Наприкінці року портал "Релігія в Україні" звернувся до провідних українських експертів і релігійних діячів з пропозицією визначити найбільш значущі події релігійного характеру в Україні 2010 року, назвати упущення і досягнення старої і нової влади на релігійному полі, висловити прогнози та перспективи на майбутнє.
Сьогодні ми надаємо слово постійним авторам нашого порталу - Мирославу Мариновичу, Віктору Єленському, Михайлу Черенкову. Вітаємо їх та всіх наших читачів з Новим роком і сподіваємось на подальшу співпрацю!
1. Які найбільш значущі події релігійного характеру в Україні Ви можете назвати за підсумками 2010 року?
2. Цього року відбулася зміна політичної влади України. Які, на Ваш погляд, упущення і досягнення старої і нової влади на релігійному полі?
3. Виходячи з цього, які прогнози і перспективи Ви можете дати на майбутній, а може, і наступні роки?
Віктор Єленський, доктор філософських наук, президент Української асоціації релігійної свободи, провідний науковий співробітник Інституту філософії ім. Сковороди НАНУ
1. Головною подією релігійно-громадського життя 2010 року стало прагнення чинної влади зламати модель державно-церковних відносин, яка склалася в Україні і передбачає рівність принаймні головних акторів релігійної сцени країни і спротив цьому прагненню. Ця поки що не дуже видима на поверхні публічного життя, але напружена боротьба затінила розгортання двох процесів, які можуть мати серйозні наслідки: це багатообіцяючий розвиток богословських середовищ, і поляризація середовища православного. Останнє відбувається за рахунок «просто православних» - тобто тих часто непрактикуючих, «культурних» православних, які у відповідях на питання соціологічної анкети не могли і/або не хотіли визначатися з належністю до Київського і Московського патріархатів і тікали від проблеми своєї національної ідентичності у визначення «я - просто православний».
2. Головним упущенням старої влади було те, що вона погано виконувала свої функції - не забезпечувала людині належного економічного, поліцейського, судового тощо захисту і не стимулювала її розвиток. Релігійні організації і їхні члени страждали передовсім від цього, а не від недосконалості, скажімо, законодавства про свободу совісті чи несправедливі газові тарифи для культових будівель. Нова влада виконує свої головні функції теж погано, але до того ж ще й погіршує ситуацію своєю «релігійною політикою». Офіційно не проголошеною і безглуздою для країни, де жодна Церква не об'єднує, хай навіть номінально, більше третини населення і десь обов'язково є меншиною. Складові цієї політики - відверта фаворитизація УПЦ в єдності з Московським патріархатом (від чого далеко не всі в самій УПЦ у захваті); демонстративна нехіть до всіх інших; ігнорування Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій; мавпування російської моделі; торпедування законодавчих ініціатив, спрямованих на поліпшення життя для всіх релігійних інститутів (починаючи від мораторію на приватизацію відчуженого у Церков майна до встановлення відповідальності за порушення тайни сповіді).
3. Сакраментальний рівень життя Церкви і церков не залежить, слава Богу, не від цього уряду, не від його попередників й наступників. Так само, богослов'я зрештою може досягти небачених висот не завдяки, а всупереч. Релігійно-суспільне ж життя дуже великою мірою залежатиме від того, що відбуватиметься у політичній, культурній, освітній і громадській сферах. Такі болючі питання, як канонічний статус Православ'я в Україні взагалі вирішально залежатиме від того, наскільки успішним і життєстійким виявиться українське суспільство.
Мирослав Маринович, президент Інституту релігії та суспільства УКУ, президент українського відділення міжнародного ПЕН-клубу, український правозахисник, член-засновник Української Гельсінкської групи
1. Я би виділив одну низку подій 2010 року, яка, на мою думку, є визначальною для України. Починається вона з моменту інавгурації Президента Януковича, під час якої Президент отримав благословення лише від Московського патріарха, порушивши вже встановлену традицію спільних благословень новообраного Президента з боку предстоятелів усіх значущих для України Церков та релігійних організацій. На жаль, це був не поодинокий випадок, і 2010 рік дав цьому чимало підтверджень. Нарешті, закінчується низка згаданих подій Круглим столом на тему: «Діалог між владою та конфесіями в контексті європейської системи цінностей», проведеним Фондом Конрада Аденауера, Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій та Інститутом релігійної свободи 20 грудня у Києві. У Резолюції цього зібрання сказано, що «відмова держави забезпечити рівні можливості для всіх Церков і релігійних організації може викликати ризики міжконфесійної ворожнечі та протистояння на релігійному ґрунті». Це - потужний голос релігійної спільноти України, який (хто має розум - хай думає!) авторитетно засуджує новації держави та її преференції, що їх вона надає одній Українській Православній Церкві Московського патріархату.
2. У часи президентства Віктора Ющенка в країні виробився новий «статус кво» - реальна поліфонія релігійних голосів в Україні, що відображала її очевидну багаторелігійність і багатоконфесійність та засвідчувала дієвість релігійної свободи. Неважко було підмітити, що сам Президент Ющенко є вірним Української Православної Церкви Київського патріархату, але його особистий вибір не відбирав у інших Церков та релігійних організацій належної їм свободи та пошани в суспільстві. Як засвідчують подальші події, цей «статус кво» не був належним чином юридично захищений, але головне, що він закріпився у свідомості поголовної більшості українських громадян як правильний і цілком відповідний для релігійної ситуації в Україні.
Модель, що її реалізує сьогодні сам Президент Віктор Янукович і вся його команда, - це модель однієї упривілейованої і фактично державної Церкви, в якій усім іншим Церквам та релігійним організаціям дозволено існувати на виразно вторинних ролях. Це особливо красномовно було проілюстровано листом керуючого справами УПЦ архиєпископа Митрофана до керівника управління ритуальних послуг Києва, в якому містилася рекомендація фактично усунути УПЦ Київського патріархату від здійснення поховальних обрядів (знаменною є також резолюція, накладена на листі керівником управління О. Горовим: «До відома та використання в роботі»). Отже, і в УПЦ (МП), і в команді Президента Януковича взято курс на утвердження монополії «єдиноправильної» Церкви - монополії, яка віднедавна має парадну вивіску «русского міра».
3. Ясна річ, прогнози - справа невдячна. Але можна припустити, що доки сам Президент Янукович і його оточення будуть зорієнтовані на реалізацію московської моделі державно-церковних стосунків, ми «матимемо те, що маємо». Для Віктора Януковича церковна ситуація - це справа десята. Роблячи показові жести прихильності щодо Москви у цій сфері, яка для нього не варта і шеляга, він сподівається виторгувати в Москви якісь бонуси у сфері грошей чи влади - єдиних для нього реальних богів цього світу. А «попи» мають діяти в усій Україні так, як це звично було в Донецьку: служити владі, за що влада буде їх відповідно «кришувати» від їхніх суперників. Така собі одвічна московська «симфонія»...
Натомість Москва добре знає значення релігійної сфери, а тому дуже пильнуватиме, щоб усе відбувалося за розробленим нею планом. Схоже, що нинішня тенденція буде тривати доти, доки влада не зробить серйозну помилку, яка увиразнить незабутній висновок Леоніда Кучми, що його вперто не хоче усвідомлювати Кремль, а саме: «Україна - не Росія». Тоді й настане час для вирішальної битви за Українську Церкву.
Але, на відміну від Москви, справедливість кучмівського висновку добре усвідомлює значна частина Української Православної Церкви, що в єдності з Московським патріархатом. Саме для неї у наступних роках і настане час визначатися. Цілковита покора, звичайно, залишається найімовірнішим відгуком на жорсткий тиск із боку Москви. Проте, як і в часи Помаранчевої революції, немало людей у цій Церкві не можуть не розуміти, що від реалізації московсько-донецької моделі державно-церковних стосунків ця Церква, начебто здобуваючи вигоди і привілеї, насправді несе великі втрати. Отже, я розраховую, що в УПЦ (МП) все-таки спрацює інстинкт самозбереження.
Михайло Черенков, доктор філософських наук, віце-президент фонду «Духовне відродження», фахівець із соціального богослов'я протестантських церков
1. Найбільш резонансними подіями в релігійному житті країни стали візити патріарха Кирила. Якщо вони й були задумані як пастирські, то де факто стали візитами політичними. Увага патріарха РПЦ до України зробила очевидними, неприхованими наміри Москви використати церкву як інструмент політичного впливу, поширення «руського міра».
Резонансною стала також ліквідація Держкомнацрелігій. Українські конфесії втратили посередника. Тепер влада сама буде обирати суб'єкта партнерських відносин в царині релігії. Більшість конфесій тим самим була позбавлена доступу до влади.
2. Попри щире бажання, я не можу згадати досягнень нової влади в жодній сфері, особливо в релігійній. Нова влада позиціонує себе як прагматичну, в своїй діяльності спрямовану на стабільність та добробут. Зазвичай, в релігійних питаннях прагматики мало чого розуміють. Але зашкодити можуть, що й було зроблено.
За останні місяці аналітики спостерігали послідовну монополізацію впливу на державно-конфесійні відносини однією конфесією. Влада зробила все, щоб віддячити своїм політично-релігійним партнерам. А також все для того, щоб дискримінувати та відвернути від себе всі інші церкви.
3. Я можу спрогнозувати нову ескалацію міжцерковного напруження. На жаль, ієрархи церков все ще сподіваються на успіх політичних переговорів з владою, замість того, щоб гуртувати своїх вірних і готувати широкі соціальні заходи, протидіючі монополізації влади. Ніяка делегація до президента не вирішить принципових питань. Влада має побачити у церквах неполітичну, але потужну соціальну та духовну силу.
З приходом нової влади більшість конфесій втратила свої політичні лоббі. Отже, маємо очікувати на посилення внутріцерковної активності, консолідації конфесій, міжцерковної дипломатії заради захисту плюралістичної моделі конфесійного життя.
Наші північні сусіди спробують використати Україну як експериментальне поле для імплементації неовізантійських ідей. Очевидним є ексклюзивізм симпатій влади на користь церкви Московського патріархату, що може проявитись в кулуарно-конкордатних домовленостях. Загостриться питання наступника в УПЦ МП; не виключено, що святе місце за сумісництвом може посісти сам патріарх Кирило. Отже, основні тенденції релігійного життя країни визначатимуться конфліктом української плюралістичної моделі та агресивною експансією «рускава міра».
Джерела:
РІСУВоїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар