Інтерв’ю з владикою Венедиктом (Алексійчуком), єпископом-помічником Львівським, друковане у спецвипуску видання «Наш Собор» з нагоди вибору Предстоятеля УГКЦ
- Владико, кожен із нас пережив якийсь свій особливий неповторний момент у житті. Яким був Ваш?
- У моєму житті не було якихось особливих подій. Поруч із цим, щобільше живу, то більше починаю цінувати кожну мить мого життя і кожну людину, котру Бог мені посилає на моїй дорозі. Щораз-то глибше усвідомлюю Христові слова, що ні одна волосинка не падає, щоби не було на те Божої волі. Тому, коли говорити про якісь особливі події, які мали вплив на моє життя, чи особливих людей – то кожна людина і все що ставалось зі мною є дуже важливим для мене. Бо ж в кожних обставинах мого життя я або зустрічаюсь із Богом, або – не зустрічаюся. Тому якщо прямо відповісти на Ваше запитання, то кожна мить для мене є особливою і неповторною, бо ж дана мені самим Богом.
- Коли Ви відчули, що хочете бути з Богом настільки близько?
- Усе своє життя я був ідеалістом. У міру своєї свідомості все більше пізнавав, що це – ідеалізм, і де його шукати. Тоді прийшло розуміння, що найголовніше в житті – це буття з Богом. Бо не раз застановлявся над своїм життям, тими чи іншими обов’язками в суспільстві, в Церкві – і зрозумів, що все є відносне. Головне – це твоє життя в Бозі. Найважливіше наше завдання – жити з Богом, бо ж коли Бог є на першому місці, то все інше є на відповідному місці. Останнім часом мені прийшла думка: «Хто вплинув більше на світ – блаженний папа Римський Йоан Павло ІІ, чи свята Мати Тереза?». Папа, котрий мав у своїх руках певну владу, очолював Церкву, яка нараховує більше 1 мільярда її членів, і Мати Тереза – монахиня, без особливої влади і впливів. Звичайно, не дуже і шукав на це питання відповіді, та й, зрештою, таке питання і не варто ставити, бо, зрозуміло, що кожен із них мав інше покликання і завдання в Церкві Христовій. Кожен із них не в більшій чи меншій мірі вплинув на Церкву, життя інших людей, але вплинув інакше.
- Як це: бути близько з Богом?
- Хотіти цього. Часто в приклад наводжу злодіїв, наркоманів і алкоголіків. Злодій, як хоче вкрасти, – вкраде, алкоголік випити – вип’є, наркоман вколотись – вколеться. Те саме є, якщо ми захочемо бути з Богом – то неодмінно будемо. Одного з отців запитали: «Чому немає святих?». Він відповів: «Бо ніхто не хоче». Питання в тому, чи ми бажаємо цього. А Бог зі свого боку завжди дасть якусь людину, дасть книжку, подію, яка нам допоможе в тому, щоб це наше бажання стало реальністю. Тому порада дуже проста – треба лише сильно цього бажати.
- Чим є для Вас віра?
- Віра це не є щось стале в житті. Вона постійно може зростати, або зменшуватись. Щобільше ми живемо вірою, то більше її розвиваємо. Тому в кожний момент нашого життя лише коли вживаємо цю віру, тоді в ній зростаємо. Тому дуже важливим є вдивлятись і вслухатись, де Господь кличе нас попробувати «вживати» цю нашу, як ми її часто окреслюємо, малу віру.
У Старому Завіті Бог міг промовити до пророка через ослицю, коли це було потрібно. Господь у нашому житті може формувати нас через будь-що, аби лиш ми за тим пробували побачити Його. Наприклад, за людиною, котра грубо повела себе стосовно нас, попробуймо з вірою побачити за нею Бога. Проблема наша, що ми бачимо лише людей чи обставини, а не свідомі того, що ці обставини, чи тих людей нам Бог послав. Для прикладу у Церкві в наших настоятелів будь-якого рівня ми бачимо лише людські риси, але не свідомі того, що Господь дав їх для нас. За тим не раз незрозумілим і нелогічним порядком на місцях праці, уставом в монастирі чи семінарії, чи за тими рішеннями чи вчинками наших провідників, які не раз не вкладаються в якесь логічне розуміння, – стоїть Бог. Якщо ми побачимо за цим усім Господа – прийде мир і спокій. Коли ми не бачимо Бога, Котрий є за тим всім, то знаходимося немовби в «рабстві» обставин чи людей. Коли я бачу за тим всім Бога, завжди спокійний, бо я в Господі перебуваю і в Його руках.
- Людина розуміє, що усе в житті дуже швидкоминуче, і основна наша мета у вічності. Лише через смерть душа людини може заспокоїтись у своєму прагненні Бога. Так, Бог хоче, щоб ми творили, щоб іменували цей світ своїми добрими вчинками, але воно все є таким «маленьким».
- Але наше життя є унікальним. Тому що саме в цей період нашого життя вирішується, чи ми будемо по смерті у вічності з Богом, чи ні. Бог дарував нам життя, щоб ми могли приготуватись, шоб потім увійти по смерті у вічне буття з Господом. Тому саме тепер маємо вибір, що вибрати: бути з Богом у вічності, чи без Нього. Наше життя це час, щоб Бога пізнати, почати жити з Ним.
- Що Ви скажете про твердження, що, незважаючи на нашу свободу вибору, ми усі глибинно є «узалежненими» від Бога?
- Бо ми є сотворені Богом і до свого Творця свідомо чи несвідомо тягнемося. Ніколи не будемо задоволені нічим, поки не пізнаємо того, Хто нас сотворив.
- Ті, хто називає себе атеїстами, закидують, що ми залежні люди?
- Вони тим більше є залежними він своїх ідеологій і своїх ідей. Можна сказати, що людини невіруючої немає, кожна людина будує свою релігію тоді, коли не досвідчить ідентичного життя в Бозі.
- Якщо порівняти єпископське служіння зараз і свою працю в монастирі, чи є щось, що втратили?
- Нічого. Бо той самий Бог, Котрий був у монастирі, Він є тепер і на цьому місці мого служіння.
- А набули?
- Теж нічого. Бо що більшого можна набути, крім Бога.
- Чого миряни очікують від монашества?
- Бути дорговказом і прикладом для них. Василій Великий говорить, що монах – це взірцевий християнин. Люди потребують від монашества, щоб воно було святим, досконалим. Тому монашество має бути свідомим того, що основа їхнього життя – це життя Богу посвячене. Основа монашого життя поза їхніми особливими служіннями – це їхня молитва, аскеза. Люди очікують від монашества взірця християнського життя.
- Люди живуть у світі: ходять на роботу, на базар, їдять, працюють, відпочивають… Вони часто ніколи і не згадують про те, що десь є монастирі, у яких також живуть люди – монахи. Вони навіть, можливо, і не відчувають потреби у їхньому існуванні. Чи доцільним є, щоб монашество починало входити в життя людей не з наукою про Бога, а зі своїми свідченнями?
- Питання до Вас: «Ви ходите на роботу, на базар, їсте, працюєте, відпочиваєте – відчуваєте тоді, що у Вас є серце, легені, нирки..?»
Не потрібно монашества якось спеціально відчувати. Немає потреби у їхній фізичній присутності між людьми. Монашество – це свого роду «серце» Церкви, а навіть суспільства.
- Як монастирі можуть привабливо відкрити молодій людині свою глибину, представити альтернативу вибору?
- Кожні спільноти мають дуже багато різних форм: зустрічі, реколекції. З другого боку, наше монашество є ще молодим і тому йому потрібно ще здобувати досвід. Щоби щось свідчити, пропонувати – мусиш кимось бути сам, або щось самому знати. Тому коли ми говоримо про богопосвячених осіб, то бачимо, що монашество в нашій Церкві є ще надто молодим, а це означає, що має само дозрівати і само по собі ставати свідченням про Бога. Так, ми маємо багато очікувань від монашества і воно теж є свідоме багатьох речей, які мало б робити, але, думаю, зараз ще час дозрівання.
Інше це те, що багато хто з боку не зможе до кінця зрозуміти монашого способу життя. Ще апостол Павло говорив: «Хто може містити – нехай містить». Не кожен з нас може це «вмістити». Можна пробувати порівняти його із подружжям, де двоє закоханих творять сім’ю. Тоді це саме питання можна поставити і перед сім’єю: «А що сім’я зробила для людини, суспільства?».
- Єпископ і миряни – якими є ці відносини?
- Найперше можна сказати, що у нас є величезні вимоги до єпископів, позаяк ми думаємо, що єпископи це ті, котрі у всьому мають бути компетентними. Їх ідеалізують, мовляв, він мав би все і вся знати, на все знаходити відповіді, а він – людина. Також варто звернути увагу, що суспільство, у якому ми живемо, є пострадянським. Звідти до нас прийшло це нешанування влади, бо ж вона завжди була проти людей, та й тепер досить часто так є. Тому ми не маємо пошанування до будь-якої влади. Тепер для людей досить часто немає авторитетів влади. А в повсякденному розумінні єпископ – це влада. Тому такий підхід «переноситься» і на розуміння стосунків у Церкві. Бути сьогодні єпископом – це великий виклик, бо єпископ має сам здобувати авторитет.
- На якому етапі своєї зрілості знаходиться зараз наша Церква і що, на Вашу особисту думку, їй ще потрібно додати?
- У моєму розумінні наша Церква має особливе призначення. Це унікальний взірець Церкви перших тисячу років, коли вона була єдиною. Церква розкололась у 1054 році на Східну і Західну. А ми є взірцем тієї Церкви, якою вона була на початку. Думаю, що наша Церква не усвідомила собі до кінця ще своєї унікальної місії і завдання в усій Вселенській Церкві, яку отримала від Бога, – свідчити і закликати до єдності Церкви.
Розмовляла Іванна Рижан
Джерело:
Мандрівники Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар