18 жовтня 2012 року Блаженніший Святослав (Шевчук), Патріарх УГКЦ,
після участі у святкуваннях 400-річчя монашества на Чернечій горі у
Добромилі та 130-річчя Добромильської реформи відвідав греко-католицьку
громаду м. Хирів, що на Старосамбірщині Львівської області.
Звертаючись до вірних УГКЦ цього міста, Патріарх УГКЦ розповів
їм про те, що 2013 рік Святіший Отець проголосив Роком віри. За його
словами, Папа Римський у своєму слові з нагоди відкриття цього Року
зауважив, що ми, віруючі християни, члени Єдиної, Святої, Соборної і
Апостольської Церкви, повинні впродовж цього періоду показати сучасному
світові істинність і красу православної віри.
Слава Ісусу Христу!
Преосвященний Владико, всечесні отці, дорогі в Христі брати і сестри,
ви, можливо, знаєте, що цей рік в Католицькій Церкві Святішим Отцем є
названий Роком віри. Якраз 11 жовтня, коли ми разом святкували п’ятдесят
років від початку ІІ Ватиканського Собору, того Собору, який запросив
Католицьку Церкву простягти руку тим, хто, можливо, не є сьогодні з
нами в одній Церкві. Там, на площі святого апостола Петра, разом з
католицькими єпископами з цілого світу Папа той Рік віри відкрив. Але у
своєму слові з нагоди відкриття Року віри він сказав, що дуже б хотів,
щоби у тому році ми з вами, як віруючі християни, як члени Єдиної,
Святої, Соборної і Апостольської Церкви, показали сучасному світові
істинність і красу нашої віри.
Синод наших єпископів, відгукуючись на заклик Святішого Отця, теж
проголосив Рік віри і у нашій Українській Греко-Католицькій Церкві.
Власне владика Ярослав є покликаний Синодом, щоби очолити програму
переживання нашою Церквою того такого особливого року. Але спитаймо себе
сьогодні: «А що то таке віра? Що означає вірити чи бути віруючим?»
Хтось може сказати, що віра – це є приналежність до якоїсь конфесії, той
має таку віру, а той – таку. Я скажу: «Ні».
Згідно вчення Церкви, яке черпається із Святого Письма, основується на
поясненнях Отців Церкви, віра – це є Божий дар. «Як є тільки один Бог,
так є тільки одна віра, є тільки одне хрещення» — каже апостол Павло.
Чому? Бо віра – це є Божий дар. Бог хоче поділитися з нами усім тим, що
Він має. Бог хоче поділитися зі мною і з вами своєю любов’ю, бо Він є
любов, своїм вічним щастям, для якого Він нас з вами сотворив. Все те,
що має Бог у собі, він хоче дати людині. І це є віра, як Божий дар. Але
так само віра – це є якась чеснота, тобто це є здатність людини той дар
прийняти, адже, як я хочу щось комусь подарувати, а він не хоче того
дару прийняти, то в мене тоді є зв’язаними руки. Віра, як чеснота – це є
відкритість людини, щоб цей дар прийняти, взяти від Бога те, що Бог
мені хоче дати. І така людина, яка приймає від Бога Його силу, Його
мудрість, може гори рухати. Тому коли апостоли просили Ісуса Христа
збільшити їхню віру, Він сказав: «Якби ви мали таку маленьку віру, як
гірчичне зерно, ви би сказали отій горі двигнутися і вона би вас
послухала. Чому? Тому що вашими устами би діяла слава Божа».
Я приїхав сюди, знаючи, що тут, в цьому місці є особливі люди, які
живуть вірою. Якщо хтось сьогодні хоче мене спитати де можна побачити
справді віруючих людей в Українській Греко-Католицькій Церкві, я їм
скажу: «Приїдьте до Хирова, подивіться на тих людей, для яких віра була
силою під час неможливих переслідувань, для яких віра була основою
їхнього життя. Вони за ту віру готові були страждати, годинами на морозі
стояти. Але ті люди по сьогодні мають доказувати, що вони не є
приходнями на тій землі, що та віра, якою вони живуть, є вірою
прабатьківською, яка нам була передана як найдорожчий скарб». І тому я
сьогодні, наслідуючи слова владики Ярослава, хочу вам подякувати,
схилити перед вами свою голову і сказати: «Дякую вам за те, що ви любите
свою Церкву, за те, що ви є католиками там, де є це тяжко, за те, що ви
насправді не відріклися тої прабатьківської віри навіть тоді, коли,
можливо, хтось від вас цього вимагав чи навіть, я би сказав, потребував.
І що ви лишилися дітьми Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської
Церкви». Але так само я хочу вас про щось попросити. Я знаю, що,
можливо, ви мене також щось хочете попросити, але я у вас щось хочу
попросити, бо це є заклик Папи до всіх католиків у цілому світі. Так
само, як Господь Бог хоче поділитися усім своїм багатством з людиною, і
ми це називаємо вірою, вірою, яка спасає, дає життя вічне, так само
кожен віруючий є покликаний своєю вірою ділитися. Ми не можемо затримати
цей дар Божий тільки для себе. Якщо ми є справді віруючими християнами,
ми повинні цю віру передавати іншим. Кожен з нас став християнином, бо
хтось нам ту віру передав. Ми мали або добру віруючу бабусю, або дідуся,
тата, маму, можливо когось рідного і близького, які нас навчили перших
слів молитви, які нас за руку привели до тої правдивої Церкви. Ми є
віруючими, бо нам хтось посвідчив ту віру, нам її передав. Я дуже прошу
вас, щоб ви не соромилися сьогодні тою вірою ділитися з вашими
близькими. Ви маєте обов’язок передати ту віру вашим дітям, бо колись
вас Господь Бог про це спитає. Священика, єпископа і навіть Патріарха Церкви
колись Господь Бог спитає: «Чи ви ту віру засівали, плекали в Божому
народі?» Але без вас, дорогі в Христі, без справді віруючих християн
Церква не може жити. Тому простягніть свою руку і приведіть до Церкви
когось, хто, можливо, ще сьогодні тої ласки віри не має або не знає де
її знайти. Тому, дякуючи за ваше свідоцтво, я дуже прошу вас, щоб ви не
занедбали його, бо це є величезний скарб.
Я хочу вам розказати одну історію. Коли перші українські поселенці
приїхали до Південної Америки, до Бразилії і до Аргентини, то перше, що
вони будували, це була не їхня хата, бо часом вони роками жили у
землянках, ми бачили таке в Канаді. Перше, що вони будували, це була
церква. Навіть тоді, коли ще не було священика, який в тій церкві міг би
їм правити, але це був дім Божий, в якому вони збиралися з усіх усюд
для того, щоби разом стояти перед Божим обличчям і до Нього молитися. І
потім ті українці змінили ту землю.
Один чоловік розказував про українця, який приїхав на чужину і почав
там господарювати, ту культуру, ту віру, які привіз, він почав
проявляти. Одного разу питає місцевого індіанця:
— Чи в вас тут грушки ростуть?
Той каже: — Ні.
— А яблуні ростуть?
— Ні.
— А мандарини ростуть?
— Ні.
— А я все ж таки посаджу.
— Як посадиш, то буде рости.
На тій землі наші люди защепили те, що вони справді могли привезти як
найдорожчий скарб у своєму серці. Вони не мали великих грошей, великих
достатків, але те, що їх зберегло як українців, як людей, це була їхня
віра в Бога. Я дуже прошу вас справді той скарб доцінити, його берегти,
його передавати.
Святий апостол Павло каже у своєму посланні до римлян: «Я не соромлюся
Євангелія, бо воно є сила Божа на спасіння кожному, хто вірує. Бо
праведник з віри буде жити». Я, можливо, ще не раз завітаю до вас, може
через п’ять років, може через десять. Побачимо, скільки Господь Бог
кожному з нас відміряє. Але кожного разу, коли я буду сюди приїжджати, я
хочу бачити повну церкву віруючих людей перед собою, щоби це
передавання віри, та наша церковна традиція, це наше життя ніколи не
перервалося. Нехай всемилостивий Бог усіх вас щедро благословить!
Слава Ісусу Христу!
Джерела: http://headugcc.info / http://ugcc.tv
Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар