенні Євангелія, котре об'єднує євреїв та
язичників в нову родину в Христі, він зберігає вірність Ісусові. Тому
він і бажає, щоб галати зберігали вірність баговісті, котру проголошував
Павло. Павло наполягає на тому, щоб вони віддавали перевагу Євангелії
котру їм виголосив Павло, навіть перед ним самим (Гал 1, 8).
І, тим не менш, на відміну від випадку з конкуруючими
газетами, які нерідко займають відмінну від інших позицію саме для того,
щоб відрізнятися, Павло не тримається за свою відмінність від інших
апостолів. Він не наголошує на те, що послання котре він перед ними
проголошує має інший характер, ніж те, що сповіщають апостоли з
Єрусалиму. Єдність Церкви для нього є дуже важлива, але за іронією долі,
єдиний спосіб щоб відстоювати цю єдність – це ствердження своєї
незалежності. Потім Павло пояснює, що опоненти, котрі приїхали після
нього до Галатії й заявили про свої повноваження, котрі нібито отримали
в Єрусалимі, самі все переплутали. Те, що він, Павло, проповідував,
будучи незалежним апостолом, становило зміст того ж апостольського
послання, яке проголошували церкви Юдеї. Кінець першої глави дуже ясно
це показує. Маленькі месіанські спільноти в Юдеї, котрі тільки ставали
церквами в більш пізньому розумінні, а на той час були лише
християнськими синагогами, ніколи не бачили самого Павла. Що ж вони тоді
чули про Павла, який розпочав свою місіонерську подорож в Сирії та
Кілікії, а потім відправився проповідувати на північ, в свої рідні
місця? Може вони почули, що Павло – «негідник, який проповідує
викривлене і розбавлене водою Євангеліє»? Ні, вони почули, що він,
«колись переслідував нас, а тепер благовістує віру, яку колись
руйнував». Незалежний апостол з таким самим посланням, як і в них! У
цьому й вся справа. І тому вони, як пише Павло, «прославляли за мене
Бога» (в тексті говориться буквально: «в мені прославили Бога»). Вони аж
ніяк не скаржилися Богові на чоловіка, котрий спотворює Благу звістку.
Павло міг би сказати: «Вони побачили, що Бог, з яким вони були знайомі
через Ісуса і Святого Духа, робить в мені, і тому прославили Бога за цю
роботу».
Пройшли століття, але питання про помісність церков, їх
наставників та самостійність Благовісті, різного за формою, але єдиного
за змістом продовжують залишатися такими ж гострими, як і в ті дні.
Плачевно, але і тепер ми все ще спостерігаємо боротьбу за сфери впливу
між різними церквами, котрі гранично ясно відображають расові та
культурні протистояння нашого світу. Згадаймо про Балкани чи Північну
Ірландію. Все ще є люди, які висувають вимоги за те, що вони (або їх
система), володіють верховним авторитетом, а кожен, хто заявив про свою
незалежність, повинен повернутися назад в стрій. В якійсь мірі нам
втішно знати, що в християнській церкві ці проблеми були присутні
постійно, з самого початку. Але куди важливіше, усвідомивши ці проблеми,
знайти їх вирішення. Якщо орієнтуватися на апостола Павла, то за перше
правило треба взяти наступне: розповісти ясно про ситуацію. Не
приховувати обставин, які породили проблему. Навчитися цінувати як
незалежність, котра народжується зі свіжого розуміння особистості Ісуса,
так і єдність різних способів проповіді Євангелія. І весь час пам'ятати
про головну мету – прославляння Бога. Це тільки основні правила, а не
докладна інструкція. Але вони були важливі в першому столітті, важливі
вони і зараз.
о. д-р Юрій Щурко, УКУ
[i] Ця частина основана на інформації поданій в B. M. METZGER, The New Testament: Its Background Growth and Content (3rd Ed.), Nashville Abingdon Press 2003, 255-258; R. E. BROWN, The Birth of the Messiah. A commentary on the Infancy narratives in Matthew and Luke,
New York 1977, 467-470; 477-478; R. HAYS, “PISTIS and Pauline
Christology: What Is at Stake?” in E. E. JOHNSON and D. M. HAY (eds.),
Pauline Theology, Volume 4: Looking Back, Pressing On. Atlanta:Scholars,
1997, 35-60.
[ii] T. WRIGHT, Paul for Everyone: Galatians and Thessalonians (New Testament for Everyone) SPCK 2002 Kindle Edition, 6-12
Немає коментарів:
Дописати коментар