11.09.2012р. Б. / Великий кардинал Мартіні, боротьба за американський президентський престіл і чергові «екуменічні» шашні від РПЦ

Минулого тижня католицький світ попрощався з Архиєпископом Мілану кардиналом Карлом Марією Мартіні. Свого часу на спорожнілу Міланську архиєпископську катедру було складно знайти наступника. Більшість кандидатів просто відмовлялися від цієї пропозиції – занадто проблематичною була ця катедра. Вибір блаженного Папи Івана Павла ІІ зупинився на єзуїтові-біблістові Карлові Марії Мартіні. І він цей вибір мужньо прийняв. Новий Архиєпископ прийшов в Мілан у своїй єзуїтській реверенді та Часословом в руці, де за час свого правління Архиєпархіїю зумів перетворити її на живий квітучий організм.

 

Його постава потягала до нього навіть противників. Пастирська турбота над Міланською Церквою допомогла їй перебороти не одні проблеми і вийти з них переможно. Святіший Отець Бенедикт ХVІ у своєму посланні з нагоди похорону кардинала Мартіні такими словами дав характеристику його діяльності:

 

«Це був чоловік Божий. Він не тільки вивчав Святе Письмо, але і любив його всім серцем, це було світло для його життя, щоб все було «ad maiorem Dei gloriam» – для більшої слави Божої. Саме тому він зумів навчити віруючих і тих, хто шукає істину, що єдине Слово, яке варто слухати, приймати і виконувати, – це Слово Боже, адже воно вказує всім шлях істини і любові. І він робив це з величезною відкритістю душі, ніколи нікому не відмовляючи у зустрічі та діалозі, конкретно відповідаючи на запрошення апостола бути завжди бути готовими «дати звіт» всякому, хто запитує нас про нашу віру. Він робив це в дусі глибокої пастирської любові, у відповідності зі своїм єпископським девізом: «Pro veritate ad versa diligere», – уважний до всіх ситуацій, особливо найскладніших, і з любов'ю супроводжуючи тих, хто перебував в омані, в бідності і стражданні».

 

Слід зауважити, що єврейські лідери Мілана пішли на безпрецедентний крок – Єврейська спільнота Мілану у день похорону кардинала Карла Марії Мартіні організувала публічне читання Псалмів на площі перед Архиєпископським Палацом. Молитва псалмів під проводом равинів за того, хто не є приналежний до юдаїзму, це, направду, рідкісне і неординарне явище, яке промовисто свідчить про того, за кого така молитва організована. Цей факт підтверджує слова Святішого Отця про апостольську відкритість кардинала Мартіні.

 

Тим часом на другому боці земної кулі, у її західній частині, в США, передвиборча гонка президентських кандидатів набирає своїх чимраз швидших обертів. Розрив між двома кандидатами мінімальний. А оскільки католики становлять значну частину американського електорату, то, на думку колишнього посла США при Святому Престолі Джима Ніколсона, саме католики цього разу відіграють дуже вагому роль у виборах американського президента. Щоправда, цінності президента Обами аж занадто розходяться з поняттями католиків про свободу совісті. Це серйозно зменшує його шанси на підтримку католицького електорату.

 

Окрім цього, на жодного президента в історії США не було скеровано стільки позовів зі сторони католицьких єпископів та установ: на президента Обаму таке цунамі позовів обвалилося у зв’язку із мандатом про контрацепцію в рамках реформи законодавства у сфері охорони здоров’я. Що гірше для президента, ці позови подані у рік виборів і одним із головних позивачів є популярний в США кардинал Тімоті Долан, глава Конференції католицьких єпископів США.

 

Ба більше, популярний серед американських протестантів актор Чак Норріс разом з дружиною закликав усіх американських християн голосувати проти Обами. На думку Норріса, свого часу американські «противсіхи» привели до влади Барака Обаму, чиє правління загрожує самим американським християнським цінностям. Другий прихід Обами до влади, вважає актор, означатиме для Америки поразку. Тому подружжя Норрісів закликало американських християн об’єднатися, щоб не допустити Обаму до другого сроку в Білому домі. «Все, що необхідно для тріумфу зла – це бездіяльність добрих людей», – процитував відомий актор Едмунда Берка.

 

Таке несприйняття американськими християнами діяльності адміністрації президента Барака Обами серйозно зменшує його шанси вдруге потрапити у Білий дім на посаду президента США.

 

А в той час в Україні конфлікт довкола побудови греко-католицької каплички у Хмільнику на Вінниччині здається промовисто показав реальну позицію УПЦ МП стосовно екуменізму. Міська рада Хмільника надала греко-католикам земельну ділянку на бувшому католицькому кладовищі. І хоча капличка має будуватися на католицькому цвинтарі, православні вважають, що греко-католицький храм осквернятиме пам’ять їхніх предків!!! Щобільше, «брати»-православні обіцяють влаштувати греко-католикам різанину у випадку, якщо капличку таки зведуть. Здоровомислячій людині приходить в голову тільки одне: або православні хмільничани відкрито визнають, що їхні предки були католиками, а тим самим вони є апостатами, які з певних причин відпали від Католицької Церкви, або сама думка про можливість існування в Хмільнику греко-католицької каплички викликає в православних такий шал, що вони вже не контролюють ані свої слова, ані свої вчинки. У всякому випадку доводиться констатувати факт якоїсь дивовижної патології, якою страждає православна громада Хмільника.

 

Ще патологічнішим на цьому тлі виглядає інтерв’ю Голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви архієпископа Луганського і Алчевського Митрофана (Юрчука) розміщене на сайті «Православіє в Україні». Там православний архієрей не більше не менше, а звинувачує УГКЦ в тому, що… громади УПЦ МП не можуть отримати земельних ділянок на Західній Україні. Направду, дивовижно виглядають такі роздуми офіційного представника Церкви-«сестри».

 

Православний ієрарх очевидно не може вийти за межі своїх власних уявлень про співіснування Церкви і держави. З його слів виходить, що він переконаний у тому, що УГКЦ контролює місцеві органи влади на Західній Україні. Або архієпископа Митрофана ввели в оману його підлеглі, або проявилося те, що психологи називають проекцією власного стану на інших. Виглядає, що архієпископ Митрофан, можливо, сам того не усвідомлюючи, виявив реальний стан речей на Східній Україні: УПЦ МП на Сході України контролює органи місцевої влади. І саме цим зумовлене його дивовижне обурення, що депутати хрещені в православній церкві, проголосували за таку «страшну крамолу», як надання греко-католикам земельної ділянки для будівництва каплички. Так офіційний представник УПЦ МП фактично визнав, що проблеми католиків з отриманням земельних ділянок на Східній Україні створює УПЦ МП.

 

Відтак виявилась іще одна неприємна річ. Виглядає, що Православна Церква сприймає хрещення в якійсь іншій Церкві, як акт безповоротного входження до конкретної конфесії. Виникає, звісно, чимало запитань, серед яких, як на мене, три найцікавіших.

 

Перш за все, якщо Православна Церква розглядає хрещення в такому ракурсі, то невже це означає, що особа, охрещена в Православній Церкві, навіть якщо не є практикуючим християнином , або навіть атеїстом, все ще є православною?

 

Інше запитання, яке напрошується в такому випадку: чи Православна Церква, розглядаючи приналежність до Церковного Тіла, як одноразовий акт хрещення, не знімає з себе відповідальості за християнське життя тих же ж охрещених нею людей?

 

І трете питання: а як в такому випадку можливий екуменізм? Якщо хрещення намертво прикріпляє людину до якоїсь конфесійної структури, то всякий екуменізм є зрадою хрещення.

 

Але вернімося до дивовижного розуміння архієпископом Митрофаном державно-церковних та міжцерковних взаємовідносин. «Відносини з УГКЦ ми хотіли б вибудовувати симетрично. А так, про ситуацію у Хмільнику всі кричать, а про те, що ні в Чорткові Тернопільської області, ні в Бродах Львівської області, та в інших місцях з переважаючим греко-католицьким населенням православні УПЦ не можуть отримати й клаптика землі під храм, ніхто не говорить.» Варто зазначити, що трохи пізніше архієпископ Митрофан каже, що в Бородах УПЦ МП ділянку таки надали. То для чого він все ж згадує Бороди? Щоб створити ефект великої кількості? Створюється відчуття, що православний ієрарх просто маніпулю інформацією. Адже на фоні постійних проблем греко-католиків з отриманням землі під будівництво храмів східніше від ріки Збруч заяви архієпископа Митрофана виглядають, як чистої води маніпуляція даними з терену.

 

Отож, симетричні відносини з УГКЦ залежать від того, чи надає місцева рада землю православним, чи не надає? Про який екуменізм тут взагалі може йтися? Може, йдеться про якийсь новий вид державно-церковного екуменізму? Складається враження, що для УПЦ МП конституційна норма про відділеність Церкви від держави просто не існує. Якщо це так, то УПЦ МП є структурою, яка ігнорує Конституцію України. І тут є над чим задуматися вже не тільки католикам, а й цілому українському суспільству.

 

А про рівень розуміння християнських цінностей архієпископом Митрофаном, очевидно, годі говорити. Адже для офіційного представника УПЦ МП нічого страшного у закликах до різанини нема. Щобільше, неприємний осад викликає факт озвучення архієпископом Митрофаном доповідної православного священика з с. Мала Вільшанка на Київщині. Адже якщо це дійсно реальні факти, то чому «брат» архієпископ Митрофан офіційно не звернувся до греко-католицьких владик в Києві, у підпорядкуванні яких перебуває парох с. Мала Вільшанка, і чому тоді лист до прокуратури православних цього села настільки відрізняється в аргументаційній частини від фактів озвучених архієпископом Митрофаном?

 

Складається враження, що УПЦ МП просто взялася за антиуніатську пропаганду ліпших зразків епохи товаріщів Іосіфа Сталіна і Ярослава Галана. І найприкріше в усьому цьому вражає саме те, що це не інтерв’ю якогось клирика УПЦ МП, чи клерка її канцелярії, а офіційного представника, до відання якого належать питання церковної дипломатії. Прикро, що такі звинувачення лунають з уст офіційного представника церкви, яка не лише себе заплямувала найтіснішою співпрацею з кривавим комуністичним режимом, але й стала співучасником злочинної спроби сталінського режиму зліквідувати УГКЦ в Україні. І ніколи так і не спромоглася попросити ви греко-католиків, щонайменше формально, вибачення за участь у трагедії 1946 року. Про дух "екуменізму", який панує в РПЦ та її підрозділах красномовно свідчить і суперекуменічне рішення рідної сестри УПЦ МП - БПЦ, яка вирішила минулого тижня офіційно щороку святкувати  криваве "воз'єднання" греко-католиків з московським цареславієм, що його провів Ніколай І на підвладних йому територіях у 1839 р. Екуменічний діалог з такою структурою, радше, нагадує «екуменізм» жертви бандитського нападу з її катом.

 

З усієї ситуації, яка склалася і складається в Україні, виглядає на те, що хтось дуже чітко і послідовно використовує УПЦ МП, догналівців та FEMEN-істок для розпалювання міжрелігійної ворожнечі, і той хтось має велику владу в Україні. Оскільки маховик міжрелігійної ворожнечі не збавляє обертів, а навпаки, нагнітає, то залишається невтішно констатувати: міжрелігійній ворожнечі в України бути.

 

З усього видно велику зацікавленість режисерів цієї трагедії у роздмухувані міжрелігійної війни в Україні. Які її цілі? Важко до кінця зрозуміти. Можна лише здогадуватисяю А от якими будуть наступні кроки паліїв релігійної ворожнечі в Україні, здогадатися доволі легко.

 

Очевидно, що будуть спроби розпалити конфлікт найперше в Галичині. І найкращим інструментом для цього є бойовий загін істеричних жіночок імені Антоніна Догнала. Тому слід очікувати реєстрації догналівського угруповання ще до виборів. Наступними кроками буде тиск на греко-католицьких священиків, щоб змусити їх перейти у догналізм, будуть спроби захоплення греко-католицьких церков і каплиць у Галичині. Конфлікт мав би відтягнути увагу галичан від виборів.

 

Також не виключено, що в Центральній та Східній Україні йтиметься за розпалюванням ворожнечі між католиками і православними, між православними різних деномінацій. Протестантів поки що не рухатимуть. Адже розпалювачам не йдеться про релігію. Йдеться про політичний та суспільний ефект. Нечисельні протестанти не підходять для цих цілей. Хіба що вдасться традиційним конфесіям зберегти міжконфесійний мир в Україні. Тоді вже візмуться за розпалювання ворожнечі між протестантами та православними. Але поведінка УПЦ МП не залишає надій на міжконфесійний мир в Уркаїні. Тож брати протестанти якийсь час матимуть спокій. Основну роль режисери міжрелігійного конфлікту в Україні відвели конфесіям традиційним. Це ефективніше.

 

Опозиційні сили просто безпорадно споглядатимуть на вогонь міжрелігійної ворожнечі, який вирветься у них з-під ніг, як колись у жителів Помпеїв. Ці політичні сили ніколи не надавали Церквам якогось реального значення, окрім єдино для потреб агітації у передвиборчий час. На відміну від УПЦ МП, у УГКЦ чи РКЦ ніколи не існувало за всіх 20 років української незалежності свого політичного лобі. Були хіба, що політики, які пробували і пробують за допомогою маніпуляцій використати Церкву для своїх меркантильних інтересів. І тому конфлікт, який розпалюють між віруючими різних конфесій, буде для них неприємним сюрпризом, якому спочатку вони навіть не нададуть значення, бо вважатимуть це «міжпопівськими розборами», не більше.

 

Україні все ж загрожує реальна катастрофа міжрелігійного конфлікту, і нам, українським християнам, варто це усвідомити. Коли розгориться серйозне міжрелігійне протистояння, ми не зможемо звинувачувати владу, опозицію, Москву чи Вашингтон. Вина буде тільки на нас самих.

 

Самоорганізація українських католиків, їхня ненасильницька боротьба за свої права – це єдиний шлях зберегти Церкву від нападів осатанілого політиканства. Відкритість до братів християн інших конфесій і взаємодопомога між українськими християнами мали би стати імперативом заради виживання християнства в Україні. Не варто забувати, що навіть 1946 р. мало хто вірив, що совєти зроблять з Церквою те що зробили. Не варто бути занадто спокійними та наївними.

 

Молитва, євангельські цінності та вірність Христові та Його Церкві – єдиний імператив нашого виживання у ситуації, яка склалася в Україні.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:   Воїни Христа Царя

24.07.2012р. Б. / Ортодоксність віри, як необхідна передумова онови Церкви

 

Свою прилюдну діяльність як Префект Конгрегації у справах віри Архиєпископ Герхард Людвіг Мюллер фактично розпочав з інтерв’ю німецькій газеті «Süddeutsche Zeitung». Коротко висловити основну думку цього інтерв’ю можна, як «Боротьба за православність Католицької Церкви».

 

Фактично тут би не мало бути нічого дивовижного. Адже це є прямим завданням цієї Конгрегації – чувати над ортодоксією в Католицькій Церкві.  І,здавалося б, нема потреби про це наголошувати. Але у період загального суспільного релятивізму, який почав потихенько проникати в Храм Божий, така заява для багатьох, напевно, що прозвучала, як грім серед ясного неба: виявляється в Церкві є ще й така потреба, як чування над Її православністю.

 

Є три щілини, через які релятивізм намагається затопити Церкву: релятивізм у середовищі мирян, індивідуальне богослів’я, неправильне розуміння екуменізму.

 

Багато хто з гіперконсерваторів, близьких до лефевризму, причину виникнення цих щілин бачить у ІІ Ватиканському Соборі або, принаймні, у неправильному трактуванні його постанов. У свою чергу гіперекуменісти та гіперліберали ці щілині сприймають як спасенне джерело, яке мало би принести якісь казкові плоди розквіту Церкви.

 

І одні, й інші глибоко помиляються. Перш за все погляньмо на ліберальний лобі, який всіма силами пхає ліберальні ідеї в середовище стада Христового. Свідомо чи не свідомо ці люди віддають данину моді. Адже тепер так модно говорити про рівність, про толерантність, про всеохоплюючу любов і мир, про відносність усіх істин. І це саме повторюють ліберали в середині Церкви. Причому ніхто не спостерігає, що за цими поняттями, на перший погляд такими привабливими, приховується зовсім не той зміст.

 

Як свідчить, відважився б сказати, центральний документ «католицького» лібералізму «Заклик до непослуху», пропагуючи рівність, ліберали фактично пропагують укинення різниці між чоловіком і жінкою, перенаголошуючи роль мирян в Церкві – фактично усувають міністеріальне священство, змінюючи його виключно загальним священством усіх вірних. Пропагуючи толерантність, ліберали фактично пропагують терпимість до гріха і мовчанку на нього, прикриваючись пошаною до людських прав і свобод. Говорячи про любов, ліберали поширюють карикатуру на Бога, Який є Любов’ю, але не є абсолютною Праведністю.

 

Така карикатура подібна до карикатурного розуміння християнського Бога Ф.В. Ніцше: «І сидів він (Бог –прим. автора), зів’ялий у своєму запічку…, аж одного дня задушився від великого жалю» (Ф. Ніцше, Так казав Заратустра, 1993:258). Бог, який усе всім прощає і не вимагає жодного покаяння, жодних зусиль волі до поправи, такий бог не є Богом Любові. Бо де нема праведності, нема й правдивої любові, а тільки збочена посесивна любов. А пропагувати відносність усіх істин, що це інакше як не заперечення істинності Того, Хто сам про себе сказав: «Я – Істина, Дорога і Життя» (Ів.  14,6)? А саме це й пропагують гіперекуменісти, не помічаючи жодної різниці між католицтвом і протестантизмом, між Католицькою Церквою і Церквою Православною.

 

«Католицький» лібералізм є нічим іншим, як запізнілою данню моді сексуальної революції, неомарксизму, пост-модернізму і більше нічим. Він не є опертим на християнстві, на вірності Христові, і тому не може принести ніяких позитивних плодів. Пропагувати подібні погляди в Церкві – це рівнозначно просвердлюванню дірок у кораблі, який попав у шторм, з метою цей корабель урятувати.

 

У свою чергу «католицький» гіперконсервативізм є нічим не прикритим переконанням, що Церква, зібрана на Соборі з Папою на чолі, може помилитися.

 

Отож, ні одні, ні інші не мають рації у своїх спробах врятувати Церкву від Неї самої.

 

А три щілини, через які релятивізм прагне заполонити Церкву, мають свою природу в дечому іншому.

 

Якщо взяти до уваги релятивізм, який заполонив уми декого з вірних, то в цьому нема нічого, щоб було пов’язане з ІІ Ватиканським Собором, чи з занадто «великим консервативізмом» Церкви.

 

Релятивізм – це дітище епохи пост-модернізму. І прийняття частиною вірних його критеріїв істинності, є нічим іншим, як проявом посвітовлення – секуляризації їхнього менталітету. Не проблема тут у чомусь інакшому, аніж тільки у відході цієї частини вірних від віри у сурогатну суміш ідей цього світу, до якого вони прагнуть пристосувати християнство.

 

Про те, що індивідуальне богослів’я – є щілиною, через яку релятивізм намагається проникнути в Церкву, говорив уже 1985 року тодішній Префект Конгрегації у справах віри кардинал Йозеф Рацінґер (див. JosephRatzinger/VittorioMessori, Raporto sulla fede,2001:63-64). Що більше, саме вихід богословствування за межі віри церковної спільності, впадання в індивідуальне розуміння, у суб’єктивізм кардинал Рацінґер назвав дуже шкідливою діяльністю для народу Божого (див. JosephRatzinger/VittorioMessori, 2001:63). Фактично індивідуальне богослів’я нічим не відрізняється від простої данини моді. Воно тільки є відображенням того стану, в який впадають богослови, які подібно до небогословствующих мирян, прагнучи створити сурогатну суміш ідей цього світу, до якого вони прагнуть пристосувати християнство.

 

Але у випадку богословів маємо більшу шкоду. Вони прикрашені академічними титулами силуються продати пересічним християнам своє пустопорожнє богословствування за віру Церкви. Що більше, саме такі богослови розмахуючи різними баламутними деклараціями, сіють серед вірних ще більший релятивізм. Прагнучи підмінити собою Учительський Уряд Церкви, вони наносять великої шкоди народу Божому. І про таких богословів хіба що можна сказати, що віра Церкви для них більше не є спасенною загорожею кошари Христової, за якою починається згубний світ.

 

І на кінець третя щілина – неправильне розуміння екуменізму. Релятивізм епохи пост-модернізму дав свій відбиток і на розумінні Церкви людьми з певних кіл. Фамозне соборове “subsistit”[1] витлумачувалось/витлумачується гіперекуменістами, як можливість провести знак рівності між Католицькою Церквою і нез’єдиненими Церквами. А в нашій українській дійсності, як прагнення втопити УГКЦ у московському («київське» чи «автокефальне» православ’я є дочірніми утворенням з РПЦ) православ’ї. Адже для людини епохи пост-модернізму всі істини відносні. І тому зусилля гіперекуменістів є не яким богословствуванням, а натягненним на богословські лекала пост-модернізмом, позбавленим віри в Одну Абсолютну Істину.

 

Отож, джерелом проблем є не що інше, як втрата частиною вірних і богословів віри, і як наслідок втрата чутливості до ортодоксії. А без ортодоксії не можлива ортопраксія, без правдивої віри неможливим є правдиве діяння. Тому всяка спроба реформувати Церкву, яка не виходить з ортодоксальної віри, приречена не те що на неуспіх, а на осягнення титулу руйнатора Церкви.

 

Саме в цьому контексті можна розуміти слова каталонського кардинала Льюіса Мартінеса Сістача з Барселони, який у своєму листі з нагоди проголошення двох нових Научителів Церкви: святого Івана з Авіли і святої Гільдегарди з Бінгену: «Автентична віднова Церкви народжується зі святості».

 

«У неділю Зіслання Св. Духа Папа оголосив те, що ми повинні добре усвідомлювати», – пише кардинал Мартінес Сістач. – 7 жовтня, в день відкриття засідання Синоду Єпископів на тему Нової Євангелізації, Бенедикт XVI проголосить двох нових вчителів Церкви: св. Івана з Авіли і св. Гільдегарду з Бінген».

 

«Що Папа прагнув виразити цим рішенням?», – запитує каталонський церковний достойник. І додає: Бенедикт XVI усвідомлює кризу віри і релігійних практик, особливо в Європі. З турботою він спостерігає за збільшенням кількості старших осіб у церквах, браком покликань, скептицизмом і релігійною байдужістю. Оголошуючи Рік Віри, він вказує, що джерело кризи Церкви полягає у кризі віри. Якщо ми її не оживимо, то «всі решта реформи будуть неефективними», – пише кардинал Сістач. Тому Папа вирішив проголосити новими вчителями Церкви «великих служителів християнської віри». Іван з Авіли, апостол Андалузії, є «відомим представником католицької реформи в нашій країні», котрий «поєднав святість і євангелізацію». У свою чергу св. Гільдегарда, бенедиктинська монахиня із глибокою біблійною духовністю,  особливо доклалася до реформ у своїй батьківщині.

 

«Щодо актуальної кризи віри, ми маємо відновити переконання, що автентична віднова Церкви народжується зі святості», – наголосив кардинал Мартінес Сістач.

 

І саме святість вимагає ортодоксії, як необхідної передумови дійсно католицької онови Церкви, яка постійно оновлюється Духом Божим. Ортодоксна віра – насіння, святість – плід. І коли ці дороговкази християнського життя стануть категоричним імперативом для кожного католика – нам не доведеться більше говорити про потребу онови Церкви. Вона засяє новим світлом віри в Христа, Який здолав світ своєю любов’ю.

 

о.Орест-Дмитро Вільчинський

 

---

[1] Haec Ecclesia, in hoc mundo ut societas constituta et ordinate, subsistit in Ecclesia catholica, a successore Petri et Episcopis, in eius communion gubernata, licet extra eius compaginem elementa plura sanctificationis et veritatis inveniatur, que ut dona Ecclesiae Christi propria, at unitatem catholicam impellunt. (Veticanum secundum, LG 8) – Ця Церква у цьому світі встановлена і впорядкована, як суспільство, є в Католицькій Церкві, якою керує наслідник Петра і єпископи, які перебувають у єдності з ним, і хоча поза Її організмом знаходиться багато елементів освячення й істини, які як дари притаманні Христовій Церкві, ці дари спонукають до єдності. (ІІ Ватиканський Собор, «Догматична конституція про Церкву», т. 8)

Джерело:  Воїни Христа Царя

10.07.2012р. Б. / Довіра і наївність – не одне і те ж

 

Минулого тижня Святіший Отець Бенедикт ХVІ поставив крапку у роздумах та аналізах ватиканістів – коли зробив ряд нових призначень у Римській Курії. Папа не лише залишив на посаді Державного Секретаря Ватикану кардинала Тарчізіо Бертоне, але й у спеціальному листі виразив Держсекретарю свою повну довіру. «Напередодні від’їзду на літнє перебування до Кастель Ґандольфо, – пише Бенедикт XVI, звертаючись до кардинала Бертоне, – бажаю висловити Вам глибоку вдячність за Вашу дискретну близькість та світлі поради, які мені особливо допомогли впродовж останніх місяців. З жалем зауваживши несправедливу критику Вашої особи, бажаю відновити підтвердження своєї особистої довіри, яку я вже висловив в листі від 15 січня 2010 року, зміст якого залишився для мене незмінним».

 

Отже ватиканістам більше не доведеться ламати голову над «сакраментальним» питанням ватиканської політики: «відправить Папа у відставку Держсекретаря чи ні». Оскільки, за старим звичаєм, іще від часів середньовіччя усі призначення у ватиканських Дикастеріях відбуваються до папського від’їзду до літньої резиденції, нових змін не варто очікувати. Хіба би виникла якась надзвичайна нагальна потреба, яка є поза межами передбачень природнім світлом людського розуму. Так Папа, відбуваючи до літньої резиденції, позбавив журналістів-ватиканістів потреби будувати різні передбачення стосовно нових призначень у Римській Курії.

 

Позиція Святішого Отця, який дуже довго співпрацює з кардиналом Бертоне, свідчить не про наївність, а про довіру до людини, яку Папа добре знає і на яку покладається. Бенедикт XVI не віддав довголітнього помічника і співпрацівника на поталу ЗМІ та злонамірників, а своєю позицією оборонив та підтримав. Якби Святіший Отець був людиною цього світу, менеджером від Євангелія, то, звісно, послав би кардинала Бертоне у відставку, щоб спекатися обгадженого у ЗМІ кардинала і мати з тим чистий спокій. Але керманич корабля Церкви у цій ситуації дав надзвичайно добрий приклад християнського поступування правдивого християнського керівника.

 

А в цей час зі західного краю світу з США надійшла доволі тривожна заява одного з католицьких єрархів цієї країни. Кардинал Френсіс Джордж, Митрополит Чикаго заявив, що американський президент Барак Обама відмовляється від американського розуміння свободи, а замість того форсує впровадження антиклерикальної моделі Третьої Французької Республіки перелому ХІХ і ХХ ст.

 

«У США католики завжди могли бути собою. Влада це шанувала, а тепер має бути по-іншому. Білий Дім говорить нам: ви не можете презентувати себе як католики, якщо хочете діяти в сфері освіти, служби здоров’я чи соціальної опіки…  Йдеться про те, щоб наші інституції зреклися своєї католицькості. Нас хочуть позбавити ідентичності. Проблема дуже серйозна», – вважає Митрополит Чикаго.

 

Направду, католики США ведуть гостру боротьбу за свої права. Доречно нагадати, що до цієї боротьби доєдналося багато інших християнських конфесій США. Католицька Церква у США щораз більше стає символом боротьби за традиційні американські цінності й тим самим – надзвичайно серйозним чинником суспільства, яке не завжди готове до таких поворотів історії.

 

Слід зазначити, що уже в часі попередньої президентської кампанії було чітко зрозуміло, що містер Обама не збирається толерувати думку традиційно налаштованих християн. Хоча він користувався підтримкою широкого кола протестантських пасторів. Нейтральна позиція більшості католицького єпископату також сприяла сходженню Обами на американський «політичний Олімп».

 

Помилка американських християн була власне у наївному переконанні, що новий президент не наважиться різко змінити правила гри в США, але історія не пестить наївних. Вони або мусять прозріти, або відійти в історичне небуття.

 

Американські християни уже добряче таки прозріли. Те, що за всяку ціну пропихає теперішня американська влада, фактично загрожує самій американській ідентичності.

 

Ніде в Святому Письмі не сказано, що християни мусять бути наївними. Якраз навпаки – Ісус чітко наказує: «Будьте мудрі, як змії, але без зла, як голубки» (Мт. 10, 16).

 

Так і ми, в Україні, маючи перед очима приклад американських християн, мали би задуматися над деякими питаннями нашого українського буття. Сумніваюсь, що наївність та невизначеність у політичній ситуації на цей момент є євангельськими. Очевидно, що з одного боку політичної палітри – ми маємо чисте фундаментальне моральне зло, яке готове ліквідувати сам народ, і протиставлення цьому злу є фактично євангельським імперативом нашого українського сьогодення.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

12.06.2012р. Б. / Напади на Церкву добрі для Її здоров`я

 

Тим, які хоча б трішки пам’ятають часи Підпілля Церкви в Україні, зовсім не здаватиметься дивною ситуація, коли напади на Церкви, ущемлення прав вірних, переслідування лише скріплюють Її. Єдина з усіх християнських конфесій – Католицька Церква – ніколи не втішалася повною свободою від утисків і переслідувань. Якщо Її толерували в одних краях, чи підтримували в інших, то деінде Вона зазнавала переслідувань і гонінь. Цікавий факт. Але саме на Католицькій Церкві здійснилися і безперестанку здійснюються слова Христові: «Переслідували мене – переслідуватимуть і вас». (Ів. 15, 20). Жодна з конфесій не може примінити на себе ці слова в минулому і в теперішньому часі. Жодна. Окрім Католицької Церкви.

 

І що цікаво. Ось уже майже дві тисячі років ті, які Католицьку Церкву ненавидять, ніяк не можуть збагнути одного простого правила: що більше Церкву переслідують, що більше на Неї тиснуть – то Вона сильніша. Дивна річ. Але якби, боронь Боже, на Церкву перестали тиснути, перестали на Неї нападати, перестали Її переслідувати, перестали б Їй пакостити, Вона би точно опинилась у великій кризі, якої не було з моменту Її заснування Божественним Спасителем.

 

Так і відчайдушна спроба розкрутити скандал довкола викрадених приватних папських документів не вродила серйозним плодом віровідступництва в католицькому світі. Щобільше, якраз навпаки, у Вселенській Спільноті Католицької Церкви починає підійматися хвиля підтримки Святішого Отця. Так Лицарі Колумба  не лише самі моляться за Папу, вони закликають католиків до глобального нового молитовного хрестового походу за Папу. В затруєній ліберальною теологією Німеччині  розпочали акцію «Deutschland pro Papa» – Німеччина за Папу. І це, будемо сподіватися, тільки початок загальнокатолицької підтримки Христовому Наміснику.

 

Антипапська пропаганда ЗМІ в католиків може викликати тільки щире співчуття до журналістської ненависті до Католицької Церкви, яка закриває «об’єктивним» журналістам очі та вуха на реальні послання Папи, але розбурхує фантазію, щоб дивовижно тлумачити і висмоктувати з пальця «скандальну» інформацію про Ватикан. І це особливо чітко видно в ситуації з останнім ватиканським скандалом. Кардинал Анджело Содано, декан Колегії кардиналів і колишній Держсекретар Ватикану, зазначив, що поведінка у цій ситуації ЗМІ є свідомою деформацією інформації про Церкву.

 

Цікаво, що світові ЗМІ, чомусь не помітили бунт американських католиків проти реформи системи охорони здоров’я у США. Вони просто проігнорували акції протесту у сто тридцять одному американському місті. Даремно ви шукатимете повідомлення про це на сторінках світських світових медіа гігантів, там про це жодного слова. Хіба що християнські ЗМІ повідомили про ці акції. Не тому, що вони були малочисельними, а тому, що це не були заходи проти ущемлення «прав» гомосексуалістів чи «права» на аборти, чи проти війни в Іраку.

 

Четверта влада – ЗМІ – як й інші гілки влади, чітко зрозуміла, як потрібно маніпулювати людьми, щоб привернути їхню увагу до себе – не правдивою інформацією, а скандалами. Але так, як і кожна влада, яка не є опертою на Божих законах, і четверта влада розбещує. Оскільки ЗМІ мають майже необмежені можливості впливати на маси і формувати їхні смаки, вподобання і переконання, водночас практично не несуть жодної відповідальності за свої дії, хіба що нарвуться на грубий гаманець чи волохату руку, то вони, як четверта влада, стають усе дедалі розбещенішими і безвідповідальнішими. ЗМІ усе більше жовтіють, червоніють та рожевіють. Реальних, правдивих, непродажних, незаангажованих журналістів щораз менше.

 

Єдиним острівцем у цьому морі тотальної безвідповідальності є ті журналісти і ЗМІ, які усе ще не втратили основних моральних вартостей.

 

Але саме атаки ЗМІ на Церкву дають змогу католикам зробити рішення, яке їх ставить твердіше у Церкві, або цілковито відриває від Спільноти Христової. Фактично напади ЗМІ – це великий дар для усієї Церкви. Бо вони радикалізують ситуацію віри, ставлячи католика перед вибором: залишитися вірним Христові та Його Церкві, чи цілковито стати на сторону світу і князя світу цього. Хоча, в принципі, більшість католиків свій вибір уже зробила давно. І подальші кроки, вчинки, обставини тільки цей вибір утверджують. Тих, що хитаються, усе менше. Як завжди, Святе Письмо має рацію: «Неправедний хай ще неправду чинить, і скверний нехай ще скверниться, і праведний ще творить правду, і святий ще освячується» (Одк. 22, 11).

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя