Коли учні попросили свого Наставника, аби навчив їх молитися —
що принесло нам слова «Отче наш», — вони зробили це з потреби серця, але
ще й трохи із заздрості до учнів Йоана Хрестителя, який навчив своїх
учнів розмовляти з Отцем (пор. Лк 11, 1). Звідси ми робимо висновок, що
як Йоан «навчив їх», то це мало бути щось інакше, ніж традиційна молитва
ізраїльтян, бо вони таку вже знали.
Таким чином, Йоан Хреститель може послужити прикладом, що ілюструє
істину: духовні вчителі потрібні, серед іншого, для того, щоби вчити нас
молитви, тобто — як говорити до Бога і як Його слухати. У виняткових
випадках, коли ми маємо справу з великими містиками, повторюється
ситуація зі згаданого 11 розділу Євангелія від Луки: то сам Господь Ісус
навчає своїх вірних молитви, а вони переказують її іншим, тим самим
збільшуючи багатий скарб духовності.
Притча про несподівану бурю
Серед пребагатого змісту «Щоденника» св. Сестри Фаустини знайшлося й
отаке оповідання: «Збудила мене велика гроза, вітер шаленів і дощ, ніби
хмару прорвало, щомиті вдаряли блискавки. Я стала молитися, аби гроза не
заподіяла ніякої шкоди; й тоді почула такі слова: Промов цю коронку, якої Я тебе навчив, і гроза припиниться. Я одразу ж почала молитися цієї короночкою, і навіть ще не закінчила її, як гроза раптово стихла, і я почула слова: Нею випросиш усе, якщо те, про що проситимеш, буде згідне з Моєю волею».
Ця коротка історія, записана вже майже під кінець «Щоденника»,
дивовижно нагадує досвід старозавітних пророків. Вони бо — про що нам
трапляється забувати, — перш ніж були підготовлені до виконання своєї
місії, мусили пройти особливий шлях, аби завдяки власному досвіду стати
достовірними, набратися довіри і певності, що Бог їх провадить, а
зрештою, щоб не дали знеохотити себе спротиву і навіть ворожості, яка їх
зустріне, коли почнуть виконувати свою місію.
Згадаємо тут — виключно як приклад, яких можна чимало відшукати у
Старому Завіті, — випробування пророка Єзекиїла, коли Бог виводить його
на поле, повне висхлих костей (пор. Єз 37, 1-14). Показавши йому
насамперед хаос стародавнього цвинтаря — лежать там висхлі, білі
кості, — Бог наказує Єзекиїлові «пророкувати», молитися над ними, аби
внаслідок цього обернувся назад процес розкладу. Ціле це чудо було
поділене на кілька етапів, під час яких Бог велів пророкові молитися
ревніше. Наприкінці пролунала мораль, із якої Єзекиїл довідався, що все
це було для того, аби він сам став мудріший.
Описаний вище досвід Сестри Фаустини був дуже подібний: спершу Бог
аранжував певну ситуацію, небезпека якої привела сестру до переживання
свого безсилля і страху, а потім підказав їй, що вона має робити.
Розв’язанням усього виявилася молитва. Під кінець Фаустина довідалася,
що все це сталося для того, аби вона сама стала мудрішою.
Молитва, що втихомирює бурі
Коли людина стає перед Богом на молитву, то незалежно від наміру, з
яким приходить, і благодаті, яку хоче випросити, перш ніж забереться до
суті справи, яка їй самій видається найсуттєвішою і невідкладною, —
мусить подумати про себе. Зустріч із Богом має насамперед заспокоїти і
перемінити мою власну душу, а тільки потім я можу приступати до
обговорення справ, із якими прийшов. Той, хто молиться — неважливо, про
що і за кого, — насамперед молиться за себе.
Це тому ті, хто далеко від Бога, яких не єднає із Ним сердечний
зв’язок, неспроможні нічого випросити. Їхні молитви як анонімні листи:
нібито порушують серйозні справи, але невідомо, з якою метою ані з якої
причини. Молитва не може бути абиякою розмовою заради залагодження
певних справ, нехай і найблагородніших. Вона має ставати особистою
зустріччю, яка здійснюється у кліматі довіри та любові. Якщо ми хочемо
про щось просити Бога, то мусимо до Нього прийти або принаймні духовно
до Нього наблизитися.
" Зустріч із Богом має насамперед заспокоїти і перемінити мою власну душу, а тільки потім я можу приступати до обговорення справ, із якими прийшов. Той, хто молиться — неважливо, про що і за кого, — насамперед молиться за себе.
Коронка до Божого Милосердя Дивлячись на життя св. Сестри Фаустини, на
шлях формування в ній духовності, яка з часом, зокрема після
канонізації, стала оригінальною школою духовності, що в певному аспекті
відповідає сьогодні дуже багатьом людям, — не можна в усьому цьому
процесі проминати ролі духовних керівників, які протягом життя
допомагали Сестрі Фаустині розпізнати Голос Бога. Сюди входить також і
духовний авторитет самого Згромадження Сестер Божої Матері Милосердя.
Духовність згромадження чи ордену також є своєрідним «наставником», який
формує позицію і спосіб світосприйняття своїх членів. Однак, з огляду
на містичний характер переживань святої черниці, слід смиренно визнати,
що остаточним Авторитетом і Вчителем для неї був сам Ісус Христос. На
певному етапі її життя Ісус наблизився до неї у винятковий спосіб і
дозволив їй себе пізнати — більше, ніж будь-кому іншому, але також і
більше розповідаючи їй про себе. Шлях, яким пройшла Фаустина, на взірець
усіх слуг Божих, які будь-коли ходили по землі, був шляхом виникнення
особливого зв’язку. Він приніс такі плоди, що Бог і звичайна монашка
стали одне одному близькими. Ісус насамперед багато їй дав (перша,
ретроспективна частина «Щоденника» містить чимало прикладів таких
дарів), аби, своєю чергою — коли Сестра Фаустина почала відчувати
радість від Його присутності, — щоразу більше їй про себе розповідати.
Коли ж натомість Фаустина набралася довіри і почала проявляти свою
безмежну прив’язаність, Господь допустив її до участі у своїй місії.
Молитва, якою є Коронка до Божого Милосердя, народилася на межі цих двох
етапів: довіри і готовності виконувати місію. Сестра Фаустина записала:
«Увечері, коли я була у своїй келії, я побачила Ангела, виконавця гніву
Божого. (…) Почала просити Ангела, аби затримався на кілька хвилин, а
світ чинитиме покуту. Однак моє прохання було нічим перед лицем гніву
Божого. Тієї миті побачила я Пресвяту Трійцю (…) В ту ж саму мить
відчула у своїй душі міць благодаті Ісуса, яка мешкає в душі моїй. (…)
Почала благати Бога за світ словами, які почула зсередини. Коли я так
молилася, побачила безсилля Ангела, і він не міг виконати справедливої
кари, яка слушно належала за гріхи. З такою внутрішньою міццю я ще
ніколи не молилася. Слова, якими я благала Бога, отакі: Предвічний Отче,
жертвую Тобі Тіло і Кров, Душу і Божество Твого наймилішого Сина,
Господа нашого Ісуса Христа, за гріхи наші та цілого світу; заради Його
тяжких страждань, будь милосердний до нас та цілого світу» (Щоденник,
474-475). Цей опис становить перший слід волання про милосердя для
світу. То ще не була Коронка, яку ми знаємо нині, а тільки «внутрішньо
почуті слова». Фаустина перелякалася кари Божої, на яку заслужив грішний
світ. Отож, слухняна духовному натхненню, стала говорити Богові про
свій страх, — а що цей страх і біль ще більше би посилилися, якби Бог
здійснив свою справедливу кару на грішному людстві, то в побоюванні
перед тим страхом, який міг би вийти поза межі того, що вона здатна була
знести, Сестра Фаустина почала просити про милосердя для світу і для
себе. І то насамперед для себе, й тому Бог вислухав молитву, саме з
огляду на саму Фаустину.
" Ті, хто далеко від Бога, яких не єднає із Ним сердечний зв’язок, неспроможні нічого випросити. Їхні молитви як анонімні листи: нібито порушують серйозні справи, але невідомо, з якою метою ані з якої причини.
Бог хотів, аби «внутрішньо почуті» слова не були виключно одноразовим
натхненням, тому наступного дня відбулося чергове об’явлення, пов’язане з
першим. Фаустина написала про це так: «Наступного дня вранці, коли я
ввійшла до нашої каплиці, почула внутрішньо такі слова: Скільки
разів увіходиш до каплиці — промов одразу ж цю молитву, якої Я тебе
вчора навчив. (…) Насамперед прочитаєш одне «Отче наш» і «Радуйся,
Маріє», і «Вірую в Бога», потім на зернятках «Отче наш» говоритимеш такі
слова: Предвічний Отче, жертвую Тобі Тіло і Кров, Душу і Божество
улюбленого Сина Твого, Господа нашого Ісуса Христа, на ублагання за
гріхи наші й цілого світу; на зернятках «Радуйся, Маріє» говоритимеш
такі слова: «Заради Його тяжких страждань будь милосердний до нас і
цілого світу. На завершення трикратно промовиш такі слова: Святий Боже,
Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас і цілий світ» (Щоденник, 476).
Довіра гори пересуває
Багато з молитов, які ми традиційно промовляємо перед Господом — якщо
йдеться про слова або ситуацію, в якій вони лунають, — є спогадами
певних переживань минулого. Промовляючи «Отче наш», згадуємо Господа
Ісуса в описаній на початку сцені з учнями. При «Радуйся, Маріє» спадає
нам на думку сцена Благовіщення. У молитвах Святої Меси не бракує
посилань як до Старого, так і до Нового Завіту, а їх ідентифікація
вельми сприяє плідному переживанню Євхаристії.
Натомість коли ми читаємо Коронку до Божого Милосердя, варто згадати
просту черницю, яка так сильно довірилася Богові, аж не вагалася
говорити Йому про все, що їй видавалося важливим: про себе та інших.
А довіряла вона Йому безмежно, оскільки знала, що Бог щедрий у дарах
своїх. Ця безмежна довіра здається найглибшою таємницею плідної молитви:
уповання на Бога, який діє.
Якщо ми самі прагнемо дієво молитися словами Коронки, то мусимо
повторювати їх у дусі Фаустини — не як магічне заклинання Бога, а як
«слова, почуті внутрішньо». І вірити, що Бог насправді хоче проявити до
нас своє милосердя.
Фото: Nasza wiara
Джерело: КРЕДО
Немає коментарів:
Дописати коментар