«Кожен з нас має дуже важливе завдання: немале, не велике, але важливе»
інтерв’ю з Його Преосвященством Владикою Венедиктом (Алексійчуком), протосинкелом Львівської Архиєпархії УГКЦ
З Його Преосвященством розмовляв о. Орест-Дмитро Вільчинський, спеціально для сайту «Католицький Оглядач»
Ваше Преосвященство, часто доводиться чути твердження про специфічність, відрубність нашого українського християнства. Про те, що воно не належить ні до Заходу, ні до Сходу. Наскільки, на Вашу думку, таке твердження є виправданим?
Коли говорити про питомість, унікальність нашого християнства, я би почав із того, що кожний з нас має свій особистий, неповторний зв’язок з Богом. Кожний з нас через своє стремління, те, що ми називаємо духовним життям, здобуває досвід Бога. Цей досвід Бога особливий в кожного з нас, але і кожен з нас цей неповторний досвід Бога переживає в кожну мить свого життя по-новому. Сьогоднішній наш досвід Бога не може бути подібний до того, який будемо мати завтра, чи того, який був вчора. Це як в наших стосунках. Нинішня наша розмова – інакша, аніж та, що була вчора, чи буде завтра. Кожна наша зустріч унікальна. І коли ми говоримо про питомість нашого, як ми кажемо, українського християнства, нашої Греко-Католицької Церкви, це щось неповторне.
Що було, коли тисячу років тому християнство прийшло на наші землі, що було п’ятсот чи чотириста років тому, а що є тепер. Це щось неповторне. Здавалося, одна і та сама Церква, однак змінюються люди, їхня культура і ментальність, тому, думаю, що не можна так однозначно казати про певний тип християнства, про певну сталу унікальність чи особливість. Це дійсна річ, і про що варто сказати, що ми належимо до Східної Церкви, тому наша традиція церковна, наші богослужіння, наш досвід переживання Бога, досвід нашої духовності є східний, це безсумнівно, однак я хочу сказати, що ми не можемо будувати тільки на цьому. Бо наше християнство, що видно з етимології самого слова, виходить від Христа. І цей наш досвід, як кожного зокрема, так і цілої Церкви, в якій ми живемо Христом. І саме це, я би сказав, творить нашу церкву унікальною….
Преосвященний Владико, ми належимо до Сходу, але одночасно перебуваємо у єдності з Апостольським Престолом, таким чином, ми якось чи не найбільше відчуваємо рану Великого Розколу. Яким є, на Вашу думку, послання нашої Церкви у пошуку втраченої християнами єдності?
На мій погляд, кожна конфесія, як ми тепер окреслюємо, має якісь свої завдання, які Бог на неї покладає. Я цілковито переконаний, що завдання, яке Господь поклав на нашу Греко-Католицьку Церкву – це свідчити про єдність. Тобто – що єдність можлива. Ми знаємо, що у першому тисячолітті Церква була єдина. Це не є гарні, милі, побожні слова, але це була реальність, дійсність Церкви – Церква була єдина. Значить: це можливо. Тому не можемо тепер заявляти, що це нереально, що ми до цього тепер не здатні. І що ще більше, наша Церква показує самим своїм існуванням, що це і тепер можливо. Бо в силу історичних обставин, людських амбіцій, людської гріховності стався розкол в Церкві на Східну і Західну, або, як ми тепер окреслюємо, на Православну і Католицьку. Цей розкол стався, і за друге тисячоліття існування Східна і Західна частини Церкви, колись Єдиної, звиклися з тим станом, який є. Але наша Церква вказує, що реальність єднання можлива. І це є причиною того, що ми деколи з боку Східної, а трапляється і Західної Церкви, не завжди маємо доброзичливе ставлення. Чому? Тому що ми і Західній, і Східній Церкві засвідчуємо про те, що стан, в якому зараз є Церква: Східна і Західна, Православна і Римо-Католицька, не є до кінця нормальним, що Церква є поділена, і в принципі ту ідентичність Церкви, яка була в першому тисячолітті, зберегла наша Церква. Бо ми живемо багатством як Східної, так і Західної церкви. І тому, думаю, завдання і покликання нашої Церкви, яке на Неї поклав Господь, вказувати Сходу і Заходу про цю єдність, вказувати, що та єдність була і є можлива. Ну і деколи, як я вже казав, Православній і Католицькій Церкві, які звикли жити в тому стані, не завжди просто прийняти наше існування, яке докоряє одним і другим, що потрібно не годитись з існуючою ситуацією, а докладати всіх зусиль до єдності церкви.
Чи можливо в тому контексті розуміти те несприйняття, скажімо, з боку певних Православних Церков до нашої Церкви як такої? Часто з уст їхніх офіційних представників можна почути, що потрібно практично ліквідувати «уніатські» Церкви, а тоді щойно – кажуть – можна говорити про якусь єдність.
Це не є перепоною. Це просто, як кажуть білоруси, «політічєскіє гульні», і не є правдою. Добре, ми існуємо, але хто їм заважає старатись про єдність церкви? Та лишіть нас в спокої і працюйте над єдністю, займайтеся екуменізмом. Подам приклад: чому комуністи в радянські часи нищили гарні церкви? Бо самі храми дорікали їм – були свідченням Божої присутності. Так само, думаю, і деяким православним дуже тяжко прийняти наше існування, яке свідчить про єдність Церкви. Впевнений, це є головною проблемою. І вони навіть самі до кінця несвідомі, чому вони, християни, часто ставляться до нашої церкви саме негативно. Це подібно, як я дивлюсь в дзеркало і бачу якісь вади в собі, то коли я розіб’ю чи викину дзеркало, хіба я буду інакше виглядати? Тому, на мій погляд, ставлення до нашої церкви дуже часто є дзеркалом і тестом для інших.
Ваше Преосвященство, чи можна, отже, твердити, що свідчення християнської єдності та її пошук на вселенському рівні є частиною ідентичності нашої Церкви?
Ну це так і не так. Початок життя християнина – це життя в Бозі, а найбільша проблема кожного з нас – гріх, який відділяє нас від Бога. Ми деколи чуємо про те, що в перших віках християнства сповідь була в присутності всіх членів церкви і відбувалася раз в житті, бо в перших віках християнства сповідався той, хто відпав від церкви через той чи інший гріх. Повернення християнина до Церкви, до Христа – це є сповідь. Я переконаний, що ми будемо зближатися до єдності в Церкві, коли кожен з нас буде зростати в тій особистій єдності з Христом. І коли говорити про нашу ідентичність, то вона відкривається в кожному історичному етапі через нашу ідентичність у Христі. Апостол Павло каже: «Я все можу в укріплюючому мене Христі», Євангеліє каже: «Шукайте найперше Царства Небесного, а все решта вам додасться». Во Христі, з Богом, ми відкриваємо свою особисту ідентичність і свою ідентичність, як Церква. І тому питання ідентичності – це питання нашого особистого життя у Христі, нашого наближення до Христа, як цілої церковної спільноти. І коли ми, всі церковні спільноти, будемо наближатися до Христа, то більше будемо зростати у Христі, як Церква і колись станемо єдині. Скажу образно, зранку ми колись прокинемось і усвідомимо, що ми єдині не через наші зустрічі, не через наші діалоги і дискусії, але через наше зростання в Христі. Можна назвати дуже багато причин, підводних течій чи суб’єктивних чинників, що не дають можливості повернути втраченої єдності Церкви, але це є найперше наша роз’єднаність во Христі, те, що ми далеко одні від одних через свою гріховність, то і не здатні ставати ближче одні до одних. І тому, коли ми стаємо, і особисто, і як Церква, близько до Христа – тоді всі Церкви во Христі вертаємося до тої єдності. І тому моя думка: що особисте навернення є преважливе. Як казав один святий: «Здобудь мир і навколо тебе тисячі спасуться», я перефразував би: «Живи в Христі, з’єднайся з Ним, і навколо тебе з’єднається Церква». Так особиста єдність з Христом, життя в Христі дає фундамент для єдності в цілій Церкві. Єдність з Христом в нашому мікрокосмосі спонукає до єдності з Христом в макрокосмосі.
Прошу Владики, виходячи зі сказаного Вами стосовно потреби христоцентричності нашого духовного життя, наскільки мирянські рухи, що з’являються в Церкві час від часу, сприяють зросту христоцентричної свідомості мирянства?
Коли іноді кажуть, що Церква щось там зробила-сказала, якось не так вчинила… , я дуже часто питаю, а хто є Церква? Церква – це кожен з нас. Ми є Церква. Правда ж? І тому, коли ми говоримо про Церкву, то говоримо про себе, бо кожен з нас це частина тої Церкви. Життя кожного дуже важливе, бо кожен з нас є частиною тої цілісності. І коли говорити про мирянські рухи, хоча з пам’яті мені зараз складно сказати, яке співвідношення мирян і священиків, але кількість мирян домінуюча. Дай Боже, щоб священиків назбирався хоча б один відсоток. Значить 99 відсотків це є миряни! Вони є головна сила в Церкві. І тому дуже важливо, щоб саме миряни жили в Христі, щоб плекали цей христоцентризм. Коли ми говоримо про мирянські організації, це не просто важливе питання, а надважливе. Бо так як завдання священства – плекати вчення Церкви, вчити мирян Науки Церкви, провадити людей, допомагати їм, так завдання мирян – жити Христом. Погляньте на Богослуження – священик і диякон кажуть: «В мирі Господеві помолімся», тобто лише закликають молитися, а хто молиться:«Господи помилуй»? Миряни, правда? Коли говорити про вплив мирян, він завжди був важливий, бо це є домінуюча кількість членів церкви, але в мене склалося враження, що миряни мало собі усвідомлюють свою відповідальність за Церкву. Вони мають нарікання чи претензії до священиків або до єпископів, але не усвідомлюють своєї величезної відповідальності, своєї величезної ролі, свого покликання і завдання. Якщо порівняти образно, так як в тілі людини велику роль має голова, але мало що може зробити без рук і без ніг, так і єпископ, священик має важливу роль у житті церковної спільноти і громади, але що він зробить без мирян? І тому дуже важлива активна роль мирян. Мені дуже приємно, коли в нашій Церкві постають мирянські рухи. Я певний, що ці рухи будуть різноманітні, бо Христос у різні історичні епохи і в різних культурних середовищах може покликати до буття спільноти з різною духовністю і уставами. Вважаю, що вони є дуже важливі і навіть преважливі у житті Церкви.
Ваше Преосвященство, сучасна людина шукає духовного, але часто цей пошук духовного перетворюється у прагнення нездорового, а то й небезпечного. Наскільки мирянські рухи можуть зарадити цьому лиху чи його навпаки роздмухати?
Один з Отців Церкви казав, що кожна людська душа за своєю природою є християнкою, кожна людина тягнеться до Бога, чи вона вихована в християнському середовищі, чи не в християнському, а все ж шукає Бога. Тому кожна людина, як би вона себе не декларувала – віруючою, чи невіруючою, вона прагне виразити свою релігійність. Це окрема глибока тема. Однак, якщо коротко, то можна знайти дуже багато аспектів, де людина цю релігійність виявляє. Іноді навіть несвідомо, але кожна людина шукає Бога і хоче тому Богові віддати честь, славу, і поклін. Проте якщо вона не навчена догм і правд віри, не пізнала досвіду Бога в Церкві через виховання, євангелізацію, на катехизації, то вона знайде часто інші форми, як цього Бога шукати і віддавати йому честь і пошану. Подібно як той, хто не знає іноземної мови і говорить жестами. А власне потреба таких мирянських спільнот, які повстають, є важливим питанням саме тому, що вони творять мікросередовища, в яких люди можуть здобувати правдиві знання про Бога, зростати у вірі, де можуть також один одного цією вірою збагачувати.
Однак завдання мирянських рухів не в тому, щоб вони ставали, може, я скажу трошки за грубо, клубами взаємної адорації. На мій погляд, правдивість будь-якої спільноти – це її відкритість. Найперше відкритість до будь-якої людини і також, коли вона не творить виокремленої групи в парафії, коли завжди готова прийняти інших людей, вона прозора для інших осіб і не декларує, що спасіння лише в ній. Просто ця спільнота пропонує певний шлях, один з способів, як це спасіння осягати, як допомагати один одному, як цим спільним досвідом йти до спасіння. Мені пригадався приклад з монашого життя, яке також у своєму розвитку набирало дуже різноманітних форм. Такий приклад був на пустині, коли там жили дуже різні подвижники. Одні були постники, які майже не вживали їжі, інші багато часу проводили на молитві, чували цілу ніч, деякі ніколи не виходили до людей і ні з ким не спілкувалися. Були дуже різні способи аскези, різні способи йти дорогою до Бога. І в один момент з’являється один монах, який робить собі стовп, залазить туди і сидить. Це був Симеон Стовпник. І отці не знали, чого він туди заліз. Може, через марнославство: щоб його звідусіль бачили люди, приходили радитися. Може, гордість? Чи то правдивий подвиг, чи не правдивий? Чи такий, що провадить до Бога, чи пошук свого виокремлення? І монахи зібрали раду, поговорили між собою. Тоді прийшли і кажуть до нього: «Рада старців постановила, Симеоне, що ти маєш злізти з стовпа». Він одразу зліз. І тоді усі кажуть до нього: «Можеш залазити назад на стовп, твій подвиг є правдивий, бо він веде до покори».
І питання будь-якої спільноти в Церкві полягає в тому, чи спільнота сяє покорою, відкритістю, любов’ю, бо Христос недарма казав: «По ділах ваших пізнаю, чиї ви діти». Тому плоди спільноти, які вона випромінює, дають побачити, чи її духовність здорова, побудована на правильних основах, чи ні. І це доводить приклад Симеона Стовпника –духовність якого була здорова, хоча водночас була дивною і незрозумілою для сучасних йому подвижників. Так і в Церкві можуть виникати якісь нові спільноти, може, не раз незрозумілі, але вони мусять давати плоди життя в Бозі, плоди любові, терпеливості, покори, смирення, правда ж? Бо кожна спільнота чи мирянський рух мають головне завдання – це провадити людину до Бога.
Більшість із нас народилися в Радянському Союзі, там завжди думали за нас. Думала партія, вирішували «на верху», думаю, що та ментальність навіть для тих, що не народилися в Радянському Союзі, властива і до тепер. Ми всі свідомі, що від нас тоді нічого не залежало. Коли ж поглянемо в історію, ми бачимо, як поодинокі особи змінювали хід великих історичних подій. Звичайно, кожному Бог дав талант – це є наше життя. І тому це така важлива річ, що кожний має власне життя, Богом дарований власний талант. І від кожного з нас залежить дуже багато на тому місці, де ми живемо і працюємо. І коли б ми, кожен на своєму місці, зробили те, що від нас залежить, ми б зробили дуже багато. І тому раджу кожному з нас поглянути, що ми можемо зробити, що від нас залежить, і робити це. Я хотів би, щоб кожен відчув, що є дуже цінним і важливим в очах Бога. Бо Господь наш Ісус Христос вмер за кожного з нас. Значить, якщо Бог вмер за мене і покликав мене з небуття до буття, я також маю поважне завдання на цій землі. Кожен з нас має дуже важливе завдання: не мале, не велике, але важливе.
Преосвященний Владико, у контексті всього сказаного до тепер хотілося б повернутися до нашого Львова. Львів, як ні одне місто світу, має унікальний досвід співжиття різних Католицьких Церков. До ІІ Світової війни Львів був чи не єдиним містом в світі, окрім Єрусалиму, де існувало три католицькі Архиєпархії – Римо-Католицька, Греко-Католицька і Вірмено-Католицька. Після падіння комунізму маємо лише Римо-Католицьку та Греко-Католицьку, але Львів стався осідком єпархій чи одиниць інших християнських віросповідань. Окрім цього, Львів входив до складу Австро-Угорщини, де змішувалися різні культури, раси, цивілізації: юдеї, християни, австрійці, українці, поляки, мадяри, вірмени й інші. Все це поєднувалось у специфічну суміш, а з другого боку створювало у Львові атмосферу своєрідного Єрусалиму і в той же ж час малого Риму. Наскільки цей досвід ще лишився живий, а наскільки вже є просто історичним спадком, на Вашу думку?
Тут я повернуся до того, що я вже казав спочатку. Наше життя – це завжди живі стосунки. Живі стосунки з Богом, живі стосунки одні з одними. І тому, коли говорити про певний досвід, який був у Львові – він був. Чи він буде тепер – залежить від нас усіх. Отже, коли говорити про певну специфіку, унікальність Львова, то дійсно так є і до тепер. Але не тому, що так було. Звичайно, лишилися ті традиції віротерпимості, розуміння, певної толеранції, але, я сказав би, що це треба плекати. Постійно, знаєте, як квітка росте, її треба плекати, не так, що ти сьогодні її посадив, і вона виросла, і вона такою вже буде завжди, –ні. Виходячи з цього, я вважаю, що ті стосунки, те свідчення Вселенської-Католицької Церкви, є важливе. Ми маємо вже тепер різноманітні стосунки з Римо-Католицькою Церквою, я думаю, що їх треба ще більше розвивати. Це є преважливе як для римо-католиків, так і для греко-католиків і для цілої Вселенської Церкви. І розуміння Вселенськості християнства в широкому значенні також треба плекати, це значить стосунки з Православними Церквами. Треба організовувати особисті зустрічі на різних рівнях: єпископи з єпископами, священики з священиками, миряни з мирянами. Одним зі способів плекання цієї єдності є різноманітні спільні ініціативи. Звісно, в деяких догматичних і еклезіальних ділянках ми не зможемо знайти порозуміння, але можемо спільно допомагати потребуючим, провести якусь спільну молитву, написати для цілого Львова чи Львівської області спільне звернення. І тому, я вважаю, що над цим просто треба працювати. Де є зусилля і праця – приходить результат. Значить, ніщо саме по собі не постає, як в нашому народі кажуть: «Вода камінь точить», а ще: «Молитва і труд все перетруть».
Джерело:
Мандрівники Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар