ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

неділя, 16 квітня 2017 р.

16.04.2017р. Б. / СВІТЛИЙ ПРАЗНИК ПАСХИ; Преподобного Микити Ісповідника, ігумена Мидикійської обителі; Святої мучениці Теодосії

СВІТЛИЙ ПРАЗНИК ПАСХИ

“Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував” (Тропар Пасхи).

З усіх великих празників нашого церковного року найбільш давній, урочистий і радісний — це світлий празник Христового Воскресення. Він, як сказано в ірмосі 8 пісні пасхального канону утрені: “Цар і Господь, празників празник і торжество торжеств”. 

Святі Отці Церкви особливо підкреслюють значення і велич цього празника. “Пасха в нас, — каже святий Григорій Богослов у своєму пасхальному слові, — це празників празник і торжество торжеств, яке настільки перевищує всі инші торжества, не тільки людські, але і Христові, що в його честь відбуваються, наскільки сонце перевищує звізди”. А святий Йоан Золотоустий у проповіді на Пасху так звеличує Христове Воскресення: “Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога? Воскрес Христос і ти провалився. Воскрес Христос і впали демони. Воскрес Христос і радіють ангели. Воскрес Христос і життя панує. Воскрес Христос і нема ні одного мерця в гробі, бо Христос воскрес із мертвих і став первістком померлих”. 

Тож у світлому й радісному дні Христового Воскресення свята Церква закликає небо й землю до святої Божої радости: “Хай небеса достойно веселяться, хай радіє земля, хай празнує увесь світ видимий і невидимий, бо Христос устав, радість вічна” (Тропар 1 пісні канона). 

Щоб краще зрозуміти велич, значення і дух празника Пасхи, погляньмо на його історію, богослуження і значення для нас. 

ІСТОРІЯ ПРАЗНИКА ПАСХИ
 
Празник Христового Воскресення у наших богослужбових книгах має такі назви: Свята й велика неділя Пасхи, День святої Пасхи, або Свята Пасха. Наш народ на означення празника Пасхи має ще слово “Великдень”, що означає Великий День, бо він великий своєю подією, своїм значенням і своєю радістю. Слово “пасха” походить з єврейського “песах”, що значить “перехід”. Тут мова про перехід Господнього ангела, який одної ночі вбив усіх єгипетських первенців, коли фараон не хотів відпустити ізраїльський народ, а перейшов повз (по-єврейськи “песах”) доми ізраїльтян, одвірки домів яких були помазані кров’ю однорічного ягняти. Слово “пасха” у жидів означало також ягня, якого заколювали на Пасху, а потім і сам день свята на згадку про визволення з Єгипту дістав назву Пасхи. 

Для апостолів і перших християн ПАСХА-ПЕРЕХІД стала символом иншого переходу — подвійного переходу Ісуса Христа: від життя до смерти і від смерти до життя. Перший перехід дав основу для хресної, а другий для воскресної і радісної Пасхи. Апостоли й перші християни святкували разом із жидами свою християнську Пасху, але не радісну, а сумну і з постом, бо вона була для них річницею Христових мук і смерти. 

Пасхальний агнець євреїв став для християн прообразом Ісуса Христа, Який, наче невинне ягня, приніс себе в жертву за гріхи цілого світу. Звідси в богослуженні його називають пасхальним агнцем або коротко Пасхою. “Бо Пасха наша, — каже святий апостол Павло, — Христос, принесений у жертву” (1 Кор. 5, 7). 

У II ст. разом із хресною Пасхою починає також входити в практику і радісна Пасха на честь Христового Воскресення, яку святкують у неділю після жидівської Пасхи. У зв’язку з тим подвійним святкуванням хресної і воскресної Пасхи між християнами почалася тривала і завзята суперечка про сам день святкування Пасхи. Виникла суперечка, бо щораз більше почав змінюватися погляд на саме свято. Первісно Пасху вважали днем смутку й посту на честь Христової смерти, а тепер хотіли злучити з нею радісну річницю Його світлого Воскресення, що не сумісне зі смутком, ані з постом. Загал християн став святкувати Пасху Христового Воскресення в неділю, але деякі християнські громади, передусім у Малій Азії, вперто празнували Пасху разом із жидами 14 Нісана, першого весняного місяця. Від 14 Нісана ті громади названо “квартодецімані”, що значить “чотирнадцятники”. 

Собор у Нікеї (325) припинив ці тривалі і болісні суперечки. Він вирішив, що всі християни мають святкувати празник Пасхи того самого дня: що не можна йти за жидівським звичаєм, а треба празнувати Пасху в неділю, після першої повені місяця, після весняного рівнодення. 

У IV-V ст. святкування празника Пасхи продовжується з одного дня на цілий тиждень, який зветься “світлим тижнем” на противагу до тижня перед Великоднем, що має назву “Великого”, або “Страсного”. 

У збірнику церковних законів під назвою Апостольські постанови, які були написані в Сирії близько 380 року, але мали б походити з апостольських часів, про світлу седмицю кажуть так: “Через цілий великий і наступний по нім тиждень хай слуги не працюють, бо той — це тиждень мук, а цей — це тиждень Воскресення, і треба слухати наук” (VIII, 33). 

Цісар Теодосій Великий († 395) скасував ведення судових розправ, а цісар Теодосій Молодший († 450) заборонив театральні й циркові вистави на час усієї світлої седмиці. В Єрусалимі найбільш урочисті були перші три дні Пасхи, що Східна Церква практикує і сьогодні. 

Шостий Вселенський Собор (691) у справі святкування світлого тижня вирішив: “Від святого дня Воскресення Христа нашого Бога до нової неділі (тобто до Томиної неділі) вірні повинні цілий тиждень безнастанно перебувати у святих церквах, у псалмах, і співах, і піснях духовних, радіти й торжествувати в Христі, уважно слухати читання Святого Письма та брати участь у святих Тайнах, бо таким способом разом з Христом воскреснемо й разом прославимося. Тому в цих днях не можна влаштовувати ні кінських перегонів, ані инших публічних видовищ” (Правило 66). 

ПАСХАЛЬНА УТРЕНЯ

З богослужень празника Христового Воскресення на особливу увагу заслуговує пасхальна утреня, яку можна б назвати величним гимном прослави Христа-Переможця. її авторство приписують великому богослову Східної Церкви й великому мистцеві слова — святому Йоану Дамаскину (к. 676 — к. 749). Ймовірно, що вона укладена на основі пасхальних проповідей святих Отців — Григорія Богослова, Григорія Ниського й Йоана Золотоустого. Зміст воскресної утрені глибоко-догматичний, форма високо-поетична, тон дуже радісний і переможний. 

Тропар Пасхи Христос воскрес із мертвих…, який стільки разів співаємо у воскресний час, охоплює ввесь зміст, суть і значення празника. Осередок воскресної утрені творить канон. В ірмосах, тропарях і стихирах канона виступає перед нами Христос як обіцяний Месія, як Бог у маєстаті й силі, як Спаситель і Відкупитель, як Переможець над смертю, адом і гріхом. 

Щодо своєї форми пасхальна утреня це вершина поезії й унікальне явище в церковній літературі Східної Церкви. У ній багатство гарних поетичних зворотів, образів, порівнянь і символів. Над глибоким змістом і поетичною формою великодньої утрені ввесь час домінує тріюмфально-переможний тон святої, неземної і вічної радости, що випромінює на нас з кожного ірмоса, тропаря чи стихири. Тут переживаємо ту повноту радости з Христового Воскресення, що її святий Григорій Богослов у своїй пасхальній бесіді так описує: “Вчора я розпинався з Христом, сьогодні прославляюся з Ним. Вчора я вмирав з Ним, сьогодні оживаю з Ним. Вчора я погребався з Ним, сьогодні воскресаю з Ним”. У Христовій перемозі все бере участь: небо, і земля, і ад. Усе закликає нас до радости. Та небесна радість охоплює усю людину й усі її почування. 

Воскресна радість сягає вершини у стихирах Пасхи. Вони творять один могутній гимн радости на честь воскреслого Христа — новозавітньої Пасхи. Та радість уділяється всім і всіх обіймає, навіть наших ворогів. “Воскресення день, — співаємо в останній стихирі, — і просвітімся торжеством, і друг друга обіймім! Промовмо: Браття — і тим, що ненавидять нас; простім усе з воскресенням і так заспіваймо: “Христос воскрес із мертвих… “. 

ЗНАЧЕННЯ ХРИСТОВОГО ВОСКРЕСЕННЯ ДЛЯ НАС

Христове Воскресення дає нам незаперечний доказ його божества. Коли фарисеї і книжники домагалися від Христа знаку, що Він Божий Син, то Він їм відповів, що не дістануть иншого знаку, як знак пророка Йони: “Як Йона був у нутрі кита три дні і три ночі, так буде Син Чоловічий у лоні землі три дні і три ночі” (Мт. 12, 40). І так сталося. Третього дня після Його смерти наступило світле Воскресення. 

Христове Воскресення — це фундамент нашої віри. Яке б значення мала Христова наука, якщо б так часто Ним передбачене воскресення не сповнилося? Апостоли, проповідуючи святе Євангеліє, часто покликуються на Христове Воскресення, як на найсильніший доказ правдивости науки Христа. “А коли Христос не воскрес, — каже святий Павло, — то марна проповідь наша, то марна й віра ваша… Але ж Христос таки справді воскрес із мертвих, первісток померлих” (1 Кор. 15, 14 і 20). Тому правда про Христове Воскресення і християнська релігія є нерозривними.

Христове Воскресення — це певна запорука нашого воскресення для щасливого вічного життя. Як Христос воскрес, так і ми колись воскреснемо для нового світлого й вічного життя. Сам Христос запевняє нас: “Бо надходить час, коли всі, хто у гробах, голос Його [Сина Божого] вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресення життя. А ті, що зло чинили, — воскреснуть на суд… Така бо воля мого Отця, щоб кожен, хто Сина бачить і вірує в Нього, жив життям вічним і щоб я воскресив його останнього дня” (Йо. 5, 28-29 і 6, 40). 

ЦЕРКОВНО-ОБРЯДОВІ ЗВИЧАЇ ВЕЛИКОДНЯ

“Це день, що його створив Господь, возрадуймося і возвеселімося в нім”
(Прокімен Пасхи)

Празник Христового Воскресення багатий не тільки на величні богослуження, маєстатичні співи і глибокосимволічні обряди, але він багатий також на прегарні церковно-обрядові й народні звичаї. Деякі з тих звичаїв — це вплив християнського культу, а инші походять ще з передхристиянських часів, коли наш народ у той самий час відзначав свято привітання весни й весняного сонця. Християнська релігія багато з тих прадавніх народних звичаїв освятила, надала їм християнського значення і символіки та визнала своїми. 

Професор Степан Килимник, описуючи великодню ніч, так каже про звичаї Великодня: “Коли б сьогоднішня людина спроможна була заглянути на мить у чисту душу дитини й відчути ту радість, безмежну радість, коли насправді душа дитини витала в імперіях казково-феєричної радости в очікуванні завтрашнього дня — Великодня, — то людина зрозуміла б і відчула б той невидимий тисячолітній зв’язок, поєднання її душі з душею далеких-далеких прапращурів, прародителів, поєднання нинішньої християнської культури з тисячолітньою високою культурою наших прадідів… Людина вважала б ці звичаї, традиції українського народу, за святиню й велич, хоронила б їх, зберігала б та дотримувалась їх і передавала б своїм нащадкам, як дорогоцінний скарб, із роду в рід!” (Український рік у народних звичаях. Т. III, с. 82). 

Далі хочемо вказати найважливіші особливості богослужбово-обрядового характеру празника Пасхи, а відтак звернути увагу на деякі народні звичаї, пов’язані з Великоднем. 

БОГОСЛУЖБОВІ ОСОБЛИВОСТІ

Христове Воскресення відбулося дуже рано в неділю третього дня після Його смерти. З того часу в Церкві існує дуже давній звичай, який нагадує, що пасхальний піст закінчується в суботу вночі, а воскресні торжества починаються опівночі, невдовзі після неї, або на світанку. Через те, що не було одної практики по всіх Церквах, Шостий Вселенський Собор (691) постановив: “Вірні, що проводять дні спасенних страстей у пості, молитві і скрусі серця, мають закінчувати піст посеред ночі після Великої суботи, тому що божественні євангелисти Матей і Лука, перший словами “після вечора суботи” (28, 1), а другий словами “рано-вранці” (24, 1) вказують на глибоку ніч” (Правило 89). 

Воскресні торжества починаються обходом довкола церкви під супровід дзвонів. Цей обхід є символом ходу жінок-мироносиць вранці у неділю до Господнього гробу. Типик о. Дольницького зауважує, що під час обходу не треба нести плащаниці, бо цю практику заборонив кардинал Сембратович, який вважав, що це несумісно з радістю Воскресення. Зате треба нести ікону Воскресення. Инші устави говорять ще про святе Євангеліє, ікону Божої Матері й инші ікони. “Про несення святих Тайн у процесії, — каже о. Дольницький, — наші устави не говорять, і того звичаю не мають ані греки, ані римляни, тільки місцеві латинські церкви наших сторін, тобто польські. Як у Велику п’ятницю символом Христа є плащаниця, так тепер символом Христа є ікона Воскресення, тому й тут немає місця на виставлення святих Тайн”. 

Після обходу, перед зачиненими дверима церкви, наче перед запечатаним Божим гробом, починається воскресна утреня. Тут перший раз чуємо радісне: “Христос воскрес із мертвих… “, — і при співі тієї ж пісні священик хрестом відчиняє двері церкви на знак, що Христова смерть відчинила нам двері до неба. 

У найдавніших наших уставах сказано, що в кінці воскресної утрені під час співу стихир Пасхи при словах “і друг друга обіймім” відбувалося взаємне цілування, яке в нас називали “христосуванням”. Устав о. Дольницького каже, що в нас нема звичаю взаємного цілування в церкві, а вірні підходять до священиків і цілують святий хрест, святе Євангеліє, артос з іконою Воскресення й инші ікони, причому взаємно вітаються: “Христос воскрес! — Воістину воскрес!”.

Великодній привіт “Христос воскрес” перший раз злетів з уст ангела до жінок-мироносиць при Господньому гробі. Цей радісний привіт уже сотні-сотні років живе у нашому народі впродовж цілого пасхального часу. Цим привітом ми висловлюємо великодню радість і визнаємо нашу віру в Христове й наше воскресення. 

Святу Літургію в день Пасхи служать дуже урочисто. У Євангелії того дня сказано про Христову божественність, бо якраз Христове Воскресення є найкращим доказом Його божественности. Коли є більше священиків, то Євангеліє читають кількома мовами. Зазвичай єврейською, грецькою і латинською мовами, бо тими мовами було написано на хресті Ісуса, а також і народною мовою. Читання Євангелія різними мовами означає, що Христова наука голоситься всіма мовами та поміж усіма народами. Коли припиняють читати Євангеліє, чути дзвонення на дзвіниці, що є символом голошення Христового благовістя всьому створінню. 

Упродовж цілого Світлого тижня святі двері в іконостасі зостаються увесь час відчиненими на знак того, що Христос своїм Воскресенням відчинив нам двері Божого Царства, як це співаємо в пасхальному каноні: “… Отворив Ти нам райські двері” (Шоста пісня). 

У день Пасхи на святій Літургії, після заамвонної молитви, відбувається благословення артоса. Артос з грецької означає “хліб”, — і є символом хліба вічного життя — Господа нашого Ісуса Христа. На артосі видно ікону Воскресення. Артос цілий Світлий тиждень стоїть на престолі або на тетраподі. У Світлу суботу після спеціяльної молитви його роздроблюють і роздають вірним у Томину неділю.

У період П’ятдесятниці, а саме від празника Пасхи аж до празника Зіслання Святого Духа, на знак воскресної радости не робимо поклонів, не стаємо на коліна. Нікейський Собор (325 р. ) проголосив: “Тому що деякі стають на коліна в дні Господнім і в днях П’ятдесятниці, то для однообразности у всіх єпархіях, ухвалив Собор, щоб у тому часі приносити Богові молитви стоячи” (Правило 20). Подібне рішення має також Шостий Вселенський Собор у 90 правилі. 

Під час святкування Пасхи, а подекуди й упродовж цілого Світлого тижня, буває цілоденне дзвонення на знак перемоги Ісуса Христа над смертю і над адом. 

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ

У нашого народу є звичай на Великдень благословляти їжу. Після довгого посту свята Церква дозволяє усяку їду, для того щоб вірні разом із духовною радістю мали під час великодніх свят і радість від земних дарів. Тому вона їх благословить і звільняє від посту на цілий Світлий тиждень. Благословення пасхальної поживи відбувається урочисто звичайно після святої Літургії на церковному подвір’ї. 

Шкаралупу зі свячених яєць, кришки чи кістки в нас не викидали на сміття, а закопували або в городі, або на полі, щоб і землі дати свяченого. Подекуди в Галичині шкаралупи зі свячених яєць кидали на стріху хати. 

З благословенням великодніх пасок пов’язані наші славні крашанки й писанки, які мають давнє походження. У давніх народів був звичай, за яким перед особою, що займала високе становище в суспільстві, не можна було з’являтися перший раз без дару. Побожне передання каже, що Марія Магдалина, проповідуючи Христову науку, зайшла у двір римського цісаря Тиверія, дала йому в дар червону крашанку зі словами: “Христос воскрес!”, і лише тоді почала свою проповідь. За її прикладом пішли инші християни й почали в день празника Пасхи обдаровувати один одного крашанками чи писанками. 

Отже, яйце відіграє таку роль у великодніх звичаях тому, що воно стало символом Христового Воскресення. Як з мертвої шкаралупи яйця родиться нове життя, так і Ісус Христос вийшов із гробу до нового життя. Червона крашанка є символом нашого спасення через Кров Ісуса Христа. З крашанками й писанками пов’язані різні забави дітей та дорослих на Великдень. 

Особливим виявом великодньої радости в селах України були гагілки й різні ігри на майдані коло церкви. “Дивним є, — каже проф. С. Килимник, — що веснянки-гагілки, створені нашими прабабками ще в IV-VI сторіччі (а може й раніше) за часів Антської держави, що крізь морок тисячоліть, через століття великих негод, війн, наїздів, поневолення — вони дійшли до нас, затримавши свою провідну думку, головну ідею, свій зміст, замінено лише слова стародавні на нові… Веснянки-гагілки — це дорогоцінний скарб ранньої культури наших прапрадідів як високомистецькі, а навіть неперевершені поетичні твори, як історичний документ про життя, ідеали, психологію, віру та вірування, розуміння природи, прагнення до пізнання явищ природи наших пращурів” (Український рік у народних звичаях. Т. III, с. 106-107). 

У деяких місцевостях України був звичай родиною йти у Великдень на цвинтар, до могил своїх рідних, щоб поділитися з ними воскресною радістю та привітати великоднім привітом. У Києво-Печерській Лаврі після воскресного богослуження монахи й вірні сходили до підземних печер, щоб померлим монахам принести вістку про Христове Воскресення. 

Колись давно у нас був звичай розкладати вогні у великодню ніч, щоб привітати весну й весняне сонце. За християнською релігією вони були символом вогнів, що їх розкладали жовніри, які стерегли Божий гріб, та символом привітання Сонця Правди — Воскреслого Христа. 

З багатющого скарбу нашої релігійної й культурної традиції ми згадали тільки дещо, але уже це свідчить про глибоку віру, любов до свого обряду, традиції та про високу культуру духа нашого народу. “Багатство й цінність наших обрядових звичаїв, — каже проф. С. Килимник, — нашого фольклору є велетенське. Нам можуть позаздрити найкультурніші народи світу. Ці скарби високої культури нашого минулого віддзеркалюють наше національне обличчя і є справжніми свідками споконвічного прагнення нашого народу до волі, удосконалення, краси й сонця” (цит. твір, с. 97).
__________
о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”

__________
У той самий день
Преподобного отця нашого Микити Ісповідника, ігумена Мидикійської обителі

Тропар, глас 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом * і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобний Микито, дух твій. 

Кондак, глас 2: Небесний ум і життя здобувши, сяєш ясно як сонце, світлом діл просвітлюєш тих, що у темряві житейській, отче Микито, і приводиш всіх до Бога. Молись неустанно за всіх нас.

Мати покинула Микиту восьмиденним сиротою. Батько його, Філарет, мешканець міста Кесарії, у Витинії, віддав свого сина під опіку своєї матері, а сам вступив до монастиря. Хлопець ріс, та вже з дитинства усе поспішав до церкви і там таки залишився серед церковної прислуги. Згодом він став учнем пустельника Стефана, що жив поблизу їх міста, а той, побачивши, що юнак має покликання до прослави Божого Імени, порадив йому вступити до Мидикійського монастиря, де через сім років, сповнених чеснот і досконалости, патріярх святий Тарасій (пам’ять його вшановуємо 25 лютого) висвятив Микиту на священика. Згодом, за наступника Тарасія, патріярха святого Никифора, преподобний Микита став ігуменом монастиря (814 р.). Він завів у святій обителі суворий порядок, сам навчав братів-монахів, яких зібралося в монастирі понад сто чоловік, постійно нагадуючи їм, що життя минає, та смерть і суд не омине нікого. 

Настали часи клятого єретика Лева Вірменина. Він відправив у вигнання Царгородського патріярха святого Никифора та деяких владик: святого Еміліяна з Кизика, святого Теофілакта з Никомидії, святого Петра з Нікеї, святого Євтимія з Сардії, святого Теодора Студита та інших. Патріярший престол у Царгороді зайняв єретик-іконоборець Теодот. Єресь іконоборства, яку засудив і викляв Сьомий Вселенський собор (другий Нікейський 787 р.) піднесла голову, бо за нею стояв сам імператор. Ігуменів відоміших монастирів він наказав кинути у в’язницю і морити голодом. Серед них був і преподобний Микита. Імператор прогнав його до міста Масалеон; сторожа немилосердно підганяла святого старця, а через п’ять днів дороги, коли він уже цілком падав з сил, його завернули назад до Царгорода і кинули до в’язниці, переповненої монахами-ісповідниками. Та невдовзі його відпустили на волю, і тоді він став прилюдно ганити іконоборську єресь, а цареві витикати його злобу. 

Тож його знову кинули у в’язницю; на щастя, старшим тут був один праведний християнин Захарія, тож преподобний Микита бодай не зазнав мук і голоду. Але вже невдовзі імператор засудив його на вигнання на острів святої Гликерії (пам’ять її вшановуємо 13 травня), і там його знову кинули до в’язниці. Начальником там був єретик Антим, він мучив святого Микиту в усякий можливий спосіб. Та не зігнувся святий ісповідник, хоч кілька літ просидів в в’язниці, а прославляв Господа, за якого отримав ласку страждати. І Господь винагородив його за це ще більшими ласками. За його молитвою було звільнено з полону Захарію, начальника в’язниці, про якого ми вже згадували, куди він потрапив у Тракії, а Бог чудесним способом об’явив святому хвилину звільнення праведного Захарії. 

Після смерти лютого і жорстокого імператора Лева Вірменина, за царя Михаїла Заїки, ісповідники вийшли на волю, а святий Микита осів поблизу Царгорода, в самітній місцині. Тут засяяв він усім блиском чеснот, тут молився день і ніч словами: “Господи, навчи мене творити волю Твою!” Тут він прославився багатьма чудами, тут у святості передав душу свою в руки Господа. Сталося це 3 квітня 824 р. Тіло його, серед плачу народу і серед багатьох, за ласкою Бога, здійснених чудес, перевезено до Мидикійського монастиря. 

__________
У той самий день
Святої мучениці Теодосії

Діялося це в часи гонителя християн Максиміяна. В Кесарії Палестинській Христові вірні по закутках і пивницях святкують празник Христового Воскресення. А перед палатою старости Урвана невелика громада християн, закованих у кайдани, чекає на суд. Вина їхня в тому, що увірували в правду, що полюбили всім серцем Бога і ближнього, що віддали Богові те, що Боже, а кесареві – кесареве. І ось до в’язнів підходить молода, вісімнадцятирічна, дівиця Теодосія і вітає їх словами: “Мир вам, Христос воскрес!” 

Вони знають її; знають, що ця діва – взірець безстрашности, що вона сміливо іде до в’язниць, утішає святих мучеників, цілує їх окови, несе їм поміч, не боїться гонителя, бо боїться лиш одного Бога, і немає сили, котра б утримала її від сповнення заповідей християнської любови. І ось нині, на самий “празник празників”, хапають її кати і ведуть до Урвана. 

“Ти хто така?” – питає мучитель.
“Я слуга Ісуса Христа, єдиного правдивого Бога і мого Спасителя!” – відповідає свята дівиця. 

Слідство закінчене, починаються муки. Кати немилосердно її б’ють, палять вогнем, залізом шматують дівочі груди, а замість зойку і стогону, з уст святої чують лиш похвальний гимн у честь Того, який “смертю смерть подолав.” Під кінець Урван велів кинути святу мученицю в море, і там душа покинула тіло і полетіла до неба, щоб прославляти Того, який “дарував нам життя вічне”. Утихомирилися морські хвилі, легенько винесли на берег дівоче тіло, а християни його поховали. Згодом мощі святої Теодосії дівомучениці було перенесено до Царгорода. Мученицьку смерть прийняла вона 308 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Немає коментарів:

Дописати коментар