Французький письменник Моріс Дрюон, автор відомого циклу історичних романів «Прокляті королі», вважав революцію не історично зумовленим процесом, а своєрідним припадком, кривавим зносом з шляху еволюційного історичного розвитку. І в тому мав рацію. Революція – це загострення симптомів суспільної хвороби, яка називається «несправедливість». Саме несправедливість, відсутність нормального розвитку суспільства і породжує революції. Революція часто є вимушеною атавістичною реакцією суспільства на речі, які загрожують самому його існуванню.
Українське суспільство тяжко хворе. І тому стан перманентної революції у ньому присутній ось уже 20 років з моменту проголошення новітньої української незалежності. І усі ці 20 років не було жодної серйозної спроби лікувати цю хворобу. Старе українське: «А, якось буде», щоразу робить медвежу послугу і «еліті», яка повністю відділилася від народу, і самому народові. Хворобу часто плутають зі симптомами і стараються якось пригасити їхню гостроту. Арешт пані Юлії Тимошенко і сам суд над нею – це не хвороба, це – симптом.
Пророк Осія в тяжкий для ізраїльського народу час писав: «Народ мій гине, бо знання не має» (Ос. 4, 6). А це є проблемою і нашого народу. Бо, як влучно зауважив Папа Бенедикт ХVІ, коли нема ортодоксії, то нема й ортопраксії. Тобто відсутність потрібних знань породжує неправильні, помилкові дії. Комунізм за собою залишив повну і непроглядну темінь у гуманітарній галузі: історія, соціологія, політологія, філософія, теологія та інші гуманітарні дисципліни в комуністичному суспільстві практично не існували. Народу постійно вливали у голови тяжку бурду, густо замішану на большевицькому мракобіссі. І, як наслідок цього, маємо не народ, а населення, яке не має жодних орієнтирів. Що більше, бурхливі 80-90-ті роки ХХ століття спричинилися до того, що якісь уривки знань стали доступні широкому загалу, який до цього перебував у суцільній темряві відносно багатьох гуманітарних питань. Це і створило в нас багатьох мудрагелів, які, насправді не маючи ні в чому поняття, переконані, що вони добре розуміються в історії, політиці, релігії, економіці, міжнародному праві. Кожен вважає себе універсальним спеціалістом, хоча посередність і поверховість знань таких «спеціалістів» просто вражає. І на основі таких, з дозволу сказати «знань», наші народні «спеціалісти» діють. А щоб абсурдність ситуації була ще більшою, народ з точністю обирає собі подібних на керівні посади.
Тому наше суспільство, позбавлене елементарних знань, з радістю вірить і наймаразматичнішим заявам політиків і найнеможливішим обіцянкам. А потім розчаровується. Додати до цього візантійське сакралізування усякої влади і отримуємо те, що маємо зараз, або, як полюбляє казати перший Президент новітньої України п. Леонід Кравчук: «Маємо те, що маємо».
Як ніколи нашому суспільству потрібна просвіта. Бо постійна криза українського суспільства перш за все має релігійно-гуманітарних характер. Людина, позбавлена знання про Бога, позбавлена своєї історичної пам’яті, елементарного розуміння механізмів функціонування довколишнього світу і самого суспільства, не може вивести інших з кризи, бо не здатна вийти з кризи сама.
Державна система освіти, збудована на старих комуністичних принципах з домішками найотрутніших плодів західного лібералізму і нігілізму, позбавлена чіткого національного самоусвідомлення, перетворилася на інструмент дебілізації молодого покоління. Очікувати від державної освіти позитивних плодів так само результативно, як очікувати від сови, що вона заспіває, як соловей. А наш народ в цілому має дуже низьку здатність до самоорганізації. Тому увесь тягар народної просвіти падає на плечі Церкви. А єдиною Церквою в Україні, яка має позитивний досвід такої діяльності, є УГКЦ. Тому саме на цю Церкву фактично і падає відповідальність за долю українського народу.
Стан католицької просвіти в Україні, попри існування католицьких освітніх установ, насправді є плачевним. Слід віддати УГКЦ належне. Дуже багато зроблено у цій царині. І греко-католики вигідно відрізняються від решти українського народу низькою кількістю розлучень, абортів, п’янства, наркоманії та інших негативних суспільних явищ. Але цього не достатньо. Потрібна всестороння просвіта. Потрібна всеоохоплюча катехизація, історична просвіта, літературна просвіта, національна просвіта. Український народ, де-факто позбавлений своєї держави, зараз може надіятися хіба що на єдину інституцію, яка протягом століть показала свою здатність до його оборони, а це – Українська Греко-Католицька Церква. І зараз саме від УГКЦ залежить чи виживе український народ, чи ні.
Джерело:
Мандрівники Христа Царя
"...Український народ, де-факто позбавлений своєї держави, зараз може надіятися хіба що на... ...Українську Греко-Католицьку Церкву..."
Можна було б і погодитися з цим твердженням о. Ореста, але оскільки Церква, як будь-яка суспільна інституція складається з одиниць, тобто з конкретних осіб, зокрема тих, хто провадить Нею, має негативні тенденції колабораціонізму й пристосуванства, то - "...не може вивести інших з кризи, бо не здатна вийти з кризи сама...". Оте, совкове: - "Якось воно буде!", на превеликий жаль, має місце й у Церкві.
І це не голослівна критика, бо якщо уважно проаналізувати останні події з життя Церкви, то виявимо небезпечну кризу харизматичних ієрархів (і то на найвищому рівні), які спроможні запалювати в людях духа боротьби, віри й любові.
Це вже не та інституція, яка надихала, запалювала й провадила український народ до боротьби за Христові цінності і до самооборони нації від духовного й фізичного винищення її ворогами в минулих сторіччях. Це якісно, навіть не та Церква, Церква - мучениця, яка двадцять років тому вийшла з підпілля. Господь і час забрав тих церковних ієрархів, які могли не лише служити Божественну Літургію у польових умовах, але й провадити цим, знедоленим, московсько-більшовицьким лихоліттям, народом, до духовного і національного воскресіння, відродження й преображення.
Ієрархію нашої Церкви полонили кон'юктурники та пристосуванці, які, сповідуючи у своєму житті еволюційний шлях розвитку Церкви та нашого хворого душею і розумом суспільства, намагаються затушити тих вірних, хто горить і здатний запалити інших.
І, як наслідок, немає нині в української нації жодної надії й на Церкву, яка відкидаючи революційний шлях боротьби, прирікає її до асиміляції та духовного виродження, яке загрожує самому її існуванню на нашій, Богом нам даній, не своїй, землі.
Немає коментарів:
Дописати коментар