Дехристиянізація Європи набирає щоразу більших темпів і масштабів. Народи, які донедавна пишалися своїм християнством, виставляли його як еталон своєї цивілізованості, починають себе декларувати і тим і сим, адже бути християнином тепер є out.
І в той же ж час сказати, що теперішній світ став бездуховним, занадто заматеріалізованим, занадто вдарився в споживацький менталітет було б не лише не правильно, але й навіть нерозумно. Потрібно тільки трошки «роззути» очі і поглянути довкола без готових кліше. Теперішній світ не менш зацікавлений духовністю, аніж триста років тому, не менш релігійний, аніж були наші пращури. Тільки...
Не такий тип духовності, не така релігійність. Буйно розквітають у колись християнській Європі інші релігії, інша релігійність. Просто ворожки і ворожбити, відьми і відьмаки, ґуру і «просвітлені» вчителі, шамани і мольфари витіснили християнських священиків і проповідників на узбіччя суспільного життя. Фактично ситуація сьогодення подібна до ситуації в Римській Імперії у І ст. по Христі. Традиційна релігія ще pro forma існує, але вже не задовольняє. Люди шукають задоволення своїх релігійних потреб деінде.
У всіх часах і культурах людина показувала інтерес до чогось незвіданого, невідомого, таємного. Показувала усвідомлення того, що поза її волею існує інша воля чи сукупність інших воль. Воль значно сильніших, потужніших, аніж її власна. Історія показала - нема суспільства без релігії. Навіть у так званих атеїстичних суспільствах релігією ставала наука, комуністична ідеологія або і просто забобони. І наше суспільство, як і суспільство європейське чи американське, має свою форму релігійності. Це релігійність періоду постмодерну. Релігійність індивідуалістична, синкретична і еклектична. Особиста релігія зліплена з уривків інших вірувань, які часто протирічать одне одному. Релігійність підстосована під практичні потреби й індивідуальний світогляд. В такій релігійності християнству з його чіткою та цілісною системою просто нема місця. Християнство опинилося на узбіччі. Християнство стало out.
З уст часто-густо розчарованих представників християнських конфесій можна все частіше чути про нову парадигму Церкви, парадигму малого стада. «Врятувати те, що ще вдасться врятувати». Або з уст більш «реалістичних» - потрібно пристосувати проповідь сучасній людині, потрібно дати можливість кожному знайти в християнстві те, що він шукає. Тобто своєрідне лайт християнство. Ну ж є лайт молоко, лайт йогурт, лайт цигарки, лайт кава, лайт кола, чому б не лайт християнство. Ревнителі ж старовини, своєрідні представники антикварного християнства бідкаються, що молодь не ходить на Вечірні та Утрені, не зачитується життям отців-пустельників і не б'є по триста поклонів щодня. «Невиправні» оптимісти мов малі діти тішаться з того, що модним стали християнські аксесуари: хрестики, медальки, чотки, поки що модним в нас в Україні є вінчання в церкві, похорон зі священиком, йорданське благословення домів... Ні на хвилину не задумуючись, що всі ці «прояви» народного християнства є радше проявами примітивного шаманського менталітету.
І все це від плачу ревнителів та «порятунку того, що ще можна врятувати» до лайт християнства і дитячого захоплення зовнішньою християнською атрибутикою є нічим іншим, як виразом менталітету переможеного, виразом християнської місії, яка не відбулася.
Що тільки не пробувалося: організація християнських спортивних товариств, різні клуби, різноманітні душпастирські плани, християнські табори, молитовні спільноти....
Напевно, не існує вже методів і проектів, які християни різних конфесій не спробували на ниві євангелізації. А результати мізерні - як кіт наплакав...
Часто можна почути, що причиною такого стану є попсуте суспільство, зла реклама, прагнення збагачення.... Тири-пири...
Висновок один - всі винні, тільки не ми. Можливо так...
Але....
Що мали християни минулих поколінь, що уможливлювало їхню активну місію у світі й активний вплив на суспільство?
Що мав святий Павло, що уможливило йому євангелізувати цілу Ойкумену - відомий тоді світ?
Що уможливило святому Франциску Ксаверському у своїй місії дійти аж до Японії.?
Що уможливило місіонерам євангелізувати добру частину Азії та Африки, обидві Америки?
Чому сама присутність християнства у Римській Імперії змусила цю державну машину, яка триста років переслідувала християнство, визнати його дозволеною релігією?
Що уможливлює християнам Китаю так довго протистояти репресивній машині комуністичної держави та ще й провадити активне місіонерське служіння?
Наше євро-американське християнство перетворилося на гарну систему етичних та моральних норм, чітку управлінську піраміду, гарну раціональну теологічну систему плюс непогану систему харитативних організацій... але втратило щось важливе. Втратило шляхетність, елітність і романтизм.
Яке відношення до християнства мають ці здавалось би чисто політичні терміни?
Що таке шляхетність?
Шляхетність не слід плутати з шляхетством.
Шляхетство - це походження, приналежність до певного шляхетського роду. Шляхетність ж - це пожертовність, висока моральність (не моралізаторство), принциповість, людяність, співчутливість, відповідальність, відданість ідеалам і справі.
Елітність - відчуття приналежності до еліти й відповідна до цього поведінка. Не пустий гонор, а дійсне реальне усвідомлення власної вищості, усвідомлення того, що ти маєш щось, чого інші не мають, усвідомлення відповідальності за тих, які цього не мають.
Романтизм - це не пусте мрійництво, а старання мрію втілити в життя.
І хіба це все може так суттєво впливати на християнство?
Хіба Христос десь такого вимагає від Свої послідовників?
Неможливо заперечити, що Євангеліє є квінтесенцією шляхетності - пожертовності, людяності, принциповості, співчуття, відповідальної та моральної поведінки.
Також Христос не приховував, що Його послідовники покликані бути духовною елітою людства. Сіль землі, світло світу, місто на горі. Саме вдумування в ці слова вже відкриває картину людей, які покликані до вищої мети і є тією закваскою людства, як змушує його рухатися у напрямку зростання в доброму.
Наказ Христа проповідувати Євангелію усьому створінню, вчинити Його учнями усі народи - хіба це не мрія, до здійснення якої власне покликані християни?
Заберіть усе це з християнства і ви отримаєте власне те, що ми зараз маємо.
Наше євро-американське християнство, ставши в ХХ ст. демократичним, дуже скоро стало охлократичним - перетворившись на релігію натовпу. Демократичність не є проблемою, але переродження демократії на охлократію є власне руйнуючою компонентою і веде до втрати не лише цілеспрямованості, оскільки охлократія є по своїй суті аморфною, але і до втрати здорового глузду, оскільки натовп не послуговується розумом, а інстинктами.
Може для чийогось делікатного вуха жорстко звучатиме «обзивання» Божого народу натовпом, але не слід ніколи забувати, що коли народ, який би він не був, втрачає свою ієрархічну структурованість, або втрачає почуття ієрархічної структурованості, він перетворюється на натовп. Божий народ більше подібний до війська. Тут цікаво відзначити, що структурні одиниці вибраного народу Старого Союзу бет (дім, сім'я), елеф (рід, тисяча), матте (плем'я) є також і термінами для означення військових структурних одиниць. Отож, народ Божий подібний до війська (не слід забувати, що коли говоримо про Церкву у трьох вимірах Її буття, говоримо про Церкву прославлену (небесну), Церкву терплячу (чистилище) та Церкву воюючу (земну)). А війську, в якому кожен вояка (вірний) уявляє себе генералом (єпископом), перетворюється на натовп озброєних бандитів, приречений на поразку і ворожий полон.
Але повернімося до нашої теми.
Охлократія веде до втрати власне шляхетності, здорової елітності та нормального романтизму. Зовнішні форми, ба навіть й правовірність, зарадити у цій ситуації не можуть. Охлократія стремить до пристосування усього на свій образ і подобу. Натовп не прагне вилізти зі своєї сірості, недолугості, приземленості, а радше стремить до того, щоб усе високе, шляхетне скинути в болото, або якщо не вдасться, то принаймні перекроїти на свій лад.
У цьому контексті вже не смішно, а страшно звучать теревені кабінетних мудреців про потребу інкультурації Євангелії, але не у розумінні поваги до культури скажімо австралійських аборигенів, а в розумінні «культури» сучасного пересічного європейця. Тобто, фактично говориться про «потребу» пристосувати Євангеліє під потреби європейського обивателя. Деякі християнські конфесії пішли цим шляхом, запровадивши «вінчання» гомосексуалістів і жінок-єпископів. Такий підхід до Євангелії веде лише до фрагментації християнства і його змішування з фрагментами інших релігій. Сучасний пересічний європеєць - це лінивий обиватель, нездатний до самопожертви і відповідальності за себе, а де вже за інших, це - людина ліберальних поглядів на все довкола себе, це - переконаний прагматик, який не тримається жодних етичних чи моральних принципів і засад, а радше створює собі свою власну етику відповідно до ситуацій, в які його ставить життя. Пристосувати Євангеліє під нього - означає викинути з Євангелії майже усе, що вимагає хоч мінімуму зусиль над собою, над власним вдосконаленням.
Тому цілком закономірно, що християнство добропорядних європейських обивателів втратило свою життєву силу і чар. Коли епоха так званого просвітництва замінила ідеал християнського лицаря, захисника слабких, ворога усякого зла, відданого Христу і своєму сеньйорові (державі), на ідеал самовдоволеного міщанина, який добився успіху своїм власним розумом і продажністю; коли ідеал золотого тільця замінив ідеал честі - це була катастрофа європейської цивілізації, початок її виродження. Коли ці самі ідеали просочилися, як сатанинський дим в Храм - це стало початком відмирання християнської Європи та й Америки.
Який же ж вихід з цієї шахової позиції? Чи можна ще щось вчинити, зробити, щоб реєвангелізувати колись християнські країни?
Можна.
Але перше потрібно змінити сам підхід до цієї проблематики. Зламати у собі менталітет переможених. Християнство є динамічною релігією переможців. Сам Христос закликав не боятися, бо Він переміг світ. Весь Новий Заповіт закликає до боротьби, але не тільки до боротьби - він закликає до боротьби, увінчаної перемогою.
Але щоб почати виховувати у собі менталітет переможця, необхідно перше за все усвідомити собі власну ідентичність. Тобто, без усвідомлення своєї приналежності до єдиної правильної релігії, єдиної дійсно спасаючої віри, неможливо перейнятися ні шляхетністю, ні елітністю, ні романтизмом.
Але ж ні Церква, ні Святе Письмо не заперечують можливість спасення поган. Сам Апостол народів святий Павло твердить, що погани можуть спастися через власне сумління. (див. Рим. 2, 14 - 16) Якщо це так, то навіщо взагалі християнська місія, якщо це так, то чи реально християнство є єдиноспасаючою вірою?
Пропоную один маленький парадокс. Хто має більші шанси спастися, і хто ближче до Царства Божого: католик, який усе своє життя не звертав уваги на власну віру, чи буддійський монах, який ціле своє життя провів у пошуках з'єднання з божественним началом?
Поверхнева відповідь на це питання є самозрозумілою - буддист, адже ж він так старався. Але так можуть відповісти ті, хто не задумуються над нашою, первородним гріхом зраненою природою. Якщо нам, християнам, які на поміч маємо і слово Боже, молитви інших християн, Таїнства, так тяжко лишити незаплямованою власну совість, то наскільки важче, якщо і не можливо зберегти чистою совість людині, яка є позбавлена усього цього? Це лише один аспект цього питання.
Інший аспект є духовного характеру. Для християнина незаперечним фактом є те, що вчення та обряди інших релігій є властиво перепоною до осягнення спасіння. Що більше, якщо погани жертвують не ідолам, а бісам (див. 1 Кор 10, 20), то простий висновок - біси є діючим аспектом нехристиянських релігій. Отже, попри, можливо, добрі наміри у релігійному житті поганина домінантними є сили, які аж ніяк не зацікавлені в тому, щоб людина осягнула спасіння. Якщо злі духи докладають стільки зусиль, щоб відвернути християнина від спасіння, і нажаль не безуспішно, то наскільки більший успіх їх очікує у їхній «праці» з поганами?
Отже, парадокс полягає у тому, що у формального католика більше шансів осягнути спасіння, аніж у ревного буддиста. Що більше, релігійні практики, через які діють злі сили, віддаляють буддиста від спасіння. Інші релігії, хоча і можуть у собі носити «насінинки Логосу», зерна істини все ж таки віддаляють людину від спасіння, а не наближують її до цієї реальності.
Усвідомлення того, що християнство є єдиною релігією, яка реально надає людині можливість спасіння, реально надає можливість сучасному християнину стати на тверду основу, щоб не бабратися у болоті релятивізму. І це лише один аспект, який дає християнину шанс зростити в собі здорову елітність.
Усвідомлення приналежності до діла Божого, проекту вселенського значення і першочергової ваги, відкриває двері для переосмислення власної значимості у долі Всесвіту кожного окремо взятого християнина. Христос не говорить християнам, що вони світло якогось місцевого значення, але світло світу (грецькою «космос»). А святий Павло наголошує, що уся драма цього світу, зруйнованого і розбалансованого первородним гріхом людини, отримає свою позитивну розв'язку в довершені відкуплення тих, хто став дітьми Божими (див. Рим. 8, 19 -23). Отже, кожен християнин мав би збудити у собі свідомість своєї відповідальності за долю цілого Всесвіту. Мав би збудити у собі свідомість того, що хоча спасіння він осягає сам, але, будучи носієм нового, відкупленого світу, будучи сам новим створінням, будучи носієм відкупительної милості, він тим самим є співучасником відкуплення Всесвіту.
Широко відомим є феномен, що довкола монастирів, у яких направду плекається молитовне життя, сама природа є інакшою, навіть рослинність і живність у цих місцях є здоровішою. Усвідомлення власної відповідальності за довершення діла Відкуплення, і людей, і цілого Всесвіту дає християнину шанс плекати у собі ту правдиву шляхетність, яка необхідна для правдивого пробудження християнства з духовної сплячки.
Христос пообіцяв християнам, що у Ньому вони все зможуть. Усвідомлення реальності цієї обітниці дає широку можливість до втілення в життя найсміливіших мрій, до подолання тієї екзистенціальної зневіри, яка заполонила серця багатьох християн.
Але усе це неможливо здійснити без трьох наступних етапів духовного відродження християнства: віднайдення молитви, як способу життя; відновлення особистої вірності Христу; і відродження довіри до слова Божого й до дії Духа Божого у житті кожного християнина. А все це можливе для сучасної людини лише тоді, коли вона збагне що це не лише потрібно, але з цього вона матиме особисту користь. Не залякування праведним Божим гнівом, а витлумачення тієї дочасної і вічної користі зможе пробудити певну критичну масу християн, відродження яких і здатне призвести до відродження самого християнства.
Але у всьому цьому, навіть тоді, коли обминути небезпеку гордості, зарозумілості, виключності, залишається небезпека прагматизму і планування. Не є погано будувати плани, але закостеніле дотримування цих планів і опирання на них, як на єдиний засіб порятунку, рано чи пізно призведе до катастрофи закостенілості. Іншою солідною небезпекою на цьому шляху, без сумніву, є всеосяжний прагматизм, який є відступленням від принципу романтизму. Прагматизм потрібен, але дуже і дуже помірний. Прагматизм як зміїна отрута - в невеличкій кількості це - ліки, а у великих дозах це - вірна смерть.
Виховання дітей у шляхетності, елітності, романтизмі не є насправді важкою справою. Молодь сама по собі є радикальною та романтичною, запропонувати їй радикальне та романтичне християнство також не є тяжко, але необхідно з-поміж усього, щоб молодь могла відчути, що вона є реально потрібною в християнській громаді та що власне в християнській громаді вона може бути прийнятою такою як вона є і отримати підтримку й допомогу. Зрілі люди часто є прагматичними й попсутими всеохоплюючою корисливістю; пояснення зрілим людям того, що християнство є корисним для них, зможе пробудити реальний інтерес до християнства і заангажовану відданість з боку цих людей.
Християнство ще наразі має свої перспективи на відродження, але якщо найближчим часом нічого не змінимо, то ризикуємо опинитися в ситуації, коли лише переслідування, і то криваве, зможе вивести християнство з ситуації каталепсії чи то пак летаргії.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:
Мандрівники Христа ЦаряНа цьому, додатковому, парафіяльному блозі читайте також про:
17.02.2011р. Б. / Ієрархи Української Православної та Української Греко-Католицької Церков Північної Америки провели чергову спільну нараду
Немає коментарів:
Дописати коментар