Патріарх Московський має амбіції стати світовим духовним лідером. Його боротьба впливає не лише на Росію та Україну. Вона суттєво впливає на долю світового православ’я. Патріарх Варфоломій вважає священною свободу людини та її права. Права людини – це доктрина, яка виникла завдяки християнському вченню про свободу вибору людини та її відповідальність за зроблений вибір. Патріарх Кирилл - що звичайна свобода людини та її права – це те, чим людина повинна пожертвувати. Покликання людини – відмовитися від своєї свободи та своїх прав, ставши частиною більших реальностей: Церкви та російської цивілізації.
Автор: Юрій Чорноморець, кандидат філософських наук, шеф-редактор сайту "Богословський портал"
Мрія патріарха про Російську Церкву
Патріарх Кирилл бачить себе «церковним Путіним». В 2009 році, коли він став главою РПЦ, в ній панував феодальний порядок, про що прямо говорив покійний патріарх Олексій.
Єпархії були віддані в повну владу єпископам, які відкупалися кілька разів на рік, даруючи дещицю патріархії. Центральний провід (патріарх та синодальні структури) існували самі по собі, реалізовуючи власні проекти. Місцеві єпископи – самі по собі. Цей феодалізм можна оцінювати по різному, але завдяки цьому місцевому самоуправлінню вдалося відновити та побудувати величезну кількість храмів.
Патріарх Кирилл, прийшовши до влади, задумав створити єдину вертикаль на чолі із власною особою. За допомогою нових уставів та інших бюрократичних маніпуляцій вся влада в Церкві замкнута на патріарха. Раніше Церквою управляли патріарх і синод, і всі виконавчі органи («синодальні комісії») підкорялися «малому Синоду».
Сьогодні весь центральний апарат патріархії – це апарат патріарха. На офіційному сайті навіть зникла сторінка «Синод». Патріарх скликає часті Архієрейські збори, наради, «міжсоборні присутності», на яких із великим запалом обговорює різні документи та добивається їх прийняття. За виконанням всіх рішень патріарха слідкує спеціальна служба на чолі із о. Саввою – в минулому математиком і аналітиком в сучасному.
Побудова вертикалі йде із великими труднощами. Єпископи РПЦ не хочуть ділитися грошима, не хочуть заповнювати чисельні бюрократичні бланки, які їм спускає патріархія, і взагалі подумують про можливість заміни патріарха на якогось «молитвеника». Але патріарх намагається прискорити вертикалізацію, ініціюючи погроми крайніх консерваторів та крайніх лібералів, виявляючи незгодних «коливатися із генеральною лінією». Його мрія – це Церква, побудована як армія.
Мрія патріарха про світове лідерство Московського патріархату
Патріарх Кирилл бачить себе православним Іваном-Павлом II. Патріарх Кирилл хоче стати фактичним, а можливо і юридичним лідером православ’я. А саме православ’я зробити авангардом християнського відродження Європи.
Патріарху здається, що консервативна християнська ідеологія плюс прогресивні методи її пропаганди можуть зробити свою справу. І замість повернення до крайнього націоналізму, Європа може звернутися до християнства, погодившись на теократію.
Віра у цю велику мрію – наївна. Але патріарха надихають численні історичні приклади успіху релігійних діячів у, здавалось би, безнадійних ситуаціях. Крім того, на проект глобального лідерства Московського патріарха Кремль згодний витрачати будь-які гроші, посилюючи присутність РПЦ в усьому світі.
Мрія патріарха про «Русскій мір»
Змагання за глобальне лідерство неможливе без лідерства регіонального. Збереження церковних структур Московського патріархату на теренах бувшого СРСР створило можливість для геополітичного реваншу. Патріарх як найкращий путініст розвинув власну модифікацію проекту «Русского міра». За своїм консерватизмом цьому проекту далеко до «Просвещенного консерватізма» Нікіти Міхалкова.
Але в цілому це – типово антизахідна імперська доктрина в дусі принципів «самодержавіє-православіє-народность». Росія, Україна, Білорусь, Молдова – лише «ядро» цього «міра», інші мають приєднатися поступово, – очевидно разом із розширенням впливу Газпрому.
Всі країни Русского міра мають бути ареалом панування і розвитку російської мови та культури, відновлення традиційних російських типів державного управління та громадянського життя. Всі ці країни не можуть мати власної православної культури та традиції, а мають зберігати і розвивати виключно російське православ’я.
Наслідки для України
Єпископат УПЦ МП із здивуванням помічає, що поступово в УПЦ стає все більше ознак неофіційного «прямого патріаршого управління». Саме патріарх дає розпорядження по кадрових та стратегічних питаннях. Все це «упокорення» де-факто самостійної церкви відбулося швидко і безболісно. Адже українці ніколи не вміли боротися за свою владу в межах імперських структур. А Московський патріархат – це саме така структура.
Але якщо у російських єпархіях єпископи зовсім втратили свою владу, то в Україні «вертикаль побудована лише частково». В Росії будь-який єпископ може бути знятий чи переміщений патріархом. В УПЦ чекають на поважні причини.
В Росії вступив у силу новий церковний статут. Згідно із ним, ліквідовано всяку самостійність окремої громади, будь-які рішення якої можуть бути змінені єпископом. Навіть більше: єпископ згідно із цим статутом може вигнати громаду із храму, надавши її іншій громаді. Сам же єпископ – лише представник патріарха, який не має жодної самостійності по відношенню до центру. В Україні цей статут в дію не введено.
В усьому іншому – повна упокоренність УПЦ МП. Її речники намагаються проповідувати «Русскій мір», розповідаючи баєчки про те, що мається на увазі спільна культура Київської Русі, а «Русскій» - це «Руський». Невже і російську мову оголосять особливою руською, а традиції російської державності зроблять своїми, українськими?
УПЦ МП де-факто ліквідувала будь-яку власну «зовнішню політику». Переговори із УПЦ КП та УАПЦ не ведуться. Воно і не дивно – хто ж із українських вірних цих юрисдикцій захоче ввійти до церкви, яка будує «Русскій мір», хай вона буде тричі канонічна та мільйон раз визнана світовим православ’ям?
Якщо ще 2008 року митрополит Володимир пропонував провести всеправославну нараду глав всіх автокефальних церков, щоб знайти шляхи до вирішення проблем українського православ’я, то сьогодні будь-яка активність на цьому напрямку ліквідована.
УПЦ КП зайняла позицію «кругової оборони». Патріарх Філарет вірить, що Україна існуватиме, оскільки Партія регіонів не погодиться перетворити її на провінцію Росії.
А в Україні, на думку патріарха Філарета, завжди терпітимуть існування УПЦ КП. Завдання вижити в довгий історичний період, яке стоїть перед цією Церквою, патріарх Філарет вирішив здійснити за рахунок рецепта митрополита Нікодима. Коли Хрущов пообіцяв в 1980 році показати «останнього попа», митрополит вирішив зробити єпископами молодих та освічених пастирів, на плечах яких би трималася в майбутньому церква. Сьогодні патріарх Філарет завершує цикл виховання талановитої молоді, яка вже становить більшість в єпископаті УПЦ КП.
Натомість УГКЦ з усією серйозністю відчула загрозу як власному існуванню, так і Україні.
Якщо Україна стане таки невід’ємною частиною «ядра» «єдіного і неділімого» «Русского міра», то її знову ліквідують. Можливо не так з таким насиллям як 1946-го, але в результаті різних заходів як в 1839-му. Новообраний патріарх УГКЦ Святослав висунув ідею побудови Українського світу на основі програмних греко-католицьких документів, прийнятих ще 2005 року.
Ці документи передбачають спрямування зусиль на: 1) об’єднання українського народу; 2) його християнізацію. Цього року УГКЦ розробляє спеціальну стратегію розвитку своєї роботи, яка передбачає: розвиток київського християнства; спільна праця церков православної та католицької традиції заради України; активізація пропаганди дійсних християнських цінностей та соціального вчення Церкви; розвиток українського богослов'я; розвиток молодіжних рухів. Зусилля УГКЦ можуть увінчатися тим, що вона завоює симпатії молоді та інтелігенції – як єдина активна українська церква.
Оригінальною є реакція на політику патріарха Кирила із боку УАПЦ.
Ця церква відмовилася від мрії про автокефалію (яка знайшла відображення навіть в назві). І попросилася до складу Константинопольського патріархату на будь-яких умовах. Аби «подалі від Москви». І сьогодні УАПЦ не стомлюється апелювати до Константинопольського патріарха, до всіх нарад, які він скликає, до всіх православних Церков.
УАПЦ хоче утворити єдину Церкву із українськими православними громадами, які існують в діаспорі та належать до Константинопольского патріархату. Чи просто стати Київською митрополією у складі Константинопольської Церкви. Також УАПЦ давно погодилася стати частиною більшої об’єднаної Церкви, якщо таку вдасться створити в Україні за допомогою Константинопольського патріархату.
Наслідки для світового православ’я
Намагання патріарха Кирилла стати лідером всього православ’я не можуть бути здійсненими з кількох причин.
В православ’ї вже є визнаний лідер – це патріарх Константинопольський. До падіння Берлінського муру світове православ’я було поділене на два табори. Константинопольский патріарх очолював групу грекомовних церков, мав своїми надійними союзниками давні патріархати – Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський.
Православні церкви країн соціалістичного табору підтримували у всіх дискусіях точку зору Москви. Сьогодні ситуація радикально змінилася. Під час всіх загально-православних дискусій переважна більшість підтримує точку зору Константинопольського патріарха.
Всі православні церкви, крім Московського патріархату погоджувалися, щоб Константинопольський патріархат представляв інтереси православних в Євросоюзі. Практично всі православні церкви погоджувалися, що автокефалію має надавати Константинопольський патріарх. Одна тільки Москва вперто наголошувала на праві надати автокефалію самостійно.
Кінець-кінцем Москві доводиться шукати компроміс. Так, за новою процедурою, томос про автокефалію всім новим церквам (наприклад, Українській) даватиме Константинопольський патріарх, але у інших предстоятелів православних церков буде право попереднього вето.
Всі православні церкви погодилися на пропозиції католиків щодо мінімального розуміння влади папи в майбутній об’єднаній Церкві (католики пішли на безпрецедентні поступки). Лише Московський патріархат розгорнув боротьбу за зрив домовленостей. Не маючи богословських чи канонічних причин для незгоди, представники Московського патріархату просто заявляли, що вони праві, бо у них – більшість православних світу. Хоча, як відомо, активними віруючими РПЦ є лише 2 % населення Росії і дійсних підстав для гордості кількістю власних вірних у Московського патріархату немає.
Між світовим православ’ям та православ’ям російським існують принципові ідеологічні розбіжності.
Патріарх Варфоломій вважає священною свободу людини та її права. Права людини – це доктрина, яка виникла завдяки християнському вченню про свободу вибору людини та її відповідальність за зроблений вибір.
Спроби маргіналізації християнських цінностей та символів у Європі – це тимчасове явище зловживання ідеологією прав людини, а не обов’язковий її наслідок.
Патріарх Кирилл вважає, що звичайна свобода людини та її права – це те, чим людина може і повинна пожертвувати. Покликання людини – відмовитися від своєї свободи та своїх прав, ставши частиною більших реальностей: Церкви та російської цивілізації.
Це буття частиною великих духовних колективів буде життям згідно із вищими традиційними духовними ідеалами самопожертви. Таке існування, на думку патріарха Кирилла, дає людини істинну свободу.
Ясно, що в ідеологічному протистоянні патріарх Кирилл залишається насамоті. Предстоятелі православних церков підтримують вчення патріарха Варфоломія. Вчення ж патріарха Кирилла занадто нагадує промови Великого інквізитора із роману Достоєвського «Брати Карамазови». І є дивним для сучасної Європи.
Патріарх Кирилл не лише оглядається в минуле і шукає реанімації російської дореволюційної та радянської ментальностей. Він надихається прикладом Ірану. Адже аятола теж запропонував відмовитися від свободи звичайної на користь вищої духовної – і побудував ефективну теократію.
Патріарху здається, що і він міг би побудувати православну (чи навіть загально-християнську) модель теократії. Яка б не лише замінила євроатлантичний лібералізм (!), але і витримала конкуренцію з ісламом.
Дивлячись на Москву, з її майже третиною яскраво неросійського населення та читаючи прогнози про 50% мусульманського населення в Росії в середині століття, патріарх мислить на свій проект російського та світового православного халіфату, як на жест відчаю. Така собі «остання війна добра». А на війні, як відомо, всі засоби дозволені, а звичайні закони моралі не діють.
Московський патріарх намагається і купити покору Константинопольської Церкви. І примусити патріарха Варфоломія здатися.
Тиск на Туреччину, яка, в свою чергу, тисне на Константинопольського патріарха – звичайна реальність політичного життя. Патріарх Варфоломій навіть розбудував собі резиденцію у Швейцарії – на випадок, якщо його виженуть із Стамбула.
Ефективним знаряддям умиротворення Московського патріархату для патріарха Варфоломія є Україна.
Як відомо, Константинополь вважає канонічними кордонами РПЦ межі Росії 1589 року. Україну ж розглядає як власну канонічну територію.
Коли РПЦ не змогла подолати розкол в 1990-ті, Константинопольський патріарх заявив про необхідність власного втручання. Адже він не тільки верховний арбітр щодо всіх суперечок у православній Церкві. Він ще й має Україну власною територією. Переговори початку 2000-х років зайшли у глухий кут. Сторони розійшлися.
З того часу Московський патріархат із страхом думає про час «Х», коли Константинопольська Церква прийме до свого лона українських православних. Те, що це рано чи пізно відбудеться – загальне переконання всіх – і Константинополя, і Москви, і українських православних єпископів (з яких одні мріють про цей час, інші його не хотіли б застати).
Відвернути таку небезпеку Московський патріарх може лише в радикальний спосіб: знищивши Україну як країну із власною ідентичністю, перетворивши її на країну російську; знищивши українське православ’я як самостійне культурне та цивілізаційне явище, витіснивши його російським обрядовір’ям, відомим як російська православна традиція.
Або ж – знищивши Константинопольський патріархат. Але останнє неможливе. Зараз, коли тиск на Константинопольського патріарха досяг критичної межі, а суперництво за лідерство перейшло практично у відкриту боротьбу, патріарх Варфоломій скликає Синод Давніх Патріархатів.
Згідно із інтерпретацією канонів Константинопольським патріархатом, Давні Патріархати мають особливі права. Адже вони засновані апостолами. Їхнє існування регламентовано Вселенськими соборами. І вони є істинним «ядром» православної Церкви. У разі будь-яких розколів істинна Православна Церква буде там, де буде це ядро.
Константинопольський патріарх має владу судді у всіх суперечках – і щодо України також. Але коли він сам є стороною в дискусії, арбітром може виступати саме Синод Давніх Патріархатів. Таким чином, претензії на лідерство Москви взагалі, та її поведінка на Україні зокрема, можуть стати основним питанням на Синоді Давніх Патріархатів.
З точки зору Константинополя цей Синод може не тільки прийняти рішення про відновлення Київської митрополії у складі Константинопольської Церкви. Він може пригрозити застосуванням свого найвищого права. А саме, цей Синод Давніх Патріархатів, може оголосити про ліквідацію будь-яких автокефальних церков, що постали після останнього Вселенського собору (після 787 року). Наприклад, про ліквідацію патріаршого статусу Російської Православної Церкви.
Реальні перспективи
На Синоді Давніх Патріархатів претензії на лідерство Москви будуть головним питанням. Поруч із проблемою миру на Ближньому Сході. Також, щоб не виглядати русофобами, патріархи розглянуть і поведінку Румунської Церкви. Остання – надійний союзник Константинополя, як і Давні Патріархати. Але мала необережність розпочати будівництво власного представництва в Єрусалимі без згоди патріарха.
Реальним наслідком Синоду Давніх патріархатів може стати пропозиція розглянути українське питання на всеправославній нараді престоятелів церков. Думку, що саме цей орган має зараз, ще до всеправославного собору, вирішити українську проблему, вже висловлював патріарх Єрусалимський Феофіл – під час візиту в Україну.
До речі, на цей візит він не брав дозволу у Московського патріарха, цим демонструючи що вважає Україну канонічною територією Константинопольської Церкви. Приєднатися до Константинопольського патріархату може лише УАПЦ. Але вірні, священики та єпископи інших церков можуть перейти до майбутньої Української Автономної Православної Церкви Константинопольського Патріархату. Бо цей спосіб «бути подалі від Москви» стане єдиним ефективним для православних, які захочуть залишатися українцями.
Отже, ми живемо в епоху, коли Московська патріархія намагається реалізувати відразу кілька глобальних проектів: перетворення РПЦ на централізовану організацію, завоювання лідерства у світовому православ’ї, русифікація України. Всі ці проекти передбачають фактичну ліквідацію автономії УПЦ МП та знищення українського православ’я як такого. Без українських громад навіть кількісно РПЦ не може претендувати на провідну роль в світовому православ’ї.
Забезпечення повного упокорення українського православ’я вимагає як боротьби із Константинополем, так і бойових дій на Україні. Думаємо, що наступним кроком Москви стане операція «наступник митрополиту Володимиру». А саме, логічним і невідворотним стає приїзд в Україну когось із найближчих соратників патріарха Кирилла, оскільки останній сам не може займати і Московську, і Київську кафедри.
Після цього кроку розпочнеться нова сторінка в реалізації глобальних планів найбільш активного православного патріарха останніх століть. Але, маючи мрії стати церковним Петром Першим, він може ввійти в історію як Горбачов для російського і – не дай Боже! – світового православ’я.
Потрапивши у вихор подій, християни України мають докласти безпрецедентних зусиль для виживання і розвитку українського православ’я – якщо вони ще хочуть бути українцями та православними. Здається, що до історичних випробувань не має жодної готовності. Розвиток власної православної культури, богослов'я, соціального вчення – все ще справа ентузіастів, а не самих церков. А тому, і українське православ’я може очікувати власна катастрофа.
Все це означає просту річ. Ми живемо в цікаву епоху, коли можливе все. Геополітичні проекти патріарха Кирилла – це камінь, який може або зруйнувати українське та світове православ’я, або роздушити саме російське православ’я. Шанси на реалізауію сценаріїв без катастрофічних наслідків ще є, але вони мінімальні. Залишається лише надія на мудрість ієрархів.
Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ
Джерела:
"... патріарх Кірілл... має амбіції стати світовим духовним лідером..."
Ми ж можемо лише наперед поспівчувати патріарху Кіріллу, бо й сатана мав амбіції стати Богом і, врешті, де опинився..?!
Але це все ніщота, а щодо "християн" України, які несподівано (чи сподівано) потрапили у вихор подій, пов'язаних із дурними амбіціями, то їм зовсім не потрібно прикладати "безпрецендентних зусиль" щоб залишитися собою, а всого лише потрібно, власне, стати ХРИСТИЯНАМИ не з букви (за назвою), а з духа, тобто жити у своєму, повсякденному житті Словом Божим і Його Святою Волею, а не свавіллям та бунтом проти Божого Задуму щодо них. Мушу тут нагадати багатьом нашим, українським "православним" християнам вислів Великого Сина України і мудрого філософа Григорія Сковороди: "Слава Богові Святому, що ПОТРІБНЕ зробив - ЛЕГКИМ, а ВАЖКЕ - НЕПОТРІБНИМ!"
Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.
Немає коментарів:
Дописати коментар