Блаженніший Любомир дав газеті «НАШ СОБОР» інтерв’ю, в якому пояснює своє рішення про зречення з уряду Глави УГКЦ та ділиться планами на майбутнє.
Ваше Блаженство скажіть, будь ласка, коли Ви почали думати про зречення від уряду Верховного Архиєпископа?
Десять років тому. Відразу після вибору та уведення мене на пристіл, ми зійшлися з владиками на братню зустріч. Я тоді до них сказав: Ви мене вибрали, але я не хочу бути занадто довго в цьому уряді. Коли прийде мій час, я хочу просити, щоби мене звільнили від цього. Бо знаємо з історії, що не дуже добре занадто довго бути в уряді, тим більше, коли людина вже пристаріла… Це до великої міри відбивається на житті Церкви. То була братня розмова, і єпископи мені не казали, що я буду змушений піти. Це був просто обмін думками. Я тоді сказав, що після свого сімдесятип’ятиріччя піду.
А що саме спонукало Вас до цього кроку, адже з тої ж таки історії відомо, що коли Патріарх Йосиф прибув після заслання до Риму, йому тоді було 72 роки і після того ще 21 рік він був Верховним Архиєпископом?
Останні його роки були вже трудні для нього. Коли він був на Сибірі, то мав нагоду багато чого переосмислити і навіть спланувати. Хоча там на Сибірі це все були лише мрії. Коли він приїхав до Риму, то був фізично здібний працювати і дуже енергійно взявся до праці, щоби здійснити ті плани, які вимріяв і виплекав в лагерах. Але його останні п’ять років не були дуже легкими, все вже так не йшло гладко, як спочатку, бо йому вже було майже дев’ятдесят. Ми всі бачили, як йому було тяжко, бо вже підводило здоров’я. І це один з тих моментів, що спонукав мене застановитися над тим, чи є корисно йти до кінця, до останнього віддиху.
Бо як довго він міг працювати, як довго він мав ту силу, енергію, можливості, він працював, і все те, що він зробив – це прекрасно. Але прийшов час, коли вже не було ані тої енергії, ані тих можливостей. Вже треба щораз більше покладатися на поміч інших. Богу дякувати, що біля нього були люди, які були і йому, і нашій Церкві вірні і віддані. Вони дуже щиро йому допомагали.
Тому сьогодні, коли я вже не маю стільки сил, я хочу передати уряд своєму наступнику, який буде дуже ефективно продовжувати працю. Бо то не є моя праця і я не є ключем. Ключем є Церква, а мета нашої праці – служіння Церкві, і ми стараємось це робити доти, доки можемо це робити ефективно. Але приходить момент, коли вже нема тої сили і того розмаху, коли ми дійшли до певного рівня і хочеться, щоб це продовжувалось. Це не є продовження мене, це є продовження життя Церкви.
Чи сьогодні в УГКЦ є люди, які мають той розмах, якого потребує наша Церква? Чи є ті, хто зможе очолити церковний Синод?
А чому, ні? Я думаю, що є. Ніхто досі не мав нагоди проявитися дуже ефективно, бо не був Главою Синоду. Я думаю, що є люди, які мають ту здібність, треба тільки дати їм змогу її зреалізувати. Напевне, їхні початки будуть інакші, люди, напевне, будуть порівнювати: той робив так, а той тепер робить інакше. І напевне, багатьом те нове не відразу сподобається, але то є нормальний процес. Коли приходить нова людина на відповідальне становище, початки завжди є дуже інакші, а пізніше не так йдеться про спосіб діяння, як про візію і ціль.
Я думаю, що в нашому єпископаті сьогодні вже є люди, які мають розуміння потреб нашої Церкви, її майбутності, беруть участь у формуванні візії майбутності. Тим більше, що сьогодні над візією майбутності УГКЦ свідомо і послідовно працює весь єпископат нашої Церкви. Ми працюємо для того, щоби планувати майбутність, щоби усвідомити собі, якою ми хочемо бачити нашу Церкву через 20-30 років. Отже, це думання вже є, тепер, я сподіваюся, що Синод вибере когось із діючих владик, які беруть участь у випрацюванні такої візії і зможуть цю відповідальність перебрати та продовжувати працю.
А чи маєте Ви когось конкретного на увазі?
Я думаю про того чи іншого. Але остаточно вибере Синод.
А чи будете Ви пропонувати Синоду якогось кандидата?
Ні. В нас, на відміну від політики, немає політичної реклами, але ми будемо дуже серйозно застановлятись. Це не сталося раптово, бо я сказав єпископам, що хочу передати уряд два роки тому, коли мені виповнилося 75 років. Ми вже два роки старалися думати і планувати, кого потрібно, яку особу потрібно, а пізніше дивитися, чи ми таку особу маємо. І думаю, що коли буде скликаний виборчий Синод, то владики будуть думати, дискутувати, як нормально буває в таких обставинах. Подібно, як відбувається з вибором Папи. Пригадайте, як п’ять років тому обирали Святішого Отця, то говорилося про двадцять можливих кандидатів на 115 голосуючих. Кардинали дискутували і вибрали одного з 20 кандидатів. Це не стається принагідно, то є нагода для дуже відповідальної застанови.
Якщо я правильно зрозуміла, то Ви кажете, що такий своєрідний виборчий процес розпочався ще два роки тому?
До певної міри так.
То скільки сьогодні є можливих кандидатів?
П’ятдесят, бо нас всіх є п’ятдесят. (сміється) Я так трохи жартую. Але є різні кандидати в залежності від того, хто як з нас виборців бачить потреби Церкви. Бо може бути надзвичайно добра людина, але не в тому напрямі, який сьогодні потрібний Церкві. Може, хтось прекрасний адміністратор, але все залежить від того, чи нам сьогодні найбільше потрібен адміністратор. Це речі, над якими ми сьогодні застановляємось. Тому важко сказати: тільки той чи той, – так воно не стається.
А що сьогодні найбільше потрібно УГКЦ?
Дуже потрібна є внутрішня єдність нашої Церкви. Ми є в Україні, ми є на поселеннях, ми є розкидані по всьому світі. Дуже важливо, щоби цю Церкву втримати внутрішньо об’єднаною. Це один з важливих аспектів. Справа єдності Церкви загалом є дуже важливою. Також дуже важливим є духовний розвиток. В Україні після 70 років більшовицького режиму є свої особливі виклики. Можна багато говорити про різні потреби і кожна з них є важливою.
Згідно Кодексу Канонів Східних Церков, є два способи зречення уряду Верховного Архиєпископа через подання до Синоду і через подання до Папи. Чому Ви вирішили звернутися до Папи?
Спочатку я сказав про це Синодові єпископів. Коли мені минуло 75 років, я сказав до єпископів: «Дорогі браття, мені минуло 75 років, я не є зобов’язаний, бо як Глава Церкви, я не мушу резигнутивати в певному віці, я можу йти до останнього віддиху, і ніхто мені не може це заборонити. Але я хочу відійти від того уряду».
Я також зголосив своє бажання до Святішого Отця, який то підтверджує і вже два роки з ним про це говорю: що і як найкраще було би зробити в цьому випадку, бо в історії нашої Церкви в останніх століттях такого не було, щоби добровільно, ще при повнім розумі і здоров’ю зрезигнувати. Це є щось нове. Переважно наступника обирали після смерті. Я ж старався йти згідно з людською логікою і приписами закону. Тому найперше сказав про це на Синоді, бо це наш найважливіший керівний орган і потім звернувся до Папи, щоб він потвердив моє рішення.
А як Ви оцінюєте, той стан, в якому сьогодні передаєте УГКЦ своєму наступнику?
При помочі моїх співбратів, при помочі священиків і мирян – цілої Церкви, ми зробили певні кроки вперед. Найперше, ми краще усвідомили собі наше покликання: ким ми є і якою є наша історія; ми краще упорядкували нашу структуру і адміністрацію. Але найважливіше те, що ми дуже чітко поставили собі запитання: якою ми хочемо бачити нашу Церкву за десять, двадцять і тридцять років. Ми зробили це для того, щоби знати, куди йти, щоби ми вміли вибрати правильні засоби, щоби життя нашої Церкви не було принагідним, а цільово, розумно і відповідально скероване, щоби наша Церква могла в найкращий спосіб бути Церквою, бути собою.
Це є результат не лише 20 років, бо наша історія є набагато довшою, ми мусимо дивитись далеко у минуле. Такі дуже виразні постаті, як Шептицький, Сліпий, Любачівський – попрацювали відповідно до своїх обдарувань над такою проблемою: якою повинна бути наша Церква, як найкраще зробити її справді Церквою не лише по-людськи зовнішньо дуже успішною, а й справді духовно сильною. І це переходить із покоління в покоління.
Останніх двадцять років – це дуже особливий період, він в дуже дивний спосіб є духовним продовженням часів переслідування. Нам годі буде зрозуміти останніх двадцять років, якщо не думатимемо про 40 чи 70 років перед тим, бо це наша історія. І ми, будуючи на тих духовних скарбах і додаючи те все, що нам здається сьогодні потрібне для ефективного життя Церкви, зробили кроки вперед. Я не кажу, що ми осягнули ту ціль, яку ми би хотіли бачити. Ми ще маємо багато праці перед собою, ми ще маємо багато-багато працювати над собою, розвивати нашу Церкву, скріплювати її, найперше, духовно.
Митрополита Шептицького обрав Папа Лев ХІІІ, Патріарха Сліпого обрав Шептицький, Патріарха Любачівського - Синод і Папа. Вас лишень Синод. Чи це значить, що в цьому плані розвиток нашої Церкви завершено?
Я думаю, що цей етап, який ми тепер маємо, свідчить про те, що ми на доброму шляху і далеко зайшли. Одне лишень, що нам ще потрібно, це визнання патріархального устрою нашої Церкви. Я наведу Вам приклад. Коли наш Синод вибере якогось кандидата на Верховного Архиєпископа, Папа мусить потвердити наш вибір. Якщо би ми мали визнаний Патріархат, ми б такого потвердження не потребували, а лише повідомляли про те, кого ми вибрали. Отже, перед нами ще є певний шлях розвитку, який, як ми надіємося, раніше чи пізніше завершиться. Адже ми ще не є цілковито співзвучні зі старинною традицією життя східних Церков.
А якою б мала бути наша Церква через 20 – 30 років, і які кроки мав би зробити Ваш наступник, щоби продовжити той провід, який був започаткований ще Митрополитом Шептицьким, щоби та лінія збереглася і розвинулася?
Над тим працюємо. Останніми роками над тим працюють групи єпископів, які специфічно ставлять це питання і в майбутньому будуть представляти свої напрацювання, які вони зробили разом з духовенством та мирянами, будуть думати, які засоби вживати, щоби осягнути ті цілі, що є пріоритетними. Це поки є процес, але сам факт, що такий процес відбувається, це дуже важливий момент у житті нашої Церкви. І, власне, щоби скріпити той процес і продовжити, має бути зміна проводу.
А чого Ви побоюєтесь, що може статися, коли Ви вже не будете провадити УГКЦ?
Помилки будуть, бо вони є завжди, бо всюди, де є люди, там є помилки. Але я не маю якогось особливого страху, що може щось статися і нас вже не буде. Богу дякувати, вже стільки років, стільки століть ми існуємо в таких різних обставинах. Я не думаю, що станеться щось, що завдасть смертного удару нашій Церкві. Я цього не боюсь.
Що будуть помилки, я не маю найменшого сумніву, бо і я робив помилки, і робили їх мої попередники, помилявся також Митрополит Шептицький. Порівняно з моїми попередниками, я тих помилок робив набагато більше, але через це УГКЦ не перестала існувати. Можливо, вона розвивалася б краще, якби я тих помилок не робив. Але я лише людина, і я не можу вимагати від себе більше, ніж я можу. Мені прикро, що моя неміч людська мене так спіткала, але я не маю якогось великого страху.
Що Ви скажете тим людям, які, на відміну від Вас, все-таки мають побоювання, бо вони Вас люблять і знають про Ваш незаперечний авторитет в Україні і світі? І дехто, можливо, навіть має жаль, бо Ви залишаєте уряд в таких нелегких соціально-політичних обставинах?
Зі свого боку я можу пояснити, чому я так поступаю і як я це бачу. А вони вже це або приймуть, або ні. Я не можу нікого на силу переконати. Дехто може так думати і, може, в тому є рація. Я не кажу, що мій крок є непомильним і що не можна по-іншому. Я дію відповідно до того, як я бачу, може, я до деякої міри помиляюсь. Але, якщо мої співбрати-владики і Папа Римський не бачать в тому якоїсь колосальної помилки і це благословляють, то, мабуть, усе відбувається правильно.
Кожен мусить мати певне довір’я до мене, що я це зробив, передумавши, помолившись, зваживши ситуацію, що я це не роблю легковажно, чи що я втікаю. Ні. Це рішення - продумане, свобідне, ніхто мене до цього не гонить і не примушує, це моє власне свобідне рішення, випрацюване, вимолене. Я знаю, що будуть згіршені та розчаровані, але це є тимчасове, бо прийде друга особа і мене за три місяці забудуть, бо побачать, що є хтось другий і що Церква живе далі.
А що Ви робитимете в майбутньому?
Я не буду займати жодних посад, це точно. Бо який зміст? – Я ж пенсійного віку. Але в міру своїх можливостей я буду чимось займатись. Це не буде пов’язане з якимись офіційними завданнями. Я робитиму те, що ще можна робити. Буду молитися за Церкву, переосмислювати минуле, слідкувати за тим, щоб нічого з минулого нашої Церкви не затратилось. Дуже б хотів проводити зустрічі з молоддю, а також з різними професійними групами: журналістами, митцями, політиками. Тепер для цього матиму більше часу. Багато хто пише спогади, я поки не маю особливих амбіцій це робити. Але братиму участь в житті Церкви і суспільства так, як це роблять люди пенсійного віку, які у свій спосіб продовжують служити іншим. (Відомо, що 15 лютого Блаженніший зустрінеться зі студентами, а 17 лютого відбудеться запис чергової аудіо-книги – ред.)
Розмовляла Тетяна Шпайхер,
спеціально для Sobor Media Group
Джерела:
СОБОР-newsВоїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар