11.09.2017р. Б. / Усікновення і віднайдення чесної голови славного пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана

Усікновення чесної голови чесного і славного пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана

Тропар, глас 2: Пам’ять праведного з похвалами,* і Тобі вистачає свідчення Господнє, предтече,* бо Ти показався воістину і від пророків чесніший,* бо у струях сподобився хрестити Проповіданого.* Тому за істину пострадав Ти, радуючися,* благовістив Ти і тим, що в аді, Бога, явленого в тілі,* що взяв гріх світу і подає нам велику милість. 

Кондак, глас 5: Предтечі славне усікновення було якось божественним задумом,* щоб і тим, що в аді, проповів Спасове пришестя.* Нехай, отже, ридає Іродія, що випросила беззаконне вбивство,* бо возлюбила не закон божий, ні живий вік,* але – лукавий і дочасний. 

Після хрещення Ісуса Христа святий Йоан продовжував навчати, зворушував серця до покути, грозив гнівом Бога живого. І чутка про нього ширилась по всій юдейській землі, а багато вірили, що він Месія, інші говорили, що він Ілля, котрий повернувся на землю. 

Було це після сорокаденного посту Ісуса в пустелі. Йоан не припиняв проповідувати, свідчити, що Спаситель уже прийшов до свого народу. Почувши про це, єрусалимські юдеї послали до нього довідатися, хто він такий. “А він зізнався, не заперечив; зізнався: «Я – не Христос». То вони спитали його: «Що ж – Ілля ти?» – «Ні», мовив він. «Пророк ти?» – «Ні», відказав він. Тоді вони йому: «То хто ж ти такий – щоб відповісти тим, які нас вислали, що сам про себе кажеш?» Промовив: «Я – голос вопіющого в пустині: Вирівняйте путь Господню, – як ото пророк Ісая сказав». Були ж посланці з фарисеїв. Отож спитали його, мовивши до нього: «Чого ж бо хрестиш, коли ти ні Христос, ані Ілля, ані пророк?» Йоан же їм у відповідь: «Водою я хрещу. Той же стоїть серед вас, якого ви не знаєте; Він наступить після мене, а я Йому не гідний розв’язати й ремінця сандалі». Сталося те у Витанії, по той бік Йордану, де Йоан хрестив. Тож наступного дня бачить він Ісуса, що йде до Нього, та й каже: «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає. Це той, що про Нього повідав я: За мною наступить муж, сущий передо мною, був бо раніш за мене. І не знав я Його. Та я на те прийшов, водою хрестивши, щоб Ізраїлеві об’явлений був Він». 

Тож Йоан свідчив, промовляючи: «Бачив я Духа, що, мов той голуб, з неба сходив і перебував над Ним. І не знав я Його, але той, хто послав мене водою хрестити, сказав був мені: Над ким побачиш Духа, який сходить і над Ним перебуває, – той і хрестить Святим Духом. І я бачив і засвідчив: Він – Син Божий». 

Другого дня знову стояв Йоан там, ще й двоє з його учнів. Угледівши ж Ісуса, який надходив, – мовив: «Ось Агнець Божий». Почули двоє учнів, як він оте сказав, та й пішли за Ісусом” (Йо. 1, 20-37). 

Так розповідає нам святе Євангеліє про свідчення, яке Йоан дав про Ісуса вже після його Його хрещення. І навчав він аж до тої хвилини, коли людська злоба кинула його до в’язниці. Ось як до того дійшло. Загинув безчесною смертю Ірод Великий, той самий, що велів повбивати немовлят у Вифлеємі та у всій околиці, той самий, що не пошкодував власного сина Аристовула, убивши його мечем. Після смерти Ірода Великого правління царством перейшло до трьох його синів, з яких Іроду Антипі дісталася Галилея і Перея. Їх називали царями, та насправді вони були васалами Риму. Ірод Антипа мав брата (від його батька, але від іншої матері), що називався Филип. Филип мав за жінку Іродіяду, що була йому, як і Іродові Антипі, племінницею (дочкою їхнього брата Аристовула, якого вбив батько). Ірод Антипа одружився з дочкою аравійського царя Арети. Однак невдовзі він прогнав її і жив на віру з Іродіядою, жінкою свого брата Филипа. Жиди нарікали на нього за це, але ніхто не смів виступити публічно, бо боявся гніву Ірода. Та не злякався його святий Йоан Предтеча, він став перед Іродом і голосно сказав: “Не личить тобі мати жінку брата твого” (Мр. 6, 18). Закипіла спрагою помсти Іродіяда і стала підмовляти Ірода, щоб убив святого Йоана. Але Ірод боявся народу, бо той однодушно називав Предтечу пророком. Та за підмовою Іродіяди велів ув’язнити святого Йоана і тримав його у своєму замку Махерунті, в Переї. Ірод дуже шанував святого Йоана і боявся його. Святе Письмо каже так: “Ірод боявся Йоана, знаючи, що чоловік він був справедливий і святий, тож і беріг його. Слухаючи його, непокоївся він дуже, однак слухав його охоче” (Мр. 6, 20). 

Та навіть у в’язниці не замовкав святий Йоан, він навчав усіх, хто мав доступ до нього, а особливо своїх учнів. І ось почала приходити до нього вістка за вісткою, що Ісус навчає народ, оздоровляє хворих, очищає прокажених, що чудами прокладає свою дорогу. Учні Йоана, які вважали свого учителя Месією, не могли погодитися з думкою, що він лише Предтеча Спасителя. Тож святий Йоан, щоб їх переконати, послав двох з них до Ісуса. Ось як описує це святе Євангеліє: “Почувши у в’язниці про діла Христові, Йоан послав його спитати через своїх учнів: «Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?» У відповідь на це Ісус сказав їм: «Ідіть і сповістіть Йоана про те, що чуєте й бачите: Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина. Щасливий, хто через мене не спотикнеться». Тоді, як ті відходили, Ісус почав говорити людям про Йоана: «На що ви вийшли подивитися в пустиню? На тростину, що її колише вітер? На що ж вийшли подивитись? На чоловіка, одягненого в одежу м’яку? Таж ті, що носять м’яку одежу, сидять у царських палацах. Чого ж тоді вийшли? Побачити пророка? Так, кажу вам, і більше, як пророка. Це той, що про нього написано: Ось я посилаю мого посланця перед тобою, що приготує тобі дорогу перед тобою. Істинно кажу вам, що між народженими від жінок не було більшого від Йоана Хрестителя; однак найменший у Небеснім Царстві більший від нього” (Мт. 11, 2-11). 

Тимчасом Іродіяда лиш вичікувала нагоди, щоб помститися святому Йоанові. І нагода така трапилася. У день своїх уродин Ірод справляв бенкет для придворних. 

Вино лилося ріками, грала гучно музика, лунав спів невільників. Під час цього бенкету прийшла розкішно вдягнена дочка Іродіяди і Филипа, на ім’я Саломея, дівчина надзвичайної вроди, і стала перед Іродом так гарно танцювати, що п’яний цар голосно пообіцяв, що виконає за це будь-яке її бажання, хоч би то була й половина його царства. Зла дочка спитала поради злої мами, й Іродіяда зрозуміла, що прийшла її хвилина, вона сказала дочці, щоб зажадала принести їй на блюді голову святого Йоана Хрестителя. Ірод, дарма, що п’яний, весь зблід, коли почув таке жорстоке прохання. Він пожалкував про свою обіцянку, бо любив Йоана і вірив, що Хреститель є пророком. Але йому було соромно прилюдно зламати своє слово, і цей сором привів його до найбільшого злочину. Він дав наказ, а за хвилю на золотому блюді принесли голову святого Йоана і передали дочці Іродіяди. 

Іродіяда ликувала, вона дочекалася жаданої помсти, а кров святого впала на її голову. “До якого злочину приводить грішна пристрасть, – говорить святий Амвросій, – а зокрема пристрасть грішної любови! Голова найбільшого з народжених невістами стає платою безсоромної танцівниці і забавкою плюгавої негідниці, а святий Йоан стає через свою мученицьку смерть жертвою, принесеною за правду і чистоту. Горе тим, котрі піддалися цій скверній пристрасті! Бо вона зведе їх до того, що вони не лишень світло віри втратять, але й розум, і чекає їх вічна погибель, якої не уникли Ірод, і негідниця Іродіяда, і її пропаща дочка!” 

А кара Божа не забарилася. Невдовзі батько його законної жінки Арета пішов на Ірода війною за те, що він прогнав його дочку, і розбив Ірода вщент. Римляни скинули Ірода з престолу і відправили у вигнання до Лугдуна, в Галлії (сьогодні Франція). Тут у неволі і в убогості він загинув, а після нього й Іродіяда та її дочка. 

ВІДНАЙДЕННЯ ЧЕСНОЇ ГОЛОВИ СВЯТОГО ЙОАНА ПРЕДТЕЧІ І ПРО ЙОГО СВЯТІ МОЩІ

Відомості про трикратне віднайдення чесної голови святого Йоана сягають дуже давніх часів, тому різні оповідання і передання часто відрізняються одне від одного. Подаємо їх за джерелами, які найбільше заслуговують на довіру, опускаючи всякі здогадки або пізніші додатки. 

Після усікновення голови святого Йоана Хрестителя, Саломея віддала її Іродіяді. Та закопала голову святого Йоана в палаті, а тіло веліла десь поховати. Та учні святого Йоана забрали його тіло і поховали в Самарії, у місті Севастії. Побожна невіста, на ім’я Йоанна, жінка Хузи, одна з тих жінок, які, згідно зі святим Євангелієм (див. Лк. 8, 3), перші прийняли науку Христа і бачили Його чуда, знайшла у тій палаті голову Хрестителя. Чоловік її був слугою Ірода, то ж вона мала доступ до палат. Йоанна поклала голову у водонос, винесла з палацу і закопала на Єлеонській горі, на полі, що належало Іроду. 

Минуло багато літ. Христова віра, хоч і була переслідувана, однак поширювалася на весь світ. Поблизу Єлеонської гори оселився один пустинножитель, і він, копаючи землю, знайшов голову Предтечі і з Божого об’явлення дізнався, який скарб тримає у своїх руках. А що поганство тоді лютувало в Єрусалимі, то він нікому не розповів про це, лиш гаряче молився у своїй келії перед головою святого Йоана, а перед смертю закопав її назад у землю. 

Прийшов час, коли Христова віра вийшла з катакомб. Імператор Костянтин Великий став вірним слугою Христа Спасителя, і хрест засяяв над вселенною, чесне древо якого знайшли в Єрусалимі. У тому часі два монахи знайшли голову святого Йоана, і було це перше її віднайдення. Від тих монахів голова перейшла в руки одного вбогого гончаря з міста Емеси; він чесно зберігав її у своєму домі і Бог поблагословив його так, що він став заможним чоловіком. Перед смертю він передав голову Предтечі, запечатану у скриньці, своїй сестрі і наказав зберігати її як найбільший скарб, але скриньки не відчиняти. І так з рук в руки, з покоління в покоління переходила голова святого Йоана, аж потрапила до рук монаха Євстахія, що жив у печері поблизу Емеси. Вже тоді у тій печері діялося багато чуд, але їх приписували монахові, бо ніхто не знав, яку знамениту реліквію він приховує. Але коли Євстахій став відкрито намовляти людей до єресі, то єпископ Емеси попросив начальника міста, щоб той вигнав єретика. Тоді Євстахій закопав голову Предтечі в землю, бо не міг її забрати з собою, але вирішив колись потай повернутися за нею. Коли він пішов, у тій печері поселилися інші монахи і єретик не міг виконати свого наміру. 

З часом на тому місці постала лавра, бо щораз більше монахів стало сюди приходити. У 453 р. Господь Бог об’явив, що в одній з печер монастирської лаври в землі схована чесна голова святого Йоана Предтечі. Ігуменом і архимандритом монастиря був тоді Маркел, муж дуже побожний і праведний. Одного разу уві сні він побачив, як до монастирської загороди вливається ріка, а за нею йшло багато вірниx, співаючи: “Явився тут святий Йоан Хреститель!” І справді посеред церкви явився святий Предтеча і поблагословив вірних. Так снилося ігуменові. За кілька днів він удруге побачив видіння. Йому явився святий Йоан у білих одежах, він увійшов до монастиря, а попереду нього – вогненний стовп. Маркел нікому не говорив про свої сни, а за кілька днів прийшов до нього один монах і розповів, що біля печери, де колись жили перші монахи їх монастиря, біля самого входу до неї, він бачив дивний вогонь. По якомусь часі Маркела збудив дивний голос, який виразно сказав: “Бог дарує вам мене; ти іди за зорею, і вона приведе тебе туди, де є я”. І в ту ж хвилю в його келії засвітилася зоря. Маркел із трепетом у серці встав і пішов, зоря палала перед ним, вказуючи дорогу. І так дійшов він до печери, і тут зоря зупинилася. Маркел упав на коліна і став молитися; він зрозумів, що тут сховано якийсь святий скарб, та не знав який. Наступного ранку він повернувся до печери і почав копати землю. Невдовзі він натрапив на мармурову плиту, під якою лежала посудина. У ній зберігалася чесна голова святого Йоана Хрестителя, вона була як жива, з волоссям. Печеру наповнив дуже приємний аромат. Маркел запалив лампадку, обкадив чесну голову і тоді зрозумів свій сон – у ньому йшлося про голову святого Предтечі. Про святу знахідку повідомили єпископа Емеси Уранія, і він, за великого здвигу народу, переніс голову Хрестителя до церкви в Едесі. Ця подія відбулася 24 лютого. 

Близько 760 р. в Емесі на честь святого Йоана Хрестителя було побудовано величну церкву і в ній поклали голову святого, а згодом її перенесли до міста Комани в Понті. Та в часи іконоборства вірні боялися, щоб єретики не зневажали голову святого, тому потай закопали її у срібній посудині в землю. Минув час, і про те місце всі забули. Щойно за правління Михаїла і Теодори, близько 850 р., Бог об’явив святому Ігнатієві (його пам’ять вшановуємо 23 жовтня), де заховано голову Хрестителя. Усе місто зворохобилося; послали найпобожніших священиків, щоб відкопали в Команах голову святого. І справді, її знайшли там, де вказав святий Ігнатій. Коли її урочисто внесли до Царгорода, назустріч вийшов імператор зі своїм двором, а біля воріт міста, разом з усім клиром, чекав святий патріярх. Величезний натовп народу поклонився голові Предтечі, вдарили дзвони, почулася хвалебна пісня; хресним ходом голову святого внесли до міста і поклали в церкві, біля царської палати. Було це 25 травня, і тому в цей день Христова Церква святкує пам’ять третього віднайдення чесної голови святого Йоана Хрестителя.

Як ми вже згадували, мощі святого Йоана Хрестителя, звісно, без голови, було поховано в Севастії. Коли святий євангелист Лука у своїй апостольській подорожі до міста Антіохії Сирійської проходив через Севастію, він пішов на поклін мощам святого Йоана Хрестителя. Тоді всі побачили, що святі мощі цілком нетлінні. Святий Лука хотів узяти мощі зі собою, але вірні Севастії спротивилися цьому, тож євангелист узяв лишень праву руку (якою святий Йоан хрестив Ісуса) і приніс її до Антіохії, свого рідного міста. Ця свята реліквія була тут у великому почитанні, а Бог прославив її численними чудами. В часи Юліяна Відступника, коли погани стали мучити християн і руйнувати церкви, вірні боялися, щоб рука святого Йоана не була зневажена, і заховали її в кам’яному стовпі. А після смерти окаянного Юліяна руку святого урочисто було перенесено до церкви святого Петра, і Бог знову прославив її численними чудами. Та згодом Антіохію захопили агаряни, вони навідріз відмовилися дати дозвіл на те, щоб руку Хрестителя перенести до Царгорода. Однак завдяки одному дияконові, на ім’я Йов, руку святого вдалося перенести до Царгорода, на саме навечір’я Богоявлення. З того часу в Царгороді дуже урочисто святкують Собор святого Йоана Хрестителя (7 січня). 

Решта мощей залишилися в Севастії, поблизу зберігалися також мощі святого пророка Єлисея (14 липня). За Юліяна Відступника погани зруйнували гріб святого Йоана, його мощі викинули і мали намір їх спалити. Однак деякі єрусалимські монахи навмисне змішалися із здичавілим натовпом і, з Божою допомогою, сховали мощі Хрестителя і перенесли до монастиря. Ігумен Филип 362 р. переправив їх святому Атанасієві до Олександрії, а той, при нечисленних свідках, сховав їх, замурувавши до спокійніших для Церкви часів у стіні храму. 

На Русі віддавна багато церков було присвячено святому Йоанові Хрестителеві. Варто згадати тут про владичий собор у старовинному руському місті Перемишлі. 24 червня, коли святкуємо Різдво святого Йоана Хрестителя, народ сходиться сюди із найдальших околиць і молиться до Господа, щоб, за заступництвом святого Йоана Хрестителя, дав нам ласку покаятися з наших гріхів і щоб послав ліпшу долю руському народові, який на віки вічні воздає честь своєму Творцеві і величає пам’ять святого Предтечі і Хрестителя Йоана. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.09.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.1,21–2,4:  «Хто утверджує нас з вами во Христі й хто помазав нас, то Бог»

Господь наш Ісус Христос через свою смерть і воскресення утвердив нас у покликанні до життя вічного й до Царства Небесного. Тому ніякі наші недоліки, невдачі чи падіння не мають нас збивати з тієї дороги і до того, що нам Бог приготував. Звичайно, наші недоліки, невдачі, падіння знову і знову знеохочують нас, і ми опускаємо руки в тяжких життєвих ситуаціях. Але довіра до Бога – це те єдине, що нам дає силу витривало йти вперед. 

Коли подивитись на приклад святих, то вони також не були ідеальними, кожен із них мав якісь хиби. Всі вони без винятку каялись перед Богом за свої падіння. Але вони добре усвідомлювали те, що Бог повірив у них, вони жили цією вірою і тому витривало йшли до Господа. Не забудьмо, що навіть коли ми знеохотились в собі, або ж в інших особах, Бог надалі вірить, що наше, як і інших осіб, освячення і спасення є можливе.

*** 

Мт.22,1-14:  «Багато бо покликаних, але вибраних мало»

Це Євангеліє оповідає притчу, де порівнює Небесне Царство з весіллям, яке цар справив для свого сина. Він кличе запрошених на свято, але вони не приходять: кожен має якусь іншу справу. Часто ми, як ті запрошені, знаємо, як би мали жити, але не відгукуємося на Боже запрошення, відкладаємо на пізніше досконалість свого християнського життя, і кожен знаходить собі виправдання. 

Скажімо, якщо поглянути на наш день, то скільки часу ми присвячуємо Богові? Чи досить, аби засмакувати те Небесне Царство, яке нам приготоване у вічності? І саме тому Господь вказує, що багато покликаних. Що значить – багато? Це всі покликані, кожний із нас покликаний у кожну хвилю нашого життя ставати учасником цього Царства, цієї царської гостини, цього божественного життя. 

Однак замість того щоб всеціло жити думками про Царство, ми здебільшого переймаємося земним буттям, тілесним справами. Навіть своїх ближніх чи саму себе людина сприймає на тілесному рівні, забуваючи про духовний. Кожна особа покликана насамперед до життя в Бозі, до життя в Дусі. 

Бог запрошує нас у кожну хвилю нашого життя ставати учасниками Його Царства. Господь каже, що вибраних мало, тому що кожен сам вибирає, чи відповісти на Боже запрошення, чи ні.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.09.2017р. Б. / Преподобного Мойсея Мурина; Святого Августина, єпископа Іппонського

Преподобного Мойсея Мурина

Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом,* і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Мойсеє.* Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши,* зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе.* Слава Тому, що дав Тобі кріпость,* слава Тому, що вінчав Тебе,* слава Тому, що діє тобою всім зцілення. 

Кондак, глас 4: Муринів подолавши і лиця демонів осоромивши, засяяв єси як сонце світло, світлом життя твого і навчаннями напоумляєш душі наші. 

Трапляються хвилини в житті чоловіка, що коли гляне в свою душу і побачить, скільки там гріха, скільки невдячности до Бога, і так мало добрих діл – то такі думки приходять в голову, що боїшся, аби не впасти в розпуку. Та саме в такі тяжкі хвилини не сумнівайся у Божому милосерді, тоді перечитай житіє преподобного Мойсея Мурина і разом з ним молися словами псалма: “Окропи мене іссопом, і я буду чистий, обмий мене, і я над сніг буду біліший” (Пс. 51(50), 9). А Господь Бог подасть ласку, допоможе і приведе до розкаяння. 

Преподобний Мойсей був родом з Етіопії, а що на лиці був дуже смаглявий, то звали його Мурином. Він був невільником, та утік від свого пана і пристав до розбійників, а оскільки мав незвичайну силу і проливав крівцю як водицю, то не дивно, що розбійники обрали його своїм ватажком. 

Не відомо, що сталося, та знаємо, що Мойсей у гарячих сльозах прийшов до пустельної лаври святого Макарія Єгиптянина, припав до ніг святого і просив прийняти його як каяника самітника. Коли преподобний Макарій відмовив йому в проханні, то Мойсей цілий тиждень не відходив від воріт лаври, і Макарій, пізнавши Божу волю, прийняв його. 

Так ватажок розбійників і душогубець став монахом. А невдовзі всі побачили, як він глибоко розкаюється: дні і ночі преподобний не припиняв молитися, а строгістю посту обійшов решту братів. Минув час, і св. Макарій дозволив йому оселитися в окремій печері, що було привілеєм лиш досвідчених монахів. І тоді настав для Мойсея час найтяжчої боротьби. Диявол не давав йому спокою, мучив його спокусами, затемнював його розум пригадуванням усіх давніх злочинів, тіло рвалося до давніх звичок. І це тривало роками. Мойсей у своєму смиренні просив поради у старих, досвідчених монахів, що має робити? Одні радили безнастанно молитися, другі – постити, треті – працювати руками. А Мойсей усе те поєднав; він цілими днями клячав на молитві з простягненими руками, постами геть-чисто висушив своє тіло, а ночами носив здалеку воду для старих монахів. 

Лиш через шість довгих років, за своїми молитвами і за молитвами провідника своєї душі монаха Ісидора, спокуси відступили, і Бог дав преподобному Мойсею силу проганяти бісів. Чутка про його велику святість поширилася по всій околиці, багато людей стало приходити до нього і просити про молитви та благословення. Також і правитель тих країв хотів побачити святого і зі своїм двором подався до лаври святого Макарія. Ідуть вони, а ось вже поблизу лаври зустріли високого чорнявого на лиці монаха, в старій убогій рясі з коновками в руках. 

“А де тут у вас келія брата Мойсея Мурина?” – запитав володар.

“Навіщо він вам, – відповів монах, – то чоловік несповна розуму, негідник і простак, та й життя його було погане!” І пішов далі своєю дорогою.

Здивувався володар, що монах так обмовляє свого брата, а коли він прибув до лаври, то все розказав ігуменові. А той питає: “А як виглядав той монах?”

“Такий і такий, – каже правитель, – високий, чорний на лиці, старенька ряса, ніс воду в коновках”.

“Так це ж і був Мойсей, – відвів ігумен, – через своє велике смирення він сам осудив себе перед вами. Та життя його насправді ангельськи святе!” 

За рішенням старших, Мойсей прийняв перший ступінь свячень на піддиякона. Коли єпископ побачив його вдягненого в білий стихар, то сказав до нього так: “Мойсеє, тепер ти справді став білий!” На це смиренний слуга Божий відповів: “Білий я на око, але моліть Господа, щоб Він у невимовному своєму милосерді вибілив і мою душу!” 

Коли святого Мойсея висвячували на священика, то єпископ хотів випробувати його смирення і прогнав від престолу. А святий пішов у найдальший закуток церкви і сказав сам до себе: “Добре тобі так; як смієш ти, грішний, навіть думати про таку гідність!” Слова ті почули інші монахи, що йшли за ним, повернути його до престолу, і єпископ висвятив його на священика. Так колишній душогубець став священиком. Невимовне є милосердя Господа Бога! 

Але не вдасться також і висловити, яке святе, яке невинне було життя преподобного Мойсея. Любов його до ближніх була дуже велика; він ніколи нікого не образив, ніколи нікого не осуджував. “Найбільше треба стерегтися, щоб не осуджувати брата, – казав він, – а хто знає глибину власних гріхів, той напевно не буде зиркати за блудами інших і осуджувати їх не стане”. “А якщо любиш брата, то не твори йому зла, не думай про нього зле в своєму серці, не погорджуй того, хто зле чинить, не дружи і не приставай з чоловіком, який шкодить своєму ближньому, не веселися, коли другому зле ведеться, не принижуй нікого, але говори такі слова: «Бог знає кожного». Не слухай наклепника, але навіть і такого не треба ненавидіти. Не ворогуй ні з ким, а думка про помсту нехай не наближається до тебе. У цьому є мир”. 

Так говорив святий Мойсей. Якось один монах провинився і браття зійшлися, аби вирішити, як і що з ним зробити. Послали і за Мойсеєм. Аж дивляться, іде він, а на плечах несе великий мішок піску. Всі, здивовані, запитали його, що це значить? 

“Гріхи мої є зі мною і я не бачу всього їх тягаря, – відповів святий, – а приходжу судити чужі гріхи!” Всі зрозуміли ці слова і простили винуватцеві його блуд. Іншого разу молодий монах просив преподобного Мойсея поради, що робити, аби спастися. А святий відповів йому так: “Сиди постійно у своїй келії і без потреби не залишай її; вона приведе тебе до спасіння. Бо як риба, що витягнули з води, гине, так і монах віддаляє від себе спасіння, якщо часто без причини залишає свою келію!” 

У часі Великого посту прийшли до його келії сторонні люди, подорожні. Монахи тоді не їли нічого вареного, але святий Мойсей розпалив вогонь, аби зварити для втомлених гостей якусь страву. Коли інші самітники побачили дим біля його келії, то осудили його за лакомство і донесли про це ігуменові. Той сказав їм, що прилюдно скартає Мойсея і в присутності всіх братів, представивши йому справу, мовив таке: “Ти, отче Мойсею, переступив людське право, щоб сповнити право Боже, яке велить голодного нагодувати”. Так осоромилися ті, що безпідставно осудили слугу Божого.

П’ятнадцять років прожив вже Мойсей у лаврі як священик. Бог дав йому дар провіщення і наділив його багатьма ласками та силою творити чуда. Було це 400 р., коли святому Мойсеєві минуло сімдесят п’ять років. Одного дня він зібрав монахів і сказав: “Браття, нині нападуть на нашу лавру варвари, тому втікайте і спасайте життя”. А коли вони просили його втікати разом з ними, він відповів так: “Ні, браття, я тут залишуся. Довгі літа грішив я і мечем убивав невинних людей. А в святому Євангелії написано: «…всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт. 26, 52). Нині Бог дозволить мені спокутувати всі гріхи мого життя”. 

Монахи втекли, а з преподобним Мойсеєм залишилося лиш семеро братів. І справді, розбійники напали на обитель і вбили Мойсея та шістьох монахів, а сьомий сховався і врятував своє життя. 

__________
У той самий день

Святого Августина, єпископа Іппонського 

Тропар, глас 8: Православія наставнику, благочестя й чистоти учителю,* вселенної світильнику,* монахів богонатхненна окрасо, Августине премудрий,* ученнями твоїми все просвітив ти, сопілко духовна,* моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак, Глас 2: Премудрости свята і Божа посудино, богослов'я світлу трубу одноголосно тебе прославляємо, преблаженний Августине; бо ти ясно научив віри Христової і її зберіг та помножив в многоту стада вірних. Тому з ангелами тепер радуєшся в Христі Бозі, і молишся безупинно за всіх нас.

Святий Августин – світило Христової Церкви, якого Сьомий Вселенський собор назвав “великим учителем і плодовитим письменником святої Церкви”, – народився 13 листопада 354 р. в місті Тагасті, в африканській провінції Нумидії. Батьки його походили з доброго і шанованого роду, хоч і не були дуже багаті. Батько називався Патрицій, а мати Моніка. З материним молоком Августин увібрав дух любови до Спасителя, а Ім’я Ісус було вже з дитячих літ закарбоване в його серці. Ось що він про себе пише: “З молоком матері моє серце увібрало в себе Ім’я Ісуса і глибоко заховало його, і найкраща річ, найбільш мудра й учена, не притягувала мене до себе, якщо не була поєднана з цим Іменем”. 

У молодому віці він дуже тяжко занедужав, і сам просив про хрещення, однак коли йому стало легше, то це таїнство відклали, бо боялися, щоб після хрещення він не впав у тяжкий гріх, який має ще більші наслідки для того, хто вже прийняв благодать хрещення. Батьки бачили, що Августин має великий талант до наук, тому віддали його до школи в Тагасті, а потім послали до сусіднього міста Мадаври, де він вивчав риторику і філософію. Потім батько послав його до найвищої школи в Картагені і надіявся, що Августин, обдарований незвичайним талантом красномовности, здобуде собі славу і високі почесті. А тим часом мати день і ніч молилася до Бога, аби син прийшов до пізнання, що всі науки світу є нічим перед лицем єдиної мудрости, яку дарує життя, посвячене Ісусу Христу. Ще до від’їзду до Картагени Августин упав у тяжкий гріх нечистоти; він не зважав на пересторогу своєї матері і в Картагені, яка була осередком наук та розпусти, ступив на найгіршу дорогу життя, нечистого і розпусного. 

Водночас із цим він почав страждати у своїй душі, сором перед собою і страх кари не давали йому спокою. Сам він згодом писав, що “від остаточного занурення в море гріха мене ніщо так не утримувало, як страх перед смертю і перед Твоїм, о Боже, судом, і страх той ніколи не полишав мого серця”. У найкращих хвалених поганських книжках він не міг він знайти миру і не раз брав у руки Святе Письмо. “Однак я не був готовий пойняти ті глибокі тайни, які для гордих є непойнятні, а впокорити себе тоді я не вмів”. Святе Письмо видалося йому звичайною книжкою, і він не читав його, навіть гірше, впав у блуд маніхейства – найсквернішу єресь, що дозволяла всякі непристойності і безчестя, через це навіть погани її зненавиділи. 

Закінчивши науку, він сам став навчати інших красномовности, спочатку в Тагасті, потім у Картагені і Римі, і врешті-решт в Медіолані, куди послав його римський намісник Симмах, якого медіоланці просили про мудрого учителя красномовности. А молодий ще літами Августин горів тоді спрагою слави, та при цьому не полишав злого та грішного життя, сам наклав на себе кайдани гріха і все більше й більше пригнітав свою душу. 

А там, у рідній домівці, його свята мати днями й ночами плакала перед Розіп’ятим, біль краяв її серце і вона приносила його в жертву Богу, благаючи ласки для сина, якого хотіла бачити святим, однак який гинув у нечистотах гріха. “Моя мати, – пише святий Августин, – днями і ночами жертвувала за мене своє серце і гарячі сльози”. Вона просила про молитви єпископа Тагасти, а той сказав святій вдові (батько Августина тоді вже був помер) такі слова: “Уповай на Бога, не може бути, щоб загинула дитина, за якою пролито стільки сліз”. І слова його сповнилися. 

У Медіолані єпископом тоді був святий Амвросій (його пам’ять вшановуємо 7 грудня), муж, проповіді якого творили чуда і вражали найтвердіші серця. Августин цікавий був послухати його проповіді, однак не йшлося йому про те, що говорить святий учитель, а те, як говорить. Однак, пише згодом сам Августин, “разом з красномовними словами у серце моє входили і речі, на які раніше не звертав уваги; я не міг розділити красномовного способу проповіді від того, про що говориться, і поволі пізнавав, що проповідник говорить не лишень красно, але й справедливо”. Наслідком цього стало цілковитий розрив із єрессю, однак до виправлення було ще дуже далеко; спрага слави, багатства і тілесних розкошів неначе гадюка вп’ялася в його серце, а совість мучила і не давала спокою. Він часто жалівся своїм найщирішим приятелям, Аліпію і Небридію, що немовби стоїть на роздоріжжі, не знаючи, що робити і куди іти. “Я волік за собою свій тяжкий ланцюг і не раз думав, що загину під ним. Мене дратували похвали, які я чув про святу чистоту, мало того, я відштовхував від себе руку, що хотіла мені допомогти”. 

Саме тоді приїхала до нього мати, свята Моніка; вона радила йому одружитися, однак він і цього не зробив. Августин, хоч у його серці кипіла страшна боротьба, яка завдавала йому страшних мук, не залишав грішного життя. Й в усьому тому якась невидима сила спонукала його шукати правди. Він спрагло читав книги найбільших філософів, але те читання не заспокоїло його, він знову взяв у руки Святе Письмо і став читати послання святого Павла – поволі в його душі стало розвиднятися. Божа благодать була вже поблизу; слізні молитви матері пробилися крізь хмари і сягли небес. Августин почав пізнавати, яка велика сила чесноти, він зрозумів, що йому треба очистити серце від усього, що грішне і земне. Тоді в Медіолані був священик, повний Божого Духа, на ім’я Симплиціян. Августин звернувся до нього і, як то кажуть, вилив перед ним усе своє серце. Симплиціян порадив йому стати правдивим християнином і навів йому приклад славного бесідника і учителя Вікторина, який у часи своєї найбільшої слави покинув дорогу, що вела його до земних дібр, і, прийнявши Христову віру, став смиренним її слугою. Коли Августин почув про це, його серце аж запалало спрагою наслідувати такий приклад. “Я рвався душею, – пише він, – до того, щоб ні про що не думати, лиш про Тебе, Господи! Але відчував себе ще скованим, і то не чужим ланцюгом, але власною волею, яка стала міцніша від залізних оков. Бо зі злої волі походить пристрасть, а якщо їй підлягаємо, то вона переходить у схильність, а якщо тій схильності піддатися, то вона стає необхідністю, яку ми добровільно на себе накладаємо. Оце кільця того ланцюга, в якому диявол тримав мене наче невільника. Я мав волю, о Боже, лиш Тобі служити, але сильніша за цю була воля, яка через тривалу схильність до злого перемагали в мені всі добрі змагання. Так мав я дві волі, стару і нову; земну, грішну, і другу, духовну, й вони поборювали одна одну й моє серце роздирали на шматки. І так на собі я досвідчив те, що вичитав у посланнях святого Павла, що пориви духа повстають супроти тіла, а пориви тіла – супроти духа”. 

“Зі мною було те саме, що з чоловіком, який і хотів би встати, та, знеможений сном, далі засипає, і хоч знає, що час прокидатися, однак далі піддається снові. Я не мав уже навіть найменшого сумніву, що стократ ліпше для мене кинутися в обійми Твоєї любови, мій Боже, ніж підлягати своїм пристрастям, – я це знав, однак не міг ще зірвати зв’язок з гріхом. Я говорив собі, як той, що не досипає: «Ще трішки, ще хвилинку!» – і та хвилина тягнулася довше і довше. Дарма, що мав у душі бажання йти за Твоїм голосом; схильність до злого міцно в’язала мене. О, я нещасний! І що мені допоможе вирватися з кайданів власного тіла, як не Твоя благодать, Спасителю мій?”

Й уповання на ту ласку не підвело. Одного разу Августина відвідав дворянин з царського оточення на ім’я Понтиціян. Серед іншого, став він розповідати про незвичайні подвиги преподобного Антонія та інших пустельників; розказав і про те, як два рицарі з царського двору випадково прочитали житіє святого Антонія і так перейнялися ним, що покинули двір, покинули своїх наречених, дівиць з відомих родів, і пішли в пустелю спасатися. 

“А коли я про те почув, – пише святий Августин, – тоді в моєму серці народилася нова мука і сором. Понтиціян пішов, і я сказав до свого приятеля Аліпія: «І що ми робимо? Невігласи приходять і завойовують для себе царство небесне, а ми, з нашою мудрістю, такі нерозсудливі. Дивись, як ми борсаємося в плоті і в крові. Чи тому, що вони випередили нас на дорозі до доброго, ми маємо соромитися іти з ними?» І знову в його душі почалася боротьба доброї постанови з грішними нахилами. Перемагала спрага цілковито віддатися Богу. «Тепер, у цій хвилі, нехай це станеться!» Однак і пристрасті не мовчали: «Ти хочеш нас покинути? Що, відтепер тобі не вільно буде робити цього і цього?» Ах, які страшні речі стояли перед моїми очима. Мої нахили немовби питали мене: «І ти думаєш, що без зла і гріха витримаєш?» Однак їх голос уже був слабший. Бо з іншого боку свята невинність показалася мені в усьому блиску своєї величі, я бачив при ній численні ряди юнаків і дівиць, чоловіків і жінок, і мені здалось, що чую голос: «І ти не зможеш зробити те, що вони змогли? Та й і не самі вони це зробили, а лиш тоді, коли були скріплені Божою благодаттю. Кинься в обійми Розіп’ятого і не бійся нічого. Він напевно не відкине тебе, якщо прийдеш до Нього, Він тебе зцілить і спасе»”. 

І від тої боротьби потоки сліз потекли з його очей. Він пішов у сад, ліг під фіговим деревом, а сльози текли і текли, і Бог прийняв їх як щиру жертву. А він молився: “Як довго, ох, як довго будеш Господи гніватися на мене? Я прошу Тебе, забудь всі мої дотеперішні гріхи, тягар яких я тепер так відчуваю. І як довго я маю собі казати: «Завтра, завтра!». Чому – не нині? Чому не в цій хвилі має стати кінець моїм гріхам?” І нараз він почув дитячий голос, що, приспівуючи, повторював: “Візьми і читай!” Йому здалося, що в тому голосі він чує Божий наказ, і пішов у будинок, узяв Святе Письмо, зокрема послання святого Павла, і, відкривши книгу, натрапив на таке місце: “Тим більше, що ви знаєте час, що вже пора вам прокинутись із сну: тепер бо ближче нас спасіння, ніж тоді, як ми увірували. Ніч проминула, день наблизився. Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла. Як день, – поводьмося чесно: не в ненажерстві та пияцтві, не в перелюбі та розпусті, не у сварні та заздрощах; але вдягніться у Господа Ісуса Христа і не дбайте про тіло задля похотей” (Рим. 13, 11-14). І в ту хвилю Августин вирішив цілковито присвятити себе Богові. Він розповів усе, що з ним сталося, Аліпієві і дав знати про це своїй матері. Це чудесне навернення святого Августина сталося в серпні або вересні 386 р. 

Стан своєї душі після навернення він описує так: “Ти, о Господи, витягнув мене з глибокої прірви зіпсуття, Ти цілковито перемінив моє серце, і я вже не бажав нічого з того, чого бажав раніше, я хотів лишень того, що згідне з Твоєю волею. Як легко далося мені зректися всіх розкошів (а спочатку я боявся їх втратити), бо Ти – моя єдина розкіш, Ти, мій Боже, прогнав їх з мого серця, бо Ти сам вступив до душі моєї. Я відчув себе вже вільним від спраги слави, маєтків і тілесних розкошів!”

Він вирішив покинути працю вчителя і зі своєю матір’ю та кількома близькими друзями поїхав до Касіціякума, де на фільварку свого приятеля Верекунда хотів приготуватися до прийняття тайни хрещення. Звідси повідомив він про все святого Амвросія і тут, серед сільської тиші, пробув аж до перших днів Великого посту. У Велику суботу, 24 квітня 387 р., Августин і його приятель Аліпій прийняли хрещення в Медіолані, а уділив його святий Амвросій. “Коли ми очистилися в купелі хрещення, – пише святий Августин, – нараз відійшов той неспокій, що тривожив нас упродовж усього нашого грішного життя. Я плакав від зворушення, слухаючи милі звуки псалмів, що їх співали в церкві, бо разом з тими звуками в моє серце вливалася Твоя, о Господи, правда; це вона схилила мене до ще більшого благочестя”. 

Після хрещення він поїхав до Остії, бо померла його мати, свята Моніка. Вона дожила до того, чого бажала; син її навернувся до Господа, а більшого щастя свята невіста тут, на землі, не бажала. З Остії Августин подався до Африки й оселився у своєму домі, поблизу міста Тагасти. Тут, разом з кількома приятелями, він прожив три роки, цілковито віддавшись служінню Богові, постам, молитві, добрим ділам і читанню Святого Письма, над яким сидів день і ніч. Він продав своє майно, а виручені гроші роздав убогим – зі світом його вже ніщо не пов’язувало. Він і не думав про те, щоб покинути тихе, приховане від стороннього ока життя, та інша була Божа воля. Недалеко від його оселі було розташоване місто Іппон. Там жив один чоловік, що хотів посвятити себе монашому життю, та спочатку бажав порадитися зі святим Августином і попросив його прибути з тією метою до Іппону. Так і сталося. В Іппоні Августин зайшов до церкви, саме під час проповіді, в якій єпископ Валерій говорив, що конче потребує благочестивого священика для своєї церкви. Народ, побачивши Августина, про чесноти якого всі знали, сприйняв його прихід за видимий Божий знак; святого силою затримали в храмі, а єпископ Валерій об’явив, що така воля небес, і Августин змушений був прийняти священичі свячення. 

А цього, властиво, він боявся найбільше, бо знав, який то важкий обов’язок: “Нема нічого приємнішого, – пише він, – як гідність єпископа, священика або диякона, і нема нічого легшого, як той уряд, якщо його виконувати поверхово, ще й потураючи людським блудам, та водночас нема нічого страшнішого і обридливішого перед Богом, як таке чинити. Та, знову ж, нема нічого піднесенішого і святішого перед Богом, як влада єпископа, священика або диякона, якщо вони свій уряд сповняють згідно з наукою Ісуса Христа; та, з другого боку, нема нічого тяжчого, труднішого і небезпечнішого”. Та годі було противитися волі Бога. В африканських церквах тоді був звичай, що лишень єпископи проповідували в церкві, але єпископ Валеріян відступив від звичаю і довірив уряд проповідника святому Августинові. А коли могутнє слово нового проповідника залунало в церкві, то воно до глибини серця зворушило всіх. Недарма Августин був колись славним учителем красномовности. Лиш тоді він шукав власної слави, а тепер говорив задля слави Божої і задля спасіння довірених йому душ. 

Життя поза церквою він провадив монаше, тихе і посвячене молитві. У саду, який йому відступив єпископ, Августин побудував монастир, в якому разом з ним жило ще кілька Божих слуг. Також він заклав і жіночий монастир, ігуменею якого стала його сестра. Для інокинь він писав глибокі науки, та сам ніколи не заходив до їхнього монастиря. Єпископ Валерій постарався про те, що ще за його життя Августина було призначено його наступником і висвячено на єпископа. Сталося це 395 р. Як він розумів обов’язок єпископа, можна дізнатися з його власних слів: “Єпископ має неспокійних присмиряти словом, засмучених і малодушних утішати, хворим допомагати, противників правди переконати, невігласів навчити, лінивиx заохочувати і підбадьорювати, гордих упокорити, сварливих розсудити, вдовам, сиротам й убогим надати допомогу, скривджених боронити, добрих охоронити, злих терпеливо зносити – а всіх любити. Душпастир не має боятися смерти, якщо йдеться про добро його стада, бо дбання про стадо – це обов’язок священика”. 

Уже єпископом він проповідував кожного дня, а часом і два рази на день. Його проповіді та благочестиве життя притягали до нього народ з усіх околиць. Від інших він нічим не відрізнявся, хіба що був найбіднішим. “Прошу вас, – говорив він, – не давайте мені такої одежі, яка не могла б послужити і для іншого. Дорога одежа, може, годиться єпископові, але не годиться мені, Августинові, бо я сам бідний і бідні були мої родичі. Чи хочете, аби сказали, що я завдяки церкві назбирав гроші на одежу, ліпшу від тої, яку носив удома? Це був би великий сором для мене. Моя одежа має бути така, щоб я міг її віддати першому-ліпшому священикові або дияконові, який її потребує. А якщо дасте мені дорогу одежу, то я продам її, а гроші роздам убогим”. Так само його стравою були овочі і ярина, але для гостей і хворих часами подавали м’ясо. Та найприкрішим його обов’язком було управляти церковним маєтком. Тоді люди дуже часто записували на церкви частину майна. Святий Августин ніколи не приймав такої пожертви, якщо боявся, що це може призвести до сварки між родичами доброчинця. А коли йому було треба грошей на викуп невільників, він велів перетопити золотий церковний посуд на золото і продати. 

А найбільше він прагнув привести своє стадо до неба. “Чого я хочу, – каже він в одній із бесід, – чого бажаю, що є предметом моїх бажань? Навіщо мені дано це нужденне життя як не на те, щоб старатися, аби всі ми тішилися тим правдивим життям, яке є в Ісусі Христі? Це моє найгарячіше бажання, моя єдина слава, яку я шукаю, моя радість і найбільший скарб, якого бажаю. Це правда, що якщо я вас навчатиму так, як велить мені мій обов’язок, то спасу свою душу, але без вас я не хочу бути спасенний”.

Чутка про його чесноти поширилася дуже далеко, ген аж за Африку, вона обійшла всю Церкву. Він безстрашно захищав свою Церкву, поганам свідчив, що Бог є один, жидам доводив, що Христос – Месія, якого вони очікували, а єретикам відкривав їх блуди і картав через закаменілість їхніх сердець. Та найбільше він доклався до захисту Христової віри перед єрессю Пелагія, який відкидав потребу Божої благодаті. Святий Августин написав з цього приводу окрему книгу “Про благодать Божу”; він ущент розбив хибне навчання Пелагія, а науку про Божу благодать пояснив так зрозуміло, що його послання і сьогодні мають неоціненну вартість, і сьогодні святого Августина називають “апостолом благодаті”. Також слід згадати про його іншу книгу, що називається “Сповідь”, де святий Августин з великим смиренням описав усе своє юнацьке життя і спосіб, в який ласка Божа навернула його. Тисячі осіб, читаючи цю сповідь його життя, навернулося до правди. Та найбільшим ділом його рук була книга “Про град Божий”. І нема речі, що стосувалася б Христової віри, про яку він би не написав; його твори – глибока скарбниця науки, з якої Церква буде користати до кінця віків. 

Його любов до Бога зростала з кожною хвилиною. “Люблю Тебе, мій Господи, і не сумніваюся в тому, що люблю Тебе! Ти один, Господи, є нашим правдивим щастям, – пише святий. – Ти сотворив нас для себе, і неспокійне є серце наше, доки не упокоїться в Тобі!” Так само було велике його смирення і всі інші чесноти, якими він сяяв на славу Христової Церкви. А коли йому було вже сімдесят два роки, то, за його волею, народ вибрав на священика Іраклія, який після смерти святого Августина мав стати єпископом Іппону. У 430 р., коли вандали захопили Африку і руйнували церкви, монастирі, вбивали вірних, і хотіли всюди запровадити аріянську єресь, а місто Іппон потрапило в тривалу облогу, святий Августин тяжко захворів. Він радісно чекав смерти і говорив: “Господь наш є Богом милосердя. Яка ж тоді наша любов до Ісуса, якщо ми боїмося поспішати до Того, кого любимо? Ми побачимо там Бога лице в лице, ми будемо Його бачити і любити, ми будемо Його любити і славити. Я не припинятиму плакати, доки Він не призове мене, доки я не стану перед Ним”. Під час тої хвороби прийшов до святого Августина один недужий чоловік і попросив, щоб святий поклав на нього свої руки, – і він одужає. 

“Брате мій, – сказав святий, – бачиш, що і я лежу хворий, а якщо б я мав силу лікувати хвороби, то почав би від себе!” Але хворий не припиняв просити, кажучи, що мав об’явлення вночі, що уздоровити його може святий Августин. А коли святий, задовольняючи його прохання, поклав на нього руки, то Бог чудом утвердив віру прохача – він пішов додому здоровий. Святий Августин знав, що година його смерти вже близько. Він велів прибити на стіні, коло свого ліжка, сім покаянних псалмів і відмовляв їх з великим жалем, “бо християнин, – казав він, – хоч би жив якнайпобожніше, не повинен умирати без покути”. І з молитвами на вустах та науками, якими прощався зі своїми вірними і спонукав до доброго життя, св. Августин помер 28 серпня 430 р., на сімдесят шостому році життя. Він залишив після себе понад тисячу проповідей, як зазначає його учень Посідій, який і описав житіє святого Августина. Заслуги цього великого учителя вселенної є неоціненні, а пам’ять його в Церкві Христовій – вічна. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР