17.05.2014р. Б. / Жінко, яке твоє місце в Церкві?

Могло би здаватися, що Церква не пропонує жінці нічого спеціального. Нібито самі чоловіки найважливіші, а жінки заповнюють церковні лавки, та й по всьому. Але чи так це насправді?

 

Жінка для допомоги

 

Ну бо жінка має родити дітей, чекати з обідом на втомленого чоловіка або й просто сидіти цілими днями вдома. Ніби нічого особливого. Кожен день виглядає так само. Не раз недооцінена, без таких прав, як чоловік, принижувана з огляду на свою стать чи зведена до ролі прислужниці. Чи потрібно шукати винного в такому стані справ? 

Так. У цьому винні… жінка і чоловік. Вона і він провинилися. Бог не помилився у раю, даючи чоловікові допомогу (пор. Бут 2, 18). Не для того щоб її використовувати чи нею зловживати, але щоб вони взаємно одне одного доповнювали. Бог створив людину як жінку і чоловіка, отож чому одне має домінувати над іншим? 

Святий Йоан Павло ІІ казав, що «жінка є доповненням чоловіка, так як чоловік є доповненням жінки: жінка і чоловік комплементарні». Лише коли про цей принцип забуто, виникають крайнощі, які не раз призводять до взаємного нищення і звинувачень. У жінку вписано принцип допоміжності, однак не для того, щоби служити в одному напрямку, однонаправлено, а щоби служити одне одному взаємно. Центральною точкою оцієї «допомоги» є насамперед буття, а не тільки діяння. 

Жінко, будь помічена

 

Християнство — одна з небагатьох релігій, у яких помічена гідність і особистість жінки. Вона не мусить молитися в окремій залі храму або бути однією з кількох дружин. Вона немовби виведена з шеренги, щоб показати свою суть і важливість. 

Папа Павло VI сказав: «Очевидне, що жінка має брати участь у живій і активній структурі християнства у такий спосіб, аби видобути ті її можливості, які ще не були проявлені». Тому можна зазначити, що християнство сприяє покликанню жінки, яке реалізується численними способами. Християнство належно оцінило жінку.

" Християнство — одна з небагатьох релігій, у яких помічена гідність і особистість жінки. Вона не мусить молитися в окремій залі храму або бути однією з кількох дружин.

Для декого це спокуса. Достатньо згадати біблійну сцену, де до Ісуса привели жінку-перелюбницю, аби випробувати Його знання Закону. Те ж саме було з жінкою, яка намастила Ісусові стопи олією і витирала їх волоссям. Ісус дивився крізь призму любові, а не пожадання, як робили і роблять це багато чоловіків, а що найважливіше — Його не цікавило, «що скажуть люди». Інколи чуєш, що Церква це «свята грішниця». Це має обґрунтування у тому, що Бог любить кожного грішника і дозволяє йому брати участь у своїй святій Тайні, ну бо ж ми всі грішники. Земна Церква напевно не є місцем для святих — вони давно уже в Небі «алілуя» співають. 

Жінка, яка служить

 

«Ось я слугиня Господня» — це вираження повної реалізації Божого поклику з раю. Тепер мало хто хоче служити. Служіння асоціюється з кимось гіршим, кого можна утискати. Служіння це «вмирання» задля іншого. Однак, на щастя, Бог дивиться не так, як людина. Марія у своїй вільності бажала служити Богові і прийняти Його план у своє життя. Хоча й поняття не мала, які наслідки матиме Її рішення. 

Цікаво, що Вона не відповіла ангелові «ось Я помічниця Господня», якщо про жінку-помічницю Бог сказав у раю. Бог не потребує допомоги, бо Він сам на сто відсотків собі вистачає. Не потребує доповнення, бо сам себе доповнює. Він виходить поза принцип комплементарності, оскільки сам його створив. То людина потребує служіння у Бога, аби навертатися. 

Марія як жінка жертвувала Богові своє лоно, аби стати матір’ю самого Сина Божого. А сьогодні? Жінка ставиться до свого живота як до своєї власності, й то вона вирішує, чи бажає бути плідною. Жінка боїться зміни свого життя, яка пов’язана з появою на світ дитини. Марія зробила щось принципово інше. Навіть більше, маючи свідомість того, що на Неї може чекати каменування, Вона не змінила думки. 

Історія Марії не є біблійною фікцією. Ми маємо справу з жінкою, яка зазнавала незручностей, болю, страхів, але назавжди залишилася підкореною Богові. То була жінка, в чиїх жилах пливла кров, а не свячена вода, як дехто вважає. Апокаліпсис говорить про Неї як про Ту, що подолала Звіра. Замало того, що слухняна, Вона ще й бойова.

" То була жінка, в чиїх жилах пливла кров, а не свячена вода, як дехто вважає. 

Серед вас є святі

 

Є так багато жінок, які для своїх дітей зроблять з любові геть усе. Вони витрачають своє життя, аби нагодувати дитя, яке плаче вночі, а потім ходять невиспані. Як багато є жінок, які борються зі своєю буденністю, аби уповні реалізувати те, що довгі роки назад обіцяли своєму чоловікові перед Богом. Жінка, попри те, що слабша, спроможна боротися за те, що для неї важливе. 

Скільки ж то разів Церква виносила на вівтарі жінок, які віддали свої життя? Святі Перпетуя і Феліцита, свята Жанна д’Арк, свята Джанна Беретта-Молла. Вони напевно не належали до тих, хто тихо сидить у куточку церкви. То були жінки толкові, відважні, сильні Богом — і смиренні. Кожна з них була «слугинею Господньою», бо для них важливим було одне: справжні стосунки з Богом і життя вічне. Вони увірували, що Бог передбачив для них дійсність набагато повнішу, аніж ця на землі. 

Так багато жінок, хоч нічим і не вирізняючись, освячуються через щоденність. На думку мені спадає згадка про одну матір вісьмох дітей. Кожний її день виглядає фактично так само. Зібрати дітей до школи, попрощатися з чоловіком перед роботою, чекати на його повернення, зайнятися молодшими, прати, готувати… Нудьга. Могло би видаватися, що це не має сенсу, і можна тільки впасти у депресію. «Навіщо ти це робиш? Зрештою, ти ж могла організувати життя інакше. Навіщо весь цей труд?» Вона відповіла: «Я знаю, що світ пропонує щось інше. Але бачу, що саме цей шлях для мене добрий. То саме завдяки дітям, завдяки чоловікові я можу навертатися. Можливо, якби я мала тільки одну дитину, то не було би мого подружжя або того ж самого чоловіка». Таких жінок у Церкві багато, але про них мало говориться. 

Ти прекрасна, подруго моя

 

Можна бути християнкою «з плоті й крові» і виглядати як жінка. Не виглядати як «щось» у розтягненому светрі й абиякій спідниці. Існують у Церкві групи, які, могло би здаватися, відбирають у дівчат їхню жіночність. Бо ж можна скромніше вдягатися, а виглядати як богині. Жінка зовсім не потребує багато чого, аби показати свою красу, але навіщо стримуватися від того, що може її видобути? Тут ідеться не про впадання у фізичну марноту, а про підкреслення факту, що Бог створив людину досконало. 

Євхаристійний вівтар не потребує прикрас, але люди роблять це, аби підкреслити важливість і святість цього місця. Отож чому жінка не має права у скромності підкреслювати своє красу? Особливо якщо її тіло — це також храм Святого Духа? Достатньо поїхати на Схід, аби захопитися, як же там гарно прикрашають храми. Чи ж не приємніше слухати когось, хто не тільки проголошує Христа Воскреслого, а й сам не виглядає як затюканий фанатик, залишаючись нормальною людиною сьогоднішнього суспільства?

"Можна бути християнкою «з плоті й крові» і виглядати як жінка. Не виглядати як «щось» у розтягненому светрі й абиякій спідниці.

Для мене тривожними є спогади про моїх катехеток. Усі вдягнуті за однією схемою: довгий светр, штани… не дай Боже спідничка, ну а що вже про манікюр говорити! Звідкіля це береться? Їм ніхто не сказав, що це негарно? Але ж це таке природне — хотіти подобатися іншим. 

Згадувана вище Джанна Беретта-Молла могла би не одну дівчину навчити, як це робиться. Її агіографи згадують, що вона дуже дбала про свій зовнішній вигляд, фарбувалася, докладала увагу до того, як виглядає, але це не провадило її до марноти. Ну добре, але ж книга Приповідок каже: «Краса — річ оманлива, врода — марна; жінка що Господа боїться, — така хвали достойна!» (Прип 31, 30). Так; внутрішнє визначає зовнішнє. Але автор мав на увазі красу, яка слугує для використання когось чи чогось для своєї мети. А чим поганим є жінка, яка красива і живе Богом? Отець Йоахим Бадені писав, що «жінка носить у собі божу тайну і спроможна діяти привабливістю — подібно як Господь Бог — сильно й несподівано». 

Лоретанська літанія, повна компліментів

 

«О, якби ти знала дар Божий» (Йн 4, 10), жінко! Його пізнання лежить на відстані простягненої руки. Через дурницю, якою видається оповідання про порожній гріб і воскресіння Христа, можуть статися речі насправді великі. Бог із кожної смерті виводить життя, із кожного браку — надмір, із кожної рани — довіру. 

Марія повірила, що здійсняться слова, сказані Їй від Бога. Не без причини Її називають Матір’ю Церкви. Лоретанська літанія навіть говорить про Неї як про «вежу Давида». Це означає, що в Ній вбачають оздобу, один із найпрекрасніших елементів Єрусалима, крізь браму якого можна увійти у Святе Місто; ця вежа є протиставленням вежі вавилонській — знакові пихи та падіння. Марію називають «вежею зі слонової кості», матеріалу цінного, шляхетного, чистого, яким жінки прикрашали своє тіло. 

Богу подяка, що Він у своєму плані спасіння вмістив жінку і народився з її лона. Те, що колись Єва відкинула через невіру, Марія прийняла вірою. А отже «як через непослух діви людина впала, так через діву, яка була слухняна Слову Божому, людина заново ожила і прийняла життя» (св. Іриней).

 
Дорота Вуйтовіч, deon.pl 

Джерело:   КРЕДО