08.01.2015р. Б. / Як Бог нас слухає

Бог не завжди дає те, про що ми просимо, але завжди — те, чого насправді хочемо.

 

Анекдот. Журналіст розмовляє з юдеєм, який стоїть під Стіною Плачу:

— Ви приходите сюди щодня. Про що ви молитеся?

— Про фінансову успішність, і щоб жінка була добріша, щоб діти були слухняніші… ну, ось таке.

— І що?

— Ви знаєте, інколи я маю враження, що розмовляю зі стіною… 

Жарт жартом, але насправді в людях досить сильно поширене переконання, що Бог ну не дуже цікавиться, як нам ведеться, а коли щось іде добре, то Він радше зашкодить, аніж допоможе. 

Не так давно я писав, що справжнє щастя починається з відмови від щастя запланованого. Частина читачів відреагували гнівом — фактично, на Господа Бога, який нібито знаходить приємність у псуванні наших планів, а нічого доброго з цього не випливає. Бог, на їхню думку, хоч і може нам дати все, що лиш захоче, — то рідко цього хоче. І тому про все потрібно молитися-молитися-молитися, ну хоч і завжди з непевним результатом. Не один такий Божий відвідувач зрештою знеохочується і каже ображено: «Бог мене не вислухав». 

Але з чого це нібито випливає, що неотримання замовленої продукції означає невислуховування? Якщо я вислуховую свою дитину, то це не означає, що я дам їй усе, чого їй забажалося. Я завжди слухаю, але, вислухавши, не раз кажу: «Ні», або ж: «Не зараз». Загалом дітям це не подобається, як і мені не подобалося, коли я був дитиною. Бо хоча малеча вважає відмову кривдою для себе, то однак кожен розсудливий батько знає, що кривди можна завдати саме сповненням цієї забаганки. 

Якщо світ має справу з розбалуваними дітлахами, які виростають у самозакоханих бичків, то це саме тому, що їм ні в чому не відмовляли. Ми це розуміємо — як батьки. Розуміємо, що непотрібно погоджуватися з усім, і це непотрібно саме з любові. Не можна піддаватися тим більше, чим більше малий маніпулятор коверзує, тому що він дійде висновку, що це правильний метод досягати успіху. І якщо ми це розуміємо у стосунках батьки-діти, то звідкіля ці претензії до Бога, що Він «не вислухав», чогось не дав, із чимось зволікав або, може, навіть щось забрав? 

«Бог поводиться з вами, як із дітьми» — запевняє автор Послання до Євреїв (12, 7). Вочевидь така ситуація обурює тих, хто вважає себе дорослими. Але якщо Ісус закликає нас бути як діти — то це тому, що правда саме така: ми діти, тільки що багато хто не приймає цього до відома. І такі люди кривдять себе, точно як ті діти, які плюють на думку батьків. Пхаються в нещастя, бо доконечно повинні мати те, чого захотіли. Ми дорослі тільки відносно тих, хто молодший за нас, але так насправді до ми й на мишачий хвіст не відаємо, що для нас добре, і виграти можемо тільки покладаючись на те, що Отець добрий і знає краще. 

Десь із тиждень тому одна сім’я спізнилася на літак AirAsia. Вони були страшенно розчаровані, бо то мала бути така омріяно-прекрасна подорож. Коли, однак, з’ясувалося, що саме цей літак упав у море, їхня думка змінилася. 

Якщо те, про що ми просимо, для нас насправді добре, то Бог напевно його нам дасть. А якщо не дає — то й за це варто подякувати. Так, як дякувала оця згадана сім’я. 

Францішек Кухарчак, Gość Niedzielny  

Джерело:    КРЕДО

07.01.2015р. Б. / Глава УГКЦ: Хочемо справедливого миру, де б не було країн, які панують і гноблять (+VIDEO)

У святі Різдва Христового цього року молитва про мир, мабуть, є найосновнішим проханням, яке ми, українці, скеровуємо до новонародженого Спасителя. Ми шукаємо цього миру. Але миру справедливого. Миру, який би поважав гідність кожної людини. Де б не було людей першого чи другого сорту, де б не було країн, які панують і гноблять, де б не було людей, які терплять від агресії сусідньої держави.

Про це сказав сьогодні, у день Різдва Христового Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час Архиєрейської Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового, що в Києві.

«І ось сьогодні, – наголосив проповідник, – ангел звіщає нам, що цей мир приходить. Більше того, цей мир народився. Цим миром є новонароджений Христос Господь! Бо як буде мир – буде життя, буде майбутнє. Бо як буде мир – буде все решта, сказав мені один маленький хлопчик».

Блаженніший Святослав пригадав слова апостола Павла, який казав, що Христос є наш мир. Христос приходить, щоб сповістити нам мир, далеким і близьким. «Але ми сьогодні мусимо наслідувати цих мудреців. Мусимо прийти до Князя миру і сповнитися тим даром Божого миру, який він сьогодні в своєму народженні нам приносить. Тому що мир – це, найперше є Божий дар. Мир – це не є лише перемир’я чи лише тимчасове стримання агресії. Сьогодні Священне Писання навчає нас, що, найперше, мир – це повнота життя і примирення людини з Богом. Якщо людина є в миру з Богом, лише тоді людина здатна жити в мирі і з ближніми», – наголосив Глава Церкви. Тому сьогодні, каже він, коли ми молимося за мир, будьмо його носіями. «Прийдімо, – просить Блаженніший, – до цієї стаєнки, припадімо до новонародженого Спасителя. Примирімся з Ним, примирімся з Богом, а відтак будьмо будівничими того миру, який сьогодні сходить на нас з небес».

Архиєрей відзначив, що сьогодні день, коли «ангели і люди єднаються в торжественних піснеспівах вітаючи між нами новонародженого Спасителя».

«Христос народився! – співають небеса. Христос народився! – обновляється земля. Сьогодні відчуваємо, що небеса відкриваються. Божественна радість, світло і мир сходить з небес. Народження Ісуса в надзвичайно убогій стаєнці між тваринами, тому що не було місця між людьми. Спаситель народився у сім’ї біженців і емігрантів, для яких не знайшлося місця між людьми у їхньому домі. Спаситель світу приходить, щоб розділити з людиною її радості й болі. У сьогоднішньому святі ми відчуваємо, як близько для нас є наш Спаситель, як близько до нас є наше з вами спасіння», – сказав проповідник до вірних.

Глава Церкви зазначив, що ми з благовістям миру, з благовістям Різдвяної радості хочемо завітати до кожної нашої родини, яка чекає на мир і на спасіння в Христі Ісусі. Ми сьогодні молитвами линемо до тих, хто, можливо, чує себе самотнім, далеко від дому. Сьогодні молимося особливо за тих, хто захищає мир – за наших воїнів, які святкують Різдво в холодних окопах і бліндажах на лінії фронту. Молимося і благовістуємо Христовий мир тим, хто є далеко від рідного дому і не відчуває родинного тепла, що є природнім контекстом святкування Різдва Христового. Йдемо з Різдвяною колядою до тих, хто сумує через втрату рідних та близьких протягом цього року. До потребуючих, до тих, хто страждає від холоду й голоду.

«Нехай новонароджений Спаситель миром благословить нашу землю, наш народ. Зі святом народження Різдва Христового! Зі святом народження Князя миру, благовісника вселенського єднання!» – побажав Блаженніший Святослав.

Співслужили Верховному Архиєпископу владика Богдан (Дзюрах) та владика Йосиф (Мілян).

Відзначимо також, що помолитися на Літургію прийшов Надзвичайний і повноважний Посол Японії в Україні Сумі Шігекі з дружиною.

Джерела:   Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

06.01.2015р. Б. / Мій дірявий Віфлеєм

Мій Віфлеєм цьогоріч увесь пронизаний дірами, цілісінький його просторочас прошитий наскрізними дірами автоматних і кулеметних черг, уламків мін і гранат, «градів». Куди не глянь — усюди діри: фасади будинків, паркани, огорожі, вікна й дахівки, дерева й автомобілі пронизані дірами. 

 

Цьогоріч мій Віфлеєм із дірявого світу, розташованого десь на межі людського глузду та людського безумства, на грані поміж дійсним і уявним, засіяній незібраними соняхами минулорічного посіву… Сьогодні у Пісках під Донецьком  — жодного натяку на безпеку, жодного сховку від жорстокої продірявленості. Куди не ступи ногою — усюди продірявлена спотвореність розстріляної дійсності: простір сконденсованої деструкції, час смислової дисперсії. Дірявий світ виглядає таким безглуздим!.. 

У моєму Віфлеємі люди мешкають у темних підземеллях. Темрява усюди. Дерев’яні двері у підвальне приміщення зі слідами обстрілів. За ними — темрява. Перед наступними дверима — покривало, аби захистити від вітру та холоду. За дверима — наступна темрява. Потім — знову пара покривал. Далі — знову темрява. Тут світло не мешкає, тут мешкають мої люди: Ворон, Панда і Захар, Апостол і Таксист, Бронік, Студент і Граф, Монах, Бджоляр і Жук, Брюнет і Велетень, мебляр і актор із Києва, юрист із Дзержинська, айтішник із Ковеля, студент із Макіївки, залізничник зі Львова — чоловіки з простреленої темряви. Вони переховуються тут у перерві поміж бойовими чергуваннями від обстрілів та людського безумства, що нишпорить вуличками розстріляного селища. У них місія: не дозволити здоровому глузду та самому життю вислизнути крізь отвори, прострелені у тілі дійсності. 

Моїм людям у підземеллях буває самотньо… і холодно. Десь далеко їх люблять і чекають, а тут їм не лише холодно, а й самотньо. Коли виходить із ладу генератор, запалюють свічку; коли стає самотньо, запалюють теплі спогади. Принаймні, ті з них, у кого вони уже є… Здається, ніби життя переховується тут у тінях погаслих світанків, розвіяних зимовими вітрами просто людських мрій, розстріляних сподівань. А темрява деколи настільки густа, що її хочеться змити під душем. Та у моєму Віфлеємі вода існує лише у колодязях у напівкрижаному стані. Такою холодною водою цієї холодної темряви не змиєш… 

У моєму Віфлеємі, усупереч Арістотелеві, тиша й шум живуть одночасно і в тій самій локації. Не чути дитячого сміху, батьківських настанов, пісень, гудіння транспорту, шепоту сусідських пліток, воркотіння закоханих сердець. Життя тут зійшло у підземелля. А от шум у моєму Віфлеємі дуже шумний. Шум тут жорстокий, звучить на ураження, дірявить простір, ранить час і людські долі. Цей шум уміє пропалювати біло-білий сніг багряними краплями крові. Він гуде, свистить, тріскотить, гримить… і завжди боляче. Постріли лунають, коли прокидаюсь і коли засинаю, зблизька і здалеку, від своїх і від чужих. Це — продірявлений шумом пострілів Віфлеєм… 

Простір і час тут видозмінюються. Сусідній будинок стає наступною бойовою позицією, і дійти до нього без відповідних попереджень та озброєного супроводу не завжди можливо. Кожен крок у моєму Віфлеємі — процес розпізнавання й ретельного аналізу: оглядаєшся, розмірковуєш, приймаєш рішення. Бо ж свистить. І деколи зовсім поруч. Віслюком тут не проїдеш. Доводиться пробиратися вздовж розторощених парканів, інколи — напівприсядки перебігаючи з дистанцією у вісім метрів один від одного, уникаючи знерухомливого погляду чийогось прицілу. Слід дивитися під ноги та не забувати про розтяжки; дивитися навсібіч — і не забувати про снайперів; не стояти на дорозі, аби вітер не задув у плечі дурну кулю. 

Як і в кожному Віфлеємі, у моєму місцева фауна шукає людської дружби. Природа, сконфужена жорстокістю й насильством, холодом і голодом, тягнеться до людини, шукаючи захисту, тепла, людяності. Перелякані й покинуті звірята горнуться одне до одного та гуртуються навколо своїх камуфльованих друзів. На кожній бойовій позиції — свої ясла. 

У мого Віфлеєму, як і годиться, є своя таємниця, прихована від очей сильних і могутніх, незбагненна для мудрих та розумних цього світу, своя дуже людська мрія. Сергій мріє після війни добудувати будинок. Паша-кіборг думає про водійські права для сина. Андрій планує одружитися. Толя сподівається, що зможе повернутися на своє робоче місце. Так, у продірявленій дійсності мого Віфлеєма, у його темних підземеллях і на його спустошених вуличках, окрім холоду та самотньої порожнечі, мешкає вона — надія. Її можна помітити, уважно вдивляючись крізь прострелені діри у напрямку неба. Надія на те, що колись таки зійдуть сніги та скреснуть усі можливі криги і повернеться весна; що цей потворний сюрреалізм доживе до свого фінального акорду, відбринить остання нота, упаде, не досягнувши своєї цілі, остання куля, у світлі нового світанку назавжди згаснуть сутінки людського безумства, і всі мешканці цієї історично-апокаліптичної драми — мої люди — зможуть повернутися по домівках під щирі аплодисменти усенародної вдячності… Живими!!! 

Бог прийшов у зранений злом світ, аби зцілити діри людського серця, зігріти його своєю любов’ю, осяяти світлом надії. Прийшов малим і слабким, убогим і безпритульним. Але прийшов! І прийшов назавжди! У цьому — суть кожного Віфлеєма: з нами Бог! Надія — це завжди виклик, а кожен виклик вимагає відважного серця, аби віра стала дійсністю. Надія потребує відважного серця, аби стати любов’ю, здатною на перемогу… Навіть у розстріляній дійсності може замешкати надія. Крізь діри, навіть від куль, завжди можна побачити небо. Залежить лише, у якому напрямку дивитися… 

З Різдвом Христовим вас, мої люди!!!

о. Андрій Зелінський  

Джерело:   КРЕДО