06.10.2013р. Б. / 6 листопада - святого мученика Арети і тих, що з ним

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого мученика Арети і тих, що з ним.

Коли царювали в землі Грецькій Юстин, а в Ефіопії Єлезвой, царі правовірні та добрі, в той час у землі Омиритській постав цар беззаконний, на ймення Дунаян, невірний огудник імені Ісуса Христа і великий на християн гонитель, котрий усіх радників, і слуг, і воїнів своїх мав або одновірців, або поган, що поклонялися сонцю, місцю та ідолам. Намагався ж усіх християн із області своєї прогнати і знищити в Омиритській землі пам'ять превеликого імені Христового. І, гонячи вельми Божу Церкву, мучив та вбивав вірних, що не корилися його повелінню і не бажали із ним жити за його наказами. Почув-бо про те Єлезвой, цар ефіопський, що Дунаян у землі своїй підняв гоніння на християн, пожалів вельми щодо цього і, зібравши воїнів своїх, пішов на нього війною, і, багато разів б'ючись, переміг його, і, данником його собі учинивши, повернувсь у свою землю. Дунаян же невдовзі знову постав на Єлезвоя і, наказ його відкинувши і зібравши силу свою, погубив усіх Єлизвоєвих воїнів, котрі залишені були стерегти міста, і знову узброївся на вірних. Наказав-бо повсюди, щоб християни або зрікалися своєї віри, або щоб убиті були без милосердя. І вже в його царстві не було такого, щоб дерзнув сповідати Христа, тільки в одному місці, названому Награн, Ісуса Христа ім'я славилося, було те місто велике й багатолюдне під владою Дунаяновою. Засяяла ж у тім місті свята віра відтоді, коли Константій, син великого Константина, посилав своїх послів до савеїв, які тепер називаються омирити, що ведуть свій рід від Хеттури, рабині Авраамової. Дійшли туди богомудрі й чеснотливі мужі від царя Константія і, царя країни цієї змиривши Константієвими дарами, навчили людей вірі в Христа Ісуса і церкви збудували. Відтоді в Награні-місті цвіло благочестя, росло християнське вчення, множилися лики іноків, влаштовувалися монастирі, в усіх чинах утримувалася цнотливість, і мали успіхи цілковито вірні в чеснотах. Не допускали жодному іновірцю поміж себе жити: ані елліну, ні юдеєві, ані єретику, тільки самі, як єдиної матері соборної апостольської Церкви діти, пробували в усілякому благочесті та чесноті.

Позаздрив отож диявол такій доброчесності отого міста, узброїв на нього Дунаяна, котрий, почувши, що жителі міста Награна не коряться його наказові і не бажають із ним жити згідно Мойсеєвого Закону, пішов на них зі всією силою своєю, дві речі замислюючи: щоб християн із області своєї знищити і тим знищенням християн опечалити Єлизвоя, царя ефіопського. Дійшов тож до міста, обступив його безліччю воїнів, обкопав місто охрест і похвалявся, що скоро візьме його, а тих, що там живуть, вб'є нещадимо. Казав до громадян: "Коли хочете дістати у мене милість, а відтак живими залишитися, то скиньте долі прокляті знамення (так хрести святі називав невірнй), що винесли ви на верхи високих храмів, і розіп'ятого на тому знаменні відкиньтеся". Ходили і зброєносці царські навколо міста, волаючи: "Впокорітеся царю, живі будете і дари від нього приймете, коли ж ні, від вогню та меча погинете!" Сам же Дунаян розтулив свої вуста, богоогудним язиком злословив Христа та християн. "Скільки, — каже, — погубив я нечестивих християн, скількох священиків їхніх та іноків забив мечем, скількох вогнем попалив, і жодного із них не збавив Христос від мук моїх, та ж бо й Сам себе не зміг збавити від рук тих, що розпинали Його. І тепер прийшов я до вас, награняни, і або від хреста вас відлучу, або до кінця вас погублю". Громадяни ж відповіли: "Вельми, о царю, злословиш язиком на всесильного Бога, уподобився ти Рапсаку, воєводі Сен-нахиримовому, який з гордості до Єзекія говорив: "Хай тебе не прославить Господь, Бог твій, на якого сподіваєшся", але не залишиться без покари огуда така, бо в одну годину кілька тисяч воїнства погубив, добре те знаєш. Дивися, щоб не сталося того ж і тобі, котрий огуджує Господа нашого, Ісуса Христа, Сина Божого всесильного і всемогутнього, страшного, що забирає духа у князів, Він і тебе може стерти й перетворити в порох і знесену богоогудну гординю твою. Хвалишся, що нас або від Христа відвернеш, або до кінця погубиш — воістину, швидше зможеш нас погубити, аніж відвернути від Христа, Спаса нашого, за Нього ж ми всі готові померти".

Цар же, не терплячи чути таких слів, більшим роз'ятрився гнівом і всіма силами налягав на місто й гадав, що коли не візьме міста боєм, то голодом його вморить, тримаючи проздовж довгого часу в облозі. Знайшов довкола міста немало християн по селах та пустелях і, спіймавши їх, по-різному погубив, а інших у рабство віддав і намагався місто взяти. Громадяни ж, міцно зі стін захищаючи себе, перемагали нечестивих. І довго цар налягав із силами своїми, не можучи взяти міста, ані голодом його виморити, бо достатній харч мали громадяни на численні літа. І втративши надію свою, беззаконний намислив хитро, як лезо нагострене, учинити улещення і послав у місто, кажучи людям під клятвою: мовляв, не хочу образити вас ані від віри вас відвертати, тільки шукаю від вас звичайної данини, яку маєте мені, цареві своєму, давати. Відчиніть-бо мені місто, хай увійду й побачу його, і звичайну від вас візьму данину. Клянуся ж Богом та законом, що не учиню вам зла ані великого, ані малого, але залишу вас жити в мирі при вірі вашій. Громадяни ж відповіли: "Ми, християни, навчилися від Святого Писання повинуватися цареві і покорятися владарям; коли ж бо учиниш так, як нам під клятвою обіцяєш, що не образиш нас ані не відвертатимеш нас від Бога нашого Ісуса Христа, відчинимо тобі місто, і ввійди як цар та візьми від нас звичайну данину. Коли ж учиниш нам зло, то Бог, що чує клятву твою, відомсту учинить тобі скоро. Ми ж від Христа, Спаса нашого, не відступимося, хай не тільки маєтків, але й самого життя позбудемося". Цар же знову вельми клявся не чинити їм ніякої капості. Вони ж пойняли віру тому лису, відчинили місто й поклонилися з дарами нечестивому. Цар же зайшов з усією своєю силою до міста, як вовк в одежі овечій в отару, взяв стіни й ворота міські й осадив їх своїми воїнами. Побачив же красу міста і велику множність у ньому людей та чесних громадян, похвалив їх, ще притаюючи на час труту свою, і, трохи в місті спочивши, вийшов знову у свої полки. І, бажаючи почати беззаконне те діло, яке намислив, повелів прийти до себе всім чесним мужам та володарям міста, і пішли до нього за повелінням його всі, що були в місті, чесні старці та володарі, славні й багаті, а серед них був блаженний Арета, сивиною, розумом, саном і честю найбільший (мав-бо дев'яносто п'ять років), як князь і воєвода, йому-бо весь уклад міський доручено було, за його мудрою радою та розумною управою громадяни хоробро й довго ворогам своїм противилися. Прийшли тож громадяни з Аретою до беззаконного царя, віддали належне поклоніння і дякували йому, що учинить із ними, як ото клявся, і ніякої не наведе на місто біди — не знали-бо підступності його. Він-бо, не терплячи довго крити всередині труту свою, вивів наяву ту, що підступно притаював, озлобу; клятву, якою громадянам клявся, виставив як дитячу гру і повелів усіх зі святим Аретою, закувавши, тримати під сторожею у вузах. Тоді послав у доми їхні і маєтки їхні розграбив. Запитав, де є Павло, єпископ їхній, і довідався, що два літа тому, як помер. Повелів відкопати його і, взявши тіло померлого, вогнем спалив і попіл у повітрі розвіяв. Розгнітив великий вогонь, зібрав безліч священиків та кліриків, іноків, інокинь та дів, освячених Богу, і вкинув їх у вогонь числом чотириста двадцять і сім осіб і так спалив їх, кажучи: "Ці є виною пагуби інших, радили, щоб Розіп'ятого як Бога пошановувати". Повелів і вісникам по місті ходити й кричати, хай усі від Христа відкинуться і хай живуть так, як і цар.

Прикликав перед себе тих начальних громадян, яких у вузах тримав, почав до них, а передусім до Арети говорити: "Яке безумство ваше вірити Розіп'ятому як Богу, хіба ж може бути вбитий Бог, який не має тіла, чи ж бо може вмерти безсмертний? Чи нема серед вас таких, що Несторію наслідують, Христа не як Бога, а як пророка пошановують? Я вас не приводжу до того, щоб поклонитися сонцю та місяцю чи іншій якійсь істоті, не принуджую приносити жертви язичницьким богам, не буде того, але самому Богу, всього живого Творцеві". На ці слова святий Арета із наближеними відповів: "Ми знаємо, що божество нічого не може терпіти, але людська природа узята від Пречистої Діви, як пророки, про них і ти знаєш, свідчать. Перетерпів Він те за нас, божество ж своє Господь Христос явив чудесами невимовними. Але яка потреба довгої балачки: ми його сповідуємо як Бога і Сина Божого і від імені всього люду міського говоримо, що нема муки, якої ми не готові були б понести заради Ісуса Христа, Бога нашого. А щодо Несторія, проклятого від святих отців, що він нам? Ми не розділяємо в Христі осіб, але віримо, що людська природа Його із божеством в єдиній Божій Особі з'єднана. Тобі ж, що говориш огудні слова на Господа нашого, через таку огуду і ламання клятви скоро Божа відомста настане". Мучитель ті слова терпеливо зніс (соромився-бо Аретиної премудрості та чесності інших громадян), почав добрими словами ум'якшувати їхні серця обіцянкою дарів та почестей, бажаючи благочестя їхнє та ревність до Христа на своє беззаконня змінити. Вони ж, зводячи очі свої, єдиними вустами закликали, говорячи: "Не відкинемося від тебе, єдине Слово Боже, Ісусе Христе, не посміємося з пресвятого від Пресвятої Діви народження Твого, не вчинимо наруги чесному хресту Твоєму!" Побачив цар святих несхитними у вірі, відклав мучення їхнє на інший час і повелів тримати закованих у вузах, а сам на людей кинувся, багатьох нещадно вбиваючи. Повелів-бо привести жінок та дітей святих мучеників, яких тримали з Аретою у вузах, і прийшла з чесними тими жінками велика кількість інших жінок, та вдовиць, та дів, та інокинь — їх-бо спершу лестощами зваблював, тоді муками загрожував, щоб відкинулися від Христа. Вони ж бо не тільки не погоджувалися, але й докуками зневажали царя, найбільше ж інокині-діви волали на нього, докоряючи йому в безбожжі. Він же, не терплячи докуки, повелів воїнам усіх посікти — і пішли на смерть, ніби на весілля. Було поміж них дивне змагання, бо інокині-діви, перші йдучи під меча, казали до жінок: "Знайте, що ми в Церкві Христовій перевагу маємо, згадайте, що ми всюди перше маємо місце, перші до храму Господнього входимо, перші до пречесних таїнств приступаємо, на першому місці є наше стояння та сидіння; належить отож, щоб і тут ми перші прийняли честь мученичества — ми перші померти бажаємо і піти перед вами й перед чоловіками вашими до Жениха нашого Ісуса Христа". Упереджували й жінки одна одну, схиляючи під меча свої шиї, також і малі діти поміж матерів тіснилися, спішачи на смерть, і кожен своїм голосом кричав: "Мене посічіть, мене посічіть!" — така була їхня щирість за Христа померти, що дивувався вельми нечестивий жи-довин Дунаян і всі його вельможі. І сказав беззаконний: "О, як Галілеянин зміг звабити так людей, що в ніщо ставлять смерть і за Нього душі й тіла свої погубляють?"

У тому ж місті Награні була одна вдова Сиклитикія, благородна й чесна, на лице красна, а ще красніша душею, багата маєтком, а ще багатша чеснотами, вона в молоді літа після чоловіка свого залишилася, маючи двох дочок, і, вдовуючи, сиділа в домі своєму в пості та в молитвах, не захотівши піти за іншого чоловіка, але Христові заручилася, служачи Йому день і ніч, хоча й молода була літами, але розумом стара, більше старого розуміла, як заповіді Господні виконувати. Почув про неї поганий Дунаян, повелів її чесно привести до себе з обома дочками. Коли ж привели її, поглянув на неї світлим лицем і покірливим голосом каже до неї: "Чув я про тебе, чесна жінко, що ти є доброродна, і цнотлива, й розумна, про це й саме твоє обличчя і вигляд свідчать, що правду про тебе кажуть. Не побажай-бо наслідувати безумним жінкам, яких я за безум'я погубив, і не бажай називати Богом того, що на хресті розіп'явся, їстівник-бо і винопивця то був, митарям та грішникам друг, супротивник батьківським законам. Але учини належне своєму добророддю, відкинься Назарянина і з нами міркуй однаково — тоді будеш із царицею в царських палатах пошанована від усіх і так проживеш відрадніше, звільнившись од лих, що у вдівстві бувають. Дійшла-бо до нас про тебе слава, та й сама річ являє, що ти, маючи великі багатства, численні маєтки, рабів та рабинь і від усіх пошанована, молода ж і красна, одначе при всій добробутності не захотіла піти за другого чоловіка, і кажуть про тебе, що ти є чеснотлива і добророзумна; отож і тепер учини добре й будь розумною до кінця, послухай доброї моєї ради: не побажай віддати краси та юності своєї і дівства дітей твоїх у руки мучителів, котрі більше сорому та безчестя, аніж мук наносять, але, припинивши Розіп'ятого славити, повинуйся нашим законам і доглянь собі й дітям твоїм, що є корисне".

Блаженна й чесна та жінка нежіночим розумом відповіла цареві, кажучи: "Належить тобі, царю, пошановувати Того, котрий дав тобі владу, і цю порфиру, і цю діядему, навіть і саме дав тобі буття та життя, а це Син Божий і Бог; ти ж виявився невдячний за таке добродіяння його й дерзновенним язиком злословиш Добродійника свого. Чи не боїшся, що грім із висоти уразить тебе? Хочеш пошанувати мене великими почестями, але я честь вашу маю за безчестя і не хочу, щоб мене хвалив язик твій, котрий огуджує Бога мого. Чи ж не безумна я буду, коли житиму з ворогами Божими в поселеннях грішників?". Це почув цар, наповнився гнівом і, зирнувши на вельмож своїх, мовив: "Послухайте, як безсоромно погана та жінка злословить на нас!" — і повелів зняти покров з голови її і з голів дочок її і так з відкритою головою і з розтріпаним волоссям водити містом із наругою та безчестям. Коли її водили безчесно по міських вулицях, побачила, що багато жінок за нею плачуть через таке її безчестя й сором, і мовила до них: "Знаю, о другині, що мені співчуваєте, бачачи мене із дочками моїми так безчещену, але не співчувайте, коли я радію, не плачте, коли я веселюся, адже день цей є мені радісніший від дня шлюбного, адже це терплю заради Жениха мойого, Йому ж бо непорочно зберегла вдівство моє, Йому ж улюблених дочок моїх заручила нескверне дів-ство і радію тепер, що Бог мій дивиться на наругу мою й чує ісповідання моє, і знає щирість мою до Нього: не хотіла-бо ані честі, ані багатств, ані самого того тимчасового життя не хочу, тільки одне маю бажання — щоб Христа віднайти — і йду до нього в лиці святих мучениць, ведучи йому плід черева мого, оцих моїх дочок. Молю-бо вас, сестри мої, не плачте, але більше співрадійте зі мною, бо йду приєднатися до нетлінного Небесного Жениха".

По тому знову була приведена перед царя, і рече до неї цар: "Відкинься Христа, тоді жива будеш". Відповіла свята: "Коли відкинуся Христа заради тимчасового мого життя, то хто мене збавить од вічної смерті, яка є у вогні невгасному?" І, подивившись на нього, сказала: "Не буде так, о безсмертний Царю, щоб відкинулася від Тебе, єдинородного Сина Божого, і впокорилася огуднику й клятвопереступнику, котрий підступом узяв наше місто і гонить Церкву Твою святу!" Цар же лютою розпалився ярістю й закричав: "О погана жінко! Тепер плоть твою роздроблю і розтерзаю нутро твоє, і викину тебе псам на з'їжу, і побачу, чи збавить тебе від рук моїх Назарянин, на якого ти сподіваєшся!" Таких мучителевих слів не потерпіла старша дочка її, якій було дванадцяте літо, плюнула в лице цареві, відтак наближені слуги посікли її, разом із нею й сестру її меншу мечем забили — і впали обидві дочки мертві перед очима до-стохвальної матері своєї. Повелів цар зібрати кров їхню і піднести до вуст матері — хай п'є. Вона ж, спробувавши, каже: "Хвалю тебе, Господи Боже мій, що сподобив ти мені спробувати жертви чистої убогих моїх дочок. Тобі, Христе Господи, приношу цю мою жертву, тобі цих мучениць подаю, чистих дівиць, що вийшли із нутра мого, з ними і мене з'єднавши, введи до світлиці своєї і, як каже Давид, яви "матір, що тішиться дітьми". По тому повелів мучитель відсікти їй голову — і так пішла мати із дочками своїми на вічні веселощі. Сказав із клятвою мучитель: "Не бачив у житті своєму такої гарної жінки і таких дівчаток гарних, як ці: ані краси, ані життя свого не пожаліли!"

Завтрашнього дня сів цар на високому місці і закликав Арету з усією дружиною, було їх числом триста і сорок, і поставив їх перед собою. Зирнув на Арету, як на старшого, й рече: "Ти, мерзька голово, повстав на владу нашу і ціле місто підняв на нас, і противитися нам ти повелів. Це ти звабив усіх людей, які слів твоїх послухали, як закону, а наші закони й повеління відкинули. Ти навчив був людей, щоб пошановували Розіп'ятого як Бога, котрий і собі не допоміг, коли Його розпинали, — отакого щоб усі прийняли помічника. Пощо не наслідував батькові своєму, котрий, володіючи Награ-ном, повинувався царям, які були перед нами? Заслужив ти і всі, хто слухає тебе, щоб були ви мучені, як чоловіки та жінки, раніше нами на смерть віддані, їм-бо Син Марії і теслі нічим не зміг допомогти".

Старець же стояв, замислившись, і тяжко терпів горді слова богомерзького царя. Тоді зітхнув і з глибини сердечної сказав: "Не ти, царю, виною усьому, що сталося, але наші громадяни винні, бо не послухали ради моєї, я ж бо радив їм, щоб не відкривали тобі міста, людині лукавій та облудній, але щоб міцно з тобою билися. Вони ж не зважили на слова мої. Я хотів із малою дружиною вийти на всю твою силу, як колись Гедеон на мадіянитів, сподівався-бо на мого Христа, якого ти тепер гудиш, що допоміг би здолати тебе, перемогти і збити тебе, безбожного клятвопереступника, який не пам'ятає установлених заповітів, якими із клятвою ти обіцяв зберегти місто й громадян".

Один із тих, що сидів із царем, мовив до святого: "Чи так учить вас закон Мойсейовий безчестити помазаника Божого? Каже-бо: "Начальника в народі твоїм не будеш проклинати". Та й ваше Писання навчає шанувати царя не тільки доброго й покірливого, але й прикрого". Відповів-бо йому святий: "Чи не чув ти, що казав Ілля Ахавові, коли казав Ахав до Іллі: "Чи це ти, що непокоїш Ізраїля?" А той відказав: "Не я вне-щасливив Ізраїля, а тільки ти та дім твого батька". Поглянь: не тільки одного Ахава, але й весь дім його викрив і знищив, одначе закону не розорив. Кожен-бо, що благочесно пошановує Бога, не розоряє закону, коли викриває царя нечестивого та його нечестя, адже не побоявся обмовляти і злословити на Творця. Але бачу, що ви не дбаєте про довготерпіння Боже і на нас налягаєте, щоб і ми подібно вам творили. Ти ж, царю, неправедно, безбожно і не по-людському, чи ж за словом своїм із нами учинив? Чи така правда цареві подобає? Чи ж такі були царі раніше від тебе? Воістину не такі, але добрі й тихі, милосердні й праведні, які дотримувалися вимовленого собою слова і являли людям свою благодать. Ти ж, клятвопереступнику, кров'ю людською насититися не можеш, знай-бо, що Всевидець Бог невдовзі скине тебе із царського престолу і віддасть його людині вірній та добрій, утвердить же й піднесе християнський рід і збудує церкву, яку ти вогнем попалив був і на землю повалив був. Блаженний же є я, що в глибокій старості, маючи дев'яносто і п'ять літ, який побачив синів синів своїх і дочок дочок своїх, прийму мученичого кінця і ціле місто люду із собою приведу в жертву Богові". Повернувся до людей і до своїх співстраждальців і почав говорити таке: "Мужі-громадяни й друзі, і знайомі, звабилися ви, повіривши клятві й підступним словам цього безбожного царя, і ось нині бачимо неправду його і чуємо богоогудні слова його. Добре б ви учинили, коли б оружно супротивилися б йому і міцно, до кінця стояли б — допоміг би нам Бог перемогти його. Але оскільки сталося так, тепер нам належить: або, впокорившись ворогові, бідно прожити тимчасовим життям, або не впокоримося йому і блаженну кончину дістанемо. Подбаймо ж бо безсмертну наслідувати славу стражданням; що є славніше від муче-ничества і що є від того чесніше, як за Христа страждати? Віддавна я маю думку й бажання терпіти муки за Христа; тепер же, діставши бажане і знайшовши те, що шукав, радію і тут готовий відтак умерти. Ви ж, о братіє, не будьте страшливі й малодушні, які люблять тимчасове життя, щоб заради дочасного життя не позбутися вічного. Хвалитися буде й мучитель, коли одного когось із нас погрозою своєю устрашить і відторгне від святої віри, і вознесеться гордістю своєю, ніби всіх переміг, і ще більше огуди примножить на Сина Божого. Коли ж хтось з-поміж нас є такий, котрий боїться смерті і гадає відкинутися Христа — Життя вічного, той нехай негайно вийде з-поміж нас і хай одлучиться від єдинодушного і єдиномудрого собору нашого, і хай не носить на собі марно імені християнського; всяк же, хто відкинеться від тебе, Христе, Слово Боже, заради тимчасового життя, хай відпаде від тебе; коли ж хто із роду мойого і від ближніх моїх, бувши охоплений бажанням дочасних благ, залишить тебе, Творця, і піде вслід царя поганого, такому не дай, о Христе-царю, втішитися тим, що бачиться за добре й утішне, але нехай сягне його супротивне й лихе!"

Коли таке проказав святий, все зібрання християнське, виливаючи теплі сльози, сказало: "Дерзай, вожде та вчителю наш, ніхто тебе не залишить, ніхто від собору нашого не відлучиться, ось ми готові перед тобою за Христа померти і блаженного того кінця дістати". Святий же рече: "Я перед вами піду, хай раніше помру й буду вам провідником; як у місті вручили ви мені першоначальство, так і тут дайте мені, хай я перший предстану перед Христом". І знову мовив святий: "Коли котрий із синів моїх залишиться живий у вірі святій, цей нехай буде наслідником маєтків моїх, від них-бо три села даю святій Церкві, яка невдовзі відновлена має бути. Беззаконний же цей мучитель негайно загине, Церква ж у місті цьому встане й процвіте, як квіт червоний, стількох рабів Христових обагрена кров'ю!" Це промовив святий, благословив народ, звів руки й очі підняв на небо, й мовив: "Слава Тобі, Господи, від усіх оцих!" — і, повернувшись до царя, проказав: "Хвалю тебе, царю, що потерпів ти мене і не перервав слів моїх, але дав мені час побесідувати із друзями моїми. Тепер не гайся більше, але чини, що хочеш, бачиш-бо намір наш і пізнав ти думку нашу, що не може такого бути, аби ми відкинулися Христа і пішли за твоїм безбожжям".

Цар же, побачивши їх незмінних, усіх на смерть засудив. І поведено було святих до одного потока, названого Одіас, щоб були там усічені у голови. І досягли призначеного місця, вдалися до старатливої молитви, кажучи: "Господи, Господи, сило нашого спасіння, що в день бою покрив нашу голову", тепер же виведи нас у життя вічне, щоб не полюбили нічого більше Тебе: ні батьківщини, ані роду, ані багатств, але все заради Тебе полишили, коли й життя наше зневажили й постали як вівці для заколення. Смиренно тож Тебе молимо: відомсти кров рабів своїх, знеси руку на гординю царя поганого, прийми під свій захист дітей, котрі вмирають за Тебе, утверди місто, що хвалиться чесною твоєю кров'ю, хрестом і стражданням, бачиш-бо, що йому учинили вороги Твої, розоривши красу його, осквернивши святиню Твою, спаливши вогнем святий храм Твій, його ж знову підійми, даючи скиптри царям християнським". Коли так святі молилися, почали воїни сікти їх: спершу усікли святого великого Арету, як провідника християнського, тоді й інших усіх святих мучеників триста й сорок, і так блаженну кончину прийняли.

Одна вірна жінка, яка була із того міста, маючи із собою сина, мале дитя, не більше п'яти літ, побачивши мечне посічення святих мучеників, прийшла до них і, взявши трохи крові їхньої, помазала себе й сина свого. Наповнилася ж ревності, проклинала царя і великоголосно говорила: "Буде тому невірному, як фараону!" Воїни ж схопили її й повели до царя, і все, що вона говорила, оповіли. Цар же, не даючи їй більше говорити і не запитуючи її, повелів вогнем її спалити. Розпалено було велике вогнище і почали мучителі в'язати ту блаженну жінку, щоб у вогонь укинути її; мале дитя її почало плакати і, побачивши царя, який сидів, прибігло до нього, маючи очі, повні сліз, і схопилося за ноги його, молячи за матір свою, скільки могло. Цар же взяв його до грудей своїх, гарне-бо було дитя й добромовне, і запитав його, кажучи: "Кого більше любиш: нас чи матір?" Дитя відповіло: "Матір люблю і через те прийшов, молю тебе: хай звільнена буде і візьме мене з собою на мучення, до чого мене часто навчала"16. Запитав його цар: "Що є мучення, про яке кажеш?" Дитя ж, наповнене благодаті Божої, що в ньому діяла, відповіло цареві: "Мучення є за Христа померти і знову з Ним жити". Запитав цар: "Хто є Христос?" Відповіло дитя: "Іди зі мною в церкву, і я тобі покажу Його, — знову подивилося на матір і, плачучи, сказало цареві: — Пусти мене, хай піду до матері". Рече же цар: "Чому ж прийшов до мене, покинувши матір? Не йди до неї, а з нами будь, і дам тобі яблук та горіхів і всіляких красних плодів". Так цар говорив ніби з простою дитиною, гадаючи, що в неї дитячий розум. Дитя ж набагато перевищувало літа свої розумом, розмисленно відповіло, кажучи: "Не буду з вами, але до матері хочу. Я ж бо гадав, що ти християнин є, і прийшов до тебе просити за матір свою, а ти - невірний є, через те не хочу в тебе бути чи щось з рук твоїх приймати, тільки хочу, щоб мене до матері пустив". Здивувався цар, що такий розум був у дитяті; те ж, коли побачило, що матір було вкинуто у вогонь, укусило царя міцно; цар же, відчувши сильний біль, відкинув його від себе і повелів одному із наближених вельмож; узяти його, щоб виховав його  в законі їхньому, відкидаючи Христа. Той-бо узяв дитя й повів до свого намету, дивуючися із розуму малого. І зустрівся з одним із приятелів, спинився й оповідав йому про те, як було з тим дитям. Стояли ж неподалік вогнища, в яке була вкинута свята мати маляти того, і, коли бесідували вони, вирвалося дитя з рук того, що вів його, і, побігши швидко, вскочило у вогнище, в ньому палаючу матір свою обійняло і само з нею згоріло. І стали мати з сином жертвою і добропахущим усеспаленням Богові. Слава Богу, що умудрив отак дитя мале, збулися-бо в ньому слова пророчі: "З уст дітей і немовлят учинив ти хвалу ради своїх ворогів, щоб знищити противника й месника".

Коли це сталося, всі князі та бояри беззаконного царя жаліли за таке велике пролиття крові християнської і, приступивши до царя, молили, щоб припинив таке кровопролиття і хай не погубляє міста, від якого великі данини йому бували в усі літа. Й учинив беззаконний за проханням їхнім, перестав проливати неповинну кров, одначе багато тисяч дітей та дівчат забрав із того міста і з усіх меж награнських, одних собі в рабство взяв, а інших роздав вельможам та воям своїм, яким хотів і все місто, що спершу вільно служило Пресвятій Тройці, уярмити важким рабством, і так повернувся на свій престол. Коли ж повертався додому той богоненависник, явився вогонь із небес і проздовж усієї ночі повітря просвічував — був же Дунаян у страсі великому і всі воїни його через явлення вогню; тоді ж, мов дощ, той вогонь упав на землю і багато пошкодив — було це знамення гніву Божого й початок відомсти пролитої крові. Одначе другий фараон не захотів виправитися і не смирився під міцну руку Божу, а такою ярістю розбісився на християн, що не тільки у своїй землі, але й у інших країнах та царствах намагався викоренити їх. Послав-бо послів своїх до царя перського, просячи його, щоб подібно, як він, учинив: вибив усіх християн, що були в області його, коли бажає, щоб милостиве йому було сонце. Перси-бо сонце наче бога мають. І бажав перського царя на християн узброїти. Писав же і до князя сарацинського Аламундара, багато обіцяючи йому золота, щоб убив християн, які є під його владою.

Це почувши, благочестивий цар грецький Юстин вельми опечалився й поболів серцем на таке гоніння християн, послав послання до Астерія, архієпископа олександрійського, щоб збудив Єлезвоя, царя ефіопського, на брань супроти цього поганого, помщаючи кров християнську. Послав-бо й до Єлезвоя-царя, звіщаючи все, що сотворив Дунаян християнам в Омиритах, найбільше в Награні-місті, і як посилав послів до перського царя й до сарацинського князя, проханням та золотом на пролиття християнської крові узброюючи їх. І молив Юстин Єлезвоя писанням, щоб повстав на бого-огудника того, неситого крові християнської, бо близько мав кордони свої з ним. Також і Астерій, архієпископ, збуджував його до війни, сам же старанно до Бога молився щодо цього, щоб постав на поміч християнам і розігнав ворогів своїх. Послав-бо й до всіх іноків, що були в Нитрії та скиті, велячи їм молитися. Єлезвой же, ефіопський цар, не тільки від царя Юстина й архієпископа Астерія звістився про все, що сталося в Омириті, але й до них ще про все довідався, та й його воїни, залишені там стерегти міста, побиті були, тож, палаючи ревністю до Бога й уболіваючи серцем за християнами, захотів відтак постати війною на Дунаяна, але не зміг, бо зима була, і чекав літа, готуючи все, що [потрібне] до брані. Коли ж минула зима, зібрав воїнів своїх та інших, які прийшли йому в допомогу, — було воїнства до ста й двадцяти тисяч. Побудував узимку індійських кораблів числом сімдесят, ще ж бо від купців персидських та ефіопських, що прийшли туди для покупівель, зібрав кораблів до шістдесяти, багато старих полагодив і у весінню пору піднявся зі своєю силою на війну, пославши від долішної Ефіопської країни якусь частину воїнства землею в Омиритський край, сам же з іншими воїнами сів на кораблі й пішов морем, щоб одні землею, інші морем найшли на Омиритську землю і звідусюди оточили його. Але Бог все премудро ладнає і не за людською волею, а за недовідомими долями своїми чинить, знає, що на користь буде, став на перепоні ради блаженного царя Єлезвоя, бо воїни, послані землею на Омирити, заблукали в пустелях та горах, у непрохідних та безводних місцях, і не могли ані до Омиритів дійти, ані назад повернутися, але блудили численні дні, знемагаючи від спраги і падаючи мертві, — мало хто живий залишився, і ледве дійшли до вітчизни своєї, приносячи невтішну звістку. Також і царю на морі, коли в кораблях плив, путь не була успішна; пристав-бо до одного місця, що називається Дакел, і, вийшовши з корабля, пішов до церкви, що біля моря стояла, і, знявши з себе вінця та порфиру й усі царські прикраси та відзнаки, біля дверей усе те залишивши, ввійшов у бідній одежі до церкви і молитви довго перед олтарем чинив з великим зворушенням. Згадував у молитві чудеса, що їх Бог сотворив у Єгипті та в пустелі тим людям невдячним, і сказав: "Невдячні учинилися тобі, Добродійникові своєму, вони, не тільки ті, що ти їх вивів із Єгипту, але й багато хто з дітей їхніх, і так аж дотепер. Ти ж бо знаєш, Господи, яку кривду учинили місту твоєму Награну, в якому, взявши людей твоїх підступом, учинили раду беззаконну на святих твоїх і шукають, щоб решту християн до кінця на землі погубити; і коли так діється через гріхи наші, молимо Твою благостиню, щоб не віддав нас у руки їхні, але Сам покарай нас, як Тобі є завгодно; яка-бо є величність Твоя, така й милість Твоя; ворогам же нашим не дай нас, щоб не казали: "Де є їхній Христос, на якого уповають, і де є хрест їхній, яким хваляться?"

Отак зі слізьми помолився, вийшов із церкви та з міста і почув там про одного святого інока, на ймення Зинон, що неподалець од міста в затворі сорок і п'ять літ безвихідно пробував, котрий за своє чеснотливе життя прийняв од Бога дар пророкування й провидів майбутнє. Пішов до того інока у воїнському образі, несучи йому в посудині тиміям, а під тиміямом сховав золото, щоб старець прийняв, не знаючи, що з тиміямом і золото. І прийшов до старця й поклонився йому, і, віддавши принесений дар, просив, хай помолиться за нього. Й запитав, чи допоможе йому Бог на невірного Дунаяна, на якого йдуть, щоб відомстити кров християнську? Старець, прозірливим бувши, пізнав його, що цар то є, і довідався про заховане під тиміямом золото, і не прийняв, а каже йому: "Чи не чув ти Господа, який вістить: "Мені помста належить, я відплачу!", ти ж недобре піднявся, відніметься від тебе царство і багато [людей] з тобою життя позбудеться". Цар-бо, почувши це, злякався вельми і, плачучи, відійшов із наріканнями. У великій тузі та печалі бувши проздовж усієї тієї ночі, мислив і не знав, що вчинити, тож захотів утекти. Але коли настав ранок, знову прийшов до того інока, і той мовив йому: "Немає міста на землі, де зможеш уникнути смерті, але коли, хочеш живий бути й перемогти нечестивого царя, обіцяйся по тому прийти до іночого життя". Він-бо із клятвою пообіцяв, кажучи: "Коли мені дасть Бог перемогу над Дунаяном, то залишу царство й буду іноком". Старець же, це від царя почувши і сльози його побачивши, помолився про нього Богу й поблагословив його, як колись Самуїл Давида на Голіата, й рече: "Хай буде Бог з тобою, іди, озброєний мученичою жертвою й молитвами архієпископа олександрійського і святих отців пустельних, котрі моляться про тебе, і сльозами блаженного царя Юстина, переможеш Дунаяна й відомстиш неповинну кров". Цар же, утішившись від печалі, прийняв благословення і прийшов до воїнів, радіючи і славлячи Бога.

Дунаян же, омиритський цар, почув, що цар ефіопський Єлезвой іде на нього морем та землею, зібрав також велику кількість воїнів і став на кордонах землі своєї озброєний, чекаючи Єлезвоєвого приходу. Почув він і про те, що Єлезвоєві вої, котрі землею йшли, загинули в пустелях, порадів і вже не стерігся від суші, а тільки моря остерігався. Була ж поміж ефіопами ти омиритами морська мілина й тісна вузькість, ледве на дві стадії, мала безліч на багатьох місцях великих та гострих каменів, ледь водою покритих. Через те вельми важко ставало місце оте перепливти кораблям. До того учинив невірний цар ще більшу перепону, скував-бо залізного ланцюга, грубого й великого, і перетнув ту мілину моря, щоб не тільки часте каміння, а й залізний той ланцюг загороджував Єлезвоєві дорогу і не допустив на цей бік його кораблів. Але Бог, розуму якого нема виміру, погубив премудрість хитрого того жидовина, бо чудесною силою своєю на тому незручному місті учинив зручну дорогу християнам.

Коли Єлезвой із доброю надією відпливав од міста Дакела, піднявся помічний вітер, і, напнувши вітрила, поплив вельми швидко, а за кілька день досяг кордонів Омиритської країни. Приплив до тієї вузини морської і, нічого не знаючи, повелів цар спершу попливти десятьом кораблям, тоді після них наладнав плавання двадцятьом кораблям, в них-бо й сам був, дивлячись із висоти на ту переправу. Вся інша велика кількість кораблів стояла далеко позаду, чекаючи, поки перепливуть передні. Коли рушили десять кораблів, то Господь Бог, якого в морі шляхи й стежки є у багатьох водах, прийшов вірним своїм у поміч і там, де кораблям мала бути пагуба, там супроти сподіванки спасіння учинив: почалася-бо на морі велика буря і піднялися хвилі високі, як гори, і підхопили кораблі, переносячи через те лихе місце, один лише корабель спинився на залізній перепоні, і виглядало, ніби на камені став. Але Божою силою піднялася високо вода й того перенесла, і збулося там, мовлене Давидом: "Ті, хто по морю пливе кораблями … вони бачили діла Господні та чуда його в глибині". Таке ж бо чудо учинила рука Божа, що не тільки передні тії кораблі перенесені були хвилями через незручне кам'яне і залізним ланцюгом перепнуте місце, але й ту ж таки залізну перепону бурею і хвилюваннями водними розірвало й учинило іншим кораблям зручний перехід. А перших десять кораблів перенесли хвилі й поставили біля берега на відстань двісті стадій од того місця, де стояв з усіма омиритськими воями цар Дунаян, інші ж двадцять кораблів, у яких цар Єлезвой був, хоч і перепливли ту морську вузину, одначе, перепинені вітром, не досягли передніх, але хвилями були рознесені морем. Дунаян же, довідавшись про кораблі, що пристали до берега, послав відтак тридцять тисяч воїнів, що сиділи на конях, щоб не дали християнам висісти з кораблів на сушу, а що кораблі, рознесені морем, нешвидко, коли затихла буря, припливли до десяти попередніх кораблів, то ті, що стояли, не могли вийти на землю — міцно-бо били з берега прислані Дунаяном. Решта велика кількість кораблів на третій день ту лиху переправу перепливли і стояли неподалік берега, але не зійшлися з передніми кораблями, вельми далеко від себе були і не могли знати одні про одних. Дунаян же, гадаючи, що там є ефіопський цар, прийшов із силою своєю туди, де була більшість кораблів, й ополчився при березі, не даючи виходити з кораблів на сушу, і так стояли немалий час, аж були обидва боки у великій нужді, бо ефіоптянам, котрі були в кораблях, стало не вистачати хліба й води, а омиритам, котрі стояли на березі, сонячний вар допікав.

Тоді Дунаян послав одного князя із родичів своїх із дванадцятьма тисячами кінних на поміч тим тридцяти тисячам, що передні кораблі стерегли, не даючи вийти на землю. Пішов із тим князем один євнух царський, що носив п'ять золотих списів і воював в усі дні із християнами; вже-бо частина з них вийшла на сушу і місце готували на березі. Якось князь, присланий од Дунаяна, взявши зі собою євнуха, котрий золоті списи носив, і трохи слуг, вийшов зі стану свого на лови й заночував у ловах. Тієї ж ночі деякі із Єлезвоєвих воїнів, що були на березі, утиснені від голоду, нарадили втікати: украли-бо коней, сіли на них і побігли. Випадком же, а більше за Божим промислом, напали на князя омиритського та на євнуха царського, котрі були на ловах, і билися з ними. Перемігши ж їх, узяли князя, царевого родича, та євнуха зі списами, а інших мечами посікли і знову до своїх кораблів повернулися, ведучи живих полоняників до свого царя й несучи золоті списи. Цар же вельми порадів і похвалив Бога, що почав передавати йому до рук ворогів святого хреста, а списи ті золоті пообіцяв дати храму Божому для олтарної прикраси. І вельми рано владналися воїни до битви, сіли в човни і вийшли на сушу, закликавши Бога в поміч, й учинили брань велику із омиритами, котрі, не маючи князя свого, почали лякатися і, показавши плечі, кинулись утікати. Християни ж, доганяючи їх, неначе стебла, сікли, і так їм Бог допоміг, що жоден із супротивних не встояв — усі впали від меча християнського, і не було жодного, котрий би вістив невірному царю про пагубу його воїв. І чинили християни із царем своїм подячні молитви до Бога за подану їм перемогу. Але ще не до кінця радість християнам, адже більша частина Єлезвоєвого війська із задніх кораблів пробувала у великій печалі з двох причин: вельми мало мали харчу та води і не відали, де перебуває цар їхній із передніми кораблями.

Єлезвой же, маючи у себе родича царського та євнуха, пішов до стольного міста в Омиритській землі, котре зветься Фаре, у ньому був дім Дунаяна-царя, і знайшов місто без сторожі, узяв його без труду і, ввійшовши до царських палат, сів у Дунаяновому престолі і всі багатства його захопив; узяв і царицю з усім її двором. Дехто утік із міста та й подався до свого царя Дунаяна, котрий бився із Єлезвоєвими кораблями, і звістив йому, що Єлезвой переміг воїв і взяв стольне місто з царицею.

Почувши те, Дунаян злякався, і не стало в ньому моці його через великий страх, і не знав, що чинити, відняв-бо йому Господь розум і наблизив відомсту за невинну християнську кров — почав беззаконний не тільки Єлезвоя, але й своїх вельмож та родичів боятися, не вірячи їм, — страшився, щоб не зрадили йому і щоб не перекинулися до Єлезвоя. Скував усіх золотими вузами і сам із ними скувався, сидячи у стані своєму, чекаючи останньої кари. Так обезумів окаянний, напав-бо на нього страх, як колись на властителів едомських, моавітських та ханаанських, про що каже Писання: "Старшини едомські тоді побентежились, моавських вельмож обгорнуло тремтіння, розпливлися всі хана-анці, напали на них страх і жах".

Християни ж, котрі були в більшості кораблів, нічого не знали й у великому були сум'ятті та в скорботі без царя свого, вдалися до старатливої молитви і, здійснивши літургію в кораблях, причастились усі божественних таїнств і заволали єдиними вустами до Бога, поміч просячи. І тоді голос із небес почутий був[29], що казав: "Гавриїл! Гавриїл! Гавриїл!" Цей голос почули вірні, укріпилися серцем і узброїлися до битви, пустились усі човнами до берега. Явився поміж них один воїн, що мав у руці залізного жезла, а на його версі був хрест, а другий кінець гострий, наче спис[30], і з тією зброєю поперед усіх подався на берег, і тоді почав битись із озброєним ратником, котрий сидів на коні, і пробив його та й коня його. Упав-бо кінь зі своїм вершником, відтак інші застрашилися й почали тікати від берега. Християни ж, узявши берег, пішли на нечестивих чинною бранню, й була битва велика. Господь же знітив невірних та поган, і не могли спротивитися християнам, і впала у той час уся сила богомерзька царя Дунаяна, ніби трава, косою підтята. Прискочили ж християни до царського намета і знайшли його з князями і з родичами своїми, скованого золотими вузами, вони ніби безумні сиділи, і здивувались усі на дивне оте діло. Не чинили їм нічого, стерегли тільки, доки не довідалися про свого блаженного царя Єлезвоя, котрий узяв царську столицю, і послали до нього, звіщаючи про богодану над мерзьким ворогом перемогу. Цар же Єлезвой, покинувши місто і в ньому частину воїнства стерегти столицю, сам рушив швидко до своїх християн. І знайшов Дунаяна зі своїм синклітом, які сиділи в золотих вузах, своєю рукою посік його й усіх, що були з ним. І настало торжество християнам велике і невимовна радість: звеселяється-бо праведник, коли бачить відомсту.

Повернувся Єлезвой у місто, посік усіх невірних, котрі були в палатах царських із царицею, і всіх ворогів Христових до кінця знищив. І послав звістку цареві Юстину і архієпископу александрійському, звіщаючи, що возвеличив Господь із ними милість свою і поклав під ноги їхні ворогів їхніх і відомстив кров християнську — і всі дякували Богові. Архієпископ же тоді прислав до Омирит єпископів та священиків учити вірі й хрестити людей, які залишилися. Єлезвой же почав будувати церкви по містах і розширювати славу імені Ісу-са Христа. Прийшов також у місто мучениче Награн, звів церкву, яку поганий Дунаян спалив, і гроби мучеників вельми прикрасив, і всіх християн звеселив і вільними учинив. Сина ж святого Арети, який залишився, князем у місті поставив і всю Омиритську землю невдовзі від безбожного нечестя очистив і вірою святою просвітив. Тоді поставив царем одного чоловіка благочестивого й вельми доброго на ймення Аврамій і, добре уставивши та утвердивши всі закони християнські, як мирські, так і духовні, сам із воями своїми повернувся в свою землю з великими користьми, славлячи Бога, і всі вої його вельми збагатилися.

Дійшов до свого міста, Богу воздав подяку щодо всього і послав вінця свого царського в Єрусалим. Сам же невдовзі, вручивши Богові Ефіопське царство і сам поклавшись на Бога, все полишив, вночі вийшов, ніхто про те не відав, із палат царських та з міста[31] в простій одежі не як цар, а як один із жебраків, пішов у затвор поблизу одного монастиря, який там був, у келії, і з неї аж до смерті своєї не виходив, і служив Богу день і ніч. їжа його була: космача один, якого ставало на три дні, інколи їв смокву та фініки. У келії ж своїй не мав нічого іншого, тільки повстину та дерев'яний водонос і коши-цю. Вина й олії ніколи не вживав — так відкинувся від усього світу та слави його, весь же ум свій до Бога навернув і, задля єдиного Його живши, блаженної кончини досяг, проживши п'ятнадцять років в іноцтві, і з миром відійшов. Від усіх оцих Богу нашому слава завжди і нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського)

Джерело:   КІРІОС